Значення Іт лежать у межах від 0 (інсуляризованість повністю відсутня) до 1 (інсуляризованість максимальна, і загальна територія під охороною складається з найдрібніших ділянок)

Ів

лено завдання зберегти фітоценофонд планети як сукупність фітоценотичних таксонів. Українські ботаніки першими у світі поставили питання про необхідність охорони рослинних угруповань і розробили методологічну основу їх реєстрації у вигляді продромусів і Зеленої книги. Перший список рідкісних рослинних угруповань Карпат, які потребують охорони, був надрукований у 1977 році СМ. Стойко, а перша Зелена книга України була видана в 1987 році.

Зелена книга України виділяє як рідкісні та зникаючі цено-зи (усього – 127), що потребують охорони, так і типові ценози різного рангу. Серед них лісових угруповань – 51, степових – 26, лугових – 16, водних – 16, болотних – 12 і чагарникових – 5. Охорона рідкісних ценозів може здійснюватися тільки як частин відповідних екосистем і ділянок біосфери.

4. ОХОРОНА ЕКОСИСТЕМ. НАЦІОНАЛЬНІ ПАРКИ,

ЗАПОВІДНИКИ, ЗАКАЗНИКИ, ПАМ’ЯТНИКИ ПРИРОДИ,

ЕКОЛОГІЧНІ СТЕЖКИ

Охорону екосистем, включаючи всі їхні живі компоненти, покликані здійснювати так звані охоронні території. За даними Дж. Раулі, на 1992 рік у світі під різного виду охороною знаходилося приблизно 5% площі суходолу. У XXI столітті передбачається довести цю величину до 10-12%, тобто подвоїти. Це не просте завдання, оскільки його розв’язання потребує вилучення з використання частини земель сільськогосподарського та лісового фонду.

Чітка класифікація категорій охоронних природних об’єктів у світі відсутня. Так, у Канаді під національним парком розуміють територію, що достатньо велика для підтримки існування цілих екосистем; там заборонений рух будь-яких видів транспорту і є зони, повністю закриті для відвідування. А у Великобританії національний парк визначають як ландшафт, що охороняється і виділяється своєю красою та має охоронні об’єкти природи або історичні архітектурні пам’ятники; він вільний для відвідування населенням і частково використовується для сільськогосподарських потреб.

Розподіл за категоріями охоронних природних об’єктів і територій розроблений у Законі України «Про природно-заповідний фонд». Ці об’єкти поділяються на природні та біосферні заповідники, національні природні парки, заказники, заповідні урочища, пам’ятники природи та ін.

Природний заповідник – це територія, яка виділяється для охорони в природному стані типових або унікальних для даної

ландшафтної зони природних комплексів з усіма її компонентами. Статус природного заповідника передбачає повну заборону на його території господарської діяльності. У світі є понад 2 тисячі природних заповідників.

Біосферний заповідник – це територія міжнародного значення, що виділяється для збереження в природному стані ділянок біосфери, проведення фонового моніторингу і вивчення природного навколишнього середовища. Господарська діяльність у біо-сферних заповідниках не дозволяється. За станом на 1990 рік у 76 країнах світу було близько 300 біосферних заповідників. Площа кожного з них коливається від 300 га до 2 млн. га.

Національні природні парки створюються з природоохоронною, рекреаційною, культурно-просвітницькою та науково-дослідницькою метою для охорони й вивчення природних комплексів особливого значення в місцях, які мають природну, оздоровчу, культурну або естетичну цінність. У них виключена господарська діяльність. Концепція національного парку була вперше сформульована в 1872 році при організації в США Йеллоустонсько-го національного парку.

Національний парк – це завжди велика територія, на якій охороняються ландшафти або їх ділянки разом з усіма природними компонентами. У природних національних парках поєднується охорона природи із завданням відпочинку людей та їх екологічного виховання. Для цього в них створюються системи спеціальних доріг і стежок. До початку XX століття в шести країнах світу вже було 19 національних парків загальною площею 4,6 млн. га.

