Розвиток фінансової діяльності суб’єктів підприємництва в Україні

Оцінювати розвиток фінансової діяльності суб’єктів підприємництва в Україні в економіко-історичному аспекті необхідно за такими критеріями: організаційно-правова форма підприємництва, власний капітал підприємства, позичковий капітал суб’єктів підприємницької діяльності, зовнішньоекономічна діяльність суб’єктів підприємництва. На основі цих критеріїв можна прослідкувати тенденції розвитку фінансової діяльності та зробити науково обґрунтовані висновки щодо цього.

Організаційно-правові форми підприємницької діяльності та форми власності змінювались під впливом історичних подій. Значний вплив на них мала економічна політика держав-сусідів, а саме: Росія (східна та центральна Україна) і Австро-Угорщина (західноукраїнські землі). Характеристика організаційно-правових форм господарювання та форм власності згрупована у таблиці 1.4.

В Україні мануфактурне виробництво пройшло дві стадії – нижчу, яка характеризувалася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані мануфактури (з 20-х років ХVІІІ ст.). Початкові форми мануфактури – це переважно дрібні підприємства, в яких поділ в процесі виробництва відігравав уже значну роль, панувала ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася механізація виробничих процесів. Такі мануфактури були попередниками розвинених мануфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва до мануфактурного, їх поява в найважливіших галузях промисловості свідчила про початок мануфактурного періоду.

Акціонерні компанії в Україні виникли в 70-х роках та набули поширення в 90-х роках ХІХ ст. У цей період з’являються перші іноземні компанії (з 1988 по 1894 роки створено 22 компанії). Кооперативи як організаційно-правова форма організації бізнесу почали розвиватися в 60–70-х роках ХІХ ст. Для них характерними були високі як на ті часи внески (25–50 крб), які не давали змоги вступати у кооперативи менш заможному населенню українських міст та існування членів з повним і неповним паєм.

Перші згадки про власний капітал підприємства в сучасному розумінні були зафіксовані з появою акціонерних товариств у ХVІІІ ст. У XIX ст. – поч ХХ ст. показовими є дані про частку великих компаній в акціонерному капіталі найважливіших галузей промисловості. У 1870–1890 pp. кількість найбільших товариств, основний капітал яких становив від 1 млн крб і більше, зросла в 11 разів, а їхній капітал – у 8 разів.

Характеристика організаційно-правових форм господарювання та форм власності в Україні з княжого періоду до 1990-х років XX ст.

