Методики формування і вибору педагогічних цілей і завдань

Специфіка виховання особистості.

Види цілей в виховному процесі.

НЕ 1.4. Визначення головної мети і завдань виховної роботи у школі.

Begin

Ми можемо намалюємо щось на поверхні чужого вікна, якщо одержимо посилання на це вікно.

Тут використано АРІ-функцію FindWindow, яка повертає значення типу HWND - посилання на знайдене вікно, або нуль, якщо таке вікно не знайдено.

Begin

H:= FindWindow (TForm1', 'Form1');

If H <> 0 then ShowMessage('Вже є Form1') else ShowMessage ('HeMaє Form1')

end;

Натиснувши на кнопку, одержимо повідомлення, чи запущено додаток, клас вікна якого зареєстрований в ОС як 'TForm1', в заголовку якого записане 'TForm1' Тобто, якщо одночасно запустити обидві наші програми, при натисненні на кнопку видається одне повідомлення, а якщо вікно 'TForm1' закрити, то кнопка видає інше повідомлення.

Отже, посилання на вікно однозначно визначає вікно. Властивість Наndle форми і є це посилання, значення якого форма отримує при виконанні АРІ-функції СreateWindow- створення вікна.

Маючи посилання на вікно, додаток може проводити з ним будь-які дії, шляхом посилання йому повідомлень.

Поставимо на TForm 2 ще одну кнопку, за­програмувавши обробку клацання на ній:

procedure TForm2.Button2Click (Sender: TObject);

var H: HWND;

begin

H:= FindWindow (TFormf, 'Forml');

if H <> 0 then SendMessage (H, WM_CLOSE, 0,0) end;

Якщо вікно TForm1 відкрито, то з допомогою Button2 його можна закрити.

Спочатку намалюємо квадрат на своєму вікні, з допомогою ще однієї кнопки:

procedure TForm2.Button3Click(Sender: TObject);

Var dc: HDC;

dc:= GetDC (Handle);

Rectangle (dc, 10,10,110,110);

ReleaseDC (Handle, dc);

end;

ФункціямWindows для відтворення необхідна спеціальна змінна типу HDC (Handle Device Context, посилання на контекст відтворення), для задання значення якої необхідно мати величину типу HWND - посилання на вікно, унікальний ідентифікатор всіх зареєстрованих в системі вікон. Залежно від версії Delphi посилання мають тип або Integer, або LongWord.

Зверніть увагу на 2 моменти.

1.Величину типу HDC ми отримуємо при створенні вікна, в обробнику події ОnCreate, або, іншими словами, в обробнику повідомлення WM_CREATE. Це є традиційним для Windows-програм.

2.Контекст відтворення Windows і контекст відтворення ОреnGL. зазвичай звільняються додатком. Тобто, команди виведення ОреnGL. зазвичай обрамляються наступними рядками:

dc:= BeginPaint(Window, ps);

wglMakeCurrent(DC, hrc);

wglMakeCurrent(0, 0);

EndPaint (Window,ps);

RELEASEDC (Window, dc);

Цілеспрямованість — найважливіша характеристика виховання. Як зазначалося, об'єктом виховання є особистість людини, змінювати яку вихователь може лише опосередковано, створюючи чи змінюючи педагогічні умови, в яких одні процеси стимулюються, інші — гальмуються. Крім того, реакція людини на виховний вплив залежить від її вихованості; в процесі виховання часто залишається невідомим вплив інших факторів, серед яких можуть бути і негативні. У зв'язку з цими обставинами мета окремого виховного впливу досягається по-різному: на одних вихованців він впливає значно, на інших — ледь помітно; можуть бути й такі вихованці, на яких, у цілому, виховний вплив не діє.

Отже, цілеспрямованість виховання означає обґрунтовану послідовність цілей виховання, постійне корегування виховних дій. Ціль визначає характер не лише окремих виховних впливів, а й усього процесу виховання.

Мета виховання — це наперед визначені результати в розвитку й формуванні особистості, яких намагаються досягти в процесі виховної роботи. Знання мети виховання дає педагогу чітке уявлення про те, яку людину він повинен формувати і, природно, надає його роботі необхідну спрямованість і осмисленість.

