Лекція 2. Тема: Формування української лексики

Тема: Формування української лексики.

Мета: ознайомлення студентів з лексикою української мови з погляду походження, з її основними шарами, з лексикою з погляду сфер вживання, вказати на активність чи пасивність, визначити стилістичну диференціацію.

Завдання: навчитись розрізняти лексику української мови: архаїзми, історизми, неологізми, запозичені слова, засвоїти повні лексичні норми, добирати українські відміни до запозичених слів

План

1. Формування української лексики. Основні її шари.

2. Лексика з погляду сфер вживання: загальновживана, спеціальна, діалектна, термінологічна, професійна, жаргонна і арготична.

3. Активна і пасивна лексика. Неологізми.

4. Стилістична диференціація лексики.

Література

1. Сучасна українська літературна мова: в 5 томах. /За ред. Акад.. І. К. Білодіда, - К., 1960-1973.

2. Волох О.Т., Чемерисов Т. Т., Чернов Є. І. Сучасна українська літературна мова. – К., 1989.

3. Головащук С.І. Словник – довідник з правопису та слововживання (За ред. В.М. Русанівського). – К., 1989.

4. Головащук С.І. та інші. Словник української мови. – К., 1994.

5. Грищенко А. П., Мацько Л. І., Плющ М. Я., Тоцька Н. І., Уздиган І. М. Сучасна українська літературна мова. К.: “Вища школа”, 2002.

6. Жовтобрюх М. А. Українська літературна мова. – К., 1982/

7. Кочерган М. П. “ Словник російсько-українських можливих омонімів”. – К., 1987.

8. Шкуратяна Н. Г., Шевчук С. В. Сучасна українська літературна мова. – К. 2000.

9. Плющ М. Я. Сучасна українська літературна мова. К.: “Вища школа”, 2001.

10. Тоцька Н. І. Сучасна українська літературна мова. – К., 1981

11. Український правопис. – К., 1993.

12. Ющук І. П. Практикум з правопису української мови. К.: “Освіта”, 2000.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. На якій основі сформувався словниковий склад сучасної української літературної мови?

2. Які групи лексики з погляду походження виділяються?

3. Охарактеризувати корінну українську лексику, власне українську лексику як її складову частину.

4. Які історичні передумови іншомовних словесних запозичень? Якими шляхами вони відбувались?

5. Охарактеризувати іншомовну лексику; визначити особливості семантичного, фонетичного та граматичного освоєння іншомовних слів.

6. Як поділяється лексика сучасної української літературної мови з погляду стилістичного вживання її? Охарактеризувати кожну стилістичну групу.

7. Які шари лексики української національної мови вживаються в літературному мовленні, зокрема у художньому стилі, зі стилістичною метою? Розповісти про діалектизми, жаргонізми, вульгаризми.

8. Що є основою виділення активної і пасивної лексики? Назвати сферу поширення активної лексики, дати визначення її. Які групи слів належать до пасивної лексики? Охарактеризувати неологізми (загально мовні. Індивідуально-авторські), історизми, власне архаїзми.

Лексична система української мови у сучасному її вигляді появилася не зразу. Формувалася вона у ході тривалого історичного розвитку.

Українська мова належить до східнослов’янської мовної групи, яка разом із південнослов’янською та західнослов’янською постала із спільнослов’янської (праслов’янської мови), а та – із індоєвропейської. Відповідно до етапів розвитку суспільства: індоєвропейська спільність – праслов’янська (спільність слов’янська) – східнослов’янська – українська мова у своєму лексичному складі містить генетичні групи слів – індоєвропейські, спільнослов’янські, східнослов’янські і власне українські.

Для багатьох індоєвропейських мов є спільними або дуже подібними слова:

- назви спорідненості: мати, брат, дочка;

- назви тварин, рослин, продуктів харчування: вівця, бик, вовк, верба, м’ясо, кістка, сіль, мед;

- назви дій: брати, везти, веліти;

- назви якостей: босий, довгий, вузький та ін.

У лексичній системі української мови є слова, які утворилися на праслов’янському ґрунті від індоєвропейських коренів

- назви спорідненості: онук, отець, жінка;

- назви частин тіла: брова, вухо, ніс, зуб, серце, шия, череп, ясна, язик, кров, лікоть;

- назви тварин: звір, бобер, журавель, гуска, орел, олень;

- назви рослин і частин їх: жолудь, береза, верба, осика, черемха, кора, солома, полова;

- назви предметів і явищ природи: сонце, місяць, день, ніч, вечір, весна, зима, вогонь, вода, роса, дим, сніг;

- назви жител і частин їх: дім, двері, окно (вікно);

- назви дій, процесів, станів: стояти, сидіти, тесати, орати, жити, вмерти.