Регіональні ландшафтні парки створюються з природоохоронною та рекреаційною метою в місцях з унікальним або типовим ландшафтом. При організації таких парків господарська діяльність у межах їх кордонів не припиняється, їхнє завдання -зберегти ландшафт як комплекс екосистем. У світі налічується зараз близько 300 ландшафтних парків.

Заказник – це природна територія або акваторія, що виділена для збереження окремого природного комплексу або навіть окремого його компоненту. У них дозволяється господарська діяльність, що не завдає шкоди об’єкту, який охороняється. Заказники служать для охорони й відновлення чисельності окремих видів рослин або тварин. Залежно від об’єкту охорони, заказники поділяють на ландшафтні, геологічні, гідрологічні, ботанічні, зоологічні, палеонтологічні.

Пам’ятки природи – це окремі унікальні природні ділянки, які мають особливе наукове, естетичне або пізнавальне значення. Пам’ятниками природи можуть бути об’єкти живої або неживої природи: окремі водойми, скелі, печери, дерева і т.п.

Заповідні урочища – це ділянки лісу, болота, луків, степу та іншої рослинності, які мають наукове або естетичне значення та охороняються для збереження їх природного стану.

Ботанічні сади організують для вирощування, акліматизації та вивчення рослин у спеціально створених умовах. В Європі налічується 540 ботанічних садів, а у світі 1600.

Дендрологічні парки служать для охорони і вивчення в спеціально створених умовах деревно-чагарникової рослинності з метою використання їх композиції для наукового, господарського та естетичного використання.

Зоологічний парк – це місце, де утримуються рідкісні, іноземні та місцеві види фауни з метою охорони їх генофонду та для організації наукової і просвітницької діяльності.

Пам’ятники садово-паркового мистецтва являють собою ділянки, що мають природну, естетичну або історичну цінність. В Україні прикладами пам’ятників садово-паркового мистецтва є «Софіівка» в м. Умань та «Олександрія» в м. Біла Церква.

Сучасна класифікація природно-заповідного фонду України відповідає міжнародним концепціям організації заповідної справи. За класифікацією МСОП виділяється 6 категорій захищених територій: І – природний резерват, що суворо охороняється; II – національний парк; III – пам’ятка природи; IV – резерват збереження природи; V – захищений ландшафт або захищена морська акваторія; VI – захищена територія як територія збалансованого використання природних екосистем (захищені території для менеджменту природних ресурсів з метою забезпечення сталого розвитку використання природних екосистем).

Із зазначених вище міжнародних категорій МСОП за функціональним значенням відповідають територіям і об’єктам природно-заповідного фонду України I-V категорії.

I категорія – природні резервати. До неї належать 16 заповідників, заповідні зони 4-х біосферних заповідників.

II категорія – національні парки. Сюди належать 11 національних природних парків, понад ЗО регіональних ландшафтних парків.

ПІ категорія – пам’ятки природи. Сюди належать пам’ятки природи загальнодержавного та місцевого значення.

IV категорія – об’єкти охорони біотопів і видів. їй відповідають дві категорії – заказники і заповідні урочища.

V категорія – об’єкти охорони ландшафтів. Сюди можуть біти віднесені ландшафтні заказники – одна з груп заказників України. В Україні немає такої категорії, як область охоронного ландшафту, екологічний коридор іа ін.

Згідно з Ю.М. Грищенко (2000), оцінку значущості мережі природно-заповідного фонду можна проводити за допомогою визначення комплексу критеріїв, серед яких можуть бути:

1. Загальна кількість природно-заповідних територій і об’єктів певної території (N_mi) (адміністративних, фізико-географічних, геоботанічних областей, районів та інших одиниць адміністративного і природного районування).

2. Загальна площа природно-заповідного фонду певної території, (S_Mt), га.