Що б ви сказали про архітектора, який, закладаючи нову будівлю, не зміг би відповісти на ваше запитання про те, що він хоче будувати, — храм, що присвячений богу істини, любові й правди, чи просто дім..., готель..., кухню..., музей... чи, нарешті, хлів для складання туди різного, нікому не потрібного мотлоху? Те саме ви повинні сказати про вихователя, який не зможе чітко визначити вам мету своєї виховної діяльності.

К.Д. Ушинський

Філософи стверджують, що ціль неминуче визначає спосіб і характер діяльності людини. У цьому розумінні меті виховання підпорядковується все: зміст, організація, форми і методи виховання.

Мета є визначальною характеристикою виховної системи. Саме ціль і засоби її досягнення відрізняють одні системи від інших: системи, спрямовані на задоволення потреб дитини — її прагнень, бажань, інтересів (Вольфдорфська система, система Монтессорі*; через педагогічні системи В.О. Сухомлинського та А.С. Макаренка до систем, що повністю забезпечують задоволення потреб суспільства, держави або певного панівного класу та ін. У сучасному світі існує багато цілей виховання і відповідних їм виховних систем. Діапазон відмінностей між цілями широкий — від незначних змін деяких якостей людини до кардинальних змін її особистості.

Мета визначає загальну цілеспрямованість виховання. У практичній виховний роботі педагог ставить конкретніші цілі, обираючи відповідний зміст і способи виховної діяльності, причому реальні результати виховання порівнює із загальною метою.

У педагогіці прийнято конкретні цілі виховання називати завданнями. Мета і завдання зіставляються як ціле і частина, система і її компоненти. Тому справедливим може бути і таке

визначення: мета виховання — це система завдань, які вона вирішує.

У межах окремої виховної системи мета завжди одна. Завдань, які нею визначаються, здебільшого багато. Завдання виховання, які вирішує педагог, можуть бути класифіковані і систематизовані з урахуванням декількох основ.

Реалізація загальної мети виховання потребує передусім її конкретизації за ознаками: національно-регіональними, середовища (місто, село*, типу школи, ступеня навчання, статево-віковими, індивідуально-особистісними.

Друга важлива основа класифікації завдань виховання виникає у зв'язку з виділенням ''одиниці'' виховного процесу. Такою структурною одиницею є виховна ситуація. Саме в ній здійснюється самореалізація і самоствердження особистості учня. Відповідно виділяються завдання виховання: аналіз моральних, правових та інших норм; самооцінка власних можливостей; розуміння суті невідповідності; моральний вибір; включення у діяльність; самореалізація і самоствердження.

Третьою підставою для класифікації може бути аналіз компонентів поведінки і діяльності та виділення в якості завдань виховання моральних, трудових, інтелектуальних звичок, умінь, здібностей до саморегуляції поведінки, діяльності, позицій.

Четвертою основою може стати виділення компонентів морального розвитку особистості: моральних почуттів, знань, переконань, ставлень.

П'ятою - системно-компонентний аналіз особистості і поділ завдань виховного впливу на окремі сфери: завдання формування свідомості, емоційної сфери, поведінки.

За своїм змістом цілі виховання — це соціальні ідеї, сформульовані суспільством на певному етапі його розвитку. Кожній соціальній ідеї відповідає певний компонент особистості. Звідси, мета виховання стає реальною, якщо вона набуває психологічної форми. Мета виховання — це соціальна ідея, яка перетворилась у внутрішній детермінант життєдіяльності вихованця.

Вирішальну роль у даному перетворенні відіграють суб'єктивні цілі особистості. Тому педагог створює умови для розвитку системи особистісних цілей. Серед них найголовнішими є: розуміння смислу власного життя; усвідомлення себе громадянином країни; прагнення успадкувати, зберегти і примножити духовні надбання свого народу; намагання розвивати творчі здібності; всебічно самовдосконалюватись та інші.