Праслов’янське лексичне успадкування складають також слова з суфіксами:

-ець, -иц-: швець, птиця, пшениця;

-д-: правда, кривда;

-н-: кузня, стайня;

-л-: мило, шило, сало та ін.

Тепер ці слова сприймаються як такі, що мають непохідну основу.

До п р а с л о в ’ я н с ь к о ї лексики належать слова борона, кроква, весло, свідок, боліти, клепати, киснути, обора, потік, пліт, посол, гнів, стид, холодний, гіркий, один, дев’ять, чотирнадцять, сто, я, ми, він, з, за, при, у (в), там, тут, як та ін.

П р а с л о в ’ я н с ь к і слова мають просту словотворчу структуру.

До східнослов’янського шару лексики належать такі слова: батько, дядько, племінник; тулуб, щока, кулак; білка, собака, кішка, зозуля, жайворонок, снігур, кажан; щавель, молочай, хвощ, гречка, осока; горниця, поміст, палати; урожай, скирта, цілина, ярина, озимина, сіножать; пряник, коржик, харч, яловичина; балувати, виляти, кочувати, чахнути, черкати; велич, довір’я, журба, затія, суть, дешевий, хороший, сизий, куций; сьогодні, після, поки, тепер, ненароком, поневолі та ін.

В л с н е у к р а ї н с ь к і слова становлять найбільшу частину лексичної системи. Серед них ті, що утворилися на основі спільносхіднослов’янських, спільнослов’янських і спільно європейських: багаття, батьківщина, баритися, напувати, очолити, линути, вибалок, карбованець, малеча, гай, смуга, гайворон, дружина, козацтво, відродження, мрія, козачок, бандура, держава, деруни, вареники, галушка, корж, кремезний, розкішний, чарівний та ін.

Власне українські слова можна розпізнати за фонетичними і граматичними ознаками:

1) [о], [е], що стоять у відкритих складах, чергуються з [і], якщо потрапляють у закритий склад: розкошувати – розкішний, зачарований – чарівний, село – сільський;

2) звук [е] змінюється на [о] після шиплячих та [й] перед колишнім твердим приголосним: женити – жонатий, шести – шостий;

3) у словах – назвах людей за родом занять поширеними є суфікси –ник, -івник, -ець, -овець (-івець): комірник, візник, службовець, промовець.

Характерними для власне українських слів є також суфікси –ій: плаксій, водій; -ень: красень; -ищ -: днище, горище; -шн -: дітлашня; -от -: голота, босота; -неч-: ворожнеча; -анн -: зростання; -енн -: знищення; -інн-: горіння; -ач: викладач; -аль: скрипаль; -ив-; вариво, печиво; -иськ-: хлопчисько; -юк-: злюка; -юр-: носюра; -ар-: нездара, -езн-: старезний; - елезн-: довжелезний; -ісіньк-: гарнісінький; -есеньк -: малесенький; - юсіньк-: тонюсенький;

4) українські префікси су-: субір, сузір’я, сукупний; перед-: передбачати, передвечірній; по-: посадити, подвір’я; прі-: прірва, прізвище.

Слова, запозичені з інших слов’янських мов. Старослов’янізми в українській мові.

Старослов’янська мова – це літературно-писемна мова слов’ян, зафіксована в пам’ятках X – XI ст., яка належить до південнослов’янської групи мов. Сформувалася вона на основі македонського (солунського) діалекту староболгарської мови. Однак старослов’янська мова була розвиненішою і багатшою від своєї народно-мовної основи; нею користувалися для перекладу грецьких церковних книг і запровадження християнської релігії у слов’янських країнах (Моравії, Болгарії, Сербії, Київській Русі). Древньоболгарські просвітителі Кирило і Мефодій внесли до старослов’янської мови елементи із інших слов’янських мов того періоду. Мова Київської Русі мала Спільні фонетико-граматичні та лексичні елементи з старослов’янською.

Старослов’янізми можна розпізнати за фонетичними, морфологічними, семантико-стилістичними ознаками.

Фонетичні особливості такі:

1) не повноголосся ра, ла, ре, ле; в українських словах – повноголосся оро, оло, ере, еле: врата – ворота, влага – вологий, брег – берег.