3. Відсоток заповідності території, тобто відношення площі природно-заповідного фонду певної території (S) до її загальної площі (S_3at):

4. Відсоток суворої заповідності (s_cJ), тобто відношення площ природно-заповідного фонду певної території з суворим режимом першої категорії Міжнародного союзу охорони природи і природних ресурсів (МСОП) (S_}) до загальної площі регіону (5_Л(М):

або площі природно-заповідних територій регіону (S_ni0):

5. Ступінь розчленованості (інсуляризованості) природно- заповідних територій (І), який складається з двох компонентів (І_Т і I_N). Компонент І_т визначається як відношення площі (S_t) відносно нестійких природно-заповідних територій (площа яких менша 50 га) до загальної площі природно-заповідного фонду певної території (S):

Компонент I_N визначається як відношення кількості нестійких природно-заповідних об’єктів (JV,) до загальної кількості природно-заповідних об’єктів у даному регіон (N)

У цілому індекс інсуляризованості території (/) буде дорівнювати

Чим вищим є значення І, тим більш значну роль у загальній території, що охороняється, відіграють дрібні ділянки, які не мають екологічної стабільності; їх роль у збереженні генофонду незначна.

6. Рівномірність розподілу природно-заповідного фонду по певній території. Вона оцінюється за бальною шкалою: 1 бал -нерівномірний розподіл; 2 бали – відносно рівномірний розподіл; 3 бали – рівномірний розподіл.

7. Ландшафтна репрезентативність, тобто представленість у мережі природно-заповідних територій основних елементів ландшафту певної території. Оцінюється за п’ятибальною шкалою: 1 бал – низька, 2 бали – задовільна, 3 бали – достатня, 4 бали – висока, 5 балів – дуже висока.

8. Характеристика якісного складу природно-заповідного фонду певної території проводиться за шкалою, визначеною в Україні, і за шкалою МСОП.

9. Ботанічна значущість території оцінюється за такими критеріями:

а) флористична репрезентативність (типовість) та унікальність оцінюється охопленням мережею природно-заповідних територій флори регіону в цілому та рідкісних видів флори зокрема, а саме: 1) кількістю видів, занесених до Міжнародних червоних списків; 2) кількістю видів, занесених до Червоної книги України; 3) кількістю видів, охоплених місцевою охороною; 4) кількістю ендемічних і реліктових видів; 5) кількістю видів, що знаходяться на межі ареалу. Оцінюється за п’ятибальною шкалою (низька, задовільна, достатня, висока, дуже висока);

б) генетична репрезентативність та унікальність оцінюється представленістю в регіональній мережі типових і рідкісних рослинних угруповань (за Зеленою книгою України). Оцінюється за п’ятибальною шкалою (низька, задовільна, достатня, висока, дуже висока).

10. Фауністична репрезентативність та унікальність території може оцінюватись за: а) кількістю видів, занесених до Червоної книги України; б) кількістю регіонально рідкісних видів фауни. Оцінюється за п’ятибальною шкалою.

Крім того, фауністична цінність природно-заповідної території визначається: а) біорізноманіттям її тваринного світу; б) як місце гніздування та розмноження птахів; в) як місце нересту цінних порід риб тощо.

11. Гідрологічна цінність території оцінюється за такими критеріями:

а) водоресурсністю, яка визначається такими параметрами:

- об’ємом водних ресурсів високоякісного складу;

- водоохоронним значенням території;

- водорегулюючим значенням території;

б) типовістю (репрезентативністю) гідрологічних об’єктів, яка визначається такими параметрами:

- часткою площі гідрологічно-заповідних об’єктів до однотипної площі даного регіону або області:

де Sj – площа гідрологічно-заповідної території (болота, озера), га; S₂ – площа однотипної території (боліт, озер) регіону або області, га.