Під метою прийнято розуміти передбачений у думках, очікуваний результат здійснюваної діяльності. У теорії та практиці виховання розрізняють три основних види мети:

1* ідеальна - це певний ідеал, до якого прагне суспільство, школа, педагог;

2* результатна - це прогнозований результат, часто виражений у бажаному образі учня (випускника* та спланований для досягнення за певний проміжок часу;

3* процесуальна - це проектований стан виховного процесу, найбільш оптимальний для формування бажаних якостей учня.

У процесі діяльності з цілепокладання класного керівника кожна з названих цілей наповнюється конкретним змістом, обумовленим педагогічним кредо вихователя, цільовими настановами та ціннісними орієнтаціями освітньої установи, особливостями учнівського колективу класу та специфікою умов його життєдіяльності.

Як ідеальну мету більшість педагогів вибирає виховання всебічно та гармонійно розвиненої особистості.

У виборі результатної мети класні керівники спираються на підсумки індивідуальної й колективної аналітичної діяльності та спроектовані образи учня та класу. При розробці результатної мети необхідно дотримуватись вимог, запропонованих для цільових орієнтирів виховної діяльності. Вони повинні бути:

1* спрямовані на розвиток особистості дитини, формування її інтелектуального, морального, комунікативного, естетичного й фізичного потенціалу, оволодіння учнів цілісною системою знань про навколишній світ, практичними вміннями та навичками, способами творчої діяльності, прийомами та методами самопізнання й саморозвитку, ціннісним ставленням до себе й оточуючої соціальної та природної дійсності;

2* сполученими з інтересами та ціннісними установками членів класного співтовариства, ураховувати соціальне замовлення держави й суспільства, відповідати особливостям колективу класу й умовам його життєдіяльності;

3* забезпечені необхідними ресурсами для їх реалізації;

4* конкретними, чітко та ясно сформульованими;

5* важкими, але реально досяжними;

6* гнучкими, тобто мати здатність до коректування;

7* діагностичними.

У плані роботи класного керівника поряд із результатною метою формулюються задачі, які можна розглядати як підцілі або як складові компоненти мети. При декомпозиції мети, тобто при її розподілі на складові, треба визначити такі задачі виховної діяльності, рішення яких дозволило б досягти поставленої мети. Наприклад, один із класних керівників як головний орієнтир виховної системи вибрав мету - формування творчої особистості учня, який володіє інтелектуальною, етичною та педагогічною культурою. А для її реалізації педагог визначив такі задачі:

а* створити необхідні умови для прояву творчої індивідуальності кожного учня;

б* сприяти формуванню основ культури спілкування та побудови міжособистісних стосунків;

в* розвивати пізнавальну активність учнів;

г* сприяти формуванню моральної позиції школярів.

Процесуальні цілі нерозривно пов'язані з результатними, тому що вони передбачають зміни у виховному процесі, які забезпечують досягнення вихованцями бажаного образу учня (випускника*. У плані роботи класних керівників зустрічаються цілі та задачі цього виду, наприклад, сформульовані в такий спосіб:

• використовувати виховні можливості народних свят й обрядів для прилучення учнів до цінностей національної культури;
• увести в навчальний розклад уроки спілкування та розвитку комунікативної культури учнів;
• сприяти підвищенню ролі учнівського самоврядування у плануванні, організації й аналізі життєдіяльності у класі;
• забезпечити участь батьків у підготовці та проведенні ключових виховних справ у класі тощо.

Становлення особистості передбачає засвоєння цінностей культури і формування на їх основі стійкої індивідуальної системи гуманістичних ціннісних орієнтацій, які детермінують поведінку і діяльність.

Проте суспільні норми, вимоги, ідеали, цінності культури сприймаються і привласнюються особистістю індивідуально і вибірково. Тому ціннісні орієнтації вихованця не завжди збігаються із вартостями, виробленими суспільною свідомістю.