2) сполучення ра на початку слова: раб (укр. Робота);

3) сполучення жд: вождь;

4) [йе] на початку слова: єдність.

Морфологічні ознаки:

1) суфікси іменників –знь, -тель-, -ств-, -ин-, -тв-, -тай: приязнь, мислитель, братство, гординя, битва, глашатай.

2) Дієприкметникові суфікси –ащ-, -ущ-, -м-: роботящий, грядущий, знайомий;

3) Префікси воз-, пре-, пред-, со-: возз’єднаний, предтеча, премудрий, соратник;

4) Характерні для старослов’янської мови перші частини складних слів: благо -, бого-, добро-, зло-: благодать, богобоящий, богогласник, добродійство, злорадство.

В українській мові є запозичення й з інших слов’янських мов – білоруської, російської, польської, словацької та ін. Проникали вони пізніше від старослов’янізмів. Наприклад, з польської запозичені такі слова: скарб, дратва, байка; полковник, рекрут, гусар, клянчити, петрушка, каштан. Барвінок, повидло; з російської – паровоз, завод, передовиця, безробіття, книголюб, декабрист, народоволець, кадет; з білоруської – дьоготь, жлукто, шула, бадьорий тощо.

Запозичення з неслов’янських мов

В українському словниковому складі можна виділити запозичені елементи і з неслов’янських мов – з грецької, латинської, тюркських, західноєвропейських мов та ін.

Грецизми засвоювалися ще з часів спільнослов’янської єдності. Помітно пожвавилося запозичення грецизмів після завершення балканських воєн в VI ст., коли вже формувалася спільносхіднослов’янська мова. Проникали грецизми безпосередньо і через старослов’янську та європейські мови.

Серед грецизмів чимало релігійних слів: ангел, єпископ, патріарх, ікона, клирос, лампада, монастир, монах, пономар. Засвоєні з грецької мови і наукові терміни: граматика, історія, філософія, педагогіка, етнографія; політико-економічна термінологія: демократ, пролетаріат, електрика, каустик; терміни різних видів мистецтва: ідея, хорей, драма, комедія, епос, ода, поема тощо.

Грецизми розпізнаються за звуками [а], [е], [ф] на початку слова: ансамбль, Абластика, авто (само: автобіографія), еврика, евдіометр, фаетон, фаза, фенотип; поєднанням приголосних [кс], [пс], [мв], [мп], [ск]: синтаксис, психологія, амвон, скато; за кореневими морфемами атом, анім, біблі, дем, есте, гео, аер, біо, лог, фон, лекс: атмометр, анімація, бібліографія, демократія, естезіологія, геокарнія, аероби, біографія, логаеди, фонація, лексикон; за суфіксами –іст, -іс (-ис), -ада, -ит, -изм, -ізм, -ос: анархіст, ірис, декада, гастрит, історизм, матеріалізм, Ірма.

Латинізми відіграли значну роль у збагачені лексики – наукової, суспільної і політичної термінології: декстроза, детектор, експонат, колегіум, колоризація, конспект, медіум, мультициклон, нативізм, нація, пацифікація тощо.

Слова запозичені з латинської мови, мають кінцеві звуком’єднання [-ум], [-ус], [-ціjа], [-тор], [-ент], [-ура] та інші: акваріум, радіус, активація, активатор, акцент, диктатура.

Слова з тюркських мов інтенсивно запозичувалися тоді, коли Київська Русь спілкувалася з сусідськими племенами – аврами, печенігами, половцями, хазарами та ін. Воєнні сутички так само сприяли запозиченню тюркізмів. В українській мові функціонують такі тюркізми: атаман, бусурман, мусульманин, барабан, бешмен, буран, байрам, в’юк, кабала, казна, караул, орда, товариш, сарай, ізюм, кавун, баклажан, кизил, аршин, базар та ін.

Тюркізмам властивий повтор голосних у словах: саман, чадра, чалма, чекмень, сундук, чубук; за кінцевими звуко-єднаннями у словах –лик-, -ча: балик, алича, парча.

Серед запозичень із західноєвропейських мов є чимало слів з французької, англійської, німецької та ін.

Із французької мови запозичено слова на означення найрізноманітніших явищ життя суспільства – військової справи, мистецтва, назви продуктів, страв, одягу тощо: азарт, ажур, салют, парад, марш, десант, арсенал, партизан, рикошет, бригантина, салон, реверанс, профіль, паж, ложа, саботаж, рутина, рулетка, реформа, режим, прем’єр, бра, батон, кафе, жакет, пальто, костюм, гардероб, парфумерія, торшер, екіпаж, турне, купе, гофре, шассі, парі, шофер, гараж, дуель, тираж.