- часткою об’єму водних ресурсів, які охороняються на гідрологічно-заповідній території:

де F_ra – об’єм водних ресурсів гідрологічно-заповідної території м³; V – об’єм водних ресурсів у даному регіоні або області, м³;

в) рідкісністю та унікальністю гідрологічних явищ, які пов’язані з їх походженням, азональністю, наявністю джерел води з високими смаковими або лікувальними властивостями, водоспадів, виходу ґрунтових вод на поверхню тощо.

г) наявністю водно-болотних угідь загальнодержавного і міжнародного значення.

12. Народногосподарська цінність території визначається запасами високоякісної питної води, лікарських рослин, ділової деревини, харчових продуктів, мінеральної води, лікувальної ропи і мулу, а також рекреаційними ресурсами. Згодом ці основні параметри оцінки природно-заповідних мереж можуть бути доповнені іншими показниками, наприклад, охопленістю охороною основних типів ґрунтів, ландшафтів тощо.

На планеті зараз налічується близько 20 тисяч різноманітних охоронних природних територій, у тому числі 1200 великих заповідних територій. Одним із найбільших у світі є національний парк Етоша, що знаходиться в Африці на території Намібії. Його площа становить 22 тис. м². Парк розташований у зоні напівпустель, у ньому багато антилоп, слонів, жирафів, багата там і орнітофауна. В Африці, крім Етоша є Центральнокалахарсь-кий резерват у Ботсвані. Гренландський національний⁴парк займає площу у 7 млн. га.

З метою зниження антропогенного впливу на охоронні території та ділянки природних екосистем для ознайомлення з ними населення створюються екологічні стежки. Ці стежки являють собою системи пішохідних доріжок, прокладених таким чином, щоб вони надавали можливість гарного огляду місцевості та цікавих природних об’єктів і знижували б неспокій, що завдають туристи. Екологічні стежки різко знижують витоптування та інше пошкодження рослинності. Прикладом добре продуманої екологічної стежки може служити стежка у Клавдієвському лісі (Київська область), яка розроблена ТЛ. Андрієнко, О.І. Прядко та Л А. Якушиною в 1993 році.

З 1990 року розпочалася розробка стратегії заповідної справи в незалежній Україні. Суттєвий внесок у справу охорони природи в Україні був зроблений учасниками семінару, що відбувся в 1992 році. На ньому був прийнятий важливий документ «Соціально-екологічні та економічно-правові аспекти розвитку заповідної справи в Україні». З ініціативи уряду України здійснюється розширення її заповідного фонду: за останні роки він зріс на 42%. Створені нові заповідники та національні парки, розширена площа вже існуючих заповідників. До 1992 року заповідний фонд України включав 5602 території та об’єкти і мав загальну площу в 1 млн. 255 тис. га.

До кінця 2001 року він складався вже з 6939 об’єктів із загальною площею в 2 млн. 500 тис. га. Частка природних охоронних територій становить уже 4,16%, що наближається до європейських стандартів (табл. 14.1).

Ряд охоронних територій України має високе наукове та екологічне значення. До них у першу чергу належать:

Сіверськодонецький національний природний парк, що має площу у 25 тис. га. Він розташований у межах заплави і борової тераси р. Сіверський Донець. Важливу роль в охороні природи відіграють національні парки Карпатський (площа 50,3 тис. га) і Шацький (площа 32 тис. га).

Поліський заповідник розташований на північному заході Житомирської області. Він заснований у 1968 році й зараз має площу у 20,1 тис. га.

Чорноморський природний біосферний заповідник покликаний зберегти унікальні причорноморські ландшафти та біоми. У ньому зареєстровано 22 види птахів, що занесені до Червоної книги України.

Степові угруповання охороняються в системі Українського природного степового заповідника. Він складається з чотирьох відділів: Хомутовський степ, Кам’яні могили, Михайлівський степ, Крейдяна флора (заснований у 1988 році). Загальна площа цього комплексу складає 2756,1 га. У Хомутовському степу налічується 588 видів рослин 73 родин.

