Устрій кримчан

Кримський хан мав двох офіційних наступників, що справляли функції контролю над східною та західною половинами держави: калгу та нуреддина, котрих обирав із числа своїх молодших родичів. Ханська влада була обмежена радою беїв — старійшин кількох найзнатніших родів, які у своїх володіннях мали право чинити суд та збирати податки. Судова система ханства будувалася за релігійним принципом: місцеві судді нижчого рангу (каді) та столичні судді вищого (каді-аскери) підпорядковувалися муфтієві — голові мусульманської спільноти Криму, що був непідзвітний хану та підпорядковувався безпосередньо халіфу (османському султану). Під час частих війн з Річчю Посполітою та Московським царством кримські війська захоплювали багато полонених, яких продавали на невільницьких ринках до Туреччини. Використовуючи суперечності між Москвою і шляхетською Польщею, кримські хани вимагали від обох держав данину, подарунки та великі кошти на утримання послів. Кримські правителі отримували щорічні дари, що трактували як данину, з Великого князівства Литовського (пізніш — Королівства Польського), Московського царства, Молдови, Валахії, Черкесії. З 1474 по 1556 рр. кримські татари грабували Литовську Русь не менше 86 разів. У 1575 р. вони взяли з неї понад 35 тис. бранців. Кримські татари разом з турецьким військом брали участь у війнах з Іраном, ходили в походи на Астрахань (1569 р.), Угорщину (1594 р.). Татари становили понад третину турецького війська під час Хотинської війни 1620—1621 рр. Опір військам Кримського Ханства чинили запорізькі козаки, які вели оборонну і наступальну боротьбу проти татар і турків (походи 1575—1577 рр., 1608, 1616 рр. тощо). Разом із запорожцями в походи на Крим вирушали донські козаки (1628, 1667, 1675 рр.). Б.Хмельницький, потребуючи досвідченої кримськотатарської кавалерії для боїв із польським кінним військом, навесні 1648 р. уклав з Іслямом III Гераєм угоду про спільну боротьбу проти Польщі. Цей ситуативний альянс сприяв кільком перемогам козацьких військ, але виявся нетривким.

В 1-й половині XVI століття зафіксовано вживання етноніма "кримські татари" (З. Герберштейн, М. Броневській), до цього мусульманське населення степової і передгірної частини півострова звичайно називали просто "татарами". Протягом XVI-XVIII ст. у кримських татар, особливо в гірському Криму, кочове скотарство поступово зміняється землеробством, хоча худоба ще довго залишалася основним мірилом багатства населення, яке займалося також конярем, розведенням верблюдів, великої рогатої худоби, вівчарством. "у них - (кримських татар) великі стада худоби і овець, серед яких знамениті курдючні вівці, є двогорбі верблюди і багато коней не дуже красивих, але швидких, сильних і витривалих", - писав Тунманн (80-е рр. XVIII в.).

Землеробство було можливе тільки в тих місцях Криму, де були джерела води, що дозволило виникнути монопольному володінню землею, придатною для обробки. На перших порах землеробство обмежувалося, в основному, посівом швидкоростучого ячменю. Але з часом вони навчилися вирощувати пшеницю, гречку, просо, овес. Французький консул в Криму Пейсонель говорив, що з кримських портів щорічно відходило від 100 до 150 кораблів, завантажених хлібом для Туреччини. Інші народності, що населяли Крим, займалися городництвом, садівництвом, виноградарством. Вони навчили татар вирощувати фруктові дерева, кавуни, дині, овочі, розводити виноград, займатися бджільництвом.

Процес осідання татар йшов особливо інтенсивно в гірських і південнобережних областях Криму, природно, там йшов і процес асиміляції татар з місцевими жителями. Степові татари, яких процеси асиміляції не торкнулися, продовжували займатися в основному скотарством. Заняття землеробством для них ще довгий час вважалося морочливою справою, а техніка землеробства залишалася примітивною і в XVIII в.

В Ногайській Орді (Приазов'я і Північний Кавказ) землеробство і ремесло носили допоміжний характер і не набули широкого поширення. Осіле землеробство було відсутнє. Щоб виростити хліб, весною частина ногайців йшла убік від долини, де знаходилася їх Орда, обирала зручну для землеробства територію і примітивними знаряддями праці обробляли землю, а коли хліб дозрівав, збирали урожай і поверталася з продовольством в свою Орду. Кочове скотарство грунтувалося на періодичній зміні пасовищ, з урахуванням них кількості трави, сезонів, клімату і кількості худоби. Існувала достатньо певна система кочування, що передбачала досить чіткий цикл скотарства з певними маршрутами перекочувань, використовуванням зимових, весняних, літніх і осінніх пасовищ, встановлених для кожного кочового колективу.

