Соціальна робота як наукова галузь: становлення в Україні

Соціальний розвитоку новому ХХІ ст. супроводжується в більшості країн світу нагромадженням гострих проблемжиттєдіяльності людей і пошуками шляхів та можливостей їх розв’язання. Спроби реформування українського суспільства, що в цей історичний період здійснюються непослідовно, волюнтаристськими методами, спричиняють невиправдано різкий злам соціальних відносин. Це не могло не призвести до ускладнення умов людського буття в усіх сферах суспільства, загострення проблем існування та гідного самоутвердження особистості. За цих умов потрібне як теоретичне, концептуальне осмислення нових суспільних реалій, так й ініціювання технологічних, методичних розробок для адекватної соціальної політики.

У відповідь на актуальні суспільні запити в Україні розгортається соціальна робота – самостійна наука, навчальна дисципліна і напрям професійної діяльності. На етапі становлення для кожної теорії і пов’язаної з нею практичної сфери принципове значення має розробка її методологічних засад, з’ясування зв’язків зі спорідненими галузями наукового знання, визначення власного об’єкту, предметних сторін, змісту й методики. В процесі інституціоналізації важливу роль відіграє, зокрема, формування, уніфікація і правильне вживання категоріально-понятійного апарату кожної науки. Не претендуючи на його узагальнений концептуальний аналіз, розглянемо стисло лише деякі основоположні конструкції і вузлові терміни, що виражають суттєві властивості й специфіку соціальної роботи, є “східцями” в пошуках, систематизації і застосуванні втілюваних нею знань, умінь, досвіду.

Суть найзагальнішого з них – “соціальне” – достатньо висвітлено в літературі, він міцно увійшов у повсякденний вжиток. Та часто йому дається надто широке і суперечливе тлумачення, особливо у порівнянні з “суспільним”. Так, в одному з підручників стверджується: “соціальне ширше від суспільного”[16], воно тут протиставляється природному, а також біологічному. Ми схильні вважати “соціальне” складовою частиною, якісною характеристикою “суспільного”. Більшість авторів вживає цей термін для позначення сукупності тих або інших властивостей і особливостей безпосередніх відносин даного суспільства, інтегрованих у їхній сумісній діяльності (взаємодії) в конкретному просторово-часовому середовищі. Ця сукупність проявляється у стосунках людей (соціальних груп) між собою, у ставленні до свого місця, статусу в суспільстві та до багатогранних явищ і процесів його життя[17]. Воно виникає тоді, коли поведінканавіть одного індивіда опиняється під впливом іншого (групи), незалежно від присутності останніх.

З базовим терміном “соціальне” органічно пов’язані похідні від нього: сфера, простір, структури, держава, політика, процеси, проблеми, зв’язки, дії, інститути, організації та ін., зміст яких розкриває соціологія. Вдалу, на наш погляд, спробу обгрунтування основних з них зробив київський соціолог В. Жмир[18]. Так, соціальною вважається така держава, що “послідовно проводить політику, спрямовану на захистправлюдини”[19]. В такому розумінні з 50-х років термін “соціальна держава” увійшов у політичний обіг на Заході, так він застосований у статті першій нової Конституції України.

Соціальна політика – це один з головних напрямків внутрішньої політики держави, що має забезпечити відтворення тих соціальних ресурсів, з яких вона дістає собі підтримку, створює передумови для розширеного відтворення своєї діяльності та стабільності соціальної системи[20]. Таке тлумачення розглядуваної категорії однак не можна вважати вичерпним. І ось чому. Соціальну політику в громадянському суспільстві здійснюють, окрім держави, інші його інституції (церква, партії, асоціації, благодійні фонди тощо), вона реалізується як у масштабах усієї країни, так і на регіональному рівні місцевими органами самоврядування. То ж коло її суб’єктів досить широке, а зміст, спрямованість складніші. На наше переконання, соціальна політика не повинна бути засобом збереження і функціонування держави, навпаки – остання покликана служити якомога повнішому задоволенню потребчленів суспільства.

Ефективним механізмом її реалізації зарекомендувала себе соціальна робота. Цей прийнятий в усьому світі вислів виражає гуманне ставлення людини до людини. Наприкінці ХІХ століття ним стали позначати професію, що своїм головним змістом має полегшення невдалого пристосування індивіда (соціальної групи) до суспільства, інтенсивна індустріалізація якого супроводжувалась зростанням міст, посиленням соціальної диференціації і пауперизації населення, поширенням безробіття, злочинності тощо. Загострення соціальних проблемяк потенційна загроза стабільності і порядку буржуазного ладу стимулювали емпіричне вивчення соціальних аутсайдерів, проведення реформ, пошук ефективних методів соціальної роботи, її методологічного обгрунтування і кадрового забезпечення. Сьогодні вона набула професійної зрілості, становить могутню наукову і практичну індустрію, в якій зайняті мільйони людей в усьому світі. На Заході існують різні визначення соціальної роботи. В США, наприклад, переважає розуміння її як системи програмі послуг, що виконуються з допомогою трудових колективів, спеціальних служб і працівників на базі сучасних знань та надають законної форми потребам соціального захисту індивідів, груп людей і общин. А як наукова дисципліна соціальна робота все більше використовує сьогодні комплексний (по суті соціологічний) підхід.