Практика виділення охоронних територій недосконала, найчастіше під заповідники і заказники вилучаються ділянки, непридатні для господарського використання. Науковий підхід виділення охоронних територій був витриманий тільки в країнах Західної та Центральної Європи, що входять до складу Європейського співтовариства. Тут за ініціативою ЮНЄСКО було виділено 11 біомів і складена карта їх територіального розміщення. Лише потім створювалися біосферні заповідники або національні парки з урахуванням того, щоб кожен біом охоронявся б принаймні в одному заповіднику.

5. МОНІТОРИНГ. МЕТОДИ ТА ФОРМИ КОНТРОЛЮ СТАНУ ЕКОСИСТЕМ

Забруднення природного середовища і потреби охорони природи привели до необхідності організації обліку розмірів антропогенних змін у природному середовищі та їх проявів в окремих регіонах. Це завдання вирішується за допомогою моніторингу. Моніторинг – це науково-інформаційна система спостережень, оцінок і прогнозів стану навколишнього середовища та живих організмів. Виділяють три види моніторингу: фоновий, біологічний (біосферний) і.господарський. Фоновий моніторинг передбачає систематичні стаціонарні заміри, які проводяться за єдиною

програмою, стану атмосфери, ґрунту, природних вод і особливостей земної поверхні. Біологічний моніторинг зорієнтований на систематичне оцінювання стану видів рослин і тварин. Він включає реєстрацію зміни чисельності, структури їхніх популяцій, характер міграцій та розмноження. Господарський моніторинг проводиться з метою оцінки діяльності окремих сільськогосподарських або промислових підприємств. Проведення глобального моніторингу розпочато на основі рішення Міжнародної наради 1974 року, до якої приєднався колишній СРСР, а зараз обов’язки з моніторингу виконує Україна. Моніторинг дозволяє вирішувати широке коло проблем і завдань:

1) виявлення взаємозв’язку джерел забруднювання природного середовища з об’єктами, на які вони діють;

2) виявлення каналів поширення забруднюючих речовин у природному середовищі;

3) вибір індикаторів, які б найкраще показували стан навколишнього середовища.

Залежно від розмірів охопленої моніторингом території розрізняють три його основні види: 1) глобальний моніторинг, який оцінює стан біосфери й параметри атмосфери, гідросфери і геосфери в цілому, 2) регіональний моніторинг, який має за мету виявлення джерел забруднення природного середовища і встановлення шляхів міграції забруднюючих речовин у межах великих регіонів, 3) локальний моніторинг, який передбачає аналіз стану окремого природного об’єкта.

Ще більш численними є об’єктні види моніторингу, самостійні або взаємозалежні між собою і з просторовими видами. Серед об’єктних видів можна виділити моніторинг атмосферного повітря, гідросфери (у сукупності – гідрометеорологічний), ґрунтовий, біологічний, сейсмічний, іоносферний, Сонця, гравіметричний, магнітометричний та ін. Усі ці види можуть і далі у свою чергу поділятися на підвиди, що й відбувається на практиці.

Біологічний моніторинг включає зоологічний (у ньому також безліч підвидів по рибах, птахах і т.д.), ботанічний і антропологічний. В останньому почали виділяти не тільки медико-біологічні напрями, але й соціальні.

З розвитком науки й техніки ставиться питання про необхідність геологічного моніторингу, що розвивається не тільки вшир (у літосфері), але й вглиб – до мантії. Уже проводиться локальний моніторинг підземних вод, кріолітозони, глибоких (до 15 км) шарів геологічної будови Землі. Це стало потрібно не тільки для спостережень за сьогоднішньою динамікою стану об’єктів моніторингу і прогнозу змін, але й, що дуже важливо, для цілей ретроспективних оцінок стану природного середовища. У зв’язку з цим у пресі з’явилася безліч різних оцінок

З 73

«нульового» фонового стану природного середовища, від яких починається відлік антропогенних, а потім і техногенних впливів на природне середовище.