Період	Територія України	Характеристика організаційно-правових форм господарювання	Форма власності
Княжий період,(кін. IX - сер. XII ст.)	Київська Русь	Общинне ремесло; реміснича промисловість (прядіння, ткацтво, обробка шкіри, дерева, каменю, ювелірне, гончарне і залізоробне виробництво); міське, вотчинне, монастирське, державне ремісництво.	Приватна, монастирська, державна
XVI-XVII ст.	Лівобережна і Слобідська Україна	Міське і сільське ремесло, мануфактурне виробництво, спе-ціалізація ремесел (деревообробка, будівельна справа, виро-бництво одягу, харчова і винокурна промисловість, ткацтво, гончарство). Дрібне виробництво (капіталістичні, кріпосні та змішані мануфактури) та великі централізовані мануфактури (казенні, професійні, вотчинні, купецькі).	Приватна (власниками були купці, шляхта, міщани, козаки, селяни), державна (у економічній і воєнно-стратегічній сфері) Запоріжжя Індивідуально-приватна, колективно-військова. Приватна власність на землю відсутня.
Поч. XIX ст. до 1870 років	Східна Україні	Підприємства фабрично-заводського типу (металургійна промисловість, тютюнові підприємства), монополістичні об'єднання (вугільна промисловість, металургія), акціонерні компанії (металургія, вугільна промисловість, машинобудування), підприємства з іноземним капіталом.	Приватна, державна, колективна.
Західноукраїнські землі	Фабрично-заводська промисловість (текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова), суконні і тютюнові мануфактури, ливарні заводи, залізоробні підприємства.	Приватна, державна, колективна.
80-90 рокиXIX ст. - поч. XX ст.	Західноукраїнські землі	Середні і великі підприємства (нафтоозекеритна промисловість, машинобудування, лісопильна), акціонерні товариства, монополістичні об'єднання (концерни, картелі), монополістичні об'єднання з іноземним капіталом (австрійський, німецький, французький).	Приватна, державна, колективна.
XIX ст.-поч. XX ст.	Східна і центральна Україна	Споживчі кооперативи (крім торгівлі предметами широкого вжитку мали їдальні, пекарні, фабрики овочевих напоїв). Артілі (хлібопекарські спілки). Злиття банківського і промислового капіталу.	Колективна
1914-1939 роки	Східна і центральна Україна	Денаціоналізація дрібних ремісничих майстерень, середні підприємства. Оренда засобів виробництва (приміщень, підприємств у торгівлі і промисловосгі, землі і техніки в сільському господарстві). Виникли концесії (оренда державних підприємств зарубіжними підприємцями), змішані підприємства із залученням коштів держави та іноземних фірм. Створення великих підприємств у металургії і машинобудуванні («Азовсталь», «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», Харківський тракгорний завод, Краматорський машинобудівний завод). У харчовій промисловості набули розвитку маргаринова, молочна, комбікормова, хлібопекарська.	Державна, колективна.
20-30 роки XX ст.	Західноукраїнські землі	Кооперативне виробництво, підприємництво, підприємства з іноземним капіталом (деревообробна, нафтова промисловість), виробничі підприємства, торгові кооперативи (споживчі товари ти вироби широкого вжитку).	Приватна, державна, колекгивна.
1939-1990 роки XX ст.	Україна	Великі підприємства (важка промисловість, легка промисловість), підприємства з іноземними інвестиціями. Поділ промисловості на групу А (добувна, обробна, військова, виробництво засобів виробництва) та групу Б, кооперативи (виробничі, споживчі).	Державна, колективна.

При цьому загальний основний капітал товариств з капіталом менше ніж 1 млн. крб. збільшився тільки у 6 разів порівняно з їхньою кількістю. До того частка акціонерних товариств з капіталом менше ніж 1 млн. крб. зменшилася в 1,6, а з основного капіталу – в 1,33 раза.

Правом вирішального голосу в акціонерних товариствах користувалися тільки великі та найбільші підприємці. В статутах цих товариств зазначалося, що кожен акціонер має право бути присутнім на загальних зборах і брати участь в обговоренні питань, але право вирішального голосу надавалось акціонеру, який мав не менше ніж 12 акцій. Власник 24 акцій мав два голоси, 48 – три.

Ощадно-позикове товариство у ХІХ ст. власний капітал формувало за рахунок членського паю, який на той час був дуже високий, але його можна було вносити частинами. Крім того, члени товариства платили вступні внески по 1 крб. Власний пайовий капітал цих товариств зріс до 43 тис. крб.

Основний капітал кредитних товариств, які виникли у 1895 р., складався з позичених чи пожертвуваних сум. Ці товариства здебільшого отримували на основний капітал позику з державного банку під солідну відповідальність їх членів (ощадно-позикові товариства не мали права на таку позику).

Акціонерна промисловість України характеризувалася великою прибутковістю. У другій половині 90-х років норма прибутку в ній коливалася між 11,5 % і 15,6 % на капітал, що становило в середньому 13 %, майже вдвоє перевищуючи прибутковість західноєвропейських підприємств. Гірничопромислові південноукраїнські фірми, використовуючи систему державних замовлень і забороненого митного протекціонізму, досягали небачених надприбутків. Це, зокрема, стосувалося металургійних заводів, прибуток яких у 1897 p. досягав у середньому 50 % на капітал, а Юзівського заводу – 100 %. Понад 25 % усіх іноземних капіталів, вкладених у промисловість Російської імперії на початку XX ст., припадало на Україну. Так, у вугільній промисловості іноземцям належало 63 % основного капіталу, в металургії – 90 %. Іноземні інвестори вкладали свій капітал в Україну через високі прибутки, які потім майже повністю йшли за кордон.