В Буджаке (Придністров'я, Придніпров'я) населення вело осілий спосіб життя, займаючись окрім землеробства скотарством, бджільництвом.

Черкеси (Північний Кавказ) розводили коней, займалися полюванням, рибним ловом, вівчарством. Це був осілий народ. На території ханства виникло декілька форм земельних тримань: ханське землеволодіння, бейлики (володіння знатних беев-карачеев), султанське землеволодіння, вакуфние землі, що належали духівництву, мурзинске землеволодіння, обширні землі. Первинно коли території Криму ще входили до складу Золотої Орди на правах улусу, вони були захоплені для зимових кочувань представниками чотирьох найзнатніших татарських пологів: Ширінов, Баринов, Аргинов і Седжетов. В подальшому до них приєднався Ногайський рід Мансуров, що висувався на друге місце, і рід Яшлавов (Сулешевих).

Родова організація, проіснувала у татар аж до кінця середньовіччя. На чолі пологів стояли беї, які, керуючись правом першого захоплення землі, до моменту встановлення влади Гиреїв вже мали свою територію, усередині якої кращі землі виділялися на користь бея і називалися бейликами. В межах бейлика особливі ділянки землі належали мурзам - членам бейского роду. Мурзи були нижче за беїв по соціальному положенню, власне, вони, складали клас феодалів, різко відособляючись від решти груп населення, оскільки не мали права одружуватися з простими татарами, одержувати доходи іншим шляхом, окрім як із землі або військової здобичі.

Захопивши владу, будинок Гиреїв широко використовував різні форми земельних подарували за послуги, надані правителям. Були землі з ріллею, сінокосами, зимовищами для худоби, садами, млинами. Поступово багато земель ставали спадковими. Ця роздача земель перетворила беїв не тільки в крупних землевласників, але і у фактичних господарів країни, оскільки хоча хан і вважався главою держави і вищим сеньйором, васальна залежність татарських пологів і племен, та і інших народів, підлеглих владі хана, була часто лише номінальною. Вищу феодальну владу складали глави вказаних пологів. Найзнатнішими і могутніми були представники роду Ширінов, які грали головну роль в країні. Фактично, по їх рішенню зміщувалися і призначалися хани, вони могли одружуватися на принцесах з ханського будинку, займали найважливіші пости в державі, володіли одними з кращих територій в країні. В своєму бейлике власник окрім довічного володіння землею бейлика і власністю, придбаною за рахунок освоєння цілинних земель або подарувало, мав повну владу над населенням. Вони самовладдя творили суд і розправу над залежним населенням, встановлювали об'єм продуктової ренти, розміри панщини, яка спочатку була 8-10 днів в році, а потім стала помітно рости, і інші види повинностей. В документах згадуються загальний податок, подати з урожаю, мито з купівлі-продажу, митний збір, подельная або подушна подать, провіант і фураж, мито від продажу вина, винограду, платня за тік, за поголів'я великої рогатої худоби і інше. Бий зобов'язаний озброювати своє населення під час військових походів. Резиденція глави Ширінськіх осівши, володіючих землями від Карасу до Керчі, знаходилася в Карасу- Базарі, у війську був свій прапор, бий мав своє управління - диван. Мансури, що піднеслися в XVII в., мали тільки нурад-дина. Бейлік Аргинов знаходився біля Кафи і Судака. Між представниками цих пологів велася безперервна боротьба за владу в державі, за вплив на хана, за місце в ханській пораді - дивані. Бєї-карачєї (глави пологів) були неодмінними радниками хана.

Хан, будучи верховним землевласником, володів соляними озерами і селами біля них, лісами за течією річок Альми, Качи і Салгира і пустками, на яких виникали поселення нових мешканців, що перетворювалися поступово в залежне населення і що виплачували йому десятину. Володіючи правом спадкоємства землі померлого васала, якщо у нього були відсутні близькі родичі, хан міг стати спадкоємцем беїв і мурз. Ці ж правила розповсюджувалися і на бейское і мурзинске землеволодіння, коли до бея або мурзи переходили землі бідних землеробів і скотарів. Із земельних володінь хана виділялися землі калга-султану. До складу ханських володінь входили також декілька міст - Солхат, Кирк-Ер (Чуфут-калі), Бахчисарай.