Сам термін «моніторинг» уперше з’явився в рекомендаціях спеціальної комісії СКОПЕ (Науковий комітет з проблем навколишнього середовища) при ЮНЕСКО в 1971 р., а в 1972 р. вже були сформульовані перші пропозиції по Глобальній системі моніторингу навколишнього середовища (Стокгольмська конференція ООН з навколишнього середовища).

Екологічний моніторинг (його нормативно-правова база поки що не стандартизована і часто трактується досить довільно) ставить своєю метою дати відповіді на такі питання:

• яким є стан природного середовища в розглянутий проміжок часу порівнянно зі станом, що передує техногенезу (у відносній або абсолютній формі), і які зміни (позитивні, негативні) очікуються в природному середовищі в прогнозований проміжок часу;

• у чому причини змін, що вже сталися і можуть статися в майбутньому (у тому числі небажаних, згубних, критичних), і що було, є або буде джерелом цих змін (як правило, шкідливих техногенних впливів);

• які впливи на дане локальне природне середовище, що визначаються на основі виробленої для даного випадку критеріа-льної основи оцінок функції «корисності – шкідливості», є шкідливими (небажаними або неприпустимими);

• який рівень техногенних впливів, у тому числі в сукупності з природними або стихійними процесами і впливами, що відбуваються в розглянутому природному середовищі, є припустимим для природного середовища й окремих його компонентів або комплексів (ценозів) і які резерви має природне середовище для саморегенерації стану, адекватного вихідному, прийнятому за стан екологічного балансу;

• який рівень техногенних впливів на природне середовище, окремі його компоненти і комплекси є неприпустимим або критичним, що після нього відновлення природного середовища до рівня екологічного балансу є нездійсненним.

У процесі моніторингу реєструються:

а) екосистеми, що існують на даній території;

б) тип господарського використання території;

в) ступінь і форми деградації природного середовища – зміна рельєфу, ерозія, і т.п.;

г) фізичний і хімічний стан повітря, води й ґрунту;

д) біологічне різноманіття і стан видів-індикаторів, якщо такі виділені;

є) радіоактивне забруднення; є) санітарний стан.

Нерідко результати моніторингу оформлюють у вигляді екологічних карт.

Особливим різновидом моніторингу є біоіндикація, або біомо-ніторинг, – урахування стану природного середовища з особливою увагою до живих організмів. Біоіндикація – це особливий напрям екології, що вивчає стан навколишнього середовища на основі змін, які спостерігаються в особин, популяцій видів живих організмів. Перша програма «Біоіндикатори» була прийнята ще в 1982 році на XXI Асамблеї Міжнародного союзу біологічних наук.

Для оцінки стану природних систем біомоніторинг дає більше інформації, ніж реєстрація фізичних і хімічних параметрів стану навколишнього середовища. Це визначається здатністю живих організмів концентрувати велику кількість сторонніх речовин у своєму тілі (рис. 14.1). Інформація фонового моніторингу інколи може показувати незначне забруднення середовища ксенобіоти-ками, а біомоніторинг засвідчує, що відбувається процес акумулювання даного ксенобіотика в живих організмах, і вказує на необхідні заходи щодо очищення середовища від нього.

Найбільш важливу інформацію надає фітомоніторинг, який враховує зміни самих рослин. Так, у роботі Л. Мортенсена (1993) було виявлено 19 видів трав, в яких змінюється галуження, розвивається хлорозом і на 28-99% знижується біомаса при дії озону в концентраціях усього у 12-53 нмоля/моль.

У цілому моніторинг дає фактичні дані, необхідні для розробки математичних моделей, які дозволяють на основі комп’ютерної техніки робити узагальнення і порівняння, розробляти прогнози й оперативно використовувати заходи запобігання дегра-даційним процесам, що намітилися. На глобальному рівні ці прогнози виконують такі організації, як «Римський клуб», створений у 1968 році А Печчеї, та «Всесвітня вахта», що існує з 1984 року і очолюється Л. Брауном.

Дата добавления: 2014-01-07