Стан громадянства

Стан свободи

3.сімейний стан.

Ли­ше особа з повним набором вказаних елементів (вільний, громадянин Риму, "батько сімейства") користувалася цивільними правами в пов­ному об'ємі.

Ці права полягали:

1) в праві вступати в законний римсь­кий шлюб;

2) праві торгувати, тобто укладати будь-які угоди та бути власником рухомого та нерухомого майна.

Римський громадянин міг користуватися усіма політичними правами, обиратися на найвищі посади в державному апараті (консула, претора) і при тому не корис­туватися повним об'ємом цивільних прав, якщо він продовжував пе­ребувати під батьківською владою. Римський громадянин, висланий за злочин у місцевість, населену перегрінами, своє громадянство втрачав, хоча і без втрати стану свободи. Можливим був і зворотний варіант, коли латин, перебравшись на постійне місце проживання до Риму, автоматично отримував римське громадянство. Особа могла або набувати певного об'єму прав, або втрачати частину правоздатно­сті чи й усю правоздатність (продаж у рабство).

При народженні вільного або при наданні рабу свободи виникала їх правоздатність. В окремих випадках правоздатність могла виникну­ти і до народження дитини (поділ спадщини, при якому до уваги бра­лися діти спадкодавця, народжені після його смерті).

Цивільна смерть - це припинення правоздатності зі смертю вільного чи його продажем у рабство. Іноді при вирішенні майнових спорів важливо було точно визначити момент втрати правоздатності, наприклад, для визначення наступності спадкування у разі смерті кількох членів ро­дини, кожний з яких міг бути спадкоємцем.

Поступово, зі становленням Риму як світової держави, відмінності правового статусу вільних - громадян, латинів, перегрінів, вільновід­пущеників - згладжувалися, однак прірва між вільними і рабами збе­рігалася.

Римляни визнавали безчесними деякі професії: гладіатори, звідники, повії, актори, мати з якими торгівельні справи чи, тим паче, вступати у шлюб "доброчесний" римлянин вважав для себе недопустимим.

Жінка постійно перебувала під опікою своїх родичів чоловічої статі - батька, потім - чоловіка, після його смерті - чоловікових роди­чів чи навіть власних дорослих дітей.

3. Метод римського цивільного права

Правове регулювання суспільних відносин відбувається не стихійно, а з допомогою певних способів та заходів, що впливають на формування поведінки суб´єктів відносин. Су­купність таких способів та заходів називають методом права.

Метод РПП характеризується, передусім, юридичною рівністю сторін, автономією їх волі та майновою самостійністю; диспозитивністю (правом сторін самостійно визначати характер своїх відносин); особливим способом вирішення спорів між учасниками цивільно-правових правовідносин; наявністю майнової відповідальності сторін.

Юридична рівність учасників відносин проявляється в тому, що сторони визнаються правом як самостійні, незалежні одна від одної особи. Іншими словами, зміст юридичної рівності полягає в тому, що кожна зі сторін має свій комплекс прав та обов´язків і не підпорядкована іншій. Основою такої рівності суб´єктів є їх право розпоряджатися майном, що знаходиться в їх власності. РПП спрямоване на те, щоб врегулювати відносини між сторонами в разі виникнення між ними спорів, захистити їх від будь-яких протиправних посягань, обмежити від зовнішнього втручання.

Диспозитивність можлива лише тоді, коли в основі правочину лежить вільне волевиявлення сторін. Вона надає право сторонам визначити характер своїх взаємовідносин у межах, встановлених законом, а також у відповідних випадках формувати свої права й обов´язки. Диспозитивні начала виявляються в диспозитивних правових нормах, які надають суб´єктам можливість у певних межах, за своєю волею, на свій розсуд врегульовувати ті чи інші належні їм права й обов´язки.

Наявність диспозитивних засад у РПП не означає відсутність у ньому імперативних норм. Але вони не були визначальними. Приватно-правові відносини формувалися, переважно, під впливом диспозитивних норм.

Ґрунтуючись на засадах рівності та незалежності учасників приватних правовідносин, закон надавав можливість вирішувати спори, що виникали між ними, або безпосередньо учасникам конкретних відносин на підставі взаємної домовленості, або спеціально створеним для розгляду таких спорів органом.