Дивіденди Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства і Товариства Брянського рейкопрокатного залізоробного і рейкового виробництва становили 30–40 % на капітал. У 1897–1898 роках товариство Дніпровського заводу отримало близько 4 млн. крб., тобто 80 % чистого прибутку на капітал, видавши з цієї суми 2 млн. крб., або 40 % дивідендів.

Дивіденди акціонерних товариств коксового виробництва досягали 30–35 %, а вугільних – 9–12 % на капітал.

Позичковий капітал суб’єкти підприємницької діяльності почали формувати ще у XV ст., коли продавали товари у кредит, під заставу, з’явилися векселі, почали укладатися торгові контракти, зародилася іпотечна система (земля приймалася в заставу). Окремі купці вели торгівлю через своїх агентів. Розвиток лихварства привів до появи перших «банківсько-торгових домів». Відсоткові ставки були високими (50–100 %). У 1347 p. було заборонено брати більше одного гроша з гривні на тиждень.

Одночасно із зростанням торгівлі та грошового обігу на українських землях у XVI–XVIII ст. ст. поширилися кредитні операції й лихварство. Необхідність кредиту була зумовлена також відсутністю у купців вільних коштів. Оперування кредитами підвищувало дієвість торгових операцій, спрощувало розрахунки. Наймасовішими були короткостроковий споживчий кредит і комерційний кредит на великі суми, за рахунок чого формували суб’єкти підприємництва позичковий капітал. Комерційний кредит брали для купівлі великих партій товару.

Лихварство було поширене серед представників різних верств населення (купці, орендарі, корчмарі, старости, війти). Найбільше ним займалися вірменські та єврейські купці, які часто спеціалізувалися в цій галузі. У Галичині своєрідними банківськими організаціями були єврейські міські громади (кагали). Позиковий процент був високим – від 8 % до 20 % на рік, а на короткострокові періоди – 50–100 %, часто виступав у натуральній формі (передача користування землею та ін.). Нерідко у ролі кредитних контор виступали католицькі костьоли й монастирі, православні братства. Великі позики надавалися магнатам, шляхті, купцям і козакам, навіть королям. В Українській козацькій державі існував обопільний кредит у зовнішньоторгових операціях. Українські купці отримували його у Польщі, Німеччині, західноукраїнські купці брали українські товари в кредит. Оскільки не було інших умов для розвитку ринкових відносин, лихварство негативно впливало на розвиток економіки краю, виснажувало її.

У Російській державі на відміну від західних країн важливе значення мав державний кредит. Роль банку виконувала Мануфактур-колегія, яка видавала грошові позики промисловцям і купцям, безплатно передавала приватним особам казенні підприємства з наданням грошової позики з державної скарбниці. У 1754 p. створені Дворянський і Купецький банки. Дворянський банк, що мав контори у Москві та Петербурзі, видавав кредити з розрахунку 8 % річних під нерухоме майно і дорогоцінності в сумі від 500 крб. до 10 тис. крб.. на одну особу. Він проіснував до 1786 р. Після цього його капітал було передано Державному позиковому банку. Невеликі капітали Петербурзького купецького банку, видача кредитів під товар на строк до одного року, обмеженість сфери дії лише купцями Петербурзького порту призвели до його закриття у 1782 p. і передачі вкладів до Дворянського банку.

Державний позиковий банк давав кредити під поміщицькі маєтки (40 крб. з кріпака чоловічої статі), заводи, кам’яні будинки у розмірі 3/4 їх ціни. Кредити видавали дворянству строком до 20 років зі сплатою 5 % річних, містам і – на 22 роки і 4 % річних. Вклади приймали з виплатою 4,5 % річних.

Комерційні операції здійснювали з 1772 p. облікові та страхові контори у провінціях при Державному асигнаційному банку. Одночасно розвивався комерційний кредит у формі векселів. У 1729 p. було створено вексельний статут, а у 1740 p. – банкрутський статут. Зберігав своє значення лихварський кредит, в основному в розмірі 12–20 % річних. У Російській імперії мали право користуватися позиками лише великоросійське дворянство, іноземці, які перебували у постійному підданстві Росії та мали тут нерухоме майно. Українське дворянство було порівняно з ними у правах на отримання позик лише в 1783 p.