В Ногайській Орді право верховного розпорядження кочівля належало феодальній верхівці на чолі з бием (князем), який так само, як і кримський хан дарував певні пасовищні території окремим феодалам за умови служби і васальної вірності. Крупні феодали, у яких перебували на службі менш значні мурзи, у свою чергу, наділювали кочевьями останніх в межах пасовищних територій, які ними були одержані від бия. В Буджаке також панували феодально-родові відносини. Селяни відпрацьовували панщину і несли натуральні повинності на користь своїх феодалів.

Значну категорію привілейованого стану складало мусульманське населення, що грало важливу роль в суспільному житті країни. Духівництву належали вакуфние землі, з яких воно одержувало основні доходи. Певну частку доходів духівництва складали відрахування від військової здобичі і податки, збирані зі всього населення країни. чималими були і дарування ханів, феодальної знаті на користь служителів культу.

Процес майнової і соціальної диференціації в XVI - XVIII ст. торкнувся всіх народів, що входили до складу кримського ханства. Основну масу населення ханства складали скотарі і землероби, що називалися "чорним народом". Ці люди були особисто вільні, зберігали родову організацію, що була старою оболонкою, усередині якої проходив процес розпаду родового ладу. Основним соціальним осередком була патріархальна сім'я. Родова організація служила для пануючого класу одним із засобів зміцнення свого впливу усередині роду і для утримання його населення в покорі. Переселившися до Криму, татари познайомилися із землеробською общиною "джемаат". Вживана в ній форма поземельних відносин була багато в чому сприйнята татарами. І поступово община "джемаат" прийшла на зміну родовій общині. В ній існували колективна власність на землю, суспільні сінокоси, суспільні колодязі, колективна обробка землі, для здійснення якій об'єднувалися декілька сімей. Земля в общині розподілялася на паях, які з часом перетворювалися на власність землероба. Це приводило до появи майнової нерівності серед общинників.

Найнижчу і досить численну групу населення ханства складали раби - абсолютно безправні люди, об'єкт купівлі-продажу. Контингент рабів поповнювався двома шляхами: шляхом захоплення полонених під час набігів на сусідів або шляхом стягування живої дані з васальних князів, підвладних Криму племен, що стояли на чолі. Праця рабів широко використовувалася в господарстві, проте його продуктивність була украй низька, а це уповільнювало розвиток економіки ханства. Раби були дуже ненадійні в політичному відношенні, ламали знаряддя праці, псували худобу, часто тікали від своїх господарів.

В містах Криму, які в XVI - XVIII ст. знову стали широко відомі, окрім відвіку проживаючих греків, вірмен, євреїв поселилася велика кількість татар, турок, що також займалися торгівлею і ремеслом. Значний відсоток міського населення складали раби. Найбільшими центрами работоргівлі були Карасубазар, Гезльов і Кафа. Купці і ремісники мали свої цехові організації, що контролювалися ханськими урядовцями, які призначали такси на вироби різних цехів, стягували мита зі всіх торгових операцій, відали оподаткуванням населення, прагнучи витягнути якомога більше доходів в казну. В татарських містах були розвинені виробництво повсті, виробляє шкіри, сап'янів, сивів, металообробне ремесло, виготовлялася зброя, збруя, взуття, одяг, килими, предмети домашнього побуту. На ринках широко були представлені і продукти сільського господарства: м'ясо-молочні (особливо цінувалося ногайське коров'яче масло), мед, віск, виноград, овочі, фрукти, вино. Не дивлячись на існування грошової системи, часто здійснювалася мінова торгівля, так само як і в попередні століття. Кримські хани були зацікавлені в розвитку торгівлі, що давала значні прибутки казні. Серед товарів, що вивозяться з Криму, називаються сира шкіра, овеча шерсть, сап'яни, овечі шуби, сірі і чорні смушки.

Міста забудовувалися невисокими одноповерховими будівлями, вулиці були кривими і вузькими, але палаци хана, феодальної знаті, мечеті, готелі (хани) для приїжджих будувалися добротно, з урахуванням смаків мусульманського населення ханства. В Старому Криму, Кафе, Керч, Гезльове було велика кількість католицьких, грецьких, вірменських церков. В Чуфут-калі і Гезлеве-караїмські кенассы. В Гезльове була побудована мечеть Джума-Джамі, будівником якої за переказами був найбільший турецький архітектор Абі Синан. В Ак-мечеті і Гезльове діяли єврейські синагоги.

