Особливості психологічного спілкування з пацієнтами в паліативній медицині та в надзвичайних ситуаціях. Психопрофілактика. Психогігієна. Психічна саморегуляція

Спеціальність: 5.12010101 «Лікувальна справа»

Кількість годин: 2

Актуальність теми:

Незважаючи на очевидні успіхи сучасної онкології, більшість онкохворих все ж помирають в результаті прогресування хвороби, тому проблема надання паліативної медичної допомоги залишається актуальною в усьому світі. Паліативне лікування покликане не до усунення болю якогось окремого органу, а до цілковитої опіки людською особою.

Мета: показати студентам, щоціллю паліативного лікування не є скорочення чи продовження життя. Воно служить, радше, «природності» існування та кінця життя.

План лекції:

1. Поняття паліативного лікування.

2. Мета паліативної медицини.

3. Основні види психологічних реакцій в інкурабельних хворих.

4. Цілі спілкування медичного персоналу з хворим.

5. Психогігієна.

6. Психопрофілактика.

Джерела інформації:

1. Вітенко І.С., Вітенко Т.І. Основи психології. – Вінниця.:Нова книга, 2001.

2. Вітенко І.С.,Чабан О.С. Основи загальної та медичної психології.

Тернопіль: Укрмедкнига, 2003.

3. Максименко С.Д., Соловєнко В.О., Пачуга В.О. Загальна психологія: Навч. посіб.- К.,2000.

4. Киричука О.В., Роменця В.А. Основи психології. – К.: Либідь, 2002.

1. Україна входить до першої десятки країн світу з найбільш високою онкозахворюваністю населення. Щорічно виявляється понад 180 тисяч хворих з різними злоякісними новоутвореннями, а на обліку знаходяться біля 750-800 тисяч пацієнтів. З яких значна частина потребують різних видів паліативної допомоги.

Незважаючи на очевидні успіхи сучасної онкології, більшість онкохворих все ж помирають в результаті прогресування хвороби, тому проблема надання паліативної медичної допомоги залишається актуальною в усьому світі.

Термін «паліативна терапія» походить від латинського слова «раllium» – «вовняний плащ» і означає пом’якшення страждань у кінцевій стадії хвороби та забезпечення хворого необхідною людською підтримкою. Паліативна допомога запобігає байдужості до терплячої особи, яка знаходиться на шляху невиліковної хвороби, не маючи ясної надії на одужання. Паліативне лікування покликане не до усунення болю якогось окремого органу, а до цілковитої опіки людською особою. Ціллю паліативного лікування не є скорочення чи продовження життя. Воно служить, радше, «природності» існування та кінця життя. Природний процес смерті, котрий не стає пришвидшеним або відсунутим, зберігає таким чином своє власне місце в часі.

Тут не робиться вплив на тривалість життя, а лише на його якість.

Паліативне лікування – це всебічна кваліфікована медична допомога невиліковному хворому і членам його родини на етапі неконтрольованого прогресування хвороби. Паліативна допомога включає також елементи медичної і соціальної реабілітації, спрямованої на підтримку максимально можливої фізичної і духовної активності хворого на усіх етапах перебігу хвороби.

Світовий досвід засвідчує, що ефективна паліативна допомога спирається на колективну роботу медиків, соціальних працівників, родичів і друзів хворого, служителів церкви і на високий рівень послідовності в їх спільній роботі.

2. Основна мета паліативного лікування – підтримка максимально можливого рівня якості життя пацієнта і членів його родини. Поняття «якість життя» сугубо індивідуальне – це суб’єктивна оцінка пацієнтом його нинішнього стану, з урахуванням різних факторів, які для даної особистості є суттєвими.

Рівень оцінки якості життя визначається тим, наскільки реальні можливості хворого співпадають з його бажаннями, сподіваннями і мріями.