Для того, щоб надбання культури були прийняті особистістю, недостатньо того, щоб учень усвідомлював їх необхідність. Цінність набуває спонукальної сили мотиву діяльності лише тоді, коли вона стала об'єктом потреби особистості, тобто за умови спрацювання механізму інтериоризації (від лат. interior - внутрішній*. Інтериоризація - процес переведення культурних цінностей у внутрішній світ особистості. У випадку, коли цінність - потреба стала моментом внутрішнього існування, вихованець може чітко сформулювати цілі власної діяльності, знайти ефективні засоби їх реалізації, здійснити своєчасний контроль, оцінку і коректування своїх дій.

Становлення особистісного в дитині передбачає засвоєння нею системи суспільних вартостей. З цією метою педагог організовує, відбирає об'єкти культури, надає їм цільової спрямованості, створюючи тим самим виховне середовище, яке розгортає перед учнем спосіб життя і дозволяє природно входити в контекст сучасної культури.

Проникнення в глибину тієї чи іншої цінності відбувається за допомогою відповідних видів діяльності учня. Так, пізнання, освоєння, засвоєння, присвоєння особистістю культурної цінності ''працьовитість'' реалізується шляхом виконання продуктивної праці, сільськогосподарського дослідництва, підприємницької діяльності тощо; ''національна свідомість'' - шляхом вивчення рідної мови, свого родоводу, історії Батьківщини, краєзнавства (історичного, етнографічного, географічного, фольклорного, літературного*, природи рідного краю, народних традицій, звичаїв, обрядів, родинно-побутової культури, народного мистецтва, національних ремесел та ін.

Деякі види діяльності можуть використовуватися для засвоєння різних цінностей, натомість деякі вартості культури можуть засвоюватися за допомогою різних видів діяльності. Це сприяє оптимальній побудові процесу виховання, значній економії часу, сил і вихователів, і вихованців.

Відношення, які створюються у виховному середовищі, називають виховними. Виховні відношення дозволяють відчути, зрозуміти, оцінити зв'язок власного ''я'' і вартості культури, осмислити її (надати смисл*, суб'єктивізувати, внести в природу і соціум своє суб'єктивне начало.

Багаточисленні дослідження показують, що ''переведення у внутрішній план'' загальнолюдських цінностей і вироблення власних ціннісних орієнтацій неможливі лише на рівні усвідомлення (когнітивному*. У цьому процесі активну роль відіграють емоції. Соціальні цінності сприймаються передусім почуттями. За допомогою свідомості вони осмислюються. Поєднання почуття і смислу в цінностях визначає способи поведінки, діяльності людини.

Психологічний механізм інтериоризації дозволяє забезпечити динаміку духовних потреб особистості. Якщо до спільної діяльності вихователя і вихованця долучити фактори, які стимулюють самодіяльність вихованця, то з'явиться можливість для формування у нього нових духовних потреб. Так, намагаючись досягти вищих результатів продуктивної праці, старшокласники ознайомлюються із новою агротехнікою вирощування культур, передовим досвідом, вимогами навколишньої дійсності. Вони читають наукову літературу, стежать за періодичними виданнями, консультуються з досвідченими спеціалістами. Внутрішньо зіставляючи свої дії і вчинки з більш досконалою трудовою діяльністю, учні прогнозують її відповідно до кращих суспільних еталонів і трансформують ці зразки у внутрішній стан. Нові об'єкти переходять у потреби, тобто спрацьовує механізм інтериоризації.

Інтериоризація вартостей культури вимагає в усіх випадках урахування діалектичної єдності когнітивного і чуттєвого, раціонального і практичного, соціального та індивідуального в особистості.

У суспільній та індивідуальній діяльності здійснюється перетворення сил і здібностей особистості в об'єктивні соціально значущі продукти діяльності і цінності, тобто відбувається екствриоризація (лат. externus - зовнішній*.

Гуманістична функція виховання полягає у тому, щоб створити умови, за яких особистість зможе максимально реалізувати весь свій потенціал здібностей у сучасній соціокуль-турній ситуації. Виховання, з одного боку, розширює кордони життєтворчості особистості, з іншого - закладає в особистість внутрішні механізми індивідуального розвитку - само-актуалізації, самореалізації.