У вітчизняному суспільствознавстві прийнято умовно виділяти в ній теоретичний і практичний рівні (аспекти, розділи), переважає соціально-педагогічний ухил. Одним з перших в Україні спробу її методологічного обґрунтування зробив на початку 90-х років донецький дослідник В. Сидоров. Він визначив соціальну роботу як “професійну роботу з надання допомоги особі, сім’ї, різним віковим і соціальним групам (клієнтам) у розв’язанні їх психолого-педагогічних, медичних, правових, економічних та інших проблем”; вона реалізується у взаємодії клієнта та спеціалістів “з метою поліпшення чи відновлення здатності перших до життєдіяльності”[21].

У цьому визначенні чітко відбито сутність і специфіку соціальної роботи як галузі суспільної практики. Для її теоретичного обгрунтування в умовах суспільства перехідного типу багато зробили барнаульські та московські вчені. Наприклад, очолюваний І. Зайнишевим колектив запропонував розглядати теорію соціальної роботи в широкому плані як “систему поглядів і уявлень щодо використання чи пояснення явищ і процесів, соціальних відносин, що виникають під впливом діяльності соціальних служб і органів соціального захисту та допомоги населенню”[22]. У вузькому ж, спеціальному плані, вона, на думку вчених, є вищою формою організації наукового знання про найсуттєвіші зв’язки та стосунки, що виникають у процесі цієї діяльності.

Група московських вчених, очолювана професором П. Д. Павленком, розвиває цільовий підхід до теоретичних засад соціальної роботи на основі американського досвіду, пропонує інтегроване тлумачення цієї категорії. Вона розглядається як різновид людської діяльності, що має на меті “оптимізувати здійснення суб’єктивної ролі людей в усіх сферах життя суспільства у процесі життєзабезпечення й діяльного існування особи, сім’ї, соціальних та інших груп і верств у суспільстві”[23].

А.Кравченко під соціальною роботою розуміє спеціальну професійну галузь, що є сферою практичного застосування соціологічних і психологічних принципів до розв’язання проблем, які визначають суспільне чи індивідуальне неблагополуччя[24].

Аналогічної точки зору дотримується В. Жмир. Він визначає соціальну роботу як теорію і практику соціальної політики правової, соціальної, демократичної держави і громадянського суспільства, що спрямована “на окремі соціально неповновартісні групи та індивідів з метою соціальної адаптації їх до існування в пересічних (середньостатистичних) умовах конкретного суспільства”[25].

Перелік подібних прикладів можна продовжити. Багатство моделей теоретичного обгрунтування соціальної роботи, як слушно визначає професор С. Григор’єв, відбивають не лише результати наукових пошуків дослідників різних напрямів, але й суспільну еволюцію, зміни у самому змісті і формах цієї роботи[26]. Їх осмислення нами переконує в доцільності такого визначення. Теорія соціальної роботи – це наукапро закономірності й принципи функціонування та розвитку конкретних соціальних процесів, явищ, відносин, їх динаміки під цілеспрямованим впливом організаційних, психолого-педагогічних і управлінських факторів при захисті громадянських правта свобод особи в суспільстві.

Різноманітність підходів до теорії і практики соціальної роботи обумовлена умовами і можливостями її проведення. У більшості визначень їх суті вихідні положення збігаються. А це свідчить, що відмінності швидше семантичні, ніж смислові. Тому подальші пошуки в цьому напрямі заслуговують всілякої підтримки і поглиблення. Грунтовну класифікацію теорій соціальної роботи здійснив один з перших її дослідників на пострадянському просторі С. Григор’єв. Він на основі аналізу загального і специфічного парадигм і статусу виділяє три групи концепцій соціальної роботи. Першу становлять психолого-орієнтовані теорії (екзистенціальна, гуманістична, психоаналітична, біхевіористська). Вони головним чином мають на меті оптимізацію психосоціальної роботи, надання допомоги на індивідуальному рівні, де домінують психічні проблеми. У другу групу об’єднані соціолого-орієнтовані теорії соціальної роботи: системна, соціально-екологічна, радикальна, марксистська (соціалістична), які насамперед присвячені структурній проблематиці. Третя групавключає комплексно-орієнтовані теорії (соціально-психологічна, когнітивна, соціально-педагогічна, віталістська).