Якщо нерухомий, невиліковний хворий орієнтується на повноту життя здорової людини, розрив між бажаним і дійсністю буде надто великим і якість життя представляється низькою. Навпаки, у тому ж випадку якість життя можна визнати прийнятною, якщо виходити з того, що пацієнт не страждає від болю, здатний до розумової діяльності, спілкування і таке інше. Таким чином, оцінка якості життя визначається, з одного боку, ефективністю паліативного лікування, з іншого, залежить від спокійної, зваженої оцінки хворим своїх реальних можливостей. Тому допомога хворому у формуванні адекватної оцінки життєвих цінностей і пріоритетів є важливим завданням паліативної медицини.

За рекомендацією ВООЗ в паліативній медицині для визначення якості життя доцільно користуватися різними критеріями, які дозволяють оцінити усі сторони життя хворого, наприклад: загальний фізичний стан і функціональна активність; можливість самообслуговування і перебування в сім’ї, комунікабельність і соціальна адаптація; духовність і професійна діяльність; оцінка результатів лікування; плани на майбутнє тощо.

Психологічні проблеми. Паліативна медицина спрямована на розв’язання тих проблем інкурабельного хворого, які не розв’язані і є медичними, психологічними або соціальними факторами, які травмують його психіку. Медичні проблеми включають боротьбу з болем, контроль симптомів хвороби, організацію догляду за хворим. Соціальні проблеми стосуються умов і якості життя, питань матеріального забезпечення і т.і.

Найскладнішими у ряді випадків виявляються психологічні проблеми.

Одним із наслідків тривалого замовчування проблеми смерті, є переконання в тому, що зустріч з нею не породжує для людини якісно специфічних проблем, потребуючи лише певного медично-юридичного оформлення. Це, у свою чергу, не могло не позначитися на поводженні з умираючими. Виключну турботу про людину в передсмертному стані протягом останніх століть бере на себе медицина. Безперечно, це примножило можливості збереження і продовження людського життя.

Разом з тим цілковите зосередження на природному для медицини завданні збереження життя призводить до того, що у випадку, коли засоби медичної боротьби зі смертю виявляються вичерпними, людину у певному розумінні залишають напризволяще: ті, хто безпосередньо оточує її в цей момент, здебільшого виявляються не в змозі належним чином підготувати її до самого прийняття смерті. Внаслідок цього, згідно з авторитетним судженням видатного представника сучасної танатології Е.Кюблер-Росс, «вмирання зараз у багатьох відношеннях стало процесом огиднішим, більш самотнім, більш механічним і дегуманізованим», ніж раніше.

Більшість дослідників розглядають п’ять основних видів психологічних реакцій, котрі спостерігаються в інкурабельних хворих:

1. шок,

2. стадія заперечення,

3. стадія агресії,

4. стадія депресії,

5. стадія примирення.

Переживання фази шоку, паніки, відчаю – найбільш тяжкості і болісні не лише для хворого, але й для родичів та медичного персоналу. У ряді випадків передбачити розвиток ситуації важко, найсильніший стрес може викликати розвиток реактивного психозу, який супроводжується збудженням або ступором. У подібних випадках доцільне профілактичне призначення нейролептиків або антидепресивних препаратів та кваліфікована психотерапевтична допомога.

У фазі заперечення відчуття кризи витісняється у підсвідомість, хоча й залишається у переживаннях. З’являються рятівні думки про ймовірність лікарської помилки, надія на дивне зцілення і сприятливий кінець. Однак, в психологічній симптоматиці переважають відчай, переживання смерті, сумні, трагічні сни, галюцинації.

Фаза агресії розвивається на фоні визначення неминучості кінця і пошуку причин і винних в цьому. Агресія часто маскує страх і може бути небезпечною для хворого, якого не можна залишати на самоті, щоб уникнути самогубства. У цій фазі агресія, обурення, протест і ненависть можуть бути спрямовані на оточуючих і тяжкий обов’язок медичного персоналу – прийняти цей удар на себе і намагатись пом’якшити його до тих пір, поки емоції не почнуть вичерпуватись.