Потреба в самореалізації, на думку одного з основоположників гуманістичної психології А. Маслоу, займає особливе місце серед інших потреб особистості (фізіологічних, потреб у безпеці, любові, повазі, самооцінці*: людина намагається максимально реалізувати увесь потенціал власних здібностей, щоб ''бути тим, ким вона може стати''. Прагнення до самореалізації, по суті, є прагнення до самоствердження за рахунок таких особистісних функцій, як рефлексія, колі-зійність, мотивація, опосередкування, смислотворчість і под.

Людина, на думку К.Роджерса, є суб'єктом власного життя. Вона вільна у своєму виборі, прийнятті рішень, намагається виявляти самостійність і відповідальність, саморозвива-тися. У здорової, нормальної людини ці якості завжди існують як потенційні можливості.

Для саморозвитку людини найбільш значущими, на думку К.Роджерса, є: поле досвіду індивіда, самість і ідеальна са-мість, конгруентність і неконгруентність, тенденція самоактуалізації, особистісний ріст і перепони росту, соціальні відношення. Поле досвіду індивіда включає події, сприймання, відчуття і под., тобто все те, що відбувається з людиною в даний момент і доступне усвідомленню; зміст індивідуального досвіду визначається тим, які його елементи стають предметом усвідомлення, на які життєві проблеми спрямована увага індивіда. Тому вихователь повинен зрозуміти ці проблеми, а також побачити в полі особистісного досвіду вихованця ті проблеми, які є важливими для його розвитку, але ще ним не усвідомлені як особистісно значимі. У цьому випадку необхідно організувати ''зустріч з проблемою''.

Самість - це уявлення людини про себе, яке виникає на основі минулого і теперішнього досвіду та очікувань майбутнього. К. Роджерс виділяє реальну й ідеальну самість -''уявлення себе таким, яким індивід хотів би бути, якому він надає найбільшої цінності для себе''. Якщо людина не приймає себе такою, якою вона є, а орієнтується в оцінці власної поведінки, прийнятті рішень лише на ідеальний образ себе, то це призводить до постійного дискомфорту, незадоволення собою, невротичних станів, гальмування особистісного розвитку. Завдання вихователя полягає в тому, щоб допомогти вихованцю прийняти і полюбити себе таким, яким він є, розкрити себе як привабливий образ. Тому гуманістичне виховання покликане розвивати конгруентність - здатність бути самим собою у взаєминах з людьми. У своїй книзі ''Про становлення особистості'' К.Роджерс радить навчитися слухати себе'', ''бути самим собою'', чинити згідно думок і почуттів. ''Немає смислу, - пише він, - спілкуючись з людьми, носити маску і робити вигляд, що ти відчуваєш одне, а насправді відчуваєш зовсім інше''. Для того, щоб людський потенціал розкривався і реалізувався, необхідно змінити погляди на виховання, надати йому характеру педагогіки відношень.

У спільній діяльності учень займає різні позиції і вступає у різні відношення. Особистість дитини, підкреслює О.М.Леонтьєв, може характеризуватися на кожному віковому етапі лише місцем, яке вона посідає в системі людських відношень.

Місце у виховному відношенні - це, власне, створена особистісно стверджувальна ситуація в системі життєтворчості вихованця. У цій ситуації забезпечується сприймання й осмислення реальної дійсності (надається смисл*, формуються ціннісні орієнтації, власний світогляд.

Побудова особистісно стверджувальних ситуацій у системі виховних відношень учнів є основою виховного процесу. В узагальненому вигляді вона передбачає таку структуру:

1. Визначення завдання виховання у вигляді очікуваних варіантів поведінки і особистісних проявів учнів. Виховне завдання розробляється з урахуванням соціального замовлення суспільства і запитів самого вихованця.

2. Виявлення мотиваційно-особистісних регуляторів поведінки і діяльності, що розкривають особистість з найістотнішої сторони - її самості: причину тих чи інших рішень, секрет вибору і переваг ціннісних орієнтацій, визначення життєвих перспектив.

