Теорія ярликів

Теорії макрорівня.

Теорія структурної напруги. Це пояснення девіантної і делінквентної поведінки ґрунтується на теорії Еміля Дюркгейма про аномію. Аномія виникає тоді, коли суспільство є нездатним установити рамки соціальних норм, коли у суспільстві немає згоди стосовно основних цілей і цінностей, що призводить до втрати ефективності їх впливу на індивіда. Роберт Мертон використав теорію аномії, щоб побудувати теорію, яка пояснює причини девіантної поведінки. Він пов'язав проблему аномії з невідповідністю між цілями і доступністю інституціалізованих засобів їх досягнення. При обмеженості можливостей для досягнення поставлених суспільством цілей (наприклад, багатства) за допомогою доступних засобів, індивід використовує інші можливості для досягнення цілі, навіть якщо вони є незаконними. Мертон виділив п'ять можливих варіантів індивідуальної адаптації у суспільстві: конформізм, інновація, ритуалізм, ескейнізм, бунт.

Цю теорію розробляли такі вчені, як: Едвін Лімерт, Ерік Еріксон, Говард Бекер. її фундаментальним положенням є те, що жоден тип поведінки не є автоматично і внутрішньо девіаційним. Девіація вимагає дефініції. Тобто, треба визначити, що такий чи інший тип поведінки є ненормальним. Адже різні суспільства і різні суспільні групи визначають як девіантні різні типи поведінки. Наприклад, в одних суспільствах (Україна, Польща, США) девіацією є вживання наркотиків, а нормою є вживання алкоголю, а в інших (Іран, Афганістан, Саудівська Аравія) — девіацією є вживання алкоголю, зате допускається вживання деяких наркотиків.

Іншим важливим положенням цієї теорії є твердження, що всі люди на своєму життєвому шляху час від часу припускаються вчинків, які окреслюються їхнім суспільством як девіантні, так звана первинна девіація. Проте не всі ці діяння трактуються суспільством однаково. Іноді первинна девіація залишається суспільством просто не поміченою, але буває й таке, що після проступку на людину "навішують ярлик", людину ніби "призначають" девіантом. Тоді ми маємо справу із "вторинною девіацією", коли індивід "приймає ярлик" і всі, включно з ним самим, починають сприймати його як девіанта. Наприклад, діти обірвали яблука у чужому саду; можна потрактувати це як дитячі пустощі, а можна "навісити" на цих дітей "ярлик" неповнолітніх злочинців.

У контексті теорії ярликів американський соціолог Ервін Гофман (1922—1982) розробив теорію стигматів (стигма — тавро, штамп). При першому сприйнятті виникає певне уявлення про людину, її оцінка. Це і є стигмат — те, що відрізняє певну людину від нас, і те, що ми у ній не сприймаємо. У ньому відображено різницю між оціночною і реальною ідентичністю, стереотипом і суттю. Є три види стигматів:

фізичні недоліки;

недоліки характеру — слабка воля, неприродні захоплення, примітивні переконання, психічні захворювання, алкоголізм та ін.;

расові, національні, релігійні, які переносяться на всіх членів цих соціальних груп.

Дата добавления: 2014-01-07