Фаза депресії переживається хворим як глибоко внутрішній стан смутку, вини, жалю, прощання зі світом. Бурхливий прояв емоцій змінюється замкнутістю. В цій фазі найдоцільнішим уявляється мовчазна участь оточуючих і небагатослівне співчуття. У разі необхідності показано призначення антидепресантів.

Завершальною є стадія примирення з долею, коли хворий розуміє неминучість кінця і приймає його. У цій фазі відбувається переоцінка життєвих цінностей і сенсу життя, з’являється розуміння завершення життєвого шляху, заспокоєння, сподівання на вічне життя в іншому світі.

Необхідно відзначити, що наведена схема є до певної міри умовною. В реальному житті черговість перелічених стадій може змінюватись або ж взагалі бути відсутніми. Тому обов’язковою умовою надання психологічної допомоги є кваліфіковане психотерапевтичне спостереження за хворими.

Кожна людина переживає тяжку, а тим більше невиліковну, хворобу по-різному. Спектр можливих психо-емоційних станів хвороби різноманітний – це залежить від характеру особистості та інших психологічних і соціальних факторів: глибока депресія і відчай, байдужість і апатія, злість і образа, спокійне примирення з неминучою смертю і т.і.

Втрата надії і усвідомлення безвихідності зумовлюють глибоку депресію і психічне виснаження, яке поглиблює фізичні і моральні страждання хворого. Родичами також оволодіває відчай і відчуття безпорадності перед насуваючою бідою.

У подібній ситуації хворому необхідні розуміння і співпереживання. Треба всіляко підтримувати надію на можливе покращання стану, уникаючи при цьому нереальних обіцянок, які можуть лише віру пацієнта у свого лікаря.

Догляд за тяжким хворим поєднаний із значним психоемоційним навантаженням для родичів та обслуговуючого персоналу. Може виникнути відчуття даремності своїх зусиль, почуття вини і пригнічення і, як наслідок, – бажання уникати спілкування з хворим. У подібних випадках слід пам’ятати, що перед нами невиліковно хвора людина, яка не завжди може дати раду своїм емоціям і потребує нашої допомоги. Наш обов’язок – стримувати емоції і зосереджуватись на виконанні своїх професійних обов’язків. Зовсім неприпустимо вступати в конфлікти з хворим і намагатись «переконати» його. Доцільніше максимально делікатно і дружелюбно з’ясувати причини поганого настрою, висловити своє співчуття, відвернути пацієнта від тяжких думок, заспокоїти і налаштувати на більш оптимістичний лад.

Пацієнт повинен бачити, що робиться усе необхідне для його лікування, і він бере участь в обговоренні важливих питань. Це допомагає створити у хворого ілюзію володіння ситуацією і позбавляє від почуття даремності.

Цілі спілкування медичного персоналу з хворим: – заспокоїти пацієнта; – переконати його у тому, що здійснюються усі заходи для покращення його стану, і він не залишиться без допомоги; – розвіяти почуття невизначеності; – зосередити увагу хворого на позитивних моментах і можливих перспективах покращання стану; – допомогти у виборі оптимального рішення з питань лікування і догляду.

Успіх і продуктивність спілкування з пацієнтом багато в чому залежать від манери поведінки і вміння вислухати хворого. Хворий не завжди, через різні причини, може реалізувати в сім’ї свою потребу довіритись кому-небудь, поділитись своїми переживаннями, обговорити свої особисті, іноді інтимні, проблеми. Необхідно створити зручні умови для бесіди, бажано наодинці. Спочатку треба привітатись (можна з рукопотисканням), потім довідатись про самопочуття, про скарги. Дуже важливо уважно вислухати хворого, дати йому можливість висловитись, час від часу спрямовуючи розмову у потрібному напрямку. Треба уникати у розмові вживання медичної термінології і бути упевненим у тому, що хворий усе вірно зрозумів. Відношення між лікарем і хворим ґрунтується на довірі, тому треба намагатись не говорити явну неправду і не давати порожніх обіцянок.