Оскільки учасники приватно-правових відносин були пов´язані між собою, як правило, тільки правочином, було встановлено, що та із сторін, яка добровільно взяла на себе зобов´язання і не виконала їх, повинна відшкодувати іншій стороні збитки, яких зазнала ця сторона внаслідок невиконання правочину. Іншими словами, сторона, яка не виконала зобов´язання або виконала його неналежним чином, несла відповідальність, яка носила майновий характер.

4. Поняття римського цивільного права

Римське право являє собою самобутню правову систему, яка зародилася в VIII в. до н.е. і досягла найбільшого розвитку в I ст. юриспруденції. Римське право включало в себе римське публічне та римське приватне право. Публічне право (ius publicum) є те, що відноситься до положення Римської держави, приватне (ius privatum) - яке відноситься до окремих осіб; є корисне в суспільних відносинах і у приватному відношенні.

Публічне право включало в себе регламентування святинь, служіння жерців, положення магістратів та ін. Вислів Ульпіана дає підставу вважати, що в основу поділу публічного і приватного закладені, насамперед, ті інтереси, які захищаються нормами права. Так, публічне право захищає публічні інтереси, тобто інтереси, що зачіпають всю державу, все суспільство, а не інтереси окремих суб'єктів. Це стосується питань безпеки держави, громадської безпеки, питань управління економікою, питань кримінального покарання, стягнення податків, питань війни і миру, становища посадових осіб держави. Приватне право захищало приватні інтереси окремої особи у стосунках з іншими людьми. У сферу правового регулювання приватного права входять право власності, зобов'язання, договір, право спрямоване на захист індивідуального інтересу, приватної ініціативи.

Відмінність норм публічного від норм приватного права полягає також у тому, що перші за своїм характером є імперативними, тобто наказовими, загальнообов'язковими. Як говорили римські юристи "Приватні угоди не можуть змінити приписів публічного права". Тоді як норми приватного права є диспозитивними, тобто дозвільними. Приватноправові: "Дозволено все те, що прямо не заборонено законом".

Для приватного права характерна самостійність і автономія волі сторін правовідносини. Сторони вільні у виборі виду і характеру правовідносини. У рамках правовідносин учасники можуть на свій розсуд визначати свою поведінку, автономія волі в публічному праві відсутня.

Є й інші критерії, що відрізняють публічне право від приватного: сторони правовідносини, підстави виникнення і припинення правовідносин, способи захисту та ін. Однак, слід мати на увазі, що нерідко важко провести чітку грань між нормами публічного і приватного права. Зокрема, багато понять римського кримінального права, традиційно відносяться сьогодні до публічної галузі права. Розподіл римського права на публічне і приватне мало принципове значення для багатьох країн, що сприйняли так звану пандектній систему побудови правових норм, оскільки саме для цих країн характерно поділ системи права на публічне і приватне.

Римське приватне право (РПП) - це історично сформована система права, що регулює майнові та особисті немайнові відносини у сфері приватного інтересу.

Таким чином, основу римського приватного права становили відносини осіб, які захищали свої приватні, індивідуальні інтереси. Виходячи з визначення можна виділити предмет РПП:

- Майнові відносини. Йдеться про відносини, об'єктом яких виступало матеріальне благо (Майно), тобто благо, фізично відчутне, що має матеріальну оболонку - будинок, зерно, корова, земля і т.п. Більш того, це матеріальне благо повинно мати певну вартістю, мати певну ціну і тільки тоді воно може бути предметом майнових відносин.

- Особисті немайнові відносини. Це відносини, пов'язані з духовними, нематеріальними благами, такими як честь, гідність, чесне ім’я.

- Процесуальні відносини. Все те, що нині належить до галузі цивільного процесу, в Римі відносилося до розряду приватного права. Римським приватним правом регулювалися відносини, які торкалися судового захисту прав особи у приватноправових спорах, а саме: процес подачі позову, процедура судового розгляду, порядок винесення судового рішення і т.п.

- Відносини у сфері приватноправових порушень. Своєрідність римського кримінального права полягала в тому, що існувало дві категорії деліктів

- Публічні делікти, переслідування за якими здійснювалося державними органами і приватні делікти, переслідування за якими здійснювалося з ініціативи потерпілого. Саме останні і входили в предмет регулювання римського приватного права. РПП було універсальною системою права, яка об’єднувала

цивільне, кримінальне право, цивільний процес, сімейне право, але в силу специфіки РПП не ділилося на окремі галузі, а являло собою єдину, уніфіковану систему права, що регулює будь-які відносини у сфері приватного інтересу.

Дата добавления: 2014-01-07