Держава виступає як система представлення спільноти людей на світовій арені у взаємовідносинах з іншими країнами та народами

Більшість країн, що вступили або вступають на шлях інформаційного розвитку суспільства, стикаються з проблемами, що вирішуються за наявності високого рівня розвитку державного управління.

Сучасні проблеми глобалізації та інші чинники планетарної життєдіяльності людини вимагають застосування системної методології пізнання і практики, забезпечення цілісності та узгодженості інтеграційних процесів у суспільстві. Можна умовно виокремити два рівні регуляції суспільних процесів, а саме: приватний — праця на рівні умов громадянського суспільства, де, власне кажучи, і відбувається самореалізація індивідуума (підприємництво, вільний обмін результатами діяльності); публічний (державно-правовий), за допомогою якого підтримуються цілісність і гармонійність суспільства, а також взаємовигідна міждержавна кооперація. Важливо не тільки сприяти, а й забезпечувати їх взаємодію в інтересах як суспільства загалом, так і окремої людини.

6. Держава через власні механізми та апарат забезпечує здійснення своїх конституційно визначених завдань і функцій.

Разом з тим типове виявляється в умовах і чинниках, які у кожної країни своєрідні, а часом і унікальні. У різних країнах ця унікальність має різну частку і визначає різні співвідношення між типовим і унікальним. Але в будь-яких випадках серед об'єктивних основ управління не можна не враховувати географічне середовище, ґрунтово-кліматичні умови, геополітичне положення, систему комунікацій, природно суспільні форми життєдіяльності народів, що склалися, історико-культурну спадщину, а в структурі суб'єктивного чинника — стан і організацію продуктивних сил, соціальну структуру суспільства, національний склад населення, менталітет людей, їх традиції і звичаї, освіту й інформованість, підготовленість лідерів управлінського персоналу та багато іншого.

Загалом, процес суспільного управління знаходиться у структурі розумової і практичної діяльності людей. Це найскладніша інтелектуальна робота, що вимагає поєднання знань, таланту і досвіду. В управлінському рішенні, зокрема загальнодержавного значення, має бути представлений синтез історичного і сучасного, теоретичного знання та практичного досвіду, перспективного і кон'юнктурного, загального й одиничного, спільного й особливого, інтересів влади і громадянина тощо.

Часто-густо при цьому забувають, що наукові підходи та обґрунтування щодо прогнозування розвитку підмінюються інтуїтивним баченням, здійсненням чиєїсь підказки, використанням минулих стереотипів, натхненням тощо. Цим зумовлюються значні змістові прогалини в програмних документах, неефективність їх запровадження тощо.

Тому реалізація типового й унікального в суспільному управлінні можлива лише за умов глибокого знання суспільства, його об'єктивних закономірностей, потреб, демократичних процедур і методів вироблення та реалізації управлінських рішень, залучення до управлінських процесів кращих інтелектуальних сил суспільства, постійного вдосконалення структурних проявів управління, суспільної оцінки ефективності результатів управління і, головне, реальної відповідальності органів державної влади і їх посадових осіб перед громадянами. Тільки добробут народу може свідчити про те, що органи управління, їх персонал здатні до реальних дій, які забезпечують задоволення потреб суспільства і людини.

2. Державний орган як системоутворюючий елемент державного управління

Суб’єктом державного управління виступає держава в цілому. Але це не означає, що всі її органи, підприємства, організації і установи беруть участь в управлінні.

Держава виконує багатогранні функції і має різнобічні зв’язки із суспільством. Це визначає різнонаправленість і різнохарактерність діяльності різних державних органів, їх підрозділів і службовців, різну міру і різні способи їх участі у формуванні та реалізації державно-управлінського впливу.

Організаційна структура державного управління — це особливе державно-правове явище, яке обумовлене суспільно-політичною природою, соціально-функціональною роллю, цілями та змістом державного управління в суспільстві. Вона включає визначений склад, організацію та взаємозв’язок людських ресурсів, технічних та інших засобів, які виділяються та витрачаються суспільством на формування та реалізацію державно-управлінського впливу і підтримку життєздатності самого суб’єкта управління. Звідси відокремлення організаційної структури державного управління з багатогранних зв’язків держави та суспільства і її спе-ціальне розуміння.

Державний орган виступає як системоутворюючий елемент організаційної структури державного управління, який зв’язаний з формуванням і реалізацією державно-управлінського впливу, причому як у цілому, в єдності їх складових проявів, так і по окремих проявах: цілевизначення, організація та регулювання.