З міст Буджака слід зазначити Килію, Бендери, Ізмаїл, Аккерман, фортеці Очаків і Килбурун (Кинбурн). І хоча Туреччина в більшості цих міст містила свої військові гарнізони, підлеглість кримському ханству населення також існувала. В гирлі Дону знаходилася турецька фортеця Азік (Азов), на північ від Азіка - Черкес-Кермен. На території східних меж ханства стояли фортеці Тамань, Темреон, Хисров (в Черкессиі). На материкових землях ханства знаходилася також певна кількість дерев'яних фортець-паланок, в яких охоронну службу несли місцеві жителі.

Головною фортецею при в'їзді на територію півострова була Перекопськая, була воротами Криму. Функції захисту Криму виконували міста - Фортеці Арабат, Керч. Торговими портами були Гезльов, Кафа. Військові гарнізони (в основному турецькі, частково з місцевих греків) містилися також в Балаклаве, Судаку, Керчі, Кафе.

Ряд міст був резиденціями представників найбільшої знаті. Наприклад, Бахчисарай був столицею ханства, Ак-мечеть - резиденцією калги-султана, Карасубазар - центром беїв Ширінськіх, Кафа - резиденцією намісника турецького султана.

Державною релігією на території Криму було мусульманство, а у ногайських племен панував шаманізм. По шаріату кожний мусульманин повинен брати участь у війнах з невірними. Військова діяльність була обов'язковою як для крупних, так і для дрібних феодалів. Специфіка військової організації татар, в корені відрізняюча від військової справи європейських народів, викликала особливий інтерес у останніх. Виконуючи завдання своїх урядів, дипломати, купці, мандрівники прагнули не тільки до наладки контактів з ханами, але і прагнули детально ознайомитися з організацією військової справи, а часто їх місії на основній меті мали вивчення військового потенціалу кримського ханства.

В джерелах указується, що в кримському ханстві не було регулярного війська, а у військових походах фактично брали участь всі чоловіки, здатні носити зброю. З малих років татари привчалися до всіх тягот і знегод військового побута,учились володіти зброєю, їздити верхи, переносити холод, голод, утомленість. Хан, його сини, окремі бий скоювали набіги, вплутувалися у військові дії з своїми сусідами в основному лише тоді, коли були упевнені в успішному результаті. Велику роль у військових операціях татар грала розвідка. Спеціальні лазутчики відправлялися наперед вперед, з'ясовували обстановку, а потім ставали провідниками наступаючої армії. Використовуючи чинник несподіванки, коли можна було застати супротивника зненацька, вони часто одержували порівняно легку здобич. Але майже ніколи татари не виступали самостійно проти регулярних, переважаючих в кількісному відношенні військ. Ханська порада встановлювала норму, відповідно до якої підлеглі хана повинні були поставляти воїнів. Частина жителів залишалася для нагляду за майном пішли в похід. Ці ж люди повинні були озброювати і містити воїнів, за що одержували частину військової здобичі. Окрім призову, на користь хана виплачувалася сауга - п'ята, а іноді і велика частина здобичі, яку мурзи приносили з собою після набігів. Бідні люди, що брали участь в цих походах, сподівалися, що похід за здобиччю дозволить їм позбутися житейських труднощів, полегшить існування, тому порівняно охоче відправлялися вслід за своїм феодалом. Але після повернення вони були зобов'язані повернути борг за одержане військове спорядження натурою, і виходило, що татарська голота мало вигравала від походів. Це породжувало випадки, коли обділені таким чином відмовлялися брати участь в нових походах.

Адміністративні округи, на які робилася ставка, повинні були під час походу виставляти запряжену парою коней підведенню з сухарями або просом, а також вносити в ханську казну 1000 піастрів. Регулярних грошових повинностей спочатку в країні не було. Зростання грошових поборів на військові потреби починається з середини XVII в., коли вводяться "збройові" гроші і цілий ряд інших грошових платежів.

У військовій справі у татар можна виділити два види похідної організації - бойовий похід, коли татарське військо бере участь в бойових діях воюючих сторін, і грабіжницький набіг - беш-баш, який здійснювався часто окремими мурзами і беями з порівняно невеликими військовими загонами з метою отримання здобичі і захоплення полонених.

"походи роблять... взимку... Перед початком походу роблять огляд війську... Татари розраховують час походу так, щоб повернутися назад до Криму до того, як розкриються річки, оскільки вони не підковують своїх коней і бояться, щоб коні не збивали копита", - відзначав інженер де Боплан (середина XVIII в.).