3. Розробка предметного змісту діяльності вихованців, яка забезпечує психічні механізми розвитку. Розробка включає:

визначення об'єктів діяльності;

ділових і між особових зв'язків, їх поступове збагачення;

виявлення проблем в полі особистісного досвіду, які ще не усвідомлені, але особистіс-

но значущі для становлення учня як суб'єкта власної діяльності і життя; побудову системи організаційно-педагогічних дій та інше.

Розробка змісту діяльності учнів передбачає створення умов для:

а* внутрішнього плану розвитку особистості (самості* за допомогою самопізнання, саморегуляції, самоорганізації;

б* зовнішнього плану розвитку особистості (соціумності* за допомогою адаптації, самоствердження, корекції, що виявляється в актах самореалізації особистості.

Саме ці два плани спільної діяльності забезпечують реалізацію мети гуманістичного виховання - створюють умови для саморозвитку і самореалізації особистості у гармонії із собою і суспільством.

4. Побудова діалогу між вихованцем і вихователем.

У діалозі реалізується:

а* атмосфера довіри, поваги, співпереживання, обміну духовними цінностями;

б* педагогічна підтримка вихованця у визначенні соціального значення і особистісного смислу об'єктів реальної дійсності;

в* допомога учневі в уточненні власної мети діяльності, осмисленні можливостей її реалізації, шляхів подолання перешкод, самореалізації, самоконтролі, самоаналізі, самооцінці, самокорекції діяльності;

г* стимулювання свободи творчості, співтворчості; успіху вихованця у виконанні обраної ним діяльності;

г* поширення спілкування на всю сферу життєдіяльності;

д* сприяння становленню індивідуального досвіду.

Таким чином, в особистісно стверджувальних ситуаціях вихованець формується як суб'єкт власної діяльності і поведінки. Він реалізує гуманістичний спосіб життєдіяльності, тим самим удосконалюючи себе як гуманну особистість.

Індивідуальність є ключовим поняттям у вихованні особистості. Під індивідуальністю прийнято розуміти неповторну своєрідність людини, унікальне сполучення в ній одиничних, особливих і загальних рис, що відрізняють її від інших індивідів. Однак навряд чи одне визначення поняття допоможе класному керівнику знайти оптимальні шляхи та способи педагогічного зіткнення з індивідуальністю кожного вихованця. У цьому зв'язку доцільно скористатися запропонованою професором С. Поляковим типологією індивідуальностей учнів.

Першу класифікацію індивідуальностей С. Поляков будує на підставі схильностей учнів до розвитку в тій чи іншій особистісній сфері:

1* школярі з домінантними інтересами в інтелектуальній сфері;

2* школярі, які орієнтуються на художню сферу;

3* вихованці, яких приваблює сфера практичних задач і дій;

4* вихованці з домінантними інтересами у сфері відносин людей.

Його друга класифікація спрямована на установлення взаємозв'язку між формами діяльності та спілкування учня, з одного боку, та процесом розвитку його індивідуальності - з іншого. Називаються такі форми, як:

а* схильність до індивідуальної діяльності;

б* схильність до спільної, групової, колективної діяльності;

в* пріоритетність міжособистісного спілкування;

г* акцентування на груповому спілкуванні;

д* схильність до ситуацій публічності - дій, виступів перед «масами».

У третій класифікації індивідуальність розглядається з точки зору рішення специфічних виховних задач при різному ставленні школярів до себе, своїх проблем, можливостей їх вирішення:

• школярі, яким достатньо підтвердження їхньої думки про себе та свої дії;
• вихованці, яким необхідна підтримка в їхньому прагненні щось зрозуміти та змінити в собі;
• школярі, яким потрібна активна участь педагога в їхньому ставленні до себе, така, як формування, створення нового розуміння себе й активне підштовхування до відповідної самореалізації;
• вихованці, яким потрібно досить тверде управління їхніми діями й енергійне стимулювання їхньої спрямованості на себе.