С. І. Григор’єв відзначає “тяжіння” деяких теорій до соціально-педагогічної проблематики. Додамо, що така ж тенденція спостерігається стосовно правових механізмів регулювання соціального розвитку взагалі і соціального захисту населення – зокрема. Напрацювання останніх ведуться в Харківському університеті внутрішніх справ, Ужгородському державному університеті та деяких інших вузах. На соціальній психології і психіатрії акцентується увага в Школі соціальної роботи Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Соціально-педагогічний напрям успішно репрезентує колектив науковців у Київському держуніверситеті ім. Т. Шевченка. Показово, що їх грунтовна праця має подвійну назву “Соціальна педагогіка / Соціальна робота”. І якщо основні категорії та поняття, зміст і формапершої частини підручника розкриті всебічно, послідовно, то цього не можна сказати про другу. Теоретичні засади соціальної роботи тут розглядаються переважно стосовно молоді, що мимоволі утримує авторів у педагогічному полоні. Не відкидаючи їх тезу про те, що у нашій країні для соціальної роботи характерна “домінуюча роль соціальної педагогіки та соціального виховання”[27], мусимо зробити два застереження, на наш погляд, принципового характеру. Соціальна педагогіка ще не набула такого статусу, а теорія соціального виховання перебуває у зародковому стані. Таке виховання В. Сидоров, наприклад, правомірно розглядає поряд із соціальним навчанням, як методсоціальної роботи, спрямований на зміну і формування особистості учня[28].

Нові суспільні реалії спонукають активно розробляти як педагогіку дорослих, так і наукові основи соціальної політики, соціального захисту та інші фундаментальні аспекти соціальної роботи, всякий індивід є не пасивним об’єктом, а реальним суб’єктом процесу відновлення, реалізації, розвитку своїх сутнісних сил та здібностей в межах чинного законодавства. В міру дедалі глибшого розуміння предмету, розкриття нових його сторін відбувається зміна уявлень про зміст найважливіших розділів даної науки. Це відповідно проявляється у збагаченні її категоріально-понятійного апарату. Розвиваються як базові, так і суміжні з іншими науками специфічні терміни. Відбувається уточнення і збагачення наукових принципів, розвитоктеорії і методів соціальної роботи.

Процес становлення в Україні соціальної роботи як науки буде, поза сумнівом, поглиблюватися під впливом суспільних запитів та власного розвитку. Вже сьогодні її розуміють не тільки як традиційну благодійність чи діяльність державної системи закладів соціального забезпечення, але і як різноманітну суспільну практику, перспективну навчальну і наукову дисципліну. Про це свідчить, зокрема, той факт, що ця спеціальність запроваджується більш ніж у 30 вищих закладах освіти країни. З розширенням і ускладненням завдань практики соціального захисту населення все актуальнішим стає її осмислення, наукове і методичне обгрунтування, достатнє і якісне кадрове забезпечення.

На жаль, поки що в Україні поширений стереотип, за яким соціальна робота бачиться однобічно, головним чином як допомоганемічним, тимчасове явище, пов’язане з суспільною кризою і філантропією. Звичайно, в такі періоди її значення зростає. Проте і в розвинених країнах, як показує історичний досвіді нинішня ситуаціяу Західній Європі, роль соціальної роботи не знижується. А оскільки проблеми соціального буття на початок ХХІ ст. у світі загострюються, соціальні зв’язки збагачуються, потреби і запити людей зростають, збільшуватиметься й кількість та можливості недостатнього адаптування значної їх частини до нових умов, статусів, ролей, ускладнюватиметься весь процес соціалізації. А отже зростатимуть вимоги до соціальної роботи, її історії, методології, методів, технологій. У зв’язку з цим суттєве значення і великий практичний інтересдля України має переклад і введення в науковий обіг зарубіжних узагальнюючих досліджень та кращих популярних праць. Слід визначити, що ми в цьому відношенні з об’єктивних причин суттєво відстали від колег з постсоціалістичних країн. Щоб швидше надолужити прогаяне, доцільно, зокрема, виділити провідні заклади і надати їм державну підтримку. Такими, наприклад, можуть бути науково-дослідні інститути міністерств праці і соціальної політики, освіти і науки, у справах сім’ї та молоді, відповідні підрозділи Академії державного управління, Києво-Могилянської академії, Донецького, Ужгородського і Харківського університетів, що мають у цій галузі певні напрацювання.

