Загальна характеристика взаємодії міліції громадської безпеки з органами влади та громадськістю

Особливості взаємодії дільничного інспектора міліції та працівників інших підрозділів органів внутрішніх справ з громадськістю

Правові основи діяльності, завдання та функції підрозділів служби ДІМ по роботі з громадськими формуваннями і населенням

Правові основи взаємодії міліції з громадськістю у сфері охорони громадського порядку

Загальна характеристика взаємодії міліції громадської безпеки з органами влади та громадськістю

З ГРОМАДСЬКІСТЮ

ВЗАЄМОДІЇ СЛУЖБИ ДІЛЬНИЧНИХ ІНСПЕКТОРІВ МІЛІЦІЇ

Тема: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ОСНОВИ

Ø Закон України “ Про міліцію”.

Ø Указ Президента України від 12 січня 2004р. «Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності служби дільничних інспекторів міліції».

Ø Указ Президента України “ Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського порядку” від 16 червня 1999р. №650/99.

Ø Указ Президента України “ Про заходи щодо дальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян” №143 від 18 лютого 2000року.

Ø Положення про Міністерство внутрішніх справ від 17 жовтня 2000р., “Іменем закону”, №51 від 15 грудня 2000р.

Ø Наказ МВС України №190 від 25 лютого 2004р. “Про нормативне забезпечення організаційно-штатної роботи”.

Ø Наказ МВС України №404 від 28.07.1994р. зі змінами, внесеними наказом МВС України від 10 вересня 2003р. №1030 “Про затвердження Статуту патрульно-постової служби міліції.

Ø Наказ МВС України №550 від 11 листопада 2010р. “Про затвердження Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України”.

Ø Наказ МВС України №400 від 30.05.2005р. “Про заходи щодо вдосконалення організації роботи служби дільничних інспекторів міліції”.

Ø Наказ МВС України №231 від 11.04.2005р. "Про заходи щодо подальшого вдосконалення охорони громадського порядку і безпеки громадян".

Ø Адміністративна діяльність ОВС. Навчальний посібник. Сущенко В.Д., Черней В.В., Нагорний О.П.. Київ. “Преса України”.2002р.

Ø Адміністративна діяльність. Бандурка О.М., Харків.2004.

Ø Діяльність підрозділів міліції громадської безпеки. Конспект лекцій. Фелик В.І., Долішний Г.П., Безносюк О.П., Дроздова І.В., Івано-Франківськ. 2004.

Міліція в Україні – державний озброєний орган виконавчої влади, організаційна побудова якого визначає, з одного боку, багатогранність виконуваних нею функцій і поділ її на кримінальну міліцію і міліцію громадської безпеки, а з іншого – розмежування їх з урахуванням державного й адміністративно-територіального розподілу. Слід зазначити, що незважаючи на суперечки щодо доцільності і корисності такого розподілу міліції (на кримінальну і міліцію громадської безпеки (на які покладаються завдання, котрі дублюються)), що не вщухають і досі як у наукових колах, так і серед практичних працівників органів внутрішніх справ (міліції), а також незважаючи на те, що цей крок, напевно, був не до кінця вивіреним і прорахованим, його можна вважати одним із перших прогресивних кроків у реформуванні Міністерства внутрішніх справ України.

Така побудова міліції не суперечить конституційним положенням, але чітке визначення законом функцій, кола повноважень і компетенції міліції громадської безпеки кожного рівня дозволило б визначити її місце в системі державних органів виконавчої влади і місцевого самоврядування.

Міліція громадської безпеки входить до системи Міністерства внутрішніх справ України і є частиною центрального органу виконавчої влади, а отже, входить до системи державних органів виконавчої влади у цілому. Міліція громадської безпеки своєю діяльністю повинна задовольняти суспільні інтереси, що представляються і виражаються публічною владою всіх масштабів: державного та місцевого рівнів.

На місцевому рівні для виконання завдань і функцій, поставлених перед міліцією, створені районні, міські й районні в містах управління відділи і відділення міліції, що утворюють систему органів внутрішніх справ загалом.

Здійснивши аналіз системи органів виконавчої влади в Україні, можна констатувати, що міліція — спеціальний орган виконавчої влади, а її елементи – підсистема, зокрема міліція громадської безпеки, є частиною цієї системи державних органів виконавчої влади.