Виділяють різноманітні характеристики державного органу: функціональні, які розкривають його як структуру, яка виконує визначені функції держави; соціологічні, які розглядають його як колектив людей, виділених суспільством для виконання покладених на нього державних завдань у відповідній сфері державної діяльності; юридичні, які вказують на наділення визначеної структури (колективу людей) необхідною компетенцією (сукупністю функцій і повноважень) або державними повноваженнями; організаційні, які роблять акцент на належності даної структури до державного апарату, на її внутрішній побудові — організацію елементів та їхніх взаємозв’язків.

Таким чином, державний орган є одиничною структурою влади, формально створеною державою для здійснення закріплених за нею цілей і функцій. Слід відрізняти державний орган від державного підприємства, яке здійснює економічну діяльність на базі державної власності; від державної установи, яка пов’язана, як правило, з виконанням соціальних і духовних послуг; від державної організації, яка виконує звичайно організаційні функції в різних сферах соціального життя. В першому створюються і реалізуються управлінські рішення і дії, в останніх — матеріальні, соціальні та духовні продукти та послуги.

Основу організаційної структури державного управління складають органи законодавчої влади. В сукупності вони являють собою найбільш масштабну і складну частину державного апарату, яка зосереджує в собі практично всю управлінську інформацію і найважливіші засоби державного примушення. Таке їхнє положення об’єктивно обумовлено тим, що вони покликані справляти безпосередній управлінський вплив на людей.

У зв’язку з цим виконавча влада повинна мати розгалужену і «пронизуючу» вертикаль, яка забезпечує проходження, диференціацію і конкретизацію управлінської інформації, особливо директивної, обов’язкової, починаючи з прийнятої на самому верху влади, по всій ієрархії виконавчих органів державної влади і місцевого самоуправління, доведення її до виконавця і підпорядкування його поведінки відповідним вимогам (нормам).

В організаційній структурі державного управління місцеве самоврядування виступає у вигляді особливої підсистеми зі своїми об’єктами управління, компетенцією, процедурами і формами організації, матеріально-фінансовим забезпеченням, технологією діяльності персоналу та іншими елементами. Але тільки ця підсистема, яка «знизу» зв’язана з населенням — носієм і джерелом влади, в тому числі і по відношенню до вищого рівня, а «зверху» — з органами державної влади суб’єктів держави. Завдяки цьому зберігається системність держави, системність суспільства та системність державного управління.

Різні підходи спостерігаються також щодо питання оцінки організаційних зв’язків між представницькими органами державної влади і місцевим самоврядуванням, і відповідними по горизонталі виконавчими органами. У демократичній правовій державі відсутні відносини організаційного підпорядкування між представницькими органами: все обмежено правовими відносинами, при яких нижчий орган зобов’язаний дотримуватись законного правового акта вищого. Розділена законодавча і виконавча влада, з яких кожна має свої механізми формування діяльності. З усього цього роблять висновок про те, що представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування начебто не беруть участі в державному управлінні і навіть не впливають на органи виконавчої влади. З такою інтерпретацією названих організаційних зв’язків важко погодитись. По-перше, проявляється їх взаємозалежність через механізми стримувань і противаг, що особливо відчутно при вирішенні кадрових питань та прийнятті законів. По-друге, представницькі органи значно впливають на виконавчі органи з допомогою бюджету, а також фінансового, кредитного, податкового та іншого регулювання. По-третє, представницькі органи шляхом прийняття законів або інших нормативних правових актів формують правові засади суспільного життя і створюють нормативну базу для діяльності органів виконавчої влади. Ігнорувати подібні взаємозалежності, недооцінювати значення горизонтальних організаційних зв’язків — значить невиправдано звужувати та збіднювати державне управління як складне системне суспільне явище. До речі, цим і послаблюється державне управління, оскільки замість співробітництва, взаємопідтримки з’являються стосунки конкуренції і протистояння.

Отже, коли розуміти під організаційною структурою державного управління не тільки сукупність виконавчої влади, яка традиційно займається виключно управлінням, але і систему організаційних зв’язків, які впливають на управління, то не можна не визнати, що ця структура підключає до управління (вводить в управлінські процеси) різні прояви, сторони, залежності практично всіх органів державної влади і місцевого самоврядування, які в тій чи іншій мірі співдіють у формуванні і реалізації державно-управлінських впливів.

Дата добавления: 2014-01-07