Демографічна характеристика етнічних меншин України

Етнічні меншини та етнічно репрезентовані групи населення України належать до різних етнолінгвістичних сімей – індоєвропейської, уральської та алтайської.

Індоєвропейська етнолінгвістична сім’я представлена наступними групами народів:

- слов’янською (росіяни, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, серби);

- романською (молдавани та румуни);

- германською (німці, євреї);

- індійською (самоназва - рома, цигани).

Уральська етнолінгвістична сім’я представлена угорською групою (угорці);

алтайська – тюркською (кримські татари, караїми, кримчаки, татари, гагаузи).

Етнокультурний ренесанс у середовищі національних меншин полягав зокрема у зміні статусу російської етнічної групи від домінуючої (як складової СРСР) і трансформація її у національну меншину.

За чисельністю (8 млн. 331 тис. чол.) друге місце серед населення України займають росіяни (самоназва – русскіє), що складало майже 17,3 % населення.

Кількість росіян за 13 років між переписами скоротилася на 3 млн.

Найбільші етнічні масиви росіян виникли в XV-XVIII ст. на Слобожанщині, в останній чверті XVIII ст. – у Північному Причорномор’ї, Бесарабії та на Буковині. Вони утворилися внаслідок урядової, поміщицької та стихійної колонізації.

Значна частина росіян України – нащадки “служивих (ратних) людей” (пушкарів, стрільців, засічних сторожів, “дітей боярських”), яких називали однодворцями. Вони одержували “в службу” приміські слободи або землі поза населеними пунктами (села Ново-Покровка, Веденське в районі Чугуєва, поселення “боярських дітей” в Охтирці, Великій Писарівці; більшість поселян – вихідці з Курщини та Воронежчини).

Із входженням Чернігово-Сіверщини до складу Російської держави (1503-1608 рр.) у прикордонних повітах було поселено багато стрільців, “приписаних” до Чернігівського полку.

Тамбовська, Єфремовська, Орловська. Козловська російські слободи на Слобожанщині виникли при спорудженні фортифікаційних споруд Української лінії (1731-1742 рр.).

Помітну роль у російській колонізації східної Слобожанщини відіграли донські козаки, причому вона здійснювалася паралельно з українською (Ізюмський, Сумський козацькі полки).

Збіглими від поміщиків російськими селянами були засновані населені пункти в Куп’янському, Вовчанському повітах на Харківщині.

Починаючи з другої половини XVIII ст. зростає поміщицька колонізація земель Слобідської України та Новоросії. По мірі просування на південь і витіснення кримських татар з російських поселень утворилася так звана Українська лінія (Слов’янський, Бахмутський, Маріупольський повіти).

В останній чверті XVIII ст. з’являються перші російські села в Криму – Санкт-Петербурзькі Мазанки, Мангуш, Курці, Нова Слобода, Саблі.

Окрему групу серед російських переселенців складали представники нетрадиційних релігійних течій – старообрядці (старовіри, розкольники) та сектанти. Як відомо, розкол у російському православ’ї стався наприкінці XVI – на початку XVII ст. як реакція частини вірних на реформи патріарха Никона.

Перші поселення старообрядців на українських землях з’явилися на початку XVII ст. на Чернігово-Сіверщині (села Машеве, Добрянка, Радуль). У середині XVIII ст. старообрядці почали селитися в Новосербії (села Микольське, Клинці, Лиса Гора). У 80-х роках XVIII ст., приваблені пільгами (звільненням від податей та військової повинності), вони заснували великі села в Новоросії – Білозерку, Велику Знам’янку, Водяне (біля Берислава).

Поселення в Подільській губернії (Пилипи Боровські, Курники, Слобода) були засновані пилипівцями (українська назва – пилипони). В Мелітопольському повіті Херсонської губернії оселилися духобори – вихідці з Тамбовської, Саратовської, Астраханської губерній. Вони заснували села Терпіння, Тамбовське, Спаське, Троїцьке, Горіле. 1817 р. тут оселилися молокани. З середини XVIII ст. на Буковину переселяються липовани (села Біла Криниця, Липовани, Грубна, Білоусівка).