"якщо похід здійснювався з метою отримання здобичі, то, не доходячи до межі декілька миль, татарське військо в прихованому місці стає на відпочинок, відпочиває 3-4 дні, а потім починає організовувати військо, розділивши його на три загони, дві третини складають головний корпус, а одна третина утворює крила - ліве і праве. Кожне крило складається з 8-10 тисяч вершників і розділяється на 10-12 п'ятисотенних або шестисотенних загонів які розсипаються по селах, оточують селища зі всіх чотирьох сторін. Захопивши багату здобич, татари повертаються до Криму вже іншою дорогою з боязні переслідування", - відзначав все той же де Боплан. Тому турецький мандрівник Евлія Челебі і констатує, що "для невірних цей татарський народ - мовби чума".

В похід татари не брали особливого майна сподіваючись на здобич, захоплену в чужих землях. Зате серйозну увагу надавалося коням. Коні у них були особливої низькорослої породи, але дуже витривалі і невибагливі. "ці тварини не бояться ні холоду, ні жару і завжди бігають риссю. Немає ні річок, ні боліт, які б могли їх зупинити", - дуже точно помітив граф де Марсильлі. "звичайно відправляючись в похід, кожний татарин має з собою від двох до чотирьох заводних коней: втомиться одна, він схоплюється на іншу, а кінь біжить за господарем, як собака, чому вона привчається дуже рано". (А. М. Литвин). Особливу увагу звертали А. Лизлов, де Марсильлі на спосіб форсування татарами річок. "наближаючись до річки, вони зв'язують разом поводи і хвости обох коней, на яких самі стають, прив'язавши зроблені з тятиви і дерева луки до спини, щоб не замочити їх і не ослабити; і, ставши таким чином на коней, надзвичайно швидко переправляються", - говорив А. Лизлов. "при переправах через річки татари використовують зроблені з очерету або інших болотяних трав пуки (пучки трави), на которе вони кладуть худе своє плаття, шаблю, щоб всього того не помочити", - писав де Марсильлі.

По описах Р. де Боплан і де Марсильлі, татари оснащувалися досить просто, вони використовували легке сідло, попоною, а іноді і шкурою овечої покривали коня, не одягали узду, використовуючи сиром'ятний ремінь. Незамінним для наїзника був і батіг з короткою рукояткою. Озброєні татари були шаблею, луком і сагайдаком з 18 або 20 стрілами, ножем, мали кресало для добування вогню, шило і 5 або 6 сажнів ремінних вірьовок для в'яжуче полонених. Улюбленою зброєю татар були шаблі, що виготовлялися в Бахчисараї, ятагани і кинджали бралися про запас.

Одяг в поході був також невибагливий: тільки знатні носили кольчуги, інші відправлялися на війну в смушкових кожухах і хутряних шапках, які взимку носили шерстю всередину, а влітку і під час дощу шерстю назовні. В їжі татари не були примхливі. Харчувалися хлібом, кониною, проте татарин наважувався зарізати тільки хворого коня, або коли вона ляже сама, що бувало дуже часте. Узявши шматок, вони клали його під сідло, порожнє всередині, і м'ясо там лежало і пріло до тих пір, поки не робилося м'яким, тоді вони мисливське ялині його. Але найзвичайніша їх їжа складалася з простої ячмінної і гречаної каші. Вони відрізнялися на війні умінням переносити голод, жадаю, тяжку працю, безсоння, жару, холод і інші позбавлення і знегоди.

Існували певні тактичні прийоми, вживані звичайно татарами. На початку атаки вони прагнули завжди обійти ліве крило ворога для того, щоб зручніше випускати стріли. Висока майстерність стрільби з лука відразу двома і навіть трьома столами відзначав Евлія Челебі. Часто, вже обернуті у втечу, вони зупинялися, знов стуляли ряди, прагнучи якомога тісніше оцінити ворога, що переслідував їх і що розсипався в гонитві, і, таким чином, вже переможені виривали перемогу з рук переможців. У відкриті військові дії з супротивником вступали тільки у разі своєї явної чисельної переваги. Битви визнавали тільки у відкритому полі, уникали йти на облогу фортець, оскільки у них не було облогової техніки. Беручи участь у військових діях з союзницькою метою, часто віроломно порушували угоди, переходячи на сторону супротивника, якщо той спокушав їх багатими дарами.

У нас немає точної характеристики татарського війська: коливаються цифри, вказуючі загальну кількість військ.