На початку українського кооперативного руху виникли кредитні товариства, які надавали позичковий капітал у користування суб’єктам підприємницької діяльності. У 1869 p. виникло ощад-но-позикове товариство у м. Гадячі на Полтавщині, до складу якого входило 28 міщан-ремісників та купців. Товариство видавало позики за порукою, проте кожен його член мав змогу поручитися лише за 10 крб. Середній обсяг позики за перші роки діяльності товариства становив 27 крб.

Найактивнішу діяльність розгорнуло ощадно-позикове товариство в Сокиринцях Прилуцького повіту на Полтавщині, засноване в 1871 p. Позики видавали на підставі особистої довіри в сумі до 25 крб. кожному під 9–10 % річних, а більші – за борговим зобов’язанням і чиєюсь порукою або під заставу рухомого і нерухомого майна і то не більше як 100 крб. Переваги в отриманні позик мали ті, що потребували меншої суми і хто раніше став членом товариства. Лише за 1873 p. було видано позики 108 членам строком від 3 до 9 міс. на суму 9810 крб. Лише у 1895 p. царський уряд видав Положення про установи малого кредиту. Цей документ передбачав запровадження поруч з існуючими ощадно-позиковими товариствами організацій малого кредиту – кредитних кооперативів типу Райфайзена, їх засновували не на паях, як це мало місце в ощадно-позикових товариствах. Тому кредитні товариства контролювали державний банк. Позики у кредитних товариствах були довгострокові, їх видавали лише на виробничі потреби. Ці товариства могли також вести посередницькі операції.

Зростання чисельності кредитних спілок зумовило створення у 1898 p. Крайового союзу кредитного (КСК) першого західноукраїнського кооперативного союзу, який об’єднав і підпорядкував собі значну частину українських кредитних кооперативів. У 1913 p. КСК вже налічував 906 членів, у тому числі 427 кооперативів, 1 110 000 крон власного майна, 1 706 119 крон на вкладах, 4 264 406 крон виданих позик, а загальний оборот досяг майже 106 млн. крон.

З усіх видів виробничої кооперації в Галичині найбільше розвинулася молочарська.

Значна роль в економіці Західної України у XIX ст. – поч. XX ст. почала належати українським кредитним установам, у тому числі Українському акціонерному земельному іпотечному банку, заснованому в 1909 p., з капіталом у 1 млн. крон. Акціонерами банку стало багато українських землевласників, торговців і промисловців. Банк широко проводив кредитні операції під заставу землі та нерухомого майна. Він випускав векселі, організував інвестиції у різні торгово-промислові кооперативні підприємства. Цей банк став основним джерелом кредиту для західноукраїнських торгових і виробничих сфер, кооперативних установ.

Значне місце у банківській системі західноукраїнських земель займав Промисловий банк у Львові. Його створення вимагали як польські, так і українські промисловці ще у 1901 p. Група галицьких промисловців у 1909 p. почала переговори з австрійським банком «Нідеростеррайхіше Ескомпте – Гезельшафт» про спільну організацію кредитної установи для фінансування галицької промисловості. Після тривалих переговорів контрагенти погодили організацію Промислового банку з акціонерним капіталом 10 млн. крон. 20 % акцій зобов’язалися викупити Крайовий сейм і місцеві підприємці, а 80 % капіталу мав оплатити Австрійський банк. Отже, з самого початку Промисловий банк був під контролем австрійської фінансової установи.

Наприкінці XIX ст. у зв’язку з акцією, спрямованою на обмеження приватного лихварства, на Закарпатті виникло кілька десятків кредитних кас і установ, які працювали на зібраному капіталі за допомогою угорських банків. Вони належали також угорським та іноземним, в основному німецьким банкірам.

На західноукраїнських землях у 20–30-х роках ХХ ст. керівним органом кредитних кооперативів Західної України був «Центробанк» – кредитний кооператив другого ступеня. Його членами були в основному кооперативи. Саме у ньому отримували суб’єкти господарювання кредитні ресурси. «Центробанк» поступово перетворювався на центральну касу української кооперації. Він фінансував як кредитну, так і закупівельно-збутову (збутові операції – «Центросоюз»), молочарську, виробничу кооперацію.