Найбільше пацієнта цікавить інформація про його хворобу і перспективу на одужання. Саме ця частина розмови з хворим є найскладнішою для лікаря. Казати чи не казати хворому усю правду?

Це далеко не просте питання й існують прямо протилежні точки зору з цього приводу.

Безмовно, кожний хворий має право знати усю правду, але ніхто не може передбачити, якою буде реакція на це тяжке повідомлення, яке нерідко призводить хворого до повного відчаю. Так чи треба позбавляти людину останньої надії лише заради того, що вона мусить знати правду?

Насправді ж, існує лише одна вагома причина для того, щоб відкрити хворому усю серйозність його становища – це відмова від лікування. але й у подібних ситуаціях завжди є можливість уникнути надмірної травми, оберігаючи психіку хворого.

По-перше, можна обійтись без прямої заяви про те, що у хворого злоякісна пухлина, і без таких термінів як «рак», «саркома» і т.і., замінюючи їх, наприклад, «виразка», «передпухлинний процес», або просто – «пухлина». Хворому при цьому слід пояснити, що зволікання у лікуванні призведе до переродження або розвитку небажаних ускладнень, впоратись з якими буде значно складніше. У більшості випадків такого пояснення буває досить для того, щоб хворий прийняв правильне рішення.

По-друге, необхідно дозувати інформацію в залежності від реакції хворого, повідомляти її поступово.

Якщо пацієнт вдоволений вашими словами і не вимагає подальших пояснень – зупиніться на досягнутому. Не потрібно нав’язувати хворому правду і, тим більше, всупереч його бажанню.

Нарешті, по-третє, необхідно використати вплив на хворого родичів, які інформовані повністю і розуміють суть ситуації. З родичами можна обговорити усі деталі майбутнього лікування, перспективи і прогноз хвороби. При цьому, у стосунках з родичами треба користуватись тими ж етичними принципами, головні з яких – «Не нашкодь».

Допомога родичам є невід’ємною частиною допомоги хворому і однією з важливих задач паліативного лікування. відчуття того, що хворий одержує максимально можливе лікування, допомагає родичам легше переносити горе, що їх спіткало, і дає їм можливість створити навколо хворого спокійнішу і сприятливішу атмосферу.

Обговорюючи з родичами складні питання, необхідно упевнитись, що вони поділяють точку зору лікаря і будуть впливати на хворого у потрібному і правильному напрямку. Необхідно інформувати родичів про сучасні методи терапії хворих на злоякісні новоутворення і переконати у шкідливості використання так званих «нетрадиційних методів лікування», зовсім неефективних і, навіть, небезпечних для хворого. Бажано попередньо переконатись у тому, що реакція родичів буде адекватною і вони не «перекажуть» усе хворому, але вже у своїй спотвореній інтерпретації. У противному випадку правильніше обговорювати усі питання з самим хворим, зрозуміло, з дотриманням згаданих деонтологічних принципів. Дуже важливим моментом є збереження у хворого почуття надії, яка допомагає мобілізувати душевні сили і зберігати спокій. І хворий, і його родичі потребують надії, як мети, досягнення якої наповнює змістом їх життя і дозволяє боротися з безвихідністю і відчаєм.

Хворий втрачає надію, якщо він страждає від болю або інших проявів захворювання, відчуває ізоляцію і непотрібність свого існування. У той же час, надія залишається, якщо вдається ефективно контролювати біль та інші тяжкі симптоми, а хворий оточений піклуванням і відчуває свою необхідність.

Дуже важливою для підтримання надії є установка на найближчі цілі, які дозволяють створити ілюзію боротьби і наповнити змістом життя хворого і його родичів. Цілі повинні бути реалістичними і досяжними, спрямованими на боротьбу з окремими симптомами або на вирішення звичайних побутових проблем. Вони коригуються в залежності від конкретних змін стану хворого.