Значний відсоток серед переселенців-росіян становили службовці та поміщики. Чисельність останніх зросла після передачі їм маєтків польських магнатів.

Однак основним джерелом поповнення російського населення була армія. Лише на території Подільської губернії чисельність військових у 1850 році нараховувала 49,3 тис. чол. Частина офіцерів після відставки залишалася в Україні (наприклад, російський поет М.О.Некрасов народився у 1812 році на Вінниччині в родині колишнього військового).

Після скасування кріпацтва відбувається активна землеробська колонізація Півдня України вихідцями як з українських, так і з російських губерній. Наприклад, переселенцями з Орловської та Курської губерній засновані села Самсонівка й Красна Тамбовка на Луганщині та багато інших.

Наприкінці ХІХ ст. з розвитком капіталістичних відносин зростає приплив російського населення в міста й на промислові об’єкти Півдня України.

За радянської доби чисельність російського населення невпинно зростала.

У період між 1926 та 1939 роками за рахунок оргнаборів відбувся значний приплив росіян у великі міста й промислові центри України.

Друга така хвиля відбулася після Другої світової війни – у 1945-1949 роках. Адже за воєнні роки українське населення понесло величезні людські втрати – мільйони загиблих у бойових діях, померлих від ран, хвороб і голоду, вивезених до Німеччини, сотні тисяч евакуйованих на Урал, до Сибіру, до Середньої Азії та Казахстану.

За 1959-1965 рр. з України виїхало приблизно 2,5 млн. мешканців, з них 500 тис. – за плановим оргнабором. З 1959 по 1965 рік чисельність українців зменшилася з 76,8 % до 74,9 %, а росіян – збільшилася відповідно з 16,9 % до 19,4 %.

Білоруси (самоназва – бєларуси) – друга за чисельністю етнічна меншина України За І Всеукраїнським переписом 2001 р. їх чисельність становила 276 тис. (за даними перепису 1989 р., їх нараховувалося 439,9 тис. осіб).

Найдавніші поселення білорусів знаходяться в смузі українсько-білоруського етнічного прикордоння (Рокитнівський район Рівненської області).

Значна кількість білорусів у XVIII ст. (після першого поділу Польщі) переселилася із Білорусі в східні райони Українського Полісся та на Слобожанщину. Як правило, вони були вихідцями з Пінської округи, звідси й етнонім – пінчуки.

На початку ХІХ ст. білорусами – вихідцями з Бобилецького повіту Могилівської губернії – в Криму засновані села Бармашове, Явкіне, Малєєвка, в Олександрівському повіті на Катеринославщині – села Бемлянка, Гайчул, Темрюк, Сурське-Литовське, Гусарське. Білорусів (які зберегли давній етнонім – литвини) примусово переселили сюди після того, як у 1812 р. на їх батьківщині були створені військові поселення. Російський уряд намагався “розвантажити” перенаселені північно-західні губернії, для чого переселенцям надавалися такі ж пільги, як іноземним колоністам. Так, вони отримували кошти на переїзд і повне облаштування на новому місці “до перших жнив”, по 15 десятин землі на кожну особу чоловічої статі, на 5 років звільнялися від сплати податків.

З розвитком капіталістичних відносин та у зв’язку з відносним аграрним перенаселенням у білоруських губерніях виникають нові білоруські села в Катеринославській губернії.

У радянський час зросла міграція білоруського населення в промислові центри України.

На теперішній час більшість населених пунктів, заснованих і населених білорусами, характеризується етнічно мішаним складом. За даними переписів, значна частина білорусів Півдня України втратили етнічну свідомість і записувалися росіянами, на відміну від білорусів Полісся й Сіверщини, які часто називають себе литвинами.

Чисельність поляків (самоназва – поляци) становить 144 тис осіб (попередній перепис - 218,9 тис. осіб.)

Перші польські поселення в межах українського етнічного масиву сформувалися у Східній Галичині та у Правобережній Україні.

Поляки становили значну частину українського суспільства ще за доби Київської Русі. Йдеться про поляків, захоплених Ярославом Мудрим під час походів на Польщу 1030-1031 рр. і розселених у долині річки Рось (пізніше асимілювалися). Поблизу Лядської брами в Києві існував окремий польський квартал і була створена католицька місія.

