Більшовицький переворот в Росії та реакція в Україні

План

Тема 4: Проголошення УНР. Політичний курс Центральної Ради.

1. Більшовицький переворот в Росії та реакція в Україні.

2. Прагнення більшовиків встановити свій контроль над Україною.

3. ІІІ Універсал УЦР.

Література:

1.Турченко Ф.Г. Новітня історія України ч.І (підручник),10кл., - Ґенеза,2006, £15.

2.Середницька Г.В. Історія України,опорні конспекти, 10кл – К.,2009,2012, с. 35-41.

На розвиток національно-визвольного руху впливав увесь спектр подій, що відбува­лися в Росії і Україні після проголошення ІІ-го Універ­салу УЦР, політика Тимчасового уряду стосовно України та стан самих національних сил.

ІІ-й Універсал в порівнянні з 1-м, значно обмежив під тиском Тимчасового уряду автономію України. Ним залишилися незадоволені, з одного боку, соціал-демократи та незалежники України, з іншого - російські кадети, найпослідовніші «охоронці» цілісності «єдиної і неподільної» Росії.

Тим часом в Україні з кожним днем погіршувалася соціально-економічна ситуація. Розхитане війною еконо­мічне життя занепадало. Голод примарою ходив по гу­берніях. Селянство, стомлене війною, революцією, розо­рялося. З фронту масово втікали дезертири, посилюючи безладдя на місцях.

Події в Росії і в Україні. Восени 1917 р. на арену по­літичного життя Росії активно виступають більшовики, які на своєму VI з'їзді взяли курс на збройне повстання і насильницьку ліквідацію існуючого ладу. Політичне протистояння тут наростало все більше.

В Україні на фоні цих загальноросійських подій си­туація розгорталася таким чином. Зокрема, 11 липня 1917 р. від­бувається перше засідання Комітету УЦР, який отримав назву Мала Рада, куди за домовленістю з Тимчасовим урядом увійшли представники неукраїнських політичних партій.

16 липня УЦР розробила «Статут вищого управління Україною», який відіграв важливу роль у налагодженні справ управління. Делегація на чолі з В. Винниченко пе­редала його Тимчасовому урядові. З таким самоуправ­ством не могли змиритися в Петрограді. На початку серп­ня звідти у Київ була направлена т. зв. «Інструкція для Генерального Секретаріату Тимчасового уряду на Ук­раїні». В ній права автономії України значно урізували­ся: Генеральний Секретаріат на пропозицію ЦР призна­чався Тимчасовим урядом, а отже це був орган не ЦР, а Тимчасового уряду; число Генеральних секретарів зменшувалося, в компетенцію ЦР не входили: військова справа, транспорт, міжнародні зв'язки, продуктова спра­ва, пошта, телеграф, тобто усі командні висоти держави; у складі Секретаріату за вимогою Тимчасового Уряду мусило бути 4 не українця; повноваження УЦР розповсюджувалися не на 9, а на 5 губерній (Київську, Подільську, Волинську, Чер­нігівську, Полтавську). В сферу влади УЦР не входили Таврія, Харківщина, Херсонщина з Миколаєвщиною. «Інструкція» Тимчасового Уряду викликала незадоволення УЦР. 9 серпня 1917 р.— засідання УЦР, на якому визнано, що «Інструкція» ліквідовує угоду від 3 липня, і тому не­обхідно готувати скликання Українських Установчих зборів.

Зміст «Інструкції» означав, що Тимчасового Уряду розпочав наступ на український національно-визвольний рух.

Стан національних сил. Крах заколоту генерала Корнілова в Росії (серпень 1917 р.) сприяв посиленню укра­їнського національно-визвольного руху, зміцнив рішу­чість в середовищі українських національних партій, в УЦР. Все було підпорядковане реалізації прагнення до автономії. Ця вимога прозвучала ще раз на Демократич­ній нараді в Петрограді, з нею виступила делегація УЦР, а також на з'їзді народів Росії, що відбувся в Києві у вересні 1917 р. Хоча ніяких наслідків досягнуто не було.

Сама ЦР в цей час допустила цілу низку помилок, що діяли на руку антиукраїнським силам. В ідеологічно­му плані УЦР, очоливши національно-визвольний рух, ма­ла яскраво виражену ліву орієнтацію. Але вона непослідов­но і з великим запізненням вирішувала такі життєво-важливі проблеми, як забезпечення правопорядку, нала­годження постачання населенню продовольства і товарів першої необхідності; організація роботи залізниць; не могла розв'язати найгостріше питання — перерозподіл земель. В середині самої ЦР відбувалися безперервні конфлікти, ворожнеча, внаслідок яких втрачався зв'я­зок з масами.

