Тема 5. Українські землі в литовсько-польський період (XIY - перша половина XYII ст.) (4 год. для ДФН, 1 год. для ЗФН)

Лекція 1 – 2. Українські землі в литовсько-польський період (XIY - перша половина XYII ст.)

1. Українські землі в складі Великого князівства Литовського (кінець XIVст.-1569 р.).

2. Південно-західні українські землі в складі Польщі (кінець XIV в.-1569р.).

3. Польсько-литовський період (1569-1648рр.) - Річ Посполита.

4. Суспільний лад.

5. Посилення феодального, політичного й релігійного гніту наприкінці XVI - перша половині XVIIст.

6. Державний лад.

7. Адміністративно-правові реформи 1425-1435рр.

8. Люблинська унія 1569р. і її політичні наслідки.

9. Брестська церковна унія 1596 р.

10. Українське козацтво і його історичне значення.

11. Право в українських землях у складі Великого князівства Литовського. Джерела прав.

12. Литовські статути (1529, 1566 і 1588 рр.) - кодекси феодального права Великого князівства Литовського. Державне, земельне, кримінальне, процесуальне, спадкоємне право.

13. Право в українських землях у складі Річі Посполитої. Джерела права.

14. Запорізька Січ, і її законодавчі й судові органі. Звичайне козацьке право.

Література [2, 4]

Перервана традиція літописання зумовила наявність білих плям в історії польсько-литовської доби. Через це Частина істориків період існування Великого князівства литовського до Люблінської унії 1569 р. вважає часом існування Литовсько-Руської держави, а решта переконана, До цієї доби йшов процес перетворення українських земель на литовську провінцію. Така розбіжність поглядів пов'язана з тим, що час перебування українських земель у Кладі Великого князівства Литовського мав надзвичайно впливу особливість.

І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникновення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. Часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341). Яскравим зміцнення литовських позицій у цьому регіоні це те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, НИМИ номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протисто­яння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.

Скориставшись у 50-ті роки XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочина­ється хвиля міжусобиць, протягом 1359—1361 рр. у золотоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), ли­товці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татар­ських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне про­тистояння в боротьбі за українські землі відбувалося пере­важно між литовцями та іншими чужинцями — претен­дентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтри­мувало утвердження литовського правління, яке витісня­ло золотоординське. Литовська влада була м'якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви зем­лях руські князі зберігали свою автономність. У зв'язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збиран­ня українських земель Литвою «проникненням, включен­ням, приєднанням».

II етап (1362—1385) — «ослов'янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступа­ли землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та По­ділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів.

Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському етнічному масиві. Про започаткування аналогічного процесу — «ослов'янення» ли­товських правителів у другій половині XIV ст. — свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження «Руської прав­ди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фор­тець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм кон­тролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджува­ти». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Ство­рюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асимі­ляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають сили тенден­ції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладе­но Кревську унію, яка докорінно змінює становище пів­денно-західних руських земель.

III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст., від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом динас­тичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського КНЯЗЯ Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. Кревська унія. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою й зобов'язувався окатоличить та «навік приєднати всі свої землі до Корони Польської». Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392—1430). Підтриманий зброєю литовських фео­далів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаю­чись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держа­ви, максимально централізувати управління, Вітовт незаба­ром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управ­ляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього поси­люється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня ав­тономія українських земель. Виношуючи плани «великого княжіння на всій Руській землі», Вітовт постійно розбудо­вував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звени-городі, Жванці, Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід бу­ло припинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі заги­нули найкращі військові формування Литви та Русі. Вод­ночас воєнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчить перемога об'єднаних сил слов'ян і литовців над Тевтонським орденом 1410 р. під Грюнвальдом.

Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі засвід­чила зростаючу дискримінацію православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у дер­жавному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископ­ських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку. По­дальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає ан-тилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внут­рішню політику, литовська верхівка спершу іде на віднов­лення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452—1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.

IV етап (1480—1569) — посилення литовсько-росій­ської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі».

Початок XVI ст. характеризується загостренням мос-ковсько-литовського протистояння. Війни та збройні суточки тривали майже безперервно — 1500—1503, 1507— 1508, 1512—1522 рр. За цих обставин загрози ополячення та окатоличення. Це виявляється в вільному переході під владу Москви деяких князів зі володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Новосильські, Одоєвські, Шемячич); в змов і повстань (1481 р. невдала змова Олелька, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства ко-I Казимира, 1507 р. антилитовське повстання князя енського на Київщині та Поліссі); втечах та переселення до Російської держави та ін. Намагаючись максимально сконцентрувати сили против зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. уклали Люблінську унію. Утворюється нова держава — РП. З цього моменту українські землі опіняэтся у складі Польщі. Починається якісно новий етап.

Дата добавления: 2014-01-07