Збереження надії – надзвичайно важливий фактор який визначає духовний стан людини, для цього у ряді випадків доцільно звернутися і до релігійних поглядів хворого. Для віруючої людини вихід з життя не означає розлучення назавжди, залишається віра на майбутню зустріч в іншому, щасливішому світі і це допомагає хворому і родичам зберігати самовладання і спокій.

5. Психогігієна – це система наукових знань і практичних заходів, спрямованих на збереження і зміцнення психічного здоров’я населення.

Виникла в кінці ХІХ ст разом з психопрофілактикою, коли виникла психіатрія як галузь наукового знання і нам виникла необхідність не тільки лікування. Але і попередження, запобігання психічних порушень, психічних розладів.

Основне завдання психогігієни – формування і підтримка психічного здоров’я.

Розділи психогігієни:

1) особиста психогігієна;

2) вікова психогігієна;

3) психогігієна праці;

4) психогігієна навчання;

5) психогігієна колективного життя;

6) психогігієні побуту;

7) психогігієна сімейних стосунків;

8) спеціальна психогігієна:

9) транспортна,

10) морська,

11) авіаційна,

12) військова,

13) спортивна і інші.

1) Особиста психогігієна – вивчає механізми емоційної саморегуляції і розробляє шляхи зміцнення власного психічного здоров’я (аутогенне тренування – метод активного самонавіювання за допомогою словесних вправ; психогімнастика обличчя і т.п.).

2) Вікова психогігієна.

Психогігієна людини повинна починатись з внутріутробного періоду (дотримання матір’ю всіх гігієнічних вимог, створення позитивного психологічного клімату для майбутньої дитини і т.п.)

Після народження дитини і в подальшому її житті велике значення в психічному здоров’ї набувають:

· правильний режим харчування;

· вироблення позитивних звичок;

· виховання почуття відповідальності;

· чесності;

· витримки;

· дисциплінованості;

· працелюбності;

· вміння жити в колективі;

· вміння товаришувати;

· почуття любові до оточуючих;

· вміння рахуватись з думка з інших;

· виховання етичних норм;

· естетичних почуттів тощо.

Психогігієнічного підходу вимагають питання вибору професії стосовно індивідуальних психічних якостей і здібностей людини, оскільки саме вдалий вибір професії сприяє в подальшому психічному здоров’ю людини.

Психогігієнічні проблеми в старшому віці пов’язані зі змінами звичних стереотипів життя (людина пішла на пенсію), тому важливе місце займає зайнятість (адже праця сприяє укріпленню, оздоровленню і омолодженню людини).

3) Психогігієна праці – вивчає трудові процеси і умови праці стосовно особливостей психіки людини і розробляє міроприємства, які забезпечують збереження і укріплення нервово-психічного здоров’я працюючих.

Одним із розділів психогігієни праці є психогігієна розумової праці. Створюється оптимальні режими для працівників розумової праці. При цьому важливе поєднання розумової праці з фізичною діяльністю (гімнастика, спорт, прогулянки і т.п.).

4) Психогігієнічне навчання займається питаннями створення оптимального ритму навчального процесу, який би сприяв, успіху як в навчанні, так і в збереженні психічного здоров’я, дозволяв би людині відчувати задоволення і радість від навчання тощо.

5) Психогігієна колективних відносин займається вивченням питань особистості, по інтересам кожної людини, інколи по віку і т.п. що сприяє зміцненню колективу, задоволеності від спільної праці членів колективу, а отже, сприяє психічному здоров’ю людей.

6) Психогігієна побуту займається питаннями взаємовідносин людей в побуті, боротьбою з алкоголізмом, наркоманією, токсикоманією, вивченням впливу на психіку людини телебачення, засобів масової інформації тощо.

7) Психогігієна сімейних відносин (виноситься на самостійну поза аудиторну роботу студентів).

8) Спеціальна психотерапія (транспортна, морська, авіаційна, космічна і інші) сприяє створенню оптимальних умов в даних видах діяльності, які підтримують і розвивають психічне здоров’я людини.