УЦР відмовилася від регулярної армії: коли генерал П. Скоропадський надав у розпорядження УЦР українізо­ваний корпус із 40 тис. бійців, прекрасно споряджених, дисциплінованих, УЦР відмовилася, позбавивши себе під­тримки з боку військовиків.

Помилкою УЦР було й те, що в ній не була представ­лена Українська церква, хоча значна частина українсь­кого духовенства прихильно ставилася до національно-визвольного руху. Звернувшись з відозвою до українсько­го народу, УПЦ закликала підтримати УЦР. Тим часом УЦР зігнорувала це звернення, втративши підтримку з боку десятків і сотень тисяч віруючих.

На Україні ширилася анархія і безладдя. Становище погіршилося, коли розвалилася російська армія в Гали­чині (серпень 1917 р.). Україну, яка була безпосереднім тилом Південно-Західного й Румунського фронтів, запо­лонили мільйони розбещених озброєних солдат. Вони, за висловом В. Винниченка, були «гіршими від татарських орд», їхня присутність свідчила про безпорадність ЦР.

В самій Україні активізується великоруська реакція, про що яскраво засвідчив обстріл в Києві в кінці липня українського полку ім. Б. Хмельницького під час відправ­ки його на фронт.

Розвиток національно-визвольного руху в липні-жовт­ні 1917 р. хоча й був суперечливим (компроміс ІІ-го Уні­версалу, прийняття інструкції Тимчасового уряду, що бу­ли своєрідним відступом національних сил), неминуче вів до ІІІ-го Універсалу УЦР, який проголосив Українську Народну Республіку.
2. Прагнення більшовиків встановити свій контроль над Україною.

Корніловський заколот. Наростання економічного розвалу, подальше загострення політичної боротьби і невдачі на фронтах значно активізували крайні політичні елементи — як контрреволюційні, так і радикально-революційні.

За цих обставин у правих колах посилилося прагнення до встановлення відкритої військової диктатури. 12 серпня у Москві була скликана Державна нарада, в якій взяли участь понад 2 тис. представників державних і громадських органів та організацій. Нарада викликала гостру реакцію більшовиків. Негативно до Державної наради поставилася Центральна Рада. Вона відмовилася надіслати для участі в її роботі своїх делегатів. Керівництво Центральної Ради розуміло, що перемога реакції означатиме крах надій на здійснення автономії.

Контрреволюційний заколот, очолений Верховним Головнокомандувачем генералом Л. Корніловим, не дістав відчутної підтримки в Україні. Загроза завоюванням революції, перспектива кривавої генеральської диктатури викликали швидке зростання політичної активності. В містах створювалися революційні комітети, комітети порятунку революції, комітети дій, інші органи для боротьби з заколотниками. Вони блокували штаби реакційного офіцерства, брали під контроль найважливіші залізничні вузли, затримували ешелони з вірними реакції військами. Дроти заколотників виступила більшість особового складу Південно-Західного і Румунського фр»онтів. У Бердичеві 18 серпня солдати заарештували командувача Південно-Західного фронту А. Денікіна, начальника штабу Маркова та багатьох штабних офіцерів. У Житомирі, де перебувала частина установ фронту, солдати взяли під свій контроль ключові об’єкти міста і заарештували групу генералів та офіцерів.

Зростання активності більшовиків. Одним із наслідків розгрому корніловського заколоту було зростання активності більшовиків. Дедалі впевненіше лунали їхні голоси в радах: деякі з них ухвалювали запропоновані більшовиками резолюції. Цей процес дістав назву «більшовизація рад». 31 серпня більшовицьку резолюцію про необхідність переходу влади до рад прийняла Петроградська рада. 5 вересня подібна резолюція була підтримана Московською радою.

Ці процеси поширились і на деякі робітничі центри України. але тут вони відбувалися повільніше, ніж у Росії. Ради цих центрів, прийнявши декілька більшовицьких резолюцій, V цілому залишилися під контролем поміркованих соціалістів меншовиків та есерів. Виняток становили ради робітничих селищ і міст Донбасу, які більшовизувалися швидше і ґрунтовніше.

За таких умов В. Ленін знову висунув гасло «Вся влада радам!», яке тепер, за визначенням вождя більшовиків, було «рівнозначне закликові до повстання». Не маючи за собою більшості навіть у центрі Росії, не кажучи вже про Україну, більшовики всіма доступними їм методами (закликами до страйків і встановлення робітничого контролю над виробництвом, підбурюванням солдатів на виступи проти офіцерів, селян — проти поміщиків і місцевих властей) дестабілізували політичну обстановку в країні й готувалися до збройного захоплення влади.