Використовуючи у своїй діяльності наукові розробки професора С. Полякова, класний керівник має можливість більш осмислено й точно підібрати та включити у план педагогічні засоби, спрямовані на розвиток особистості кожного учня та формування його неповторної індивідуальності. Через багатоаспектності та складності індивідуальної роботи з учнями класний наставник має право скористатись допомогою шкільного психолога, соціального педагога, медичного працівника й інших членів педагогічного колективу. А отже, у плані виховної роботи можуть з'явитись пункти про участь у справах класу різних працівників навчального закладу.

Професор М. Таланчук обґрунтував доцільність використання системно-рольового підходу у виховній роботі з учнями. Він виходить із того, що процес формування особистості відбувається завдяки спадкуванню та підвищенню людиною соціальних цінностей. На думку професора, соціальні цінності - це істини життя, здобуті досвідом попередніх поколінь та існуючі у вигляді знань, ідеалів, норм поведінки та стосунків між людьми. Спадкування соціальних цінностей можливе тільки тоді, коли людина входить в якесь співтовариство людей і виконує в ньому визначені соціальні ролі. М. Таланчук називає основні соціуми та відповідні їм соціальні ролі:

• родина (ролі - сина-дочки, подружня, батьківсько-материнська*;
• трудовий (навчальний* колектив (ролі - професійно-трудова, економічна, організаторсько-самоврядівна, комунікативна, педагогічна*;
• суспільство (ролі - патріотична, національно-інтернаціональна, політична, правова, моральна, екологічна*;
• світ (інтерсоціальні ролі особистості*;
• Я-сфера (ролі - матеріально-споживча, духовно-споживча, суб'єкт навчання, суб'єкт самовиховання, суб'єкт творчості, психосаморегулятивна, ціле стверджуюча*.

Якщо класний керівник вирішує будувати свою виховну діяльність на основі системно-рольового підходу, то може вибрати таку форму планування справ у класі (запропоновано В. Кабушем*:

«Я і суспільство»

«Я і природа»

«Я і моя школа»

«Я і моя родина»

«Я і моє «я»

Відомий учений О. Газман уважав, що «діяльність, спілкування та буття дитини є тими сферами та тими основними засобами, окультурюючи які, вихователь здійснює фізичне, моральне виховання, сприяє розвитку здібностей». Механізм виховання, на його думку, полягає в підтримці педагогом дитини у вирішенні її проблем зміцнення здоров'я, формування моральності, розвитку здібностей; у створенні умов для життєвого самовизначення школярів. Для більш цілеспрямованої роботи з підтримки процесів самопізнання та самобудування особистості дитини О. Газман і його колеги запропонували педагогам розробляти цільові програми «Навчання», «Спілкування», «Дозвілля», «Спосіб життя», «Здоров'я».

Доктор педагогічних наук В. Караковський уважає, що загальнолюдські цінності є основами цілісного навчально-виховного процесу. Він пропонує вихователям спрямувати свої зусилля на створення умов для освоєння учнями таких цінностей, як:

земля,

Батьківщина,

родина,

праця,

знання,

культура,

світ,

людина.

Будучи прихильниками використання діяльнісного підходу у вихованні учнів, Л. Маленкова та Н. Щуркова звертають увагу на те, що для успішного протікання процесу формування особистості дитини необхідне «включення» школярів у різні види діяльності, такі, як пізнавальна, ціннісно-орієнтаційна, трудова, художньо-творча, фізкультурно-оздоровча, комунікативна, ігрова.

Багато класних керівників розділяють точку зору відомого філософа М. Кагана про те, що особистість визначається не своїм характером, темпераментом, фізичними якостями тощо, а тим:

1* що та як вона знає;

2* що та як вона цінує;

3* що та як вона творить;

4* із ким та як вона спілкується;

5* які її художні потреби та як вона їх задовольняє.

Виходячи з нього, структуру особистості можна представити як цілісну сукупність п'яти взаємозалежних потенціалів: пізнавального, ціннісного (морального*, комунікативного, естетичного й фізичного. Тому педагоги у планах виховної роботи систематизують плановані виховні справи та заходи щодо напрямів, пов'язаних із розвитком перерахованих потенціалів.

Потенціал особистості
Пізнавальний
Ціннісний
Комунікативний
Естетичний
Фізичний

Дата добавления: 2014-01-07