Поляки складали значний відсоток серед служилих людей Галицько-Волинського князівства.

Саме із загарбанням земель Галицько-Волинського князівства в XIV ст. пов’язана перша хвиля польської колонізації. Полонізації цього регіону сприяло створення 1275 р. римо-католицької єпархії з архієпископом у Галичі (з 1412 р. – у Львові) та єпископствами у Перемишлі, Холмі, Володимирі-Волинському й щедре обдаровування латинського духовенства земельними наділами.

Наступна міграційна хвиля складалася переважно з селян та міської бідноти з Краківського, Жешувського, Люблінського та Келецького воєводств, котрі отримували земельні наділи в українських землях. Масове переміщення поляків було викликане посиленням у Речі Посполитій феодального гноблення, поразкою її у війні з Туреччиною та наявністю на українських землях певних (відносних) “свобод”. Після Люблінської унії (1596 р.) притік польського етнічного елементу з центральних районів Речі Посполитої зріс. Лише в Києві поляків на початку XVII ст. нараховувалося 6 тисяч (в основному жовнірів).

На Правобережжі та в Східній Галичині поляки селилися спорадично, окремими етнорелігійними громадами у межах суцільного українського етнічного масиву. На підставі архівних джерел про населені пункти, що мали костьоли та приписаних до них парафіян, можемо судити про кількість поляків, яка на кінець XVIII ст. складала 350 тис. осіб. Більшу частину польських колоністів становили поміщики-магнати, духовенство, службовці, меншу – “чиншова” шляхта, міщани та селяни.

Поляки України були неоднорідними за соціальним походженням. Частину з них становили мазури – нащадки бідних селян, переселенців із Мазовії, іншу частину – шляхта, або чиншовики, - нащадки дрібної шляхти, яку привели з собою магнати для несення військової служби та охорони кордонів: “На Поділлю єсть спадки тієї давньої гонористої шляхти, що “nie pozwolam” в сенаті гукала. Тепер вона звелась: і мову свою шляхетську забула, і віри відцуралась – словом, як там кажуть, та ж свита, та не так зшита. В своїх звичаях вони задержали цілувать дівчат в руки і деякі слова: “проше”, “добри вечур”, “добри дзінь”, “падам до нуг”; цим вони відріжняються від подолян-русинів, та ще одежиною: мають жилетки тощо, а жінки зав’язують голову у хустку з купром – от трохи так як київські міщанки” (А.Свидницький. Люборацькі.).

У 30-40 рр. ХІХ ст. внаслідок поразки національно-визвольного повстання 1830-1831 рр. поляки з панівної нації перетворилися на соціально пригнічений етнос. Російський уряд конфіскував маєтки учасників повстання, 82121 чоловік був виключений з дворянського стану. Репресії торкнулися польської освіти й культури.

Поляки, які втратили маєтки на правобережній Україні, оселилися у великих містах – Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві. За російським переписом 1897 р., в українських містах (без західних областей) вони становили 30 % міського населення. За австро-угорським переписом 1900 р., на західноукраїнських землях поляки становили 13,2 % всього населення.

Після 1920 р. уряд Речі Посполитої проводив на західноукраїнських землях колонізаційну політику, сприяючи зростанню чисельності польського етнічного елементу. За даними В.Наулка. на початок 30-х років чисельність поляків тут зросла до 1715 тис. чол., незважаючи на еміграцію до країн американського континенту.