Так, в трактаті Михайла Літвіна - військового і політичного діяча князівства литовського "Про вдачі татар, литовців і московитів" наголошується, що "хан в змозі послати на війну 30000 вершників, бо кожний чоловік, здатний осідлати коня, є воїном". Ця цифра не остаточна, оскільки в різних джерелах вона коливається від 4000 до 200000 чоловік (мемуари барона Тотта). Залежно від цілей і задач військових дій татар війська очолювалися ханом, калгой нуреддин-султаном. Але ніхто з татар не закликався до озброєння проти волі його бея або мурзи... Кожний з воєначальників повинен був зібрати певну кількість військ. "якщо хани відправляються в який-небудь похід, то попереду стають як ведучі 12 от-аг (керівників загонів провідників), а військо шикується по 12 колон і... всі коні, зв'язані за хвости, вимушені йти голова до голови. В середньому з ханом в похід відправлялося... близько 80000 чоловік. А коли калга-султан йде в похід, 50000 чоловік його війська утворюють 8 колон. Якщо ж в похід виступає нуреддин-султан"... то йде 40000 його воїнів шістьма колонами. Якщо в похід відправляються ханський візир, вольні султани, прибережні аги..., то буває 30000 воїнів, які утворюють лад в 5 колон", - так характеризував організацію війська Евлія Челебі.

Крім методів військових - набігів, воєн, правителі Криму часто вдавалися до золотоординскої практики збору дані з довколишніх земель у формі великих і малих "поминань". "платять дарування або подарунки: німецький цар, ляський король, Седміградські Горби, Влахи, Моровлахи і, вважаю, гірські черкаси", - писав сербський просвітитель Юрій Кріжаніч (XVII в.).

Політична організація ханства формувалася поступово, з урахуванням ролі ханства на міжнародній арені, що мінялася, особливостей розвитку цього краю, багатонаціональним складом населення, залежністю від Османа Порти. Воно не було централізованою державою і дробилося на окремі територіальні одиниці, що мали свою політичну організацію.

Встановлення васальної залежності Криму від Туреччини розповсюдилося і на вищих правителів держави. Хани призначалися і зміщувалися по волі султана. В цьому була слабкість Криму і сила Туреччини. Жоден хан не міг бути упевнений в своєму завтрашньому дні, оскільки будь-якої хвилини міг розлучитися не тільки з владою, але і з життям. Більшість переміщень вищих посадовців здійснювалася по наговорах і проханнях кримських беїв, які, борючись за свою самостійність, не допускали піднесення того або іншого хана. В результаті цих частих змін правителів до середини XVIII в. налічувалося близько двісті Гирєєв, які могли претендувати на ханський престол.

Влада хана була обмежена не тільки волею султана, але головне - представниками найзнатніших пологів - беями- карачеями, які були неодмінними радниками хана. Рід Гирєєв, одержавши право на ханську владу, не зумів добитися від знаті, щоб влада була спадковою і необмеженою.

Існували "малий" і "великий" поради, що грали дуже серйозну роль в житті держави.

"малою" називалася порада ("малий диван"), якщо в ньому брав участь вузький круг знаті, що вирішував питання, що вимагають термінових і конкретних рішень.

"великий диван" - цей збір "всієї землі", коли в ньому брали участь взагалі всі мурзи і представники "кращих" чорних людей. За карачеями за традицією збереглося право санкціонувати призначення султаном ханів з роду Гирєєв, що виражалося в обряді посадження їх на престол в Бахчисараї.

В державному пристрої Криму багато в чому були використані золотоординская і турецька структура державної влади. Частіше за все вищі державні посади займалися синами, братами хана або іншими особами знатного походження.

Першою посадовою особою після хана був калга-султан. На цю посаду призначався спадкоємець хана або довірена особа з ханського прізвища. Калга управляв країною у разі смерті хана до призначення на престол нового. Він був головнокомандуючим, якщо хан особисто не відправлявся на війну. Другу посаду - нураддин - також займав член ханського прізвища. Він був президентом в малих і місцевих судах, командував в походах меншими корпусами.

Муфтий - це глава мусульманської ради Криму, тлумач законів, що володіє правом зміщувати судей- кадиев, якщо вони судили неправильно.

Каймакан - намісник хана на час його відсутності. Начальник фортеці Ор-Капі. Частіше за все цю посаду посідали члени ханського прізвища, або член прізвища Ширін. Він охороняв межі і спостерігав за ногайськими ордами зовні Криму. Посади кадію, візиря і інших міністрів аналогічні тим же посадам в Туреччині.

Окрім вищезгаданих існувала важлива жіноча посада - валиде-султанша, ула-султанша, яку займала мати або сестра хана. По значущості і ролі в державі вона мала ранг, наступний за калга-султаном.