З англійської мови запозичено головним чином, слова із спортивної лексики: ринг, баскетбол, спортсмен, фініш, аут, матч, старт, теніс, спінінг, футбол, хокей, рекорд, нокаут, боксер. Наявні позначення з англійської мови й інші: фокстрот, джентльмен, джин, парламент, мітинг; джгут, смокінг, пуловер, репс, нейлон, джерсі, кекс, пудинг, ромштекс, джаз, поні, парк, офис, ніпель, бар, блок, шхуна, баржа, бот, бриг, вельбот, мічман тощо.

З німецької мови до словника української мови увійшли слова, що стосуються воєнної справи: броня, панцир, котел, князь, єфрейтор, командир, лафет, патронташ, штаб, юнкер, пакгауз, офіцер тощо.

Серед слів, запозичених з німецької мови, назви понять, що стосуються торгівлі: агент, акція, вексель, прейскурант, процент; побутовізми, назви тварин, рослин, мінералів тощо: галстук, гамаші, графин, фуганок, пудель, редька, кварц, селітра, рюкзак, ролик, рапіра, пульт, паритет, офіціант, нікель та ін.

Із голландської мови запозичення стосуються переважно мореплавства, є й деякі інші: бак, буй, баркас, флот, шкіпер, каюта, фарватер, вимпел, румпель, румб, пакетбот, нок, бейшлот, яхта, ял (ялик), брезент. Анкерок, пал.

З італійської та іспанської мов запозичення пов’язані переважно з мистецтвом: алегро, арія, віолончель, речитатив, тенор, сценарій, рондо, партитура, опера, новела, меццо-сопрано, акорд, акомпанемент (італ.), гітара, кастаньєти, серенада, мантилья (іспан.).

Інші слова: валюта, вілла, газета; вермішель, макарони (італ.); карамель, пастила, томат (іспан.); сальдо, портал, примадонна, нетто (італ.); сабадила, пума, наваха, пуебло (іспан.).

Із фінської мови засвоєно небагато слів: камбала, морж, нерпа, норка, пельмені, піхта, салака, сьомга та ін.

Лексика української мови з погляду сфер вживання

За сферами вживання словниковий склад української мови поділяється на загальновживану і спеціальну лексику, або лексику обмеженого вживання.

Загальновживану лексику кваліфікують також як загальнонародну. До її складу належать слова, використані всіма носіями літературної мови незалежно від будь-яких додаткових соціолінгвістичних умов. У межах загальновживаної лексики виділяються, звичайно, вужчі за кількісним складом, але конкретніші за значенням групи слів, що позначають предмети побуту в широкому розумінні, потрібні для забезпечення життєдіяльності людей, явища природи, процеси трудової діяльності, економічні, суспільно-політичні, морально-етичні поняття тощо. При цьому слід звернути особливу увагу на те, що загальновживана лексика – це динамічна, рухлива підсистема. Виступаючи стійкою основою функціонування лексичного фонду сучасної української мови, вона завжди відкрита для поповнення словами, які втрачають ознаку обмеженого вживання і стають загальновживаними. У цьому переконують численні випадки розширення складу загальновживаної лексики за рахунок слів спеціального вживання, так званих професіоналізмів, що об’єднуються в окремі системи термінологічних і номенклатурних назв. Згаданому функціональному перерозподілові лексики безпосередньо сприяють такі позамовні чинники, як розширення лексичного запасу носіїв української літературної мови у зв’язку з підвищенням їх освітнього рівня, популяризація спеціальних наукових знань у засобах масової інформації тощо.

На відміну від загальновживаної спеціальній лексиці властиві обмежувальні ознаки, зумовлювані функціонуванням відповідних слів: 1) у різних сферах професійної діяльності людей; 20 на територіях поширення української мови, які становлять окремі діалектні ареали; 3) у мовленні груп людей, які формуються за різними ознаками соціального плану. Обсяг спеціальної лексики у багато разів перевищує обсяг загальної лексики, тому що кожна національна мова обслуговує велику кількість предметно-професійних полів з іншою організацією лексичних засобів порівняно із загальновживаними. Якщо уявити собі словниковий склад національної мови у вигляді сфери, то загальна лексика утворює її ядро, а окремі підмові – периферію. При цьому чим старша галузь знання або виробництва, тим ближча відповідна підмова до ядра, сформованого словами загальної лексики.