Демократична нарада і позиція Центральної Ради. Крах генеральської контрреволюції додав рішучості середовищу українських партій. їхня діяльність, спрямована на досягнення автономії України, стає послідовнішою, а позиція щодо гострих соціально-економічних питань — радикальнішою. Коли наприкінці вересня 1917 р. у Петрограді було скликано Демократичну нараду, що мала обрати Раду республіки (передпарламент), Центральна Рада чітко визначила платформу своєї делегації. Платформа містила ряд пунктів, на які Центральна Рада раніше не наважувалася: «Передання всіх поміщицьких, монастирських і церковних земель у завідування земельних комітетів; заведення контролю державного й крайового над продукцією й розподіленням; оподаткування великого капіталу й майна та конфіскація військових прибутків на користь окремих країв і цілої держави; призначення рішучих заходів щодо укладення миру, для чого негайно випередити союзників у справі відкриття мирних переговорів; скликання Установчих зборів у призначений час без дальших зволікань». Крім цих, наказ делегації включав традиційні для Центральної Ради вимоги: «Признання всіма націями права на нічим не обмежене самовизначення; скликання кожною нацією та краєм, які того домагаються, національно-крайових суверенних Установчих зборів; передача всієї повноти влади на Україні в руки Української Центральної Ради та її Генерального Секретаріату складеного на основі статуту 29 липня».

На такі рішучі кроки Демократична нарада, яка репрезентувала широкі кола російської демократії, погодитися не могла. Щодо Центральної Ради, то у неї ще не вистачало рішучості взятися за їх реалізацію самочинно, спираючись на народні маси України. В результаті обстановка в суспільстві дедалі більше загострювалася.

Наростання анархії в Україні. Була паралізована насамперед сфера промислового виробництва. Підприємці вдалися до саботажу, зупиняючи фабрики й заводи, викидаючи на вулицю десятки тисяч робітників. На початку осені на Донбасі не працювало 200 шахт. Ціни на промислові та продовольчі товари безперервно зростали. Привид голоду насувався на міста і робітничі селища. Усе це викликало незадоволення серед робітників. Страйки майже не припинялися, перекидаючись з однієї галузі на іншу. Інколи вони супроводжувалися встановленням робітничого контролю, вигнанням адміністрації, повною дезорганізацією роботи підприємств.

Почав набирати масового характеру селянський рух. Почастішали випадки розгромів поміщицьких маєтків і насильства над їхніми власниками. Поміщики зі своїми сім’ями тікали в міста.

На фронті, особливо після липневої поразки, наростали безладдя й анархія. Більшовики цілеспрямовано розкладали, армію, закликаючи до припинення воєнних дій. Солдати відмовлялися йти на передову, браталися з німецькими вояками. Розвал російського фронту в Галичині спричинив безладдя й анархію в усій Україні, більша частина якої була на той час безпосереднім тилом Південно-Західного та Румунського фронтів. Д,десятки тисяч озлоблених, деморалізованих солдатів, серед яких були озброєні дезертири, заповнили міста й села України, тероризуючи населення. «Вони страшною темною силою йшли на країну, забиваючи всі залізниці, додаючи ще безладдя, й часто виливали на неповинних свою лють і свій одчай», — писав пізніше голова уряду Центральної Ради В. Винниченко.

Загострення конфлікту Центральної Ради з Тимчасовим урядом. Такий розвиток подій спонукав Раду до рішучіших кроків у боротьбі за автономію України. За ініціативою Ради в Києві 8-15 вересня 1917 р. відбувся З’їзд народів, на якому були представлені делегати від різних національних груп Росії. З’їзд закликав до федеративної перебудови Росії, до вирішення найважливіших питань соціально-економічного розвитку з урахуванням місцевої специфіки. В національних регіонах Росії піднялися сили, які виступали за національне самовизначення. їхня боротьба сприяла зміцненню національної свідомості, готувала передумови утворення суверенних держав.

Наприкінці вересня Рада оголосила про поширення своєї компетенції на всі сфери життя Українці на всі дев’ять її губерній (без Кримy). Це рішення підтримали не тільки українські, а й після деяких вагань неукраїнські демократичні партії. Лише кадети не погодилися з позицією Центральної Ради і вийшли з її складу.

Тимчасовий уряд не визнав цього рішення Ради. Київські судові власті одержали з Петрограда наказ розпочати проти Генерального Секретаріату судовий процес. Водночас (очевидно, не сподіваючись на оперативну реакцію київських судів) до Петрограда були викликані члени Генерального Секретаріату буцімто для переговорів. Від ув’язнення їх врятувало падіння Тимчасового уряду.

Більшовицька революція в Росії. 25 жовтня у столиці Росії Петрограді під керівництвом більшовицької партії відбулося збройне повстання, внаслідок якого владу Тимчасового уряду було повалено. II Всеросійський з’їзд рад проголосив Росію Республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. На з’їзді за доповіддю В. Леніна були ухвалені декрети про мир і землю. Сформувався перший радянський уряд Росії — Рада Народних Комісарів (РНК), що спочатку складався виключно з членів більшовицької партії, головою якого став керівник повстання В. Ленін.