До складу міліції громадської безпеки входять: підрозділи патрульно-постової служби, міліції особливого призначення „Беркут”, дозвільної системи та ліцензування, служби дільничних інспекторів міліції, спеціальних установ та конвойних підрозділів міліції.

На нашу думку, міліція громадської безпеки, як самостійний підрозділ ОВС, являє собою сукупність взаємопов’язаних органів і служб, які, переважно із застосуванням адміністративно-правових форм і методів, із залученням громадськості та у взаємодії з місцевими органами державної влади та самоврядування: забезпечують охорону громадського порядку, попередження злочинності та інших правопорушень на вулицях та інших громадських місцях, охорону власності, прав та законних інтересів громадян, підприємств, організацій, установ від злочинних посягань та інших антигромадських дій; беруть участь в розкритті злочинів та затриманні осіб, які їх вчинили; здійснюють контроль і нагляд за додержанням правил дозвільної системи; надають допомогу в охороні навколишнього природного середовища; контролюють додержання вимог паспортної системи, правил перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства.

На рівні місцевих державних адміністрацій здійснюється виконавчо-розпорядницька діяльність служб і підрозділів міліції громадської безпеки, які також є частиною системи державних органів виконавчої влади.

Державні органи виконавчої влади можуть утворювати на місцях свої територіальні органи, що є підпорядкованими їм і взаємодіють з відповідними органами виконавчої влади.

Багатофункціональність діяльності міліції громадської безпеки, особливості її правового статусу, завдання, що поставлені сьогодні перед нею суспільством у сфері протидії правопорушенням, вимагають тісної взаємодії з державними органами, органами місцевого самоврядування, установами, громадськістю.

Співпраця міліції громадської безпеки з іншими органами влади та населенням у сфері охорони правопорядку, безсумнівно, сприяє більш ефективній боротьбі з правопорушеннями. Унаслідок ужитих органами державної влади заходів спостерігається поступове зростання чисельності громадян, які залучаються до охорони громадського порядку та профілактики правопорушень, поступово підвищується авторитет громадських формувань правоохоронної спрямованості. Високий рівень як ефективності в боротьбі з правопорушеннями, так і охорони громадського порядку досягається й на тих ділянках роботи ОВС, де працівники міліції спираються у своїй діяльності на допомогу місцевих органів влади, добровільних помічників, засобів масової інформації.

Забезпечення оптимальної взаємодії міліції та громадськості значною мірою залежить від правильного тлумачення категорії “взаємодія”. Термінологічний аналіз свідчить про те, що поняття “взаємодія” є зовнішньо схожим з такими поняттями, як “співробітництво”, “координація”, “узгодження”, “сприяння” та ін.

Філософія розглядає “взаємодію” як категорію, що відображає процеси впливу різних об’єктів один на одного, їх взаємну обумовленість, зміну стану, а також породження одного об’єкта іншими.

Військова терміносистема розуміє “взаємодію” як спільні за метою, завданням, місцем, часом і способом виконання військові дії для досягнення мети операції.

Наука соціального управління, а також кібернетика визначають “взаємодію” за одну з форм впливу для досягнення конкретної мети, а також за процес обміну інформацією.

Кримінальний процес і криміналістика розуміють “взаємодію” слідчого й оперативного працівника як спільну, погоджену щодо мети, місця і часу діяльність.

На думку А.П. Головіна, взаємодія між міліцією та населенням можна визначити як засноване на законах і підзаконних актах найбільш розумне поєднання й ефективне використання прийомів і способів роботи в процесі їхньої спільної погодженої діяльності з охорони громадського порядку, боротьби зі злочинністю і профілактики правопорушень.

На думку А.П. Іпакяна, взаємодія визначається як взаємне узгодження дій двох або більше учасників, що спільно вирішують яке-небудь загальне завдання. Тому взаємодія, на нашу думку, у даному випадку буде передбачати спільні дії державних і муніципальних органів в охороні громадського порядку і забезпеченні громадської безпеки.