До діалектної лексики належать слова вживання яких властиве територіальним діалектам (від грец. διάλεκτος – розмова, говір, наріччя) української мови.

У межах територіальних діалектів, до складу яких входять вужчі лінгвогеографічні утворення – говори і говірки, функціонують відмінні від закріплених у літературно-нормативному вживані слова найрізноманітніших тематичних груп. До них належать назви предметів домашнього побуту, об’єктів рослинного і тваринного світу, продуктів сільськогосподарського виробництва і народних промислів та ремесел, об’єктів навколишнього природного середовища, понять, пов’язаних з народними звичаями, віруваннями, обрядами, народною медициною, народною педагогікою, морально-етичними нормами тощо.

Розрізняють таки типи лексичних діалектизмів: 1) власне лексичні – слова, що збігаються за значенням із загальновживаними, літературно-номінативними, але відрізняються від них з погляду вираження; 2) етнографічні - слова, що називають предмети і явища, поширені лише в певній місцевості, наприклад, назви предметів побуту, одягу виробів, знарядь виробництва, об’єктів природного середовища тощо; 3) лексико-семантичні – слова, які з погляду вираження збігаються із загальновживаними, але мають інше значення.

Специфіку власне лексичних діалектизмів можна розглянути на прикладі слів, уживаних для позначення частини буханки хліба. В українській мові значення “ довільного розміру частини буханки хліба (хлібини)” мають слова кусок, кусень, шмат, шматок. Вживаються також похідні іменники, ускладнені демінутивними і аугментативними значеннями: кусочок, кусник, кусище, шматочок тощо. Частина, відрізана від непочатого краю хлібини, позначається словами окраєць, цілушка. У значенні “відрізаний ножем великий плоский шматок хліба” виступають іменники скиба, скибка, скибина.

Етнографічні діалектизми представлені тематичними групами слів, що позначають: 1) назви одягу і взуття 9дерга, корсетка, кобеняк, гачі, крисаня, клепаня, черес, линтвар); 2) назви страв (галагани, жур, гуслянка, плачинда, балабухи, кваша, потапці); 3) назви житлових і господарських приміщень та їх частин, знарядь праці, предметів побуту (арцаба, оденок, льонок, ковганка, лампач (лимпач), підкат, колиба, кошниця); 4) назви народних музичних інструментів (дримба, трембіта); 5) демонологічні назви (арідник, мольфар, мавка).

До семантичних діалектизмів зараховують слова, які однакові щодо вираження із загальновживаними, але відмінні від них за значенням, наприклад: вага – колодязний журавель, вино – виноград, губа – гриб, пасіка – просіка, хвиля – гарна літня погода, берег – гора, схил гори, іти – їхати, підлий – поганий.

Діалектна лексика виступає дуже важливим джерелом поповнення словникового складу української літературної мови протягом усіх періодів її становлення. Безпосередньою сферою її функціонування є художні тексти, у яких відповідним словам відводиться не лише стилістична роль, а й власне номінативна, зокрема в таких випадках, коли вони залишаються єдино можливим засобом позначення відповідних реалій створення етнокультурного фону художньої оповіді. Яскравий приклад саме такої мотивації використання лексичних діалектизмів становить творчість І. Франка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, М. Черемшини, О. Маковея, Лесі Українки, О. Гончара, М. Стельмаха та інших українських письменників.

До термінологічної лексики належать слова і словосполучення (аналітичні номінативні одиниці), використовувані для точного, максимально несуперечливого визначення понять, які становлять специфіку найрізноманітніших галузей науки і техніки.

Термін (лат. terminus - межа (межовий знак), кінець) – це слово або словосполучення, що позначає поняття спеціальної галузі знання або діяльності. Наприклад: відмінок – граматична категорія імені, що виражає його синтаксичні відношення до інших слів у реченні.

За всієї багатогранності спеціальних галузей наукового знання і властивих їм понять, зафіксованих у відповідних термінологічних системах, існує ряд спільних ознак, які визначають сутністю будь-якого терміна як лексичних одиниці спеціального, обмеженого функціонування: 1) системність; 2) наявність визначення (для більшості термінів); 3) тенденція до однозначності в межах конкретної системи термінів (термінології); 4) відсутність супровідних експресивних значень; 5) стилістична нейтральність. Згадані ознаки мають статус диференційних. Практично реалізуються лише в межах кожної окремо взятої термінологічної системи – щодо замкненої, кількісно обмеженої множини слів і словосполучень на відповідному етапі розвитку тієї або тієї галузі наукового знання і лексичного складу мови.

