Імплементація міжнародно-правових норм у національний правопорядок як воля держави

Головна відповідальність по забезпеченню ефективної реалізації норм міжнародного права покладається на держави. Але сам факт участі тієї чи іншої держави у міжнародних угодах зовсім не означає, що усі їх положення будуть автоматично застосовуватися. Необхідно застосування заходів по імлпементації норм міжнародного права на національному рівні. Вельми актуальною проблемою сьогодення є захист прав людини та громадянина.

Законодавством України визнано пріоритет загальновизнаних принципів міжнародного права. Міжнародний договір стає нормою внутрішнього права в результаті трансформації, або інкорпорації чи шляхом відсилання. Трансформація — це введення норми міжнародного права у внутрішньодержавну правову систему в результаті здійснення певних процесуальних дій (курсив власний – Я.М.). Інакше цю процедуру ще іменують імплементацією норм міжнародного права, хоча імплементацію слід розуміти ще й у широкому значенні як процедуру реалізації норм міжнародного права у національному праві. Інкорпорація – це введення норми міжнародного права у внутрішнє право шляхом видання внутрішньодержавного правового акта, що відтворює норму міжнародного права (курсив власний – Я.М.). При відсиланні в національ­ному законодавстві відсутня відповідна норма, а її реалізація здійснюється на підставі відсилання до міжнародно-правового акта, де така норма є. Іноді ці процедури об'єднують і називають дуалістичною моделлю системи, при якій міжнародний договір спеціальною нормою вводиться у внутрішньодержавне право, або моністичною, — коли така норма не вимагається і міжнародний договір безпосередньо вводиться у національне право.[12]

У доктрині міжнародного права загалом існує єдиний підхід до визначення характеристики дефініції національної імплементації норм міжнародного права. В цьому відношенні, як представляється, методологічний характер має дефініція, надана П.М. Рабіновічем і Н.М. Радановічем, які під такою імплементацією розуміють процес юридичного опосередкування реалізації норм міжнародного права на території держави, здійснюваний шляхом не тільки правотворчої і організаційно-виконавчої діяльності, але і правозастосовчої і правотлумачної діяльності державних органів. Більш того, вони роблять акцент на тому, що терміном «національна імплементація» в цьому випадку визначається діяльність по реалізації міжнародно-правових зобов'язань не лише держави, але й інших суб'єктів. Таке розширення вони правомірно обгрунтовують, виходячи з особливостей національної імплементації міжнародних договорів з прав людини, в процес якої вступають фізичні особи.[13]

З другої половини 90-х років, набуває актуальності проблема гармонізації законодавства України з правовими системами держав-членів Європейського Союзу. Основними стадіями цього процесу були: її Угода про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом (1994 р.), вступ до Ради Європи (1995 р.), конституційне закріплення положень щодо співвідношення міжнародного та національного права (1996 р.), ратифікація Конвенції про захист прав і основних свобод людини (1997 р.).

Зазначений процес цілком природно опосередковується створенням спеціальних органів, установ та прийняттям низки спеціальних нормативних актів (одним з останніх є Указ Президента України від 11 червня 1998 р. «Про затвердження стратегії інтеграції України до Європейського Союзу»). Це дає підстави констатувати, що у системі права України формується новий структурний підрозділ — міжгалузевий інститут імплементації норм міжнародного права.[14]

Концепція імплементації норм міжнародного права найповніше відбита у праці вітчизняного вченого А. С. Гавердовського «Імплементація норм міжнародного права» і заслуговує особливої уваги.

Імплементація норм міжнародного права — це цілеспрямована організаційно-правова діяльність держав, яка здійснюється індивідуально, колективно або в межах міжнародних організацій з метою своєчасної, всебічної і повної реалізації ухвалених ними відповідно до міжнародного права зобов'язань (курсив власний – Я.М.). У разі реалізації міжнародно-правових норм на національному рівні необхідні додаткові внутрішньодержавні заходи для перетворення цілей, закладених у нормах міжнародного права, в реальні дії юридичних осіб та громадян, які перебувають під державною юрисдикцією. Як основний інструмент функціональної регламентації діяльності підвладних їй органів щодо імплементації приписів норм міжнародного права держава використовує своє національне право. Сукупність правових заходів, які здійснюються з метою імплементації міжнародно-правових норм, слід розглядати як невід'ємну частину, первинну стадію загального процесу імплементації норм міжнародного права, сутність якої полягає не в трансформації міжнародно-правових норм у норми національного права, а як процес сприйняття (рецепції) національним правом правил міжнародних договорів. А тому, звідси В.Х.Ярмакі не без підстав розрізняє два основні види рецепції: загальну і часткову. Загальною рецепцією позначається закріплення в конституціях держав настанови про те, що міжнародні договори є частиною національного права. Часткова (індивідуальна) рецепція національним законодавством правил міжнародних договорів може відбуватися у формах інкорпорації, трансформації та конкретного відсилання.[15]

За інкорпорації до національних систем права вводяться норми, зовнішньо цілком ідентичні з нормами відповідного міжнародно-правового акта. В більшості випадків зазначений міжнародно-правовий акт цілком зберігає свою форму, в тому числі й найменування, хоч і виступає у внутрішньодержавній сфері вже як закон.