2.Психогігієна дуже тісно пов’язана з психопрофілактикою, і їх розмежуванням носить умовний характер.

6. Психопрофілактика – це система заходів, спрямованих на попередження психічних захворювань.

Якщо основним завданням психогігієни є формування і підтримка психічного здоров’я, то основним завданням психопрофілактики є попередження виникнення конкретних психічних розладів.

Психопрофілактику поділяють на такі види:

1) первинна психопрофілактика;

2) вторинна профілактика;

3) третинна психопрофілактика.

1) Первинна психопрофілактика – система загально-профілактичних заходів. Вивчає особливості психічних впливів на людину, особливості її психіки і можливості попередження психогенних захворювань. Сприяє підвищенню витривалості психіки до шкідливих впливів.

Включає:

- охорону психічного здоров’я майбутніх поколінь;

- вивчає і прогнозує можливі спадкові психічні захворювання;

- охорону матері від можливих шкідливих впливів на плід і організацію допомоги здоровим родом;

- раннє виявлення відхилень у психічному розвитку новонароджених;

- своєчасне застосування методів лікувально-педагогічної корекції на всіх етапах розвитку людини.

2) Вторинна психопрофілактика – система заходів, спрямованих на виявлення і попередження небезпечних для життя нервово-психічних розладів, захворювань.

Включає:

-ранню діагностику, прогноз і попередження небезпечних для хворого станів, ранній початок лікування і застосування адекватних методів корекції з досягненням найбільш повної ремісії.

4) Третинна психопрофілактика – система заходів, спрямованих на попередження виникнення інвалідності при хронічних психічних захворюваннях.

Велику роль при цьому відіграє правильне використання лікувальних і інших засобів, застосування лікувальної і педагогічної корекції, попередження рецидивів психічних захворювань тощо.

3.Лікувально-охоронний режим в медичному закладі – це такий режим, який забезпечує оптимальні умови для перебування хворого в лікувальному закладі, полегшує його страждання і прискорює процес одужання.

Ведуча роль по його забезпеченню і вдосконаленню належить середньому медичному персоналу, в професійні функції якого входить безпосереднє забезпечення лікувально-діагностичного процесу, медичного догляду, постійного спостереження за хворими.

Середній медичний персонал повинне не тільки акуратно виконувати призначення лікаря, але повинен приймати найбільш активну участь в створенні інтер’єру у відділені, в забезпеченні необхідного затишку для хворих, повинен потроювати строге дотримання внутрішнього розпорядку, проявляти турботу про психіку хворого протягом всього періоду лікування.

Повсякденне життя переконує нас у тому, що фізичне самопочуття людини тісно пов'язане зі станом її психіки. Єдність тіла і психічного стану відображена у відомому стародавньому вислові: «У здоровому тілі — здоровий дух». Фізична активність позитивно впливає на нормальний пере­біг психічних процесів. У скелетних м'язах є численні спе­цифічні нервові клітини, які під час м'язових скорочень посилають у головний мозок стимулюючі імпульси, за до­помогою яких підвищується загальний тонус відповідних ділянок кори великого мозку, що сприяє поліпшенню розу­мової діяльності.

Характерною особливістю людської психіки є те, що вона може відволікатися від реальної дійсності і використовувати створені нею образи для психічної саморегуляції. Так, фено­менальні здібності тібетських йогів, яких вони досягають шляхом спеціальних тренувань і вправ по створенню «пси­хічного тіла», дають їм змогу вільно розширювати кровоносні судини, інтенсифікувати обмін речовин, максимально під­вищуючи теплопродукцію організму.

