Організація використання ресурсів на сільськогосподарських підприємствах

Основні принципи розміщення сільськогосподарських підприємств

Сільське господарство розміщують з урахуванням вимог економічних законів. Ігнорування їх дії призводить до негативних наслідків, насамперед до зниження економічної ефективності сільськогосподарського виробництва.

Виходячи з цього, сільське господарство розміщують з урахуванням об'єктивних чинників, згідно з вимогами відповідних економічних законів, які зумовлюють збільшення виробництва сільськогоспо дарської продукції і підвищення його ефективності. Серед цих чинників виділяють природні та економічні, які формують відповідні умови розвитку сільського господарства та сприяють поглибленню суспільного поділу праці в агропромисловому виробництві.

При вирішенні проблеми раціонального розміщення сільського господарства необхідно враховувати такі основні принципи:

1. Природні умови. Серед природних чинників на розміщення сільського господарства впливають клімат, якість ґрунтів, рельєф місцевості, склад і структура сільськогосподарських угідь.

2. Розміщення міст і промислових центрів. Урахування цього чинника вимагає наближення виробництва мало-транспортабельних продуктів сільського господарства і таких, що швидко псуються, до місць споживання.

3. Розвиток засобів транспорту. Розміщення сільськогосподарського виробництва здійснюється з урахуванням транспортних витрат.

4. Рівень забезпеченості і використання трудових ресурсів. Раціональне розміщення сільськогосподарського виробництва передбачає врахування рівня забезпеченості областей і окремих господарств трудовими ресурсами та організацію найбільш повного їхнього використання.

Розміщення сільського господарства з урахуванням наведених принципів і відповідно до вимог економічних законів є важливим чинником збільшення виробництва сільськогосподарської продукції і підвищення його ефективності.

У сільськогосподарських підприємствах земля виступає як основний засіб виробництва. Вона має свої особливості порівняно з іншими засобами. По-перше, земля створена самою природою, а не людською працею, як інші засоби виробництва (будівлі, споруди, машини тощо). По-друге, на відміну від інших засобів виробництва, земля не зношується, а при раціональному використанні її родючість зростає. По-третє, земля не розширюється, тому до неї необхідно бережливо ставитись. По-четверте, земля одночасно виступає як предмет праці, оскільки на неї спрямована праця людей, і як засіб праці, бо за її допомогою людина впливає на рослини з метою одержання урожаю.

У кожному сільськогосподарському підприємстві виділяють сільськогосподарські угіддя – ділянки землі, які мають конкретне сільськогосподарське призначення і систематично використовуються для виробництва сільськогосподарської продукції. До них належать рілля, багаторічні плодово-ягідні насадження, природні сіножаті й пасовища. Інші угіддя є несільськогосподарськими (ліси, чагарники, болота, землі, зайняті водою, дорогами, будівлями).

Склад і співвідношення угідь з роками змінюються, тобто угіддя набувають іншого призначення. Таке переведення угідь з одного виду в інший називають трансформацією земельних угідь. Основною метою її мають бути підвищення продуктивності, тобто інтенсивності використання землі, а також створення умов для правильного облаштування території, організації виробництва, підвищення родючості, запобігання ерозії та її припинення. Показниками ефективності трансформації земельних угідь є: приріст валової продукції і чистого доходу, строки окупності капітальних вкладень, підвищення родючості ґрунту та ін.

Якісне оцінювання земель здійснюють методом бонітування ґрунтів, яке означає агро-виробничу класифікацію та характеристику їх природних якостей. При бонітуванні ґрунтів визначають фізичні, хімічні та біологічні їх якості, від яких залежить їх родючість - здатність ґрунту забезпечувати урожай.

Крім якісної оцінки землі, здійснюють її економічне оцінювання, тобто визначають цінність її як засобу виробництва. При цьому встановлюють відносну доходність різних ділянок різної якості, у різних природноекономічних умовах.

Для правильного використання землі велике значення має проведення в сільськогосподарських підприємствах обстеження ґрунтів, складання ґрунтових карт і науково обґрунтованих рекомендацій щодо використання землі, а також освоєння з урахуванням економічних та ґрунтово-кліматичних умов, сівозмін, організації їх територій, центральних садиб, бригадних ділянок, мережі доріг, лісосмуг та ін.