Доцільно також стимулювати дослідження проблемсоціальної роботи в академічних закладах гуманітарного профілю, створення для цього тимчасових наукових колективів, організацію творчих конкурсів на кращі підручники, науково-популярні праці, тематичні цикли теле- і радіопередач.

І нині не втратили своєї цінності праці багатьох вітчизняних спеціалістів минулих десятиліть, які займалися прикладними дослідженнями соціального розвитку, проблемами різних груп населення, діяльністю соціальних інститутів та організацій. Це так важливо тому, що теорія соціальної роботи у своєму саморозвитку, як зазначалося, значною мірою спирається на потенціал суміжних дисциплін, їх категоріальний апарат. Швидше й ефективніше допомогти їхнім представникам освоїтися в новій науці, ніж готувати кадри“з нуля”.

Спільними зусиллями належить утверджувати самостійний науковий статустеорії соціальної роботи в Україні, долати притаманну їй поки що невизначеність. Зарубіжний досвідостаннього десятиліття переконує, що вона все більше інтегрує сукупні наукові знання, здатні забезпечити аналіз і оптимізацію життєвих сил людини, їх реабілітацію в кризових умовах. Як наукапро підтримання й реалізацію творчих можливостей особи, теорія соціальної роботи, не пориваючи з соціологією, буде дедалі більше диференціюватися, внутрішньо структуруватися. Уже сьогодні в ній виділяють три рівні:

§ теоретико-методологічні проблеми соціальної роботи, її концептуальні засади;

§ спеціальні теорії, що становлять наукові основи для надання соціальної допомоги, сприяння різним категоріям населення (галузеві, або теорії соціальної роботи середнього рівня);

§ техніко-технологічні, емпіричні знання у цій галузі (висвітлюють проблеми соціального проектування оптимальних форм організації соціальної роботи, технології здійснення різних її видів).

Все більше фахівців усвідомлюють необхідність спеціального вивчення факторів і умов виникнення та розвитку соціальної роботи як суспільного явища, потенційного соціального інституту.

Таку тенденцію варто розвивати і в нашій країні. Західний досвідпоглибленої спеціалізації, орієнтації переважно на індивідуально-психологічну допомогу клієнтам звужує творчий потенціал соціальної роботи, вимагає вкрай розгалуженої мережі навчальних закладів, соціальних служб і т. д., які нам не створити у близькій перспективі. Західні колеги (С. Рамзеї, Р. Фельдман та ін.) вважають ефективним на пострадянському просторі оптимальне поєднання закономірностей надання соціальної допомоги як на індивідуально-особистісному, так і на соціально-організаційному рівнях. З урахуванням цього доцільне таке наукове осмислення об’єкту, предмету, проблем, напрямів, технологій соціальної роботи, що зорієнтоване подолання застарілих підходів до неї і пошук нових парадигм. Багато при цьому залежатиме від можливостей, узгодженості й послідовності дій різних суб’єктів соціальної політики держави, реформування українського суспільства, відновлення і нормального функціонування народного господарства України.

За будь-яких умов очевидна поява у вітчизняному соціальному знанні нової галузі – соціальної роботи, правоякої на існування визначається глибокими суспільними проблемами. Утверджуючи під їх впливом свій самостійний статус, вона одночасно дедалі більше виявляє свій органічний зв’язок з комплексом наук про людину і суспільство та здатність до саморозвитку. Незважаючи на запізнілість і сповільненість цього процесу в Україні, теорія і практика соціальної роботи вже сьогодні активно сприяє розв’язанню багатьох проблемтрансформації нашого суспільства, його самозбереження і стабілізації. В майбутньому вона здатна значно примножити свій творчий, гуманістичний впливна формування громадянського суспільства і правової, демократичної, соціальної держави, яка служитиме Людині.

На завершення додамо, що для цього в країні є матеріальні й духовні передумови. Це багаті традиції доброчинності (заслуговують грунтовного вивчення, узагальнення, оцінок), досвідрозв’язання найгостріших соціальних проблем(бідності, безробіття, неписемності, безпритульності, голоду, епідемій та ін.), багата філософська, педагогічна, етична спадщина. Так, імена Сковороди, Шевченка, Макаренка, Сухомлинського широко відомі спеціалістам з соціальної роботи і педагогіки в багатьох країнах. Потрібні державна воля, справедливі закони, мудра політика і конструктивні зусилля для подолання кризи, розбудови такого суспільства, в якому соціальні проблеми й конфлікти долалися б цивілізовано, гуманно, на наукових засадах. Соціальна робота як наука, професійна діяльність і галузь суспільної практики цій благородній меті може добре послужити.

Дата добавления: 2014-01-07