Поляки, які проживали на території СРСР, ставали жертвами репресій. Так, у зв’язку з ліквідацією 1934 року двох прикордонних національних районів — Мархлєвського (польського) й Пулинського (німецького), а також з ліквідацією 1935 року польських сільрад у Вінницькій області були започатковані депортації за національною ознакою. Спочатку висилали окремі сім’ї за стандартними звинуваченнями соціально-класового характеру (націоналістичний елемент, колишні жандарми, костьольний актив тощо).У 1936 р. з прикордоння у східні райони СРСР було виселено 36045 поляків. Під час радянізації Західної України у 1940 — 1941 роках органи державної безпеки здійснили чотири депортаційні акції. Кампанія почалася 10 лютого 1940 року виселенням у східні регіони СРСР 89 тисяч польських військових осадників і цивільних колоністів. У квітні 1940 року до Казахстану, який ставав головним «приймальним пунктом» сталінських депортацій, відправили чергову партію. Вона складалася з членів сімей осіб, заарештованих органами державної безпеки, а також членів сімей польських офіцерів, розстріляних за рішенням політбюро ЦК ВКП(б) від 5 квітня 1940 року в Катині, Харкові й Твері. У червні 1940 року депортовали 58 тисяч біженців, що втекли на територію Західної України з тієї частини Польщі, яка опинилася під німецькою окупацією. 85% цих біженців були євреями. Нарешті, найбільш масштабна депортаційна акція почалася 22 травня 1941 року й не завершилася внаслідок нападу Німеччини на СРСР. На схід планувалося виселити «підозрілих» поляків зі всього західного регіону — від Прибалтики до Молдавії. З території Західної України встигли виселити 11 093 особи. Усього під депортацію, якою супроводжувалася радянізація західних областей України, потрапило до 230 тисяч осіб, яких вважали «небажаним елементом». В основному це були поляки й євреї.

Після Другої світової війни чисельність польського населення України скоротилася внаслідок репатріації. З СРСР було репатрійовано 1526 тис. поляків, у т.ч. 810,4 тис. – з України. Одночасно з Польщі до України було репатрійовано 518 тис. українців.

За даними перепису 1989 р., з 218,9 тис. поляків України більшість проживала в етнічно мішаних селах Житомирської, Вінницької, Хмельницької областей та в містах.

У Кіровограді польська меншина має вкорінені культурні традиції. Родом із Єлисаветграда композитор Кароль Шимановський, націолог Ольгерд Бочковський. Діє осередок товариства «Полонія».

За І Всеукраїнським переписом 2001 р. євреїв (самоназва на івриті – йегудим, ід, аїд- на ідиш) в Україні налічувалося 104 тис. осіб. Загальна чисельність – бл. 12, 8 млн осіб. В Ізраїлі понад 4 млн. У США – 6 млн.

Їх кількість за період між переписами скоротилася більше ніж у 4 рази з 486 тис. осіб, меншина з 3-ї позиції за чисельністю змістилась на 14-ту, що пов’язано з еміграцією євреїв України на історичну батьківщину. Сьогодні євреї проживають переважно в містах.

Єврейське населення з’явилося на території України (на Кримському півострові та в Північному Причорномор’ї) в І-ІІ ст. до н.е. Це були переселенці з Малої Азії й Кавказу.

У Х ст. після розгрому Хозарського каганату Святославом у Києві з’явилася громада слов’яномовних євреїв – канааним (серед полонених був значний відсоток євреїв). Їм було відведено окремий район. Селилися вони також в інших містах. На західноукраїнські землі євреї прибували з Хозарії, Візантії.

З початку ХІІ ст. на українські землі починається міграція європейських євреїв – ашкеназі. Певну їх частину становили сефарди – переселенці з Піренейського півострова, які розмовляли іспано-єврейським діалектом ладино на відміну від ашкеназі, більшість яких розмовляли діалектом германської групи індоєвропейської мовної сім’ї – ідиш.

Невеликі єврейські поселення були створені у XIV ст. вихідцями з Литви. Але найбільш масовою була міграція з Польщі з кінця XVI ст. Ще одна хвиля єврейської міграції припадає на кінець XVIII ст. і пов’язана з другим і третім поділами Польщі: євреї із знову приєднаних білоруських губерній переселялися в Новоросію. У XVIII ст. починається діяльність єврейських громад (кагалів, або кегил) у багатьох містах України – Житомирі, Бердичеві, Кам’янець-Подільському, Одесі.

1796 р. російським урядом була запроваджена дискримінаційна “смуга осідлості”. Це означало, що в межах Російської імперії євреї мали право селитися лише на Правобережній Україні. В цю смугу входили Катеринославщина, Таврія, пізніше – Херсонська губернія, Волинь, Поділля, Чернігівщина, Полтавщина. Більшість євреїв були записані міщанами. Для виїзду за межі смуги осідлості вони мали отримувати дозвіл місцевої поліції або губернського начальства. Виїжджати дозволялося на термін до півроку. Право проживання поза межами смуги осідлості надавалося лише особам з вищою освітою, купцям першої гільдії тощо.