В кримському ханстві велася постійна боротьба між знатними татарськими пологами, між буджаками і ногайцями. Феодальна влада часто була опозиційно набудована по відношенню до хана. У внутрішніх розбратах позначався вплив турецького уряду, який прагнув не допускати консолідації сил кримського ханства. Туреччина нерідко створювала конфліктні ситуації усередині країни, що природно її ослабляло. Це дозволяло контролювати не тільки діяльність хана, але і неспокійної кримської знаті, і направляти розвиток держави в потрібне османам русло.

Подвійний характер політичного, господарського і культурного життя Криму позначався у всьому. Тут діяли закони шаріату, що вважалися у правовірних мусульман правилами життя. Але в багатьох питаннях в кримському ханстві дотримувалися старовинного права - чингизового торэ. Мала ходіння двояка монета: татарська і турецька, ряд повинностей в державі виконувався населенням і на користь своїх феодалів, і на користь Туреччини.

Окремі території були в безпосередньому підкоренні турецьких властей (р. Кафа, де мав резиденцію турецький паша, окремі придніпровські, азовські і ногайські землі). Довгий час навіть не було певного адміністративного центру. "де зупинявся своїм станом хан, там діяла і урядова машина: писалися і видавалися укази, організовувалася армія, творився суд і розправа, давалися аудієнції іноземним послам і навіть чеканилися монети", - писав В. Д. Смірнов. Постійний контроль і нагляд з боку Туреччини, обмеження влади і невпевненість в її міцності призводили до того, що лише небагато правителів з династії Гирєєв намагалися по-своєму вирішувати політичні проблеми держави, а більшість ханів була фактично виразником волі і інтересів турецького султана.

Специфіка взаємостосунків імперії Османа і Криму, що склалася в XVI-ХVIII ст., полягала в тому, що на міжнародній арені їх політика сприймалася як роз'єднана, позбавлена внутрішньої єдності. Ефект роздвоєності політики, що штучно створювався, давав можливість імперії Османа виглядати "миролюбною" державою, а кримському ханству виступати в ролі цілком самостійної держави, здатної ніби навіть бути супротивником Стамбулу. Таке маскування реального політичного і військового партнерства дезорієнтувало багато правителів європейських держав, а тим самим значно полегшувала здійснення широких завойовних задумів Стамбулу і Бахчисарая в Європі протягом досить довгого часу. Туреччина, гнучко і вміло використовуючи цю роздвоєність політики Кримсько-Османа прагнула конкретної мети - не допустити коаліції слов'янських країн в боротьбі за вихід до Чорного моря.

Крим то виступав на стороні Польщі в боротьбі з Росією, то укладав договори про дружбу і торгові контакти з Російською державою, виступаючи як ворог Польщі, то вступав в "братські" зв'язки з українським козацтвом, то зраджував ці всі запевнення і переходив на сторону своїх вчорашніх ворогів. Порту з свого боку в одних випадках кидала в бій войовничий Крим, пропонуючи йому військовим шляхом вирівнювати сили східноєвропейських держав, в інших випадках вдавалася до засобів мирної дипломатії. Сприймаючи ханство і імперію Османа як самостійні сили, деякі дипломати тодішньої Європи розробили і широко розповсюдили план використовування кримського ханства... в озброєній боротьбі проти османів, не підозрюючи, що саме Порту санкціонувала таку діяльність татар.

Завойовна політика Туреччини різко змінила зовнішньополітичний курс європейських держав. Скоротилися можливості торгових контактів Сходу і Заходу, оскільки Чорне море стало "внутрішнім", контрольованим турецькими властями. Тим самим був завданий величезного збитку торгівлі між країнами континентальної Європи і Сходу. Прагнення відновити торгівлю на Чорному морі штовхало Польщу і Русь шукати союзу з Кримом. Торговий шлях, що пролягав по Чорному морю, мав для Європи не менше значення, ніж середземноморський.