В 1939-1990 р. ХХ ст. суб’єкти підприємницької діяльності формували позичковий капітал за рахунок асигнувань з бюджету та кредитних ресурсів державних банків. Основна частина державних фінансових ресурсів, призначених для народного господарства, асигнувалася на розвиток промисловості та будівництва. Так, в 1961–1965 pp. їхня частка становила 55 %, вкладення у сільське господарство – 14,2 %, на транспорт і зв’язок – 3,9 %, житлово-комунальне господарство – 16,6 %.

Кредитні відносини в Україні повністю контролювалися союзним урядом. У 1955 p. було створено Українську контору Державного банку СРСР та республіканські контори Промбанку, Сільгоспбанку і Торгбанку. В 1957–1959 рр. проведено реорганізацію банківської системи. Ліквідовано Торгбанк, Сільгоспбанк, їхні функції передано Держбанку і Промбанку. До кредитної системи належали Зовнішторгбанк СРСР і державні ощадні каси (14,8 тис. у 1990 p.). Зросло значення банківського кредиту в розвитку господарства. Збільшились обсяги кредитів усіх видів: у 1951–1960 pp. – у 3 рази, у 1961–1985 pp. – у 10 разів. З другої половини 80-х років почалося зменшення надання позик, у 1990 p. їх кількість становила 70 % рівня 1985 p. Переважали довгострокові позики, їх надавали для освоєння нових підприємств і технологічних процесів, на будівництво і механізацію тваринницьких ферм, придбання сільськогосподарської техніки, водогосподарське будівництво. Важливим джерелом платіжних кредитів були грошові вклади населення, що становили у 1986 p. 220 млрд. крб. У 1987 p. розпочалася перебудова банківської системи СРСР. Утворилося п’ять спеціалізованих банків: Зовнішекономбанк, Промбудбанк, Агропромбанк, Житлосоцбанк, Ощадбанк. Однак монополія центру в банківській системі залишалася.

Зовнішньоекономічна діяльність суб’єктів підприємницької діяльності мала місце ще у княжий період. Тут була досить розвинена система обміну. Є відомості, що трипільці отримували в обмін на хліб і худобу від остготських племен коней, запозичили деякі технологічні способи керамічного виробництва. Найчисленнішою групою були дрібні торговці, які розносили вироби київських, галицьких, чернігівських та інших ремісників. Великі купці – «гості» – вели закордонну торгівлю. Вони реалізовували значні партії товарів, об’єднувались у торгові корпорації – гільдії, мали вплив на політику держави. Купці й «гості» були під охороною князя.

XVI ст. – перша половина XVII ст. характеризувалися також подальшим посиленням торгових зв’язків України з Молдавією, Росією, Кримським ханством і країнами Азії – Персією, Індією та Аравією. Українські купці часто отримували від молдавських господарств грамоти-привілеї на пільгову торгівлю. До Молдавії надходили свинець, мідь, залізо, золото, срібло, металеві вироби, тканини, головні убори, скло; з Молдавії та Волощини – вина, риба-білуга, мед, віск, воли, шкіри, горіхи. Розширювався асортимент товарів зовнішньої торгівлі з Туреччиною. Королівська комісія, яка встановила в 1633 p. у Львові «таксу» східних товарів, називала серед імпортованих з Туреччини шовк, атлас, перські килими, тигрові та борсукові шкіри, дорогу сірійську зброю, індиго для фарбування, арабських коней, прикраси, вина, рис, родзинки, прянощі. Зі Львова до Туреччини везли зброю і свинець, кушнірські вироби, сукно, ножі. У Снятині знаходилася головна митна «комора» для турецьких і молдавських товарів.

В імпорті з Угорщини чільне місце займали вина, залізні вироби, мідь, срібло, золото, селітра, сукно, а в експорті – сіль, гончарні вироби. Угорські купці приїжджали за товаром до Старого Самбора – головного центру торгівлі поблизу кордону.