Як і поляки, євреї оселялися окремими етнорелігійними громадами. Основу єврейської соціальної організації становила територіальна громада (кагал, або кегила), яка зосереджувалася у міських поселеннях; у великих містах існували відокремлені єврейські квартали (гето).

У мові ідиш є слово штетл (містечко), яке для євреїв означало також своєрідний характер побуту, релігійну відокремленість і культурно-національну автономію общини. Це поняття розповсюдилося на невеликі міста з 20-25 тисячами мешканців, більшість яких були євреями.

Хоча євреї у своїй масі належали переважно до міщанського та купецького стану, серед них досить значним було соціальне розшарування

На початку ХІХ ст. у Новоросії було засновано ряд єврейських землеробських поселень, однак жити у них дозволялося лише тим, хто прийняв християнство. До середини ХІХ ст. на Півдні України налічувалося 20 таких селищ, в яких проживали близько 12 тис. чоловік.

Після Жовтневого перевороту 1917 р. у зв’язку з ліквідацією “смуги осілості” більшість євреїв переселилися на Лівобережжя України та у великі міста Росії. За даними перепису 1926 р. у містах України проживали 60 % усіх євреїв, тоді як у 1897 р. – лише 40 %. Євреї становили більшість населення у таких містах, як Житомир, Вінниця, Умань, Проскурів, Новоград-Волинський, Коростень, Овруч, Бердичів. За даними польського перепису 1921 р. євреї становили більшість населення Бучача, Чортківа, Заліщиків, Ковеля, Луцька, Дрогобича, Рівного, Станіслава, Тернополя та інших.

Чисельність євреїв в Україні за 1897-1926 рр. зменшилася з 1 644,5 тис. до 1 565,5 тис. чол.

1917-1921рр. – численні єврейські погроми, жертвами яких стало щонайменше 100 тис. осіб

У наступні роки чисельність єврейського населення значно зменшилася внаслідок міграційних і етнічних процесів, масового винищення його нацистами під час Другої світової війни (1 млн 400 тис), асиміляції після 1945 року, еміграції до Ізраїлю з 1967 року (бл. 500 тис), США, Західну Європу.

В Україні нині проживають 258 тис молдован (самоназва – молдовень). (Попередній перепис - 324,5 тис.) У V-VII ст. з романізованого населення Карпато-Дунайських земель сформувалася етнічна спільнота волохів – найближчих етногенетичних попередників молдован. У Х-ХІІІ ст. етнічні землі волохів входили до складу Київської Русі, Галицького та Галицько-Волинського князівств. Етнонім волохи зберігся протягом подальших століть.

З виникненням у 1359 р. Молдавського князівства (за Стефана ІІІ Великого – Молдавського господарства) до його складу увійшли території спільного проживання молдован і українців.

З XVI ст. молдовські селяни, рятуючись від подвійного гніту (як з боку власних, так і турецьких феодалів), цілими селами тікали в Україну, в “козацький край” у надії на більш сприятливі умови життя. Разом з українцями молдовани боролися проти Польщі, Оттоманської Порти та Кримського ханства. Вони становили досить значний відсоток у складі запорозького козацтва.

З середини XVIII ст. стихійна міграція молдован з земель, загарбаних Туреччиною, спрямовувалася в райони Лівобережжя, Поділля, в південні райони Брацлавського та Київського воєводств. Мав місце і зворотній потік – українське населення тяглося “на Волощину” після невдалих селянських повстань початку XVIII ст.

Після невдалого Прутського походу Петра І опальний молдавський господар Дмитро Кантемір разом зі своїм оточенням знайшов притулок у Слобідській Україні. На Харківщині молдовани заснували села Абазівку, Бузовку, Волохів, Волохівку, Молдову, Троянову, Волоську Балаклію. Так, у 1763 р. в Бахмутському повіті українці становили 75,4 %, молдовани – 17,1 %, росіяни – 4,7 %.