Розрізняють два істотно важливі лексико-семантичні процеси – термінологізацію і детермінологізацію.

Під термінологізацією слід розуміти сукупність мовних процесів, у результаті реалізації яких формуються конкретні слова – терміни, що належать до відповідних часткових термінологічних систем. Існують такі основні способи термінологізації: 1) використання для позначення наукового поняття загальновживаного слова, внаслідок чого воно термінологізується і переходить до розряду лексики обмеженого вживання, наприклад: сторона – сторона (трикутника), вершина – вершина (трикутника), коло – коло (геометрична фігура), біль – біль (медичний термін), гора – гора (термін фізичної географії); 2)термінологічна деривація, тобто використання засобів словотвору, характерних для української мови, наприклад: провідність, надпровідність, кровообіг, ультра промені, мікроорганізм, гіперфункція, антитіла, термостійкість; 3) адаптація відповідно до фонетичних і граматичних закономірностей української мови термінів-слів іншомовного походження, переважна більшість яких належить до лексичних інтернаціоналізмів.

До активних лексико-семантичних процесів належить детермінологізація, внаслідок якої будь-який термін може стати загальновживаним словом. При цьому термін “втрачає свою строгу концептуальність, системність, однозначність і набуває прагматичних властивостей, яких він раніше був позбавлений, тобто виникає нове слово з термінологічним значенням, яке вимагає уже не дефініції, а тлумачення”. Розрізняють дві стадії детермінологізації: 1) уподібнення терміна до загальновживаних слів у зв’язку з активним використанням його поза межами спеціальної термінологічної системи, зокрема в текстах засобів масової інформації, розрахованих на широку й різноманітну аудиторію; 2) розвиток нових значень відповідного слова на основі метафоричного вживання, наприклад: казуїстика: а) юридичний термін – застосування загальних статей закону до різних юридичних випадків; б) філософський термін – обговорення “казусів совісті”, моральних труднощів, наприклад, у конфлікті між різними обов’язками; в) теологічний термін – формалізоване вчення про межі і міру гріха в різних ситуаціях; г) переносне загально мовне значення – вправність, спритність у суперечках, у захисті яких-небудь сумнівних або фальшивих принципів, положень.

До власне професійної лексики належать слова, вживані групами осіб на позначення предметів і понять, які безпосередньо пов’язані з їх професійною діяльністю або родом занять. Професіоналізмам властивий високий ступінь диференціації у називанні знарядь і засобів виробництва, продуктів виробництва та їх складових частин, деталей, різних дій, процесів і супровідних умов, пов’язаних з тією або тією сферою діяльності тощо. Так, з професійного погляду в гончарському крузі розрізняють такі деталі: веретено – вертикальна деталь, що обертається у підшипнику, п’ятка – дерев’яна підставка для круга, порпилиця – залізний підшипник для веретена, лава – місце для сидіння, коник (жабка, спідняк, сподень, кружка) – нижній круг, верхняк (голова, головка, кружалко) верхній круг, шпеник - залізний стержень на верхньому крузі, на який кладеться глина для формування виробу. Вузькопрофесійна лексика не набуває значного поширення в літературній мові. Водночас вона має потенційні можливості для термінологізації, у зв’язку з чим відповідні слова фіксуються у складі тих або тих галузевих термінологій.

Жаргонізми (франц. jargon) – слова, вживані у мовленні групи людей, об’єднаних спільністю інтересів, занять, професійною діяльністю, соціальним станом. Так, звичайними для спілкування у студентському середовищі є такі слова, як хвіст – академічна заборгованість (залік або іспит), плавати – відповідати на запитання, не маючи належних знань, шпора – шпаргалка, зарубіжна – зарубіжна література, пара – двійка тощо.

Арготизми (франц. argotismes < argot) – лексика, що характеризує мовлення людей, які свідомо прагнуть зробити свою мову “таємною”, незрозумілою для інших. З відповідною метою вживаються спеціально створені або деформовані слова, які мають прямі відповідники в загальновживаній лексиці. В арго українських лірників уживалися, наприклад, такі слова: дулясник – вогонь, кемить – ніч, макохтій – місяць, оксин – ліс, ботень – борщ, крисо – м’ясо, кунсо – хліб, зивро – відро, ковтур – горщик, хаза – хата, камуха – шапка, обоки – чоботи, лавда – голова, варнака – курка, морзуля – цибуля тощо.