Розвивались українсько-російські торгові зв’язки. Після Визвольної війни у середині XVII ст. були відновлені традиційні зв’язки з Західною Європою через Гданськ, Кенінгсберг, Ригу, Сілезію. Гетьман І. Мазепа офіційно затвердив головні торгові шляхи з Стародуба та Чернігова через Мінськ і Гродно до Кенінгсберга. Основним центром зовнішньої торгівлі для західноукраїнських земель залишався Гданськ. Пожвавилася торгівля сухопутним шляхом через Вроцлав і Оломоуц. Українські купці збували свої товари (продукцію сільського господарства і промислів) у Франції та Голландії. Серед імпортованих товарів найбільше значення мали англійські, угорські, вроцлавські сукна, китайка, англійська і шлезька байка, золота, срібна і шовкова парча, гризет, тафта, венеціанський і флорентійський оксамит, золоті й срібні ґудзики, батист, чоловічі та жіночі панчохи, скрипки, саксонський фарфор, косметика, зброя, медикаменти, книги, мідь, географічні карти, сільськогосподарські знаряддя, вино, овочі та фрукти.

Для Запоріжжя велике значення мала зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому житті: хліб, горілку, тютюн, порох, інші бойові припаси, а також тканини і готовий одяг, смушки, дорогу зброю і кінську збрую. Вивозили сіль, рибу, худобу, хутра. На територію Запоріжжя не допускався «царев кабак», тобто російська державно-монопольна торгівля горілкою. Головним торговим партнером та імпортером з території запорозьких Вольностей була Росія. На Січі здійснювалися досить значні кредитні операції й продаж цінностей з відстрочкою платежів. При ліквідації Січі в інвентарних описах конфіскованого майна старшини разом з готівкою зазначені векселі й боргові розписки на тисячі карбованців.

У 1939–1990-р ХХ ст. роблячи вагомий внесок у економіку колишнього СРСР, Україна брала участь у зовнішньоекономічних відносинах. В останні роки існування СРСР її частка становила 20 % загальносоюзних експортних поставок, які йшли у 123 країни світу. Суб’єктами міжнародних господарських зв’язків були понад 1400 українських підприємств.

Найтісніші економічні зв’язки Україна підтримувала з країнами Східної Європи, зокрема з Угорщиною і Польщею. У структурі вивозу в ці країни переважала продукція галузей важкої індустрії, електроенергія, природний газ, кокс, руда, сірка, чорні метали, устаткування для гірничодобувної та металургійної промисловості, екскаватори, бульдозери, телевізори, трансформатори, сільськогосподарські машини.

Підсумовую вище викладене можна виділити такі етапи розвитку фінансової діяльності суб’єктів підприємництва в Україні за критерієм організаційно-правової форми господарювання:

1) ремісничо-общинний період (кін ІХ – сер. ХІІ ст. ст.) – характеризується розвитком общинного ремесла, прядіння, ткацтва, ювелірного виробництва на основі приватної, монастирської і державної форм власності;

2) мануфактурний період (ХVІ–ХVІІ ст. ст.). Особливого розвитку набула спеціалізація ремесел, дрібне виробництво та великі централізовані мануфактури на основі приватної та державної власності;

3) фабрично-заводський період (поч. ХІХ ст. – 90-ті роки ХХ ст.). Починають з’являтись підприємства фабрично-заводського типу, монополістичні об’єднання, акціонерні товариства, підприємства з іноземним капіталом, кооперативи, підприємництво на сонові приватної, колективної, державної форм власності.