Трансформація, на думку А. С. Гавердовського, на відміну від інкорпорації, є якісно іншою, більш глибокою правовою дією, пов'язаною не лише з відтворенням, а й з переробкою норм певного міжнародного договору відповідно до загальних принципів національного права. Правовим результатом трансформації, на відміну від інкорпорації, є не тільки доповнення чинного національного права, а й зміна норм у зв'язку з вимогами міжнародної угоди. Акти ратифікації та опублікування не є актами трансформації міжнародно-правових норм у норми національного права. Трансформаційні акти не приймаються також при укладанні так званих самовиконуваних договорів, імплементація яких обмежується тільки дотриманням їхніх правил.[16]

Динаміка підходів до регулювання приватноправових відносин з іноземним елементом в Україні [17]

Беручи до уваги міжнародне визнання української державності, розвиток процесів спрямованих на створення належної правової системи, слід відзначити, що Україна на шляху подолання ізоляції із зовнішнім світом, обмеження правового становища іноземних осіб на території нашої держави. Це пов’язано перш за все, з економічним, політичним, міжнародним успіхом України, який спрямовані ставить за мету, створення всіх необхідних умов для побудови незалежної, європейської, демократично-правової держави.

З цього приводу, в сьогоднішніх умовах, суттєвим і актуальним, є розв’язання питання залучення іноземних інвестицій, розвиток зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності, створення відповідних умов перебування і мешкання іноземних (насамперед біженців, туристів, тощо) фізичних, а також юридичних осіб, створення відповідних світовим стандартам умов праці іноземним підприємцям, технологам, журналістам і т.ін. Виходячи з цього, існує об’єктивна потреба в удосконаленні норм українського законодавства в цілому.

Представляється необхідним, звернути увагу на Цивільно-процесуальний кодекс України, щодо процесуального порядку реалізації права на звернення до суду особами без громадянства, які проживають на території України, прирівнявши цих осіб у обов’язках до іноземних громадян.

В правовому полі України виникає необхідність в створенні такої системи застосування правових норм у внутрішньому правопорядку, яка би дала можливість українській державі ефективно виконувати свої зобов’язання на міжнародній арені, особливо, це, торкається області судового захисту прав людини, незалежно від того є особа громадянином України або іноземною фізичною або юридичною особою. Потреба такого створення зумовлюється також, зобов’язанням України реформувати цивільне процесуальне законодавство відповідно до стандартів європейських держав.

Так, згідно з міжнародно-правововою практикою, зокрема, Загальної декларації прав людини 1948 р., кожній особі надається право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у разі порушення її основних прав, наданих законодавством. Згідно з Конституцією та іншими законами України, кожна особа має зазначене право в Україні. Зокрема, іноземні громадяни та особи без громадянства, можуть звертатися до суду України за захистом своїх прав та інтересів, на рівні з громадянами України.

У рамках такої необхідності, не можна забувати про те, що невіддільні природні права і свободи людини закріпляються за ним незалежно від наявності у неї громадянства України, або відсутності громадянства взагалі (право на життя, недоторканість і т.д.). Підкреслюючи рівність людей в користуванні тими або іншими правами або свободою незалежно від приналежності до громадянства, велика кількість статей Конституції України, присвячені правам і свободам людини, починаються словами: «кожний має право…», «кожному гарантується…». У загальному вигляді, цей гуманний міжнародно-правовий підхід закріплений в ст. 26-68 Конституції України, ст. 7-24 Закону України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців» згідно з яким іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються такими ж правами і несуть обов’язки, як громадяни України, – за винятком, встановленим Конституцією, законами або міжнародними договорами України.

Однак, незважаючи на те, що на використання іноземцями їх прав та обов’язків в Україні поширюється національний режим, передумови права іноземців на звернення до судових інстанцій в Україні та порядок реалізації цього права мають певні особливості. Деякі з них не знайшли відображення у вітчизняному законодавстві і правовій літературі і досі.

Дослідження і аналіз конкретних, пов’язаних з судово-правовим захистом прав іноземців, передбачає з’ясування динаміки розвитку і становлення цього інституту в рамках національного законодавства, визначення його понятійного апарату, а також історичні передумови його виникнення і становлення закономірностей його розвитку у нинішніх умовах.