До активно вживаних належить та частина слів сучасної української мови, яка обслуговує у своєму складі відносно обмежену кількість лексичних одиниць, особливо часто використовуваних у мовленні у зв’язку з найістотнішими для сучасного суспільства реаліями, поняттями і ситуаціями. Із загально мовного погляду для поняття активна лексика важливе значення мають такі ознаки, як стилістична нейтральність відповідних слів, розвинена система властивих їм значень і найважливіша роль у забезпеченні мовою комунікативної функції. Водночас потрібно виділяти і таке поняття, як обсяг активного словника окремо взятої людини – носія української мови. Цей показник перебуває у безпосередній залежності від рівня освіти, професійної підготовки, духовної культури, особистих поза професійних зацікавлень кожного індивіда тощо.

До складу активної лексики належать, звичайно, не лише загальновживані слова, а й окремі терміни, професіоналізми, чому сприяють, зокрема, процеси детермінологізації. Певне уявлення про активність вживання слів можуть дати, безперечно, дослідження з проблем статистичної лексикології мовлення. Так, на матеріалі текстів художньої прози було констатовано, що слова тематичної групи із загальним значенням “природа” мають такі абсолютні частоти на 100 тис. слововживань: земля – 116, вода – 85, світ – 70, берег – 57, небо – 56, скеля –54, сонце – 45, ліс – 45, річка – 43, поле – 37, вогонь – 30, місяць – 29, вітер – 29, дерево – 29, квітка – 29, море – 29, повітря – 28, сніг – 28, степ – 26, гора – 24, світло – 22.

З погляду індивідуального слововживання до активних належать такі слова, які носій мови вживає у своєму мовленні (усному й писемному), розуміє, розпізнає в текстах або мовленні інших осіб.

Пасивна лексика – це частина словникового складу літературної мови, зрозуміла усім, хто володіє цією мовою, але мало вживана у живому щоденному спілкуванні. До пасивної лексики належать архаїзми неологізми (доки вони є такими).

Історизми – це слова, вживані для позначення предметів, явищ і понять, які вийшли з ужитку, припинили своє існування у зв’язку з соціально-побутовими і суспільно-політичними змінами. На прикладі історизмів особливо виразно засвідчується вплив позамовних суспільних чинників на функціонування різних семантичних груп словникового складу української мови. Так, значну з кількісного погляду групу лексичних історизмів становлять слова, що позначають предмети і поняття, пов’язані з такими явищами в історії українського народу, як козацтво і Запорізька Січ. Вони називають поняття, пов’язані зі старими суспільними формаціями (патрицій, раб, плебей, феодал, поміщик, капіталіст, боярин, смерд, оброк, земство, становий, князь, княгиня), назвами старовинної зброї, амуніції (спис, лук, щит, шолом, кольчуга, воєвода, рать, вояцький), назвами старовинного одягу, взуття, прикрас (ногавиці, міхи, каптан, плахта, саван, чоботи-вивертки, жупан, кирея, очіпок, гривна, вінець), назвами людей за родом заняття (ремісник, купець, ключниця, кожум’яка, сідельник, зброяр, човняр, залізо роб, водонос, кушнір, плотник, бондар), назвами трудових процесів (прясти, ткати, законопатити), назвами предметів для праці, плавання (ціп, лодія, дромон, хелендія, ковчег), назвами старовинних будівель, старовинних предметів побуту (терем, княжий двір, корчага, мазанка, чаша, макогін), назвами зниклих народів, племен (варяги, половчани, ромеї, берендеї, в’ятичі, уличі), назвами колишніх міст, поселень взагалі, рік (Царгород, Тмуторокань, Кідекша, Любеч, Почайна, Яуза, Борзна, Рутка, Уша) та ін.

У тих випадках, коли предмети, явища, дії або поняття зберігаються (у побуті, духовній і матеріальній культурі, різних сферах соціальних стосунків і відношень тощо), а назви їх у процесі розвитку мови замінюються іншими, первісні номінації переходять до розряду архаїзмів (від грец. αρχαίος – стародавній). Архаїзми і їх сучасні лексичні відповідники співвідносяться у словниковому складі української мови як синоніми. На відміну від історизмів з властивою їм безпосередньою номінативною функцією архаїзми використовуються насамперед як категорія виразно стилістична, розрахована на створення історичного мовного колориту, наприклад: Тоді ми, вряд, казали-сьмо Черкесу і всім також особам принявним, щоб мову свідкам не перебивали, понєваж будуть випхані із ратушу, а двері будуть взяті на скабу (Л. Костенко).