За критерієм власний і позичковий капітал фінансова діяльність суб’єктів підприємництва в Україні розвивалась за такими етапами:

1) етап становлення. Власний капітал вперше у його класичному розумінні з’явився в 1870-х роках ХІХ ст. з появою акціонерних товариств. Позичковий капітал суб’єкти підприємницької діяльності почали формувати ще у XV ст., коли продавали товари у кредит, під заставу, з’явилися векселі, почали укладатися торгові контракти, зародилася іпотечна система. Кредитні операції та лихварство як джерела позичкового капіталу суб’єктів підприємництва почали використовуватись на українських землях у ХVІ – ХVІІІ ст. ст. Ними переважно займалися купці, міські громади, католицькі костьоли, монастирі, православні братства;

2) етап розвитку характеризується появою спеціалізованих кредитних установ, які надавали іноземний капітал у тимчасове користування суб’єктам підприємницької діяльності (банки, кредитні товариства, ощадно-позикові товариства). У цей період (54т роки ХVІІІ ст. – 90-ті роки ХІХ ст.) починає з’являтись державний кредит, зростає власний капітал суб’єктів підприємництва, виплачуються дивіденди (їх розмір становив до 40 % на капітал).

Періодизувати розвиток фінансової діяльності суб’єктів підприємництва в Україні за критерієм зовнішньоекономічна діяльність підприємств можна таким чином:

1) етап зародження, який був характерний для княжого періоду, коли була досить розвинена система обміну, а купці об’єднувались у торгові гільдії для здійснення зовнішньоекономічної діяльності;

2) етап розквіту припадає на ХVІ – 90-ті роки ХХ ст. Він характеризується подальшим посиленням торгових зв’язків України не лише з близькими сусідами, але і дальніми. Зовнішньоторговельні відносини набувають подальшого розвитку. Основними товарами, які експортувалися з України були корисні копалини і напівфабрикати з них, тканини, сільськогосподарські продукти, а імпортувались – готові вироби.

Кожний із цих етапів характеризується низкою ознак. Більшості з них притаманні свої часові рамки, причому всередині етапу розвиток фінансової діяльності суб’єктів підприємництва в Україні має більш детальну періодизацію. В історичному аспекті кожний з наступних етапів змінювався на основі вдосконалення процесів у попередніх та передбачав поступове відмирання ознак, які були характерні для суб’єктів господарювання у більш ранні періоди.

[2] ІСІ - це корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, який проводить діяльність, пов'язану з об'єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.

[3] Оцінка цілісних майнових комплексів: національний стандарт № 3, затверджений постановою Кабінет)' Міністрів України № 1655 від 29.11.2006 р. - [Чинний від 2006-11-29] // Урядовий кур'єр. - 2006. - 13 груд., № 235.

[4] Фінанси підприємств: Підруч. / [за ред. проф. А. М. Поддєрьогіна]. - [3-тє вид.]. -К.:КНЕУ,2000.-С. 14

[5] Оренда: П(С)БО 14, затверджене наказом Міністерства фінансів України від 28.07.2000 р. № 181. - [Чинний від 2000-07-28] // Бухгалтерія. - 2005. - 18 лип., № 29 (652).

[6] А. Чендлер — економіст, який досліджував інституційні проблеми організації.

П. Друкер - створив менеджмент як дисципліну в 50-ті рр. Основними науковими проблемами, над якими працює 11. Друкер, є інформаційна революція, нові вимоги, що пред'являються діловим середовищем до керівників, планування змін. Він має 19 докторських ступенів у різних університетах США, Бельгії, Великобританії,'Іспанії, Японії і Швейцарії. Його ім'ям названо ряд бізнес-шкіл і фундацій.

[7] П. Друкер – створив менеджмент як дисципліну в 50-ті рр. Основними науковими проблемами, над якими працює П. Друкер, є інформаційна революція, нові вимоги, що пред'являються діловим середовищем до керівників, планування змін. Він має 19 докторських ступенів у різних університетах США, Бельгії, Великобританії, Іспанії, Японії і Швейцарії. Його ім'ям названо ряд бізнес-шкіл і фундацій.

[8] Майкл Саткліфф є керуючим партнером відділу послуг в галузі управління фінансовою діяльністю та ефективністю в Accenture. Він спеціалізується на програмах масштабної трансформації фінансової діяльності, які включають фінансове і стратегічне планування, управління діяльністю підприємства, фінансові операції і звітність, аутсорсинг. Майкл Доннеллан – виконавчий партнер в операційній групі з виробництва продукції Accenture, діяльність якої полягає в аутсорсингу і консалтингу. Він займається дослідженням, розробкою і застосуванням інноваційних операційних моделей.