Для раціонального використання земель необхідне відновлення (рекультивація) агробіологічної цінності порушених їх ділянок. Існує кілька видів рекультивації земель: зняття і зберігання родючого шару ґрунту з метою поліпшення малопродуктивних угідь, відновлення земель для сільськогосподарського або лісогосподарського використання, спорудження ставків, водоймищ та інших об'єктів.

Важливим заходом раціонального використання землі у сільськогосподарських підприємствах є внутрішньогосподарський землеустрій. Він вирішує такі завдання: розміщення земельних масивів, виробничих підрозділів та господарських центрів, організація території сівозмін, садів, сіножатей і пасовищ, водогосподарське і дорожнє будівництво, лісомеліоративні, гідротехнічні та інші заходи боротьби з ерозією ґрунтів.

Розміщення угідь на території господарства визначається: умовами виробництва в галузях, вимогами різних культур до ґрунтів (вміст поживних речовин, вологи), особливостями окремих ділянок та іншими факторами. Всі ці питання вирішуються у кожному господарстві стосовно конкретних умов, залежно від спеціалізації, структури посівних площ, розміщення населених пунктів тощо.

Сільськогосподарські підприємства мають бути забезпечені необхідною кількістю відповідних засобів виробництва і насамперед засобами праці, які називають основними засобами виробництва. Вони беруть участь у виробництві протягом кількох робочих циклів або років, і їх вартість переноситься на собівартість виробленої продукції або виконаної роботи відповідними частинами, хоча вони до кінця використання зберігають свою натуральну форму.

Предмети праці називають оборотними засобами. Вони беруть участь у виробництві протягом лише одного виробничого циклу і їх вартість переноситься на собівартість продукції або виконаних робіт повністю (корми, насіння, нафтопродукти тощо). Для наступного виробничого циклу оборотні засоби повинні бути поновлені в натуральній формі.

У грошовому виразі основні та оборотні засоби становлять виробничі фонди. Між основними та оборотними фондами у кожному господарстві має бути раціональне співвідношення для здійснення нормального виробничого процесу.

Існує єдина класифікація основних фондів у сільськогосподарських підприємствах. Вони, зокрема, поділяються на виробничі й невиробничі фонди (будівлі житлового і культурно-побутового призначення та ін.). Основні виробничі фонди, у свою чергу, складаються з фондів сільськогосподарського і несільськогосподарського призначення (промислових виробництв, торгівлі, будівництва тощо). Особливе значення для виробництва в сільськогосподарських підприємствах мають основні виробничі фонди сільськогосподарського призначення.

Вони поділяються на:

· будівлі (тваринницькі, ремонтна майстерня і т. ін);

· споруди (меліоративні споруди, греблі, дороги тощо);

· передавальне устаткування (наприклад, трубопроводи);

· машини і обладнання, в тому числі: силові машини і обладнання (трактори, силові установки); робочі машини і обладнання (комбайни, сільськогосподарські машини, обладнання тваринницьких ферм, ремонтних майстерень, гаражів і т.ін.); вимірювальні прилади і лабораторне обладнання; обчислювальна техніка; інші машини і обладнання.

· транспортні засоби (автомобілі, гужовий і водний транспорт, тракторні і автомобільні причепи, автокари та ін.);

· виробничий і господарський інвентар;

· робоча худоба;

· продуктивна худоба;

· багаторічні насадження;

· капітальні витрати для поліпшення земель (крім споруд);

· інші основні засоби.

У сільськогосподарських підприємствах переважають основні виробничі фонди. Серед них більше половини становлять будівлі і споруди, а машини і обладнання — 10–20%.

Оборотні фонди сільськогосподарських підприємств складаються з вартості виробничих запасів (кормів, насіння, молодняку тварин, запасних частин, паливо-мастильних матеріалів, мінеральних добрив, сировини для переробки, тари, допоміжних матеріалів, малоцінних і швидкозношуваних предметів); незавершеного виробництва у галузях рослинництва, тваринництва, в ремонтних майстернях, на промислових підприємствах; фондів обігу (готова продукція, товари у фірмових магазинах, на біржах, засоби в розрахунках, кошти на рахунках у банках і в касі).