Архаїзми поділяють на кілька груп.

1. Власне лексичні – застарілі слова, витіснені з уживання іншими лексичними одиницями, наприклад: десниця – права рука, зигзиця – зозуля, воліти – бажати, хотіти, брань – битва, ланіти – щоки, ректи –говорити, перст – палець, оний – той, зане, зануж – тому що, бо.

2. лексико-словотвірні – застарілі слова, що відрізняються від сучасних словотвірними елементами, наприклад: вой – воїн, велій – великий, пребути – бути, возсіясти – засіяти, миса – миска.

3. Лексико-фонетичні – застарілі слова, що відрізняються від сучасних за фонетичним вираженням, наприклад: вольний – вільний, вражий – ворожий, глас – голос, піїт – поет, ріжниці – різниця, шкло – скло, сей – цей, се ребро – срібло.

4. Морфологічні, наприклад: І піп, гортанію [гортанню] басистий, на Ворсклі робить річку Іордань (Л. Костенко)

Одним з найважливіших джерел розвитку словникового складу мови є номінативна діяльність її носіїв. Під номінативною діяльністю розуміють створення слів для позначення нових явищ дійсності – предметів, процесів, абстрактних понять. Потреба в нових словах зумовлюється насамперед позамовними чинниками, зокрема соціальними і політичними змінами в суспільстві, розвитком науки і техніки, духовної культури тощо. Нові слова називаються неологізмами (від грец. νέος – новий і λογος – поняття, слово). Неологізми, як правило, утворюються з існуючих у мові морфем на основі загальноприйнятих способів словотвору: семилітки, агропром, медсестра, вуз, обранець. Слово як неологізм існує протягом певного часу – доти, доки явище, назване цим словом, не стане звичайним. Разом з явищем освоюється і слово, яке його називає. Явище, яке колись було новим, стає звичним, а слово, колись неологізм, стає загальновживаним, іноді може перейти й до основного словникового фонду. Не сприймаються в наш час як неологізми слова сівозміна, зарплата, медсестра та багато ін.

Неологізмами є і слова іншомовного походження у перші періоди їх засвоєння.

У різний час неологізмами в українській літературній мові були шосе, клуб, машина, аероплан, депутат, конференція, радіо, комбайн, трактор, космос, космодром, ЕОМ, РТС, комнезам, лікнеп, хата-читальна. Зараз частина цих слів є загальновживаними, частина – застарілими.

Неологізми, які виникають для назви нових понять навколишнього світу, називаються загальномовними.

Крім загальномовних, існують неологізми індивідуально-авторські – нові слова, утворені окремими письменниками. Вживаються такі слова у художніх творах, характеризують творчу манеру письменника. Водночас вони є важливим засобом естетичного впливу на читача, і, хоч вони, як правило, не потрапляють до загальномовного словника, багато з них відомі широкому загалу читачів. До майстрів індивідуально-авторських неологізмів в українській літературі належать П. Г. Тичина, М. Т. Рильський, А. С. Малишко, М. П. Стельмах, Остап Вишня, багато сучасних поетів, письменників.

Індивідуально-авторські неологізми виступають засобом оновлення мови. її поетизації, у багатьох випадках – засобом створення урочистості, піднесення.

Слово не лише називає предмет дію, ознаку, поняття, а й оцінює відповідне явище дійсності, сигналізує про нейтральне, підкреслено позитивне або негативне ставлення до нього з боку мовця. Отже, крім номінативної, слово виконує також оцінно-експресивну функцію. Усі оцінки виражаються в усному і писемному мовленні за допомогою спеціально дібраних лексичних засобів, наявних у словниковому складі і зорієнтованих на функціональні стилі української мови – розмовно-побутовий, публіцистичний, офіційно-діловий і науковий. До функціональних стилів інколи включають так званий стиль художньої література, хоч він не має виразних диференційних ознак, тому що поєднує в собі, зокрема з погляду лексичних засобів, елементи всіх інших стилів.

Відмінності між стилями знаходять безпосереднє відображення у стилістичній диференціації лексики. Значній частині слів не властиве закріплення за яким-небудь одним стилем. Вони утворюють розряд між стильової лексики, вживаної у зв’язку з невираженістю або нейтральністю експресивно-оціночних значень у всіх стилях. Цьому розрядові протиставляється стилістично забарвлена лексика, вживання якої становить одну з найважливіших ознак того або того функціонального стилю.

Дата добавления: 2014-01-07