Тема 5. Комплекси елементів оформлення

Комплекс елементів оформлення – це об’єднання елементів, які мають завершену форму, але не мають завершеного змісту. Оскільки різноманітних комплексів дуже багато, їх можна класифікувати за побудовою, рівнем складності тощо.

Перша ознака, котра дозволяє розділити всі комплекси на дві великі групи, – це їхнє призначення, функція. Так, вони діляться на службово-допоміжні комплекси (заголовна частина, колонтитули, колонцифри, вихідні дані; про всіх них, за винятком заголовної частини, йшлося у попередньому розділі* і комплекси основні (пояснювальні, текстові, заголовкові й ілюстраційні.

Газета починається з заголовної частини. Це один з найважливіших комплексів, адже він перший постає перед читачем.

Основні елементи заголовної частини – це назва газети, постійний заклик (слоган, девіз*, статус чи належність газети, календарні відомості, порядковий номер, рік видання, ціна за один примірник. Іноді сюди додаються періодичність, дата заснування, нагороди, присуджені цій газеті, особливі відзнаки.

Стосовно терміну на означення назви періодичного видання, то тут у вчених немає одностайності. У науковому дискурсі поряд співіснують такі означення цього явища: “назва газети”, “логотип”, “шапка”, “заголовна частина”, “заголовок”. З-поміж перерахованих термінів “назва газети” – занадто тривіальний, котрий обмежується тільки власне назвою, а “шапка” і “заголовок” – це поняття, які означають інші, цілком конкретні й уже окреслені речі в газетному дизайні.

Назва газети повинна бути естетично привабливою, (оскільки швидко сприймається і запам’ятовується*, виділятися серед інших заголовків, відображаючи стильові особливості газети, бути пропорційною сторінці.

Якщо заголовну частину назвати логотипом, тоді слід чітко розрізняти видання, які мають логотипи (серед чернівецьких видань – “МБ”, “Доба”* і тільки назви, набрані стандартним шрифтом. Логотипи міняються в газетах, позначаючи прихід нового редактора, зміну видавця або державного режиму. Якщо логотип роками, десятиліттями не змінюється, це свідчить про традицію і міцну позицію, зайняту редакцією. Так, наприклад, у газеті “The Times” логотип і шрифт назви не мінявся від часу заснування до 1929 р., а від 1929 р. до нині – інший – теж однаковий.

Постійний заклик, статус і належність, як своєрідні пояснення і доповнення до назви, верстаються поряд з нею. Заклик – зверху, статус і належність – внизу.

Календарні відомості – це вказівка на день, число і місяць. Переважно вони означають дата виходу, зрідка – з якого по яке число слід читати (в тижневиках*. Іноді сюди приєднують порядковий номер (від початку року і в дужках – від початку видання*, рік видання і ціну.

Оформлюються календарні відомості переважно двома способами: горизонтальним рядком або вертикально, у формі аркуша з відривного календаря. Здебільшого тут використовуються нейтральні шрифти, прямого, світлого накреслення, середньої щільності. Хоча й тут не обходиться без варіантів, адже кожна редакція прагне бути оригінальною.

Дата заснування. Зазвичай це стандартне речення, котре виконує утилітарну функцію. Але якщо газета заснована давно (більше століття тому чи за іншого режиму*, то вказівка на це – досить сильний рекламний засіб.

Заголовна частина газети розміщується, як правило, вгорі першої шпальти одним великим рядком. Тут також можливі різні варіанти задля привертання уваги реципієнта: над першими колонками, “утопленням” у шпальту, праворуч, ліворуч. Занадто глибоко її не рекомендується опускати (назва повинна бути у верхній чверті шпальти*.

Якщо назва займає не всю ширину шпальти, то місце, яке з’являється збоку від неї (т. зв. шпіґель, від нім. Spіegel – “дзеркало”*, може використовуватися для найважливіших матеріалів або анонсів (це додаткові можливості для оформлення першої сторінки*.

ПОЯСНЮВАЛЬНІ КОМПЛЕКСИ

Комплекси, названі в теорії газетного оформлення пояснювальними, відіграють у ЗМІ другорядну роль (бо не є основними носіями змісту, як текстові комплекси, або центрами читацької уваги, як ілюстраційні*. Проте в дизайні преси вони мають велике значення, оскільки допомагають вирізнити якісні видання з-поміж масових.