Для визначення рівня оснащеності господарства основними фондами застосовують такі показники:

· фондозабезпеченість — вартість основних виробничих фондів сільськогосподарського призначення на 100 га сільськогосподарських угідь;

· фондоозброєність праці — вартість основних виробничих фондів сільськогосподарського призначення на одного працівника;

· енергозабезпеченість господарства — кількість енергетичних потужностей в кінських силах на 100 га ріллі;

· енергоозброєність праці — кількість енергетичних потужностей на одного працівника.

Рівень використання основних фондів у господарствах визначається показником фондовіддачі (вартість валової продукції на грн. виробничих основних фондів) або оберненим йому показником — фондомісткості.

У процесі використання основні засоби поступово втрачають свою вартість, проте ці втрати не зникають, а переносяться на вироблений продукт чи виконану роботу. Таким чином основні засоби амортизуються. Отже, амортизація — це грошова міра вартості фізичного і морального зносу основних засобів.

Як і будь-яке інше виробництво, сільськогосподарське не можливе без використання трудових ресурсів потрібної кількості та належної якості. Якісною мірою трудових ресурсів слугує їх професійно-кваліфікаційна характеристика. Її визначають за демографічними факторами (природним приростом, станом здоров'я, рухомістю), потребою виробництва в робочій силі і можливостями задоволення потреб працездатного населення у праці на підприємствах. Сучасні умови виробництва і вимоги життя зумовлюють обов'язкове поєднання цих характеристик робочої сили.

Через нерівномірність сільськогосподарського виробництва, його сезонність, різноманітність умов, рівнів розвитку зайнятість працівників у різних господарствах неоднакова. Різниться вона і в межах окремих груп трудових ресурсів.

Використання трудових ресурсів у сільськогосподарському виробництві пов'язане з його сезонністю. Оскільки час виробництва сільськогосподарської продукції не збігається з робочим періодом внаслідок дії біологічних законів, на певні проміжки часу виникають зупинки в трудових процесах (по сезонах і місяцях року). Це спонукає визначати індекси сезонної праці (за відношенням кількості відпрацьованого часу за сезон (місяць) до кількості календарного часу за цей період).

Підвищення рівня використання трудових ресурсів за рахунок скорочення сезонності праці — одна з найактуальніших проблем сільськогосподарського виробництва. Досягти цього можна за найбільш повного завантаження працівників у літній період і забезпечення їх зайнятості взимку. Щодо цього виробництво відшуковує доцільне поєднання галузей, культур і сортів рослин, видів і порід тварин з різними робочими періодами, впроваджує нову техніку, вдосконалює технології, впроваджує новітні прогресивні форми і методи праці, а також розвиває мережу промислових і переробних підприємств.

Специфіка праці в аграрному секторі виробництва полягає в тому, що при її однакових затратах можна отримати різні кінцеві результати, які залежать також від погодно-кліматичних умов, від родючості землі, від сортів насіння. Все це необхідно враховувати при застосуванні відповідних форм та систем оплати праці.

Існуюча в сільгосппідприємствах оплата праці поділяється на основну та додаткову.

Основна оплата праці — це винагорода, що являє собою заробіток, який нараховується за тарифними ставками, посадовими окладами, з урахуванням виробленої продукції, її кількості та якості. Додаткова оплата — це винагорода за працю понад установлені норми, за одержання зверх планового врожаю, за винахідливість, трудові успіхи. Вона включає доплати, надбавки, компенсаційні виплати, премії.

Законодавство передбачає також можливість оплати праці в сільському господарстві поряд з грошовою і натуральну. В сучасних умовах, при наявності гострої нестачі коштів, зросла роль натуральної оплати праці. Натуральна оплата праці може застосовуватись тільки як частка основної грошової оплати. Вона широко застосовується при розрахунках з сезонними найманими працівниками при оплаті за збирання врожаю картоплі, цукрових буряків, овочів, плодів, ягід. Натуральна оплата може здійснюватись не тільки рослинницькою продукцією, а й молоком, м'ясом тощо.

Дата добавления: 2014-01-07