Лексичні норми

Лексика, як відомо, є найменш консервативним елементом мовної системи. Якщо фонетична система, наприклад, української мови лишилася в основному середньонаддніпрянською, то словниковий склад її поповнився й поповнюється лексемами з інших говорів, запозиченнями з чужих мов. Лексичні норми, як і норми взагалі, відзначаються стабільністю, певною консервативністю, однак їм притаманна й значна рухливість. Лексичну норму відображають і утверджують насамперед словники. Сучасна українська літературна мова має в своєму розпорядженні “Словник української мови” в

11-ти томах (1971–1980 pp.), “Великий тлумачний словник української мови” за редакцією В. Бусела (2003р.), “Новий тлумачний словник української мови” в 4-х томах (1999 р.) та ін. Ці праці роблять лексичні та інші норми доступними для всіх. Але відступи від норм слововживання в мовній практиці широких мас мовців досить численні. Це пояснюється кількома чинниками. По-перше, названі й неназвані лексикографічні праці далекі від довершеності. Для підтвердження такої думки можна навести деякі приклади. Згідно з “Російсько-українським словником”, російське слово цепь як термін з галузі електрики перекладається українською мовою ланцюг, що не відповідає дійсності. Нормативним словосполученням є електричне коло, а не електричний ланцюг. “Словник української мови” поряд із закономірним висловом кутні зуби, який входить до складу фразеологізму сміятися на кутні (зуби), фіксує сумнівний зворот корінний зуб, що є непотрібною калькою з російської мови. В “Орфографічному словнику української мови” слово жовтогарячий пишетеся разом (за правилами), а червоно-гарячий через дефіс (усупереч правилам). По-друге, з огляду на звуження до критичної межі сфери вживання української мови з середини 60-х до другої половини 80-х років та масового “добровільного” переходу українців на російську мову почастішали випадки відхилення від літературних норм як українського, так і російського мовлення. Серед відступів від літературних норм на рівні лексики впадають в око передусім незасвоєні, невмотивовані русизми: алтар, врачування, груз, поставщик, моросити, підстрікати, получається, пушний, четвероногий, швея, яд, іноді більш або менш пристосовані до української фоне­тики й морфології: гонимий, ранимий, замислуватий. Жодних підстав для запозичання цих слів немає, оскільки названі поняття мають в українській мові відповідні лексичні позначення: вівтар (олтар), лікування, вантаж, постачальник, мрячити (мжичити), підбурювати (підбивати, під’юджувати, підструнчувати, підмовляти), виходить, хутровий, чотириногий, швачка, отрута, гнаний, вразливий, химерний (вигадливий).

В усній формі офіційно-ділового й публіцистичного стилів виділяється частотою вживання група слів, які є також кальками російських лексем: багаточисельний, малочисельний (правильні українські відповідники численний, нечисленний), міроприємство (укр. захід), всезагальний (загальний), співпадати (збігатися), співставляти (зіставляти), слідуючий (наступний, перед переліком такий). Теоретично існування зазначених слів в українській мові можливе, відповідні словотворчі моделі є: багатогалузевий, маловідомий, підприємство, всеосяжний, співіснувати й ін. Але при творенні традиційно вживаних слів численний – нечисленний, загальний, захід, зіставляти, збігатися тощо українська мова виразно виявила риси своєї індивідуальності, тому вживання замість них зазначених кальок є не що інше, як недостатнє опанування лексичних норм, руйнування того, що давно склалося.

Одним із поширених відступів від лексичних норм є вживання українських слів у невластивому їм значенні. Неточне слововживання суперечить основному призначенню мови – бути засобом спілкування. Приміром, слово відтак у багатьох писемних та усних текстах використовується в значенні отже, таким чином: “Учнів ніхто не організував, відтак із поїздки нічого не вийшло” (газ.). Справжнє значення слова – потім, після того: “ Ще рік походив, а відтак оженився” (М. Коцюбинський). Причиною цього семантичного огріху, мабуть, є паронімічне зближення прислівника з російським итак у мовленні носіїв південно-східного наріччя та північних говорів, оскільки відтак походить із говорів південно-західних. Прикметник меткий має значення “швидкий, спритний, кмітливий”: “Наче хміль вона – витка, наче блискавка – метка” (О. Гончар). У мові засобів масової інформації під упливом російського меткий українське слово інколи використовують у значенні “точно спрямований у ціль”: “її вабило метке (замість влучне) слово, вдалий жарт” (газ.). Відноситися означає в українській мові “перебувати в певній відповідності з чим-небудь”: “А так відноситься до В, як X до У”. Значення “виявляти свої почуття до когось або чогось” передається словом ставитися: “Мати ж його дуже ласкава і привітно до всіх ставилась ” (Марко Вовчок). Останнє значення було властиве й слову відноситися, звуження семантики відбулося в останні десятиліття. Очевидно, тому, а також не без упливу російського относиться в усному мовленні ця лексична норма порушується, замість правильного ставитися вживають помилкового відноситися: “Треба спокійно відноситися до всяких стресів”. З тих самих причин відбувається порушення лексичних норм української літературної мови в низці інших випадків. Наприклад, рахувати слід уживати лише тоді, коли йдеться про лічбу: “Дитина вже вміє рахувати до двадцяти”; його синонім лічити: “ Полічи до трьох, а тоді біжи”. Коли ж говоримо про думку з якогось приводу, про визнання чогось, тоді доречні слова вважати, гадати. Проте навіть у деяких офіційних повідомленнях можна почути: “Комісія рахує (треба вважає), що даний проект більш прийнятний; Я рахую (правильно вважаю або гадаю), що це не відповідає дійсності”.