Збройне повстання привело до влади більшовицьку партію, що поставила за мету перебудову соціально-економічного життя країни на комуністичних засадах. Це суспільство більшовики змальовували як своєрідний «рай» на землі, де всі будуть рівні, де не буде ні бідних, ні багатих, де пануватиме соціальна гармонія і економічний добробут. Але вже у 1917 р. більшість населення Росії відкинула цю перспективу як утопію. На виборах до Всеросійських Установчих зборів, які відбувалися вже після перевороту в Петрограді, більшовики одержали лише четверту частину голосів виборців. В Україні за них проголосувало ще менше — 10%. За таких умов нав’язати свою владу країні можна було лише шляхом насильства.

Декрет про землю. Серед найважливіших заходів більшовиків був Декрет про землю. В основу декрету було покладено принцип зрівняльного землекористування. Поміщицькі маєтки підлягали поділу між селянами. Цей принцип суперечив аграрній програмі більшовицької партії, яка орієнтувалася на створення замість поміщицьких великих державних господарств. Це означало, що більшовики сприйняли есерівську аграрну програму, відмовившись від власної. Однак відмова ця була тимчасовою, тактичною, спрямованою на завоювання підтримки селянства. В доповіді на II Всеросійському з’їзді рад В. Ленін говорив про це досить ясно: у вогні життя, застосовуючи закон на практиці, селяни самі зрозуміють, «де правда». Більшовики обіцяли селянам «допомогти» усвідомити переваги саме великого господарства.

Соціально-політична база більшовизму в Україні. Перемога збройного повстання в Петрограді поклала початок кривавій боротьбі більшовиків за контроль над усією імперією, її національними регіонами, серед яких найбільшим була Україна. Цю боротьбу вони вели під демагогічними гаслами: хліб, землю, мир — народу, всю владу — радам.

Зважаючи на величезне значення України, більшовики прагнули встановити контроль над її територією якнайшвидше. Проте це було надто складне завдання. Навіть у радах великих міст України, зокрема Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава, не кажучи вже про містечка і села, вони не мали більшості. Більшовики відбивали настрої невеликої частини населення України, до того ж переважно некорінного. Один із лідерів більшовиків в Україні В. Затонський 1926 р. писав: «Більшовицька партія хребтом своїм мала пролетаріат російський або русифікований». Українців серед більшовиків було мало. За цих обставин установлення більшовицької влади в Україні було можливе лише збройним шляхом.

Наступ ліворадикальних сил в Україні. Утвердження більшовицької влади в Україні почалося відразу ж після перевороту в Петрограді. В головних містах Донбасу — Луганську, Кадіївці, Макіївці, Щербинівці — більшовики взяли владу без збройної боротьби. Однак тут боротьба за владу ускладнювалася близькістю козацького Дону, де генерал О. Каледін виступив проти Раднаркому, не визнавши його, і розпочав війну проти більшовиків та їхніх прибічників.

У всіх інших місцевостях України соціальна база більшовиків була слабкою, а їхній авторитет незначним, і власними силами захопити владу вони були не в змозі. їм вдалося на деякий час досягти успіхів лише через тимчасові й випадкові чинники, після чого влада перейшла до рук Української Центральної Ради.

Боротьба за владу в Києві. Особливо жорстокою була боротьба трьох політичних сил за владу в Києві. Збільшовиченим військовим частинам і червоногвардійським загонам, загальна чисельність яких становила 6500 чол., протистояли війська, об’єднані під командуванням штабу Київського військового округу: разом близько 10 тис. юнкерів, курсанті шкіл прапорщиків, солдатів і офіцерів частин гарнізону, вірних Тимчасовому уряду, і 18 тисяч солдатів і офіцерів українізованих військових частин Центральної Ради. Запеклі бої точилися три дні, 29-31 жовтня.

Спочатку Центральна Рада зайняла позицію доброзичливого нейтралітету щодо більшовиків, вважаючи «контрреволюційний Тимчасовий уряд своїм головним противником. Від петроградського жовтневого перевороту і спроб поширити його в Україну Центральна Рада відмежувалася лише 27 жовтня, коли стало зрозумілим, що розгромом сил Тимчасового уряду більшовики не обмежаться і домагатимуться всієї повноти влади в Україні. Генеральний Секретаріат виступив з відозвою «До всіх громадян України», яка негативно оцінювала переворот у Петрограді й попереджала, що Рада рішуче боротиметься з будь-якими спробами підтримати петроградське повстання в Україні.

В умовах, коли сили більшовиків і Тимчасового уряду знекровлювалися, війська Центральної Ради берегли високу боєздатність і взяли під контроль у Києві всі ключові пункти, у тому числі пошту та телеграф. Влада в столиці України перейшла до рук Центральної Ради.

Дата добавления: 2014-01-07