Багато молдован взяли участь у колонізації Півдня України. В середині XVIII ст. молдовани зі складу гусарських і пандурських (піхотних) полків заснували ряд військових поселень (рот) у межиріччі Дніпра й Синюхи. Більшість населення утвореної 1752 р. Нової Сербії (78 %) становили саме волохи – вихідці з Бесарабії та Валахії. У цілому по Херсонській губернії на 1779 рік вони займали друге місце після українців, складаючи 18 % населення.

Під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. на території Нової Сербії був сформований Молдовський гусарський полк, серед особового складу якого молдовани становили значний відсоток.

Молдовські поселення були або компактними, або мішаними з українцями. Проте характерною рисою молдовської етнічної групи було збереження етнічної самосвідомості, а подекуди й давнього етноніму волохи.

Румуни (самоназва – роминь) – одна з найдавніших національних груп України, чисельність якої за даними перепису 1989 р. становила 134,7 тис. осіб. Кількість румунів України зросла до 151 тис. осіб. (За І Всеукраїнським переписом 2001 р.).

Перші поселення румунів на українських землях засновані в ХІІІ ст. вихідцями з Мараморощини та південної Трансільванії в Підкарпатській Україні (територія нинішніх Тячівського та Рахівського районів Закарпатської області) та в Північній Буковині (Глибоцький район Чернівецької області).

З утворенням у середині ХІХ ст. румунської держави частина молдован почала ідентифікувати себе з румунами. Це явище спостерігається і нині.

Самостійне опрацювання: Українсько-румунський територіальний конфлікт за о-в Зміїний.

Чисельність болгар (самоназва – болгар) За І Всеукраїнським переписом 2001 р. становила 204 574 тис. (за даними перепису 1989 р. - 233,8 тис. осіб.)

Розмовляють болгарською мовою, південної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської сім’ї. Писемність на основі кирилиці. Віруючі переважно православні. Перше населення протоболгарських земель – фракійці. Період римського панування – І – ІV ст. н. е. Фрако-греко - римська етногенетична антична основа болгар зазнала впливів слов’янського суперстрату (племена склавинів, антів уV- VІ ст.), частково – бастарнів(ІІ ст.), готів (ІV ст.), гунів (V ст.).У 670 р. на Дунайську рівнину з Поволжя прийшла орда тюркомовних болгар під проводом хана Аспаруха (в болгаристиці їх прийнято називати протоболгарами). Панівне становище в Болгарії зайняла протоболгарська тюркська знать. Впродовж VІІІ- ІХ ст. відбулося злиття двох етнічно різнорідних елементів, в ході якого слов’янська мова і культура здобули перемогу, болгари дали свій етнонім.

У 865 р. прийняли християнство, у 880 – ті учні Мефодія створили кирилицю. 1018-1186 рр. – період візантійського панування, коли у пн. – сх. частині Болгарії половці (кумани) та печеніги осіли і асимілювалася з місцевим населенням. Поширене болгарське власне ім’я Куман.

Проживають болгари переважно в селах Одеської (у Нижньому Подунав’ї), Запорізької, Миколаївської та Кіровоградської областей.

Переселення болгар в Україну було пов’язане з агресивними діями Туреччини проти християн на Балканах. Перші поселення болгар – переселенців з болгарського с.Алфатар (400 родин) засновані 1752 року в долині річок Вись і Синюха (села Вільшанка, Добре та інші). Життя болгарської меншини було не безхмарним. Після запровадження військових поселень болгари втратили свободу, потрапивши у кріпацьку залежність ще й виконували військову повинність, вони навіть намагалися реемігрувати до Туреччини.

Згодом процес міграції болгар набув масового характеру, особливо до Подунав’я. З 1819 р. російський уряд відвів для болгар-переселенців землі в Бесарабії, Новоросії та в Криму.

В середині 20-х років ХХ ст. в Україні були створені болгарські національні райони та сільради (ліквідовані в 1937 р.).

Перші болгарські поселенці були землеробами-городниками. Нині половина болгар проживає в містах. У 1989 р. понад 69,5 % болгар вважали болгарську мову рідною. Товариство «Алфатар» у Вільшанці функціонує з 1990 р.

Чисельність греків (самоназви – румеї та уруми) за переписом 1989 р. становила 98,6 тис. осіб.

За однією з версій (на наш погляд, занадто сміливою), нинішні греки - румеї є прямими нащадками стародавніх еллінів, які переселилися в Північне Причорномор’я та Крим у V-IV ст. до н.е. За іншою – вони переселялися протягом XVI-XVIII ст. з різних районів Малої Азії та Балканського півострова, рятуючись від турків. Розмовляють вони новогрецькою мовою.

Походження урумів (тюркомовних греків) пов’язують з племенами, які населяли кримський півострів – аланами, готами, змішаним гото-аланським населенням, які зазнали візантизації з боку грекомовних християн, а пізніше були асимільовані кримськими татарами, перейнявши їхню мову й топоніміку.

У 1778 р. засновані грецькі поселення на Катеринославщині, пізніше – в Приазов’ї (м. Маріуполь).

Угорців (самоназва – мадяри) За І Всеукраїнським переписом 2001 р. в Україні проживає 156 тис. осіб. (1989 р. - 163,3 тис.) Майже всі вони компактно мешкають у селах Берегівського, Виноградівського, Мукачівського, Ужгородського районів Закарпатської області. Розмовляють мовою угорської підгрупи уральської мовної сім’ї. Віруючі угорці – католики, частково протестанти.

Прабатьківщиною угорців вважають райони на схід від Уралу. В VI-VII ст. вони кочували в надазовських степах, а наприкінці ІХ ст., мігрувавши слов’янськими землями, перейшли Карпати й поселилися в середньому Наддунав’ї.

Друга міграція угорців відбулася в ХІ ст., коли вони потіснили карпатських русинів у гори.

Третя хвиля угорської міграції пов’язана з експансією Туреччини, яка у XV-XVII ст. потіснила угорців у передгірські райони Карпат.

Осібно слід розглядати національні меншини України, які, на думку багатьох українських етнологів, істориків. політологів, є корінними народами - кримських татар, кримчаків, караїмів. (О.Мицик, І.Курас, В.Балушок, О.Нельга)

Кримські татари (самоназва – крим татарлар, або кримли) – тюркський етнос, який в основному проживає в Криму, складаючи 12% населення півострова. За І Всеукраїнським переписом 2001 р. в Україні мешкає 248, 2 тис. кримських татар (1989 р. – 46,8 тис.)

Етнонім походить від назви одного з монгольських племен, яке брало участь у поході на Східну та Центральну Європу в ХІІІ ст. З 1261 р. татари об’єднані в Кримський юрт Золотої орди зі столицею в Сагаті. З кінця XV ст. Кримське ханство потрапляє в залежність від Османської імперії. З 1783 р. – у складі Російської імперії, причому кримськотатарський народ зазнавав русифікації та національно-культурних утисків, що спричинили масову еміграцію до Туреччини.

З 1920 р. кримські татари мали національно-територіальну автономію. У 1944 р. народ був депортований до Середньої Азії. Депортація коштувала народу близько 110 тис. життів. Повернення кримських татар на батьківщину триває й донині. На думку деяких етнологів, повернулося близько половини кримських татар, які проживали поза межами етнічної території. Більшість їх невлаштовані, проживають в сільській місцевості Сімферопольського, Білогорського, Бахчисарайського, Джанкойського районів. Інтереси кримськотатарського народу представляє Меджліс, який очолює Мустафа Джемілєв (колишній політв’язень).

Антропологічно кримські татари – нащадки монголів, греків, генуезців, українців, поляків. Мовою володіє переважно старше покоління.

Таким чином, кримськотатарська спільнота за останні століття зазнала відчутної соціальної трансформації: ієрархічне монархічно-кланове суспільство еволюціонувало у напрямі складової громадянсь­кого суспільства європейського типу. Наслідком цього є унеможливлення реставрації традиційного кримськотатарського суспільства в сучасній Україні, але, водночас, постає вимога всебічної підтримки державою збереження та розвитку етнокультурних цінностей кри­мських татар.

Інтеграція громадян України кримськотатарського походження в структуру сучасної держави має відбуватися згідно з нормами існую­чого політико-правового поля. У цьому контексті концептуальною ос­новою є врахування смислового статусу таких понять, як «політична нація», «корінна нація», «етнічна меншина».

Дата добавления: 2014-01-07