Науково-теоретичні дослідження проведені у середині минулого сторіччя вченими колишнього СРСР стосовно процесуального становища іноземців у судових інстанціях колишнього СРСР, в сьогоднішніх умовах, або є недостатніми, або не відповідають реаліям часу і потребують належного перегляду. Питання правового становища на звернення іноземців до суду в Україні майже не знайшли свого висвітлення, крім підручників з цивільного процесу, які присвячують цій темі здебільше окремі розділи.

Насамперед слід зауважити, що на сьогодні відсутній чіткий методичний підхід і аналіз передумов прав іноземців на звернення до суду в Україні та процесуального порядку його реалізації на підставі перш за все наукових досліджень, національного законодавства України, міжнародних договорів і судової практики, а також розробці науково обгрунтованих пропозицій по вдосконаленню цивільного процесуального законодавства України із зазначених питань.

На фоні вищезазначеного виникає необхідність, перш за все, в виявлені процесуальної правосуб’єктності іноземних осіб, які вимушені звертатися до судових органів України.

Слід зауважити, що основні положення пов’ язані з особливостями розгляду приватно-правових спорів, за участю «іноземного елементу», розкриваються при аналізі норм чинного національного законодавства, а також міжнародних документів. На сьогоднішній день, існує міжнародна Конвенція 1954 р., «Конвенція стосовно питанню цивільного процесу», яка призвана до регулювання таких питань.

Скажімо, питання відносно процесуальної дієздатності іноземних осіб в різних державах регулюється по-різному. З метою гармонізації законодавства України з законодавством та практикою держав європейського співтовариства з питань цивільної процесуальної дієздатності іноземців, у цивільно-процесуальному законодавстві, слід передбачити колізійну прив’язку, наприклад, момент настання цивільної процесуальної дієздатності стосовно іноземних громадян слід визначати за законом громадянства, щодо осіб без громадянства — за законом країни їх постійного місця проживання для визначення моменту настання цивільної процесуальної дієздатності іноземців у судах України. Поза межами національного режиму у рамках цивільно-процесуального права, залишається відсутність норм про виконання іноземцями цивільних процесуальних обов’язків. У зв’язку з цим, необхідно передбачити норму про поширення національного режиму стосовно виконання цивільних процесуальних обов’язків іноземцями в судах України. Такі твердження тлумачать стосовно як матеріальної, так і процесуальної дієздатності іноземців та осіб без громадянства.

Іноземні громадяни та особи без громадянства мають право на звернення до суду в Україні незалежно від їх місця проживання чи місця перебування. Аналіз міжнародних договорів з питань права осіб на звернення до суду засвідчує досконалість норм із зазначених питань Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах за участю держав СНД від 1993 р. (далі: Мінська конвенція 1993 р.), а також Гаазької конвенції про полегшення доступу до правосуддя за кордоном від 1980 р. Ця досконалість полягає у розширенні кола осіб, які мають право звернутися в суди договірних держав, зокрема тих, що не належать до договірних держав. Такий досвід доцільно перейняти при підготовці проектів міжнародних договорів за участю України.

Стосовно процесуальної правоздатності іноземних фізичних та юридичних осіб, слід відзначити, що вона є передумовою права таких осіб на звернення до судових інстанцій в Україні. При цьому, цивільна процесуальна правоздатність іноземців в Україні визначається цивільним процесуальним законодавством України, у якому відсутня прив’язка до іноземного права. Здатність іноземців мати в Україні процесуальні правами та обов’язки, є такою ж рівною та невідчужуваною, як і процесуальна правоздатність громадян України (поширюється національний режим), крім випадків застосування процесуальної реторсії (обмеження прав іноземних осіб тих держав, де припускається обмеження процесуальних прав вітчизняних громадян та юридичних осіб). Однак зазначимо, що правом встановлення реторсій на території України, наділений тільки Уряд держави. Це означає, що український суд, навіть при володінні інформації про такі обмеження в іноземній державі, не в змозі самостійно встановити реторсію, наприклад відмовити у прийнятті позивної заяви.

Характеризуючи правове становище іноземців в українських судах, слід зазначити деякі особливості положення таких осіб, які належать юрисдикції іноземних судів. Мова ідеться про обсяг цивільної процесуальної правоздатності іноземних громадян, які користуються судовим імунітетом, від виконання ними службових обов’язків. Існує потреба у новому підході до вирішення питання про надання згоди на зустрічний позов особами, які користуються судовим імунітетом при виконанні ними службових обов’язків по представництву держави.

Дата добавления: 2014-01-07