Остаточним можна вважати поняття взаємодії міліції та населення, розроблене В.К. Колпаковим як наявність між ними стійких контактів, які виникають і розвиваються на засадах спільних інтересів з метою зміцнення громадського порядку, громадської безпеки та боротьби зі злочинністю.

Аналіз визначень взаємодії, які використовуються в теорії та практиці управління органів внутрішніх справ, дає змогу виділити такі її ознаки щодо міліції громадської безпеки та місцевих органів влади й населення:

– взаємодія - це спільна діяльність;

– наявність декількох (не менше двох) суб’єктів взаємодії – міліції громадської безпеки й громадськість;

– узгодженість заходів у меті, місці, часі, методах;

– спрямованість функціонування взаємодіючих суб’єктів;

– наявність нормативної (правової) бази взаємодії;

– положення, яке займають суб’єкти взаємодії в ієрархії системи;

– зміст завдань, які вирішуються суб’єктами взаємодії;

– єдина мета – забезпечення громадського порядку й безпеки.

Таким чином, взаємодія міліції громадської безпеки з громадськістю – це врегульована переважно адміністративно-правовими нормами, погоджена за метою, часом і місцем діяльність міліції громадської безпеки та громадськості, під час якої вони справляють взаємний вплив, з одного боку, один на одного, а з іншого – на суспільні відносини, опосередковані існуванням правопорушень різного характеру, з метою розв’язання загальних завдань, шляхом найбільш доцільного поєднання засобів і методів, властивих цим органам.

При характеристиці цієї взаємодії варто окреслити систему її суб’єктів, що складається з: 1) міліції громадської безпеки та інших підрозділів міліції, які виконують адміністративну функцію; 2) громадськості та засобів масової інформації.

У Законі України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» від 22 червня 2000 р. у ст. 1 міститься норма, яка визначає, що громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону можуть бути створені на засадах громадської діяльності як:

– зведені загони громадських формувань;

– спеціалізовані загони (групи) сприяння міліції та Державній прикордонній службі України;

– асоціації громадських формувань тощо.

Також у ст. 4 цього нормативного акта зазначено, що ці формування створюються на добровільних засадах за місцем роботи, навчання або проживання громадян. Тобто закон передбачає класифікацію ГФОГП за: а) видом асоціацій та б) місцем створення.

В основу наукової класифікації може бути покладений розподіл організаційно-правових форм участі громадськості в правоохоронній діяльності, здійснений О.М. Музичуком, за:

1. Характером завдань, що виконуються:

– громадські формування, спеціально створені для охорони громадського порядку і боротьби з правопорушеннями (добровільні народні дружини, громадські пункти охорони порядку, студентські оперативні загони, загони сприяння міліції, загони самозахисту, групи охорони громадського порядку, організації “Зупини злочинця” тощо);

– громадські формування, для яких охорона громадського порядку і боротьба з правопорушеннями є тільки одним із завдань: центри соціальної реабілітації, будинкові, вуличні комітети, загальні збори громадян за місцем проживання, комісії місцевих рад (комісія з питань законності і охорони громадського порядку, комісії при виконкомах місцевих рад: адміністративна, спостережна та ін. До цієї групи також можна віднести приватні охоронні служби і підрозділи, організації “Сусідська допомога”, “Ла Страда”, координаційні шкільні ради, антикорупційні форуми тощо).

2. Організаційним оформленням правоохоронної діяльності:

– особиста індивідуальна участь у правоохоронній діяльності (громадські помічники, довірені особи). Крім того, особисто брати участь у правоохоронній діяльності громадяни можуть шляхом здійснення окремих дій щодо припинення правопорушень і затримання правопорушників, шляхом участі в роботі зборів, конференцій із правоохоронної тематики, виступів у пресі, на радіо, телебаченні, використання необхідної оборони від злочинних посягань, повідомлення правоохоронним органам про вчинені або ті, що готуються, злочини чи інші правопорушення тощо;

– участь громадян у громадських формуваннях правоохоронної спрямованості (ДНД, громадські пункти охорони порядку, організації “Зупини злочинця”, організації “Сусідська допомога”, загони сприяння міліції та ін.).