Для деяких країн, зокрема, для Польщі, турецьке завоювання в другій половині XV в. Чорного моря і закриття Босфору для торгівлі, яку вели з Сходом розташовані на Чорному морі італійські колонії, підвищило значення сухопутних доріг. В цей період в більш тісні стосунки з Польщею вступила Кафа. Протягом 10-20 років XV в. Польща здійснювала щось на зразок протекторату над цим торговим центром. Цей протекторат був можливий ще і тому, що між польсько-литовською державою і кримським ханством в цей період існували дружні відносини, оскільки Кримський хан Хадиш-Гирею одержав вищу владу при активному сприянні уряду і магнатів цієї країни. Але падіння Кафи, а також Килії і Білгорода майже повністю паралізувало цю торгівлю. Наступив час "охолоджування" турецко - кримско- польських відношенні і "потеплення" відносин між Росією, Кримом і Туреччиною, що дозволило навіть зробити ряд дипломатичних кроків. Так, в кінці XV в. за ініціативою Туреччини встановлюються дипломатичні зв'язки між Туреччиною і московською державою. Московська дипломатія була зацікавлена в тому, щоб нейтралізувати Туреччину, що перетворювалася на могутню державу, в боротьбі Росії проти залишків Золотої Орди. Перший особистий контакт був встановлений в 1497 р. московським посольством, яке очолив стольник Михайло Андрійович Плещєєв. Перед посольством була поставлена задача добитися нормальних умов для діяльності російських купців в Кафе, Азові і в Туреччині. Ще раніше, в 1474 р., з кримським ханом Менглі-Гирєєм Іван III уклав союз, що тривав до самої його смерті. Іван III протегував торгівлі, з цією метою підтримував особливо відносини з Кафой і Азовом. Туди везли великими партіями соболині шкури, лисячі і горностаєві хутра, сукена, полотно, одяг і шкіри в обмін на які одержували коней. Торгівля процвітала і при Василі III. Російська держава була зацікавлена в розвитку мирних торгових відносин і опиралося всім спробам західних держав втягнути його війну з Портой, оскільки що веде місце серед східних держав в товарообігу з Росією належало Туреччині, а торгівля із західними країнами йшла через Крим (головним чином, через Кафу) і Литву. Проте торгові зв'язки безумовно граючі значну роль у взаємостосунках держав, не були постійними, довгостроковими. Вони часто уривалися, оскільки кримські хани брали з купців великі проїжджі і торгові мита або просто грабували їх.

Весь період XV - XVIII ст. - цей час прикордонних конфліктів і воєн, що майже не припинялися. Росія, Україна, Польща, Литва і інші країни постійно знаходилися в стані великої напруги сил, оскільки не тільки прикордонним землям, але і глибинним територіям держав загрожувала можливість татарського вторгнення. Турецький уряд часто посилав загони яничар і артилерію для посилення військової потужності татарської армії. Спустошливі татаро-турецькі напади зростали з року в рік. Так, наприклад, якщо з 1450 по 1586 р. було здійснено 84 татарські напади на українські землі, то з 1600 по 1647 г.-більше 70. Об'єктами турецько-татарських нападів ставали, в першу чергу, міста і містечка України. Вони привертали іноземців розкішними володіннями магнатів, багатого купецтва, складами, повними ремісничих товарів, творів міських промислів, запасами продовольства... Забирали в полон, головним чином, майстрів і ремісників різних спеціальностей, працю яких використовували потім для особистих потреб. В результаті цих нападі порушувалися економічні зв'язки між окремими частинами українських земель, руйнувалися ремесла, промисли і торгівля, скорочувалося народонаселення цих регіонів.

Стосунки з Кримом були украй важкі європейським країнам, оскільки крім методів військових - набігів, воєн, правителі Криму часто вдавалися до золотоординской практики збору дані з довколишніх територій. (Тільки Російська держава в першій половині XVII в. витратило на ці цілі до 1 млн. рублів. (На ці гроші можна було споруджувати щорічно по чотири міста.)

"Кримці завжди відкупу або дані випрошують і ніколи нас напастовать не перестають", - затверджував Юрій Кріжаніч.

Слідуючи прагненню зрівноважити сили основних своїх супротивників - Польщі і Російської держави, Крим поперемінно перебував у стані війни то з однією, то з іншою державою, прагнучи підбурити своїх ворогів один з одним.

Військові ж дії проти Криму утрудняли багато в чому його вигідним стратегічним положенням, оскільки Крим відділяла від російських і польських меж широка смуга безлюдних безводних степів, подолати які було нелегко, а єдина дорога до Криму проходила через сильно укріплений Перекоп (Ор-Капі). Крім того, на берегах чорноморського побережжя і в гирлах впадаючих в Чорне море річок, стояли грізні турецькі фортеці, що охороняли всі підступи до моря і Криму. Тому, розуміючи всі труднощі організації великого походу на Крим, воєначальники обмежувалися оборонними заходами - будівництвом різного роду загороджувальних споруд, створенням в XVI в. козачого війська і т.д.

От чому боротьба з кримським ханством і Туреччиною розтягнулася для Росії в часі від періоду падіння монголо-татарського ярма до кінця XVIII століття.

Дата добавления: 2014-01-07