Ще одне свідчення лексичної безпорадності – невміння повною мірою використати синонімічне багатство української мови. З синонімічного ряду вибирається один компонент, причому не найбільш підхожий для тієї чи тієї ситуації. Усі засоби масової інформації вподобали, приміром, слова духовенство, минулорічний, просвітитель, учбовий, хоч українська мова має відповідніші її фонетичним та словотворчим законам варіанти: духівництво, торішній, просвітник, навчальний. Оригінальна українська назва ягід журавлина всупереч живому мовленню й рекомендаціям словників у радіо- та телепередачах чомусь замінюється словом клюква і под.

6. Морфологічні норми

За морфологічними нормами української мови іменники чоловічого роду м’якої групи другої відміни в родовому відмінку однини мають форми лікаря, вівчаря, царя; іменники твердої й мішаної групи – командира, маляра; пісняра, повістяра, снігура, газетяра. Називний відмінок множини характеризується закінченням -і для іменників м’якої й мішаної груп: лікарі, вівчарі, царі; піснярі, повістярі, снігурі, газетярі та закінченням -и для іменників твердої групи: командири, маляри. У кличному відмінку іменники м’якої групи закінчуються на -ю (лікарю!, вівчарю!, царю!), іменники твердої й мішаної груп на -е (командире!, маляре!, пісняре!, повістяре!). В усному мовленні, а під його впливом і на письмі, нерідко трапляються випадки ненормативної заміни відмінкових закінчень: “Поговори зі мною, лікаре!”; “На зиму до нас з півночі прилітають червоногруді красені-снігури”.

У давальному відмінку однини іменники чоловічого роду закінчуються на -ові, -еві, -єві та -у, -ю. Зловживання закінченнями -у, -ю робить усний чи писемний текст монотонним, відриває його від живого мовлення. Візьмімо таке речення з офіційно-ділового тексту: “Це почесне звання присвоєно артисту обласного музично-драматичного театру Михайлу Ткаченку”. Синтаксична конструкція була б природніша, коли б мала таку форму: “Це почесне звання присвоєно артистові обласного музично-драматичного театру Михайлові Ткаченку”. Формам на -ові, -еві, -єві слід віддавати перевагу тому, що в українській літературній мові закінчення -у, -ю широко використовуються в родовому (театру, вітру, конгресу, часу, простору, футболу) та кличному (батьку!, сину!, товаришу!, добродію!, Анатолію!) відмінках. Тож використання в давальному відмінку -ові, -еві, -єві дає можливість виразніше розрізнити функції відмінків.

Особливістю сучасної української літературної мови є майже повна відсутність у ній активних дієприкметників теперішнього часу. У щоденній практиці, зокрема при перекладі з мов, де ці дієприкметники вживаються регулярно, приміром, з російської чи польської, виникає чимало труднощів. Одні перекладачі намагаються кожний російський чи польський дієприкметник відтворити теоретично можливим українським відповідником, інші замість них уживають лише підрядні означальні речення. Нанизування однотипних конструкцій ускладнює мову, робить виклад незграбним і неприродним. У багатьох випадках замість активних дієприкметників можна використовувати прикметники: вирішальний, металорізний, нержавний, життєствердний, захопливий, всеохопний. Ще один варіант – заміна дієприкметників іменниками: нападник, відпочиваль­ник, вступник, завідувач, початківець (пор. рос. решающий, металлорежущий, нержавеющий, жизнеутверждающий, за­хватывающий, всеохватывающий; нападающий, отдыхаю­щий, поступающий, заведующий, начинающий). Існує ряд інших повноцінних замінників, вироблених на основі словотворчих можливостей української мови. Тому треба вважати за не цілком нормативні побудови на зразок: “Це було незвичайне й захоплююче видовище” (тел.); “У пригоді стають лакуючі властивості барвників” (рад.). Захоплююче і лакуючі потрібно замінити словами захопливе й лакувальні.

Дата добавления: 2014-01-07