До пояснювальних комплексів відносять вступний абзац (лід*, коментар, епіграф, присвяту, лозунг, цитату, довідку, таблицю, примітку, авторський підпис, підпис фотокореспондента, анонс. Окремі дослідники на означення будь-якого з цих пояснювальних комплексів вживають термін “врізка”, що не можна вважати правильним, оскільки врізка – матеріал, заверстаний в текст іншого, більшого за обсягом – як правило, не пов’язана з темою публікації, в котру “врізається”, тому, по суті, нічого не пояснює. Її радше варто віднести до способів верстки шпальти.

Вступний абзац, або лід, може містити від одного до кількох абзаців. Традиційний лід має досить строгі правила побудови, чітку структуру, вимоги до змісту. Це самостійний завершений матеріал невеликого обсягу, без заголовка. Традиція не завжди підтримується, тому в газетах можна побачити ліди-цитати, ліди-вступи, ліди-довідки та ін.

Найпростіші засоби створення ліду – зміна накреслення шрифту, відділення від основного тексту пробілом (завбільшки з один рядок*, змінений формат колонки (звужений або розширений*, підкладка-фон. Ці прийоми можна використовувати поодинці або в комплексі.

Крім того, ліди мають різну структуру, починаючи з трьох рядків і закінчуючи декількома абзацами. Стосуватися вони можуть не тільки одного матеріалу, а й добірки, шпальти, розвороту і навіть номера.

Коментар може зустрічатися незалежно від того, чи є якийсь вступ, чи немає, хоча багато відомих журналістів будують свої твори за “рамковим” принципом: починають з ліду, завершують коментарем. Інколи коментар оснащують різноманітними підзаголовками: “Від редакції”, “Досьє”, “Коли верстався номер” тощо.

Крім прямого призначення (бути висновком, епілогом*, коментар може бути цитатою, довідкою, навіть заміткою, що зближує його з лідом.

Епіграфи зустрічаються в газетах рідше, ніж ліди і коментарі. Трапляються вони в газетах культурного спрямування й оформлюються завжди однаково – вирівняні праворуч, курсивом або жирним, у поєднанні з різними зображальними елементами.

Практично не буває в більшості газет і присвят. З великою натяжкою можна назвати присвятою рубрику на кшталт “До 100-річчя з дня народження”.

Лозунг довший час розглядався в системі газетних жанрів, а при трансформації у слоган – у системі жанрів зв’язків з громадськістю. Але в газеті, будучи постійним елементом, він переходить з певного змістового, самостійного явища у допоміжне, пояснювальне (так само, як фотографія автора у постійній рубриці переходить в елемент оформлення цієї рубрики*.

Цитата так само, як і лід (замість якого її інколи використовують*, стала одним з улюблених комплексів, уживаних журналістами. Це чудовий засіб увиразнення текстового масиву газетної шпальти. Цитата може повторювати слова з основного тексту. Може значитися окремою рубрикою (“Цитата”, “Ци­татник”, “Думка”, “Репліка” тощо*. Оформлення цитат суттєво не відрізняється від оформлення лідів, але має кілька характерних рис. По-перше, для їх виділення використовують багато декоративних елементів. По-друге, часто їх заверстують “поміж” колонками, з обтіканням тексту.

Довідка (цифри, прізвища, факти, досьє та ін.*, як і лозунг, – комплекс, що перебуває у перехідному стані, на межі між звичайним об’єднанням елементів та самостійним матеріалом. Але навіть у вигляді самостійного матеріалу вона не потребує авторського підпису. Незалежність змісту від тексту в довідці підсилюються різними засобами оформлення (рамкою, лінійками, гарнітурою, накресленням, кеглем, форматом колонки та ін.*. Ці засоби акцентування стосуються всіх довідок, де б вони не перебували на шпальті і наскільки б самостійними вони не були – протягом усього номера довідки оформлюються однаково.

Якщо дані у довідці не мають стосунку до публікації або дуже опосередковані, до неї потрібно дібрати заголовок. У всіх інших випадках вона може перебувати на місці ліду чи коментаря, заверстуватися поміж колонками, на початку тексту чи в кінці.

Таблиці можуть бути самостійними публікаціями (курси валют, прогноз погоди, результати спортивних змагань і под.*, але частіше це невід’ємна частина матеріалу. Їх можна верстати вгорі чи внизу шпальти, також можна верстати перед тим місцем, яке вони пояснюють чи ілюструють.

Таку невід’ємну частину наукових і навчальних текстів, як примітка, як правило, розміщують внизу текстової колонки, тексту якої стосуються. Вона покликана пояснити фразу, думку, вказати джерело (бібліографічним описом*, подати переклад. З місцем у тексті примітки пов’язані цифровим знаком (верхнім індексом* або астериском (зірочкою*.