Людське життя проявляється двома формами активності: поведінкою і діяльністю. Під поведінкою розуміють зовнішні прояви системи рухових реакцій організму людини на дії об'єктивного світу, а діяльність — це взаємодія з об'єктивним світом, у процесі якої людина активно та свідомо намагається досягти поставленої мети. Саморегуляція поведінки і діяль­ності є однією з важливих функцій психіки людини. Діяльність складається з ряду дій відносно завершених еле­ментів діяльності, спрямованих на досягнення проміжної усвідомлюваної мети. Дії можуть бути як зовнішніми, що виконуються за допомогою рухового апарату і органів чуття, так і внутрішніми, що виконуються в розумі. Під метою розуміють образ кінцевого результату діяльності. Багато дій людини з часом стають автоматичними, вони звуться звич­ками. Звички бувають корисними (акуратність, організо­ваність) і шкідливими (куріння, вживання алкоголю, нар­котиків). Якщо людина вміє керувати звичками, вона може керувати своєю поведінкою. Позбавлення від шкідливих звичок вимагає від людини певних вольових зусиль та вико­нання ряду правил:

1. Сформулювати для себе тверде і безповоротне рішен­ня — діяти у накреслених напрямах. Прийняте рішення сформулює в головному мозку необхідний енергетичний центр, який буде забезпечувати наступну діяльність по реа­лізації рішення.

2. Уникати умов, у яких проявляються старі звички. Створити сприятливі умови для формування нових, пози­тивних, звичок.

3. Не відступати від дотримання нових звичок, доки вони не закріпляться. Постійне тренування є найголовнішою умо­вою для формування нових звичок.

Кожна практична діяльність людини має свої мотиви. Механізм управління мотивацією створюється тоді, коли формується сама особистість з її змістом життя. Без цього мотиви матимуть нестійкий, ситуаційний, характер і пове­дінка людини характеризуватиметься імпульсивністю, непередбаченістю і непослідовністю.

Корисно засвоїти деякі принципи ставлення до життя, які сприятливо впливають на мотиваційну саморегуляцію. До них належать:

1) уміння відрізнити головне від друго­рядного,

2) збереження внутрішнього спокою в різних ситу­аціях,

3) емоційна зрілість і стійкість,

4) знання засобів впливу на події,

5) уміння підходити до проблеми з різних точок зору,

6) готовність до будь-яких неочікуваних подій,

7) сприйняття дійсності такою, якою вона є, а не такою, яку хотілося б бачити,

8) намагання шукати нові, змістовніші мотиви життєдіяльності, 9) розвиток спостережливості,

10) уміння бачити перспективу життєвих подій,

11) намагання зрозуміти інших,

12) уміння вибирати позитивний досвід з подій, які сталися.

Наведені принципи ставлення до життя можуть допомогти людині в складних життєвих ситуаціях. При достатньому розвитку свідомості людина з об'єкту зовнішніх впливів перетворюється в суб'єкт керування своєю поведінкою. Ак­тивність особистості, яка спрямована на удосконалення своїх фізичних, моральних, трудових, естетичних та інших яко­стей, називається самовихованням. Це є вільна спрямована діяльність людини, прояв її самореалізації, самовираження, причому відбувається вона не примусово, а за власним свідомим вибором. Самовиховання є системою дій, які зумовлені соціальними та індивідуальними орієнтирами, інте­ресами, метою, умовами життя особи. Іншими словами, самовиховання є самоуправління особи, з наміром змінити себе. Воно буде ефективним, коли будуть визначені його завдання.

Щоб визначити завдання самовиховання, необ­хідно мати чітке уявлення про себе, тобто володіти самоана­лізом. Здатність аналізувати і вивчати риси своєї особистості потребує вміння спостерігати за своїми переживаннями, сконцентруватися на собі і на причинах, які спричиняють різні психічні стани, конкретні дії, радість, тривогу або страх. Однак нерідко люди приписують собі неіснуючі якості, захищаючись від внутрішнього конфлікту між своїм «я» і самооцінкою. Тому при визначенні завдань самовиховання важливо орієнтуватися не лише на те, яким себе вважає суб'єкт, але й на те, яким бачать його інші люди. Думки інших людей допоможуть особистості змінити перекручене уявлення про себе, а потім скласти програму самовиховання, приймаючи рішення, які з особистих якостей потребують розвитку, а які треба змінити.

Дата добавления: 2014-01-07