3. Складом (членством):

– громадські формування, у складі яких є працівники органів внутрішніх справ (громадські пункти охорони порядку, шкільні координаційні ради, громадські організації “Зупини злочинця”, приватні охоронні підрозділи);

– громадські формування, членами яких є тільки цивільні особи (добровільні народні дружини, загони сприяння міліції, студентські оперативні загони, громадські правозахисні організації тощо).

Крім цього, громадські формування правоохоронної спрямованості можна класифікувати за функціональним призначенням (залежно від часу вступу у взаємовідносини з правопорушниками або з особами, схильними до вчинення правопорушень). За функціональним призначенням вони можуть бути поділені на ті, які безпосередньо беруть участь у припиненні правопорушень (ДНД, студентські оперативні загони, групи охорони громадського порядку та ін.), і ті, що вступають у взаємини з правопорушником після його затримання, тобто після вчинення правопорушення (адміністративні комісії, громадські пункти охорони порядку, збори громадян за місцем проживання, ради профілактики правопорушень тощо).

Для того, щоб зазначена діяльність стала більш ефективною і набула системного характеру, необхідно, щоб вона базувалася на однакових засадах – принципах. На думку Ю.Д. Кунєва, до основних принципів здійснення взаємодії необхідно віднести наступні: 1) науковості; 2) комплексності; 3) правової впорядкованості; 4) законності; 5) публічності; 6) плановості.

До спеціальних принципів відносять: 1) ієрархічності; 2) функціональний; 3) територіально-галузевий; 4) норми керованості; 5) цілеспрямованість; 6) головної (основної) ланки; 7) відповідності тощо.

Розглянемо характеристику деяких ключових принципів. Так, застосування принципу законності у взаємодії міліції та населення передбачає, що діяльність кожного з об’єктів охорони правопорядку і форми їх взаємодії повинні знаходитись у відповідному правовому полі і реалізовуватися відповідно до законів і нормативно-правових актів.

Принцип публічності означає таке: 1) участь громадян у діяльності органів внутрішніх справ і громадських формувань з охорони громадського порядку згідно з Конституцією і законами України; 2) гласність у діяльності органів внутрішніх справ і громадських формувань, що полягає у своєчасному, широкому та регулярному інформуванні громадян про свою діяльність, дійсний стан громадського порядку у суспільстві. Реалізація принципу гласності досягається за допомогою обов’язкових звітів управлінських органів перед населенням, доступності інформації про їх діяльність, обговорення найважливіших питань та рішень, що приймаються; 3) громадський контроль, у тому числі через засоби масової інформації, за основними процесами в охороні громадського порядку; 4) судовий контроль за дотриманням у процесах охорони громадського порядку конституційно закріплених інтересів суспільства, прав і свобод громадян.

Здійснення принципу публічності також передбачає залучення до боротьби зі злочинністю і попередження правопорушень офіційних осіб, що обираються на місцях, урядових чиновників, керівників приватних організацій, адміністрації міст, керівників політичних партій, діяльність яких вважається більш ефективною з точки зору впливу на причини виникнення і зростання правопорушень. Вони здатні впливати на такі сфери, як шкільна освіта, проблеми соціальної несправедливості, безробіття, організація вільного часу, матеріальна підтримка громад­ських формувань з охорони громадського порядку тощо.

Важливим також є і принцип плановості – це один із принципів управління, який передбачає застосування планів у процесі управління. Зміст планування у взаємодії міліції та населення полягає у: 1) визначенні основних спільних завдань підрозділів ОВС і громадських формувань на запланований період; 2) визначенні, з урахуванням доцільного використання сил та засобів, комплексу заходів, здійснення яких забезпечить виконання завдань, що стоять перед ними; 3) встановлення строків виконання запланованих заходів та виконавців. Заходи плану мають бути насамперед спрямовані на вирішення важливих, які вимагають невідкладного розв’язання, питань підвищення ефективності боротьби зі злочинністю та охорони громадського порядку. Досягнення цілей і завдань, визначених планом взаємодії, обов’язково передбачає відповідну підготовку, виділення необхідних сил та засобів, їх правильну розстановку та використання, що досягається своєчасністю складання плану і доведення його до виконавців.

Взаємодії міліції та населення притаманний і принцип маневреності, або оперативності та гнучкості. Діяльність органів внутрішніх справ та їх підрозділів підлягає плануванню, однак навіть найдосконаліший план не в змозі врахувати всі деталі взаємодії, передбачити вичерпний алгоритм узгоджених дій представників двох різних підсистем в умовах оперативної обстановки, що постійно змінюється. Все це спричиняє коригування плану або будь-якого іншого управлінського рішення і, відповідно, регулювання системи, в ході якого й реалізується принцип маневреності, що дає змогу більш ефективно використовувати сили, засоби, форми та методи, які є в розпорядженні учасників взаємодії.

Взаємодія означає узгоджене функціонування суб’єктів і тому перед­бачає оптимальне використання можливостей взаємодіючих елементів. Реалізація названого принципу передбачає попереднє вивчення та облік можливостей взаємодіючих суб’єктів, тобто специфіки функціонування, середовища, сил та засобів, які вони мають, а також прогнозування результатів їх діяльності. Для оптимального розв’язання спільних завдань громадські формування повинні бути в оперативному підпоряд­куванні органів внутрішніх справ.

Принцип пропорційної відповідальності за наслідки взаємодії характеризується з урахуванням таких основних підходів. Відповідно до одного з них передбачається встановити для усіх взаємодіючих суб’єктів рівну (солідарну) відповідальність за вирішення спільного завдання. Більш ефективним було б правило, відповідно до якого взаємодіючі органи несли б відповідальність лише за той обсяг роботи, який був покладений на них згідно з компетенцією.

При виконанні своїх функцій правоохоронні органи взаємодіють з метою виявлення та попередження правопорушень, зібрання доказів щодо протиправної діяльності конкретних осіб, вчинення юрисдикційних дій забезпечуючого характеру, реалізації державної політики у галузі боротьби з цими правопорушеннями та злочинами.

Основними напрямами взаємодії є:

– розробка та здійснення узгоджених заходів щодо запобігання, виявлення адміністративних правопорушень та злочинів;

– здійснення комплексного впливу на соціальні передумови злочинів і адміністративних деліктів;

– здійснення провадження у справах про адміністративні проступки;

– обмін інформацією про наміри окремих осіб і способи вчинення ними окремих правопорушень;

– внесення до відповідних інстанцій, міністерств та відомств пропозицій щодо усунення виявлених причин та умов, які сприяють вчиненню правопорушень, та пропозицій щодо змін та доповнень чинного законодавства.

Зовнішнім проявом спільної діяльності суб’єктів боротьби з правопорушеннями є форми взаємодії.

У широкому аспекті форми взаємодії розглядають у вигляді чотирьох блоків:

1) обмін інформацією;

2) спільна розробка управлінських рішень;

3) реалізація розроблених управлінських рішень (при настанні певних строків та виникненні відповідних ситуацій);

4) проведення інших погоджених заходів, які не були передбачені письмовими управлінськими рішеннями.

Стаття 11 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» від 22 червня 2000 р. передбачає такі форми взаємодії міліції з громадськими формуваннями з охорони громадського порядку:

1) спільне з працівниками органів внутрішніх справ, прикордонниками патрулювання і виставлення постів на вулицях, майданах, залізничних вокзалах, в аеропортах, морських і річкових портах, у місцях компактного проживання громадян, розташування підприємств, установ, організацій, навчальних закладів, а також у місцях можливої появи порушників кордону в межах району, що контролюється Державною прикордонною службою України, прикордонної смуги; участь в забезпеченні охорони громадського порядку під час проведення масових заходів, погоджених у випадках, передбачених законом, з виконавчими органами місцевого самоврядування;

2) проведення разом з прикордонниками огляду на маршрутах можливого руху порушників державного кордону, місць їх укриття, транспортних засобів, суміжної з державним кордоном місцевості з метою встановлення причин та умов перебування невідомих осіб;

3) участь у заходах правоохоронних органів, спрямованих на боротьбу з окремими видами правопорушень.

У подальшому зміст цих напрямів та форм буде розкрито детальніше.

Таким чином, взаємодія міліції та місцевих органів влади і громадськості має суттєве значення для стабілізації стану криміногенної обстановки на відповідній території, підвищення іміджу ОВС, створення умов для використання механізмів громадянського суспільства у забезпеченні правопорядку.

Дата добавления: 2014-01-07