Підпис фотокореспондента (прізвище фотокореспондента або назва джерела фото* в окремих випадках поєднується з загальним підписом до фото­графії і відрізняється від нього жирністю, накресленням або гарнітурою. Якщо ж він стоїть окремо, то набирається меншим кеглем (5 або 6 пт*, світлим шрифтом.

Якщо фотоілюстрація суто репортажна, інформаційна, то можливий варіант оформлення підпису на її тлі (для цього: 1* вибирається світла частина, або 2* підпис набирається “негативним” шрифтом, або 3* підпис оформлюється в рамку зі світлим фоном*. Якщо ж це мистецьке фото, тоді підпис ставиться обов’язково знизу, вгорі або збоку.

Колись був популярним такий спосіб: автора фото свідчили в кінці матеріалу, після підпису автора тексту.

Якщо на шпальті розміщені ілюстрації, які мають одне спільне джерело, то це джерело можна вказати тільки біля однієї з них (зазвичай – тієї, що розміщена вгорі або зліва*, а в дужках подати їхню кількість: “Фото Reuters (4*”.

Анонс – це звичайний заголовний комплекс, продубльований на першій сторінці і відділений від матеріалу декількома сторінками або декількома матеріалами. Засоби створення анонсів щонайрізноманітніші. Фотографія біля них доповнює їхнє звучання.

Усі перераховані пояснювальні комплекси об’єднуються з іншими логічно (анонси, підписи фотокореспондента, таблиці* або композиційно (ліди, коментарі, примітки, епіграфи, цитати, присвяти тощо*. Кожен з них може виступати формально незалежним комплексом.

ТЕКСТОВІ КОМПЛЕКСИ

Текстові комплекси віддавна були основою періодичних видань і продовжують такими залишатися й сьогодні.

Якщо аналізувати текст (текстовий комплекс* з дизайнерської точки зору, то необхідно розрізняти два види його складності: кількісну і якісну (функціональну*. З “кількісного” боку найменша одиниця – це абзац, який, до речі, може складатися з одного рядка або навіть з одного слова (називне речення*. З абзаців складаються колонки, з колонок – власне текст (дуже рідко текст складається з одного абзацу*. А з якісного боку складність тексту означає наявність чи відсутність у ньому однієї фактури (коли він набраний літерами одного кегля, однієї гарнітури, одного накреслення, без виділень і будь-яких шрифтових акцентів*.

Але є тексти, в яких інколи виділяються окремі слова, словосполучення, речення й абзаци. Тут складність полягає не тільки у сприйнятті тексту, а й роботі з ним. Кожен акцент доводиться виділяти на екрані комп’ютера, використовуючи численні меню й підменю. Таким чином процес верстки ускладнюється.

Простий текстовий комплекс (в якому є абзаци й колонки* може бути складним (з різними акцентами в тексті* і складеним (якщо в тексті з’являються комплекси інших різновидів – пояснювальні, заголовкові, ілюстраційні*.

При верстці (форматуванні* тексту слід знати декілька основних правил їхнього оформлення. Перш за все, йдеться про вирівнювання, абзацний відступ, кінцевий рядок (у т.ч. довгий кінцевий рядок*, коридори, переноси і “чужі” літери.

Вирівнюванням у широкому значенні слова називається заповнення рядка певного формату символами і пробілами. Перше, що робить оператор набору, сідаючи за комп’ютер, – встановлює формат набору, тобто визначає, якою повинна бути довжина рядка. Закінчивши набір, визначає шрифт (малюнок, накреслення, розмір* і – знову – вирівнювання.

Існує чотири варіанти вирівнювання (їм відповідає чотири славнозвісні піктограми*:

на формат, або вирівняний текст – якщо всі рядки в колонці, за винятком першого й останнього, мають однакову довжину; такі рядки називаються “повними”, “вирівняними” (три інші варіанти – “невирівняні набори”*;

вліво – якщо лівий бік усіх рядків встановлений на одній

лінії, а правий виглядає “обірваним”; його часто використовують при початковому наборі тексту, а у верстці – для пояснювальних комплексів;

вправо – якщо правий бік усіх рядків встановлений на одній лінії, а лівий виглядає “обірваним”; найбільш незручний для читання спосіб вирівнювання; використовується в авторських підписах і текстівках під фото, інколи – в заголовках і деяких пояснювальних комплексах (лідах, епіграфах, присвятах, лозунгах, анонсах*;

по центру – рядки вирівнюються по осьовій лінії, а правий і лівий боки виглядають “обірваними”; використовується переважно в заголовках і підзаголовках, а також у рекламній верстці.

Для того, щоб виділити такий текстовий комплекс, як абзац, зазвичай використовують абзацний відступ. Величина відступу залежить від довжини рядка і пропорційна кеглю: при ширині колонки до 60 мм відступ рівний кеглеві, при ширині колонки 60-100 мм – півтора кегля, більше 100 мм – двом кеглям.

Кінцевий рядок – це останній рядок абзацу. Він має велике значення в оформленні текстового комплексу, бо служить межею між змістовими блоками, тому повинен бути візуально конкретним. Час від часу модним стає набирання тексту без абзацних відступів, отже, важливість видимості кінцевого рядка зростає.

У правилах набору розглядаються розміри короткого й довгого кінцевого рядка (решта, яких переважна більшість, не заважають нормальному сприйняттю тексту*.

Короткий кінцевий рядок ніколи не повинен бути меншим за абзацний відступ. Його мінімальна довжина – не менше півтора абзацного відступу. Якщо наш текст – це інтерв’ю (в якому літери віддалені від абзацу ще на кілька міліметрів, бо йдуть після тире*, то мінімальну довжину кінцевого рядка треба збільшити на довжину тире і пробілу після нього.

Якщо правило короткого кінцевого рядка оформлювач ігнорує, то мимоволі створюється збільшений пробіл між двома абзацами, тоді вони сприймаються як незалежні і мало пов’язані.

Якщо абзац завершується довгим кінцевим рядком (ідеться про вирівняний текст з абзацними відступами*, то повітря в кінці повинне бути не меншим, ніж цей абзацний відступ. Якщо ж у тексті немає абзацних відступів, то це повітря повинне бути як мінімум рівне абзацному відступу (за підрахунками стосовно ширини колонки*.

Якщо текст вирівняний по центру або вправо, то кінцевий рядок повинен бути найкоротшим рядком в абзаці.

При верстці слід звертати увагу на те, щоби колонка не починалася з останнього кінцевого рядка тексту і щоб не закінчувалася першим рядком абзацу (такі рядки, “відбиті” від своїх абзаців, називаються “висячими”*. Це вважається грубою помилкою дизайнера.

В наборі не повинно бути коридорів – збігу пробілів у трьох і більше суміжних рядках. Тоді утворюються довгі вертикальні білі смуги, які “розхитують” колонку, справляють враження порожнечі. Помилки, пов’язані з “коридорами” (так само, як і з кінцевими рядками, виправляються стисненням або розтягненням пробілів між символами, трекінгом, ущільненням шрифту*.

У газетному тексті повинно бути не більше трьох переносів підряд. Крапки, крапки з комою, коми, двокрапки, дефіси у складних словах, тире в кінці рядка прирівнюються до знаку переносу, відповідно їхнього повторення в кількох рядках підряд разом з переносами теж слід уникати.

У набраному тексті не повинно бути “чужих” літер – літер іншого кегля, накреслення або гарнітури (якщо це не входило у плани автора*. До “чужих” літер відносяться і заміни одного символу іншим. Наприклад, деякі видання використовують дефіс замість тире, тире замість дефісу, буквосполучення Ко або КО замість К°. Поширена помилка – х89

Деякі іноземні слова або скорочення можуть читатися по-українськи, що викликає небажаний ефект. Наприклад, Рита – латинкою це назва тварини, а кирилицею це жіноче ім’я; абревіатура НР (замість hp* сприймається як дві українські літери, а не як назва фірми, що займається виготовленням комп’ютерної техніки. Найбільш кумедний приклад – “Му сор” (однаково читається і по-англійськи, і по-російськи, ще й означає схожі поняття*.

ЗАГОЛОВКОВІ КОМПЛЕКСИ

Найскладніший комплекс у газеті – заголовковий. Він може включати в себе не тільки назву публікації (власне заголовок*, ілюстрацію або врізку, а й усі види заголовків – від “шапки” й надзаголовка до рубрики і підзаголовка, епіграф, рамки і т. д., тобто він досягає максимального рівня складності.

За рівнем складності всі заголовкові комплекси можна розділити на 3 різновиди:

прості заголовки – це власне заголовок, заверстаний в один, два, три чи більше рядків, у його простір не потрапляє нічого “стороннього”;

складні заголовкові комплекси – це поєднання власне заголовка з іншими його різновидами – підзаголовком, рубрикою, надзаголовком або всіма разом (вони акцентуються змінами шрифту*;

складені заголовкові комплекси – поєднання заголовка і його різновидів з ілюстраційними, пояснювальними комплексами та ін. (за умови, що разом вони творять єдину композицію*

За способом поліграфічного виконання заголовки в газеті поділяються на набірні та графічні (цей поділ був актуальним у “докомп’ютерні” часи, але сьогодні, коли в арсеналі дизайнера є стільки шрифтів, що імітують людський почерк, ієрогліфи і под., відпадає потреба замовляти заголовок у художника*.

За роллю заголовки бувають основні (“головний”, “власне заголовок”*, підзаголовки, внутрішні (для розчленування великого матеріалу на частини*, надзаголовки (як правило, 2–3 рядки над основним заголовком*, шапки (надзаголовок для кількох текстів*, рубрики (якщо для всієї шпальти – тоді це суперрубрики; можуть бути постійними, тимчасовими й епізодичними*.

Окремі вчені називають серед заголовків і епіграф, проте він виконує швидше не називну роль, а пояснювальну – тому й відноситься в нашій класифікації до пояснювальних комплексів елементів газетного оформлення.

Газетні заголовки мають свою архітектоніку – гармонійне сполучення частин заголовкових комплексів й окремих заголовків у єдине ціле, а також сполучуваність із основним текстом публікації. Розміщення заголовків на шпальті зумовлене певними правилами:

Якщо внутрішній заголовок заверстується на початку колонки, над ним повинно бути не менше трьох рядків тексту, якщо менше – вдаються до переверстки.

При заверстуванні внутрішнього заголовка в нижній частині колонки під ним повинно залишатися не менше трьох рядків тексту.

Якщо кінцевий рядок коротший за ліву пробільну частину заголовка, який слідує за нею, то рядок вважається пробільним, це враховують при відбитті заголовка – “повітря” над ним зменшують.

Якщо заголовок не вміщується в одному рядку, частину його переносять у наступний, при цьому кожен рядок повинен бути змістовним, не завершуватися прийменником, сполучником, не повинні розбиватися власні імена (ім’я та прізвище, ініціали та прізвище* і слова, поєднані дефісом. Тире повинно залишатися в попередньому рядку, якщо воно переходить у наступний – це груба помилка.

Чим більше рядків у заголовку, тим важче його оформити. Набраний великим шрифтом багаторядковий заголовок займає на шпальті значну площу, утворює чорну пляму, яку, щоб надто не виділялася, треба чимось зрівноважити – наприклад, меншим кеглем або більшим інтерліньяжем.

Щоб заголовки не “різалися”, тобто не стояли на одній лінії, їх розсувають у різні боки або один з них “утоплюють” у текст, опускають нижче. Але такий “двобій” заголовків можна використати, якщо цього вимагає зміст публікацій.

Традиційне розташування заголовка (композиція заголовка* в газеті – вгорі посередині або вгорі зліва. Але в більшості газет, особливо орієнтованих на молодшу аудиторію, його щораз частіше заверстують в інші місця.

Способи композиційного розміщення заголовків:

Відкрита верстка. Заголовок – над текстом, або під текстом, або збоку. Його побудова не залежить від змісту, обсягу та місця матеріалу на шпальті. Враховується тільки кількість колонок, на яку розверстано.

Напіввідкрита верстка. Заголовок розміщений не над усіма колонками, а тільки над частиною – ліворуч або праворуч угорі, над опущеними колонками. Решта колонок – підняті догори.

Закрита верстка (“обірка”, “обклад”*. Заголовок закритий текстом з 3 боків. Цей спосіб характерний для великих матеріалів, котрі треба “розбавити” на шпальті – внутрішніми заголовками, ілюстраціями, пояснювальними комплексами і, зокрема, й таким способом розташування заголовка.

Глуха верстка. Текст обрамляє заголовок з усіх чотирьох сторін. Такий заголовок, заверстаний усередині публікації, називають “утопленим”, “зануреним”. Використовують, коли треба уникнути злиття сусідніх заголовків або “розрядити” текстовий масив*. Тоді з допомогою ініціалу обов’язково вказується початок матеріалу.

Верстка з виходом на поле. Заголовок частково заверстаний у текст, частково – винесений за формат шпальти.

Прапорцева верстка. Складна форма заголовка, що розміщується над більшою кількістю колонок, ніж їх забирає матеріал. Використовують тоді, коли хочуть підкреслити актуальність і важливість порівняно невеликого матеріалу. Від інших текстів його інколи відокремлюють лініями, тому схожий на прапор.

Журнальна верстка – вертикальна, літера під літерою. Переважно такий заголовок “лежить” збоку від тексту, тому його ще називають “лежачим”. У пресі він використовується дуже рідко, оскільки традиції свідчать: читання відбувається не згори вниз, а зліва направо.

Шрифтографія газетних заголовків. Виразність заголовків у шрифтовому плані залежить від розміру (кеглі*, вигляду (гарнітура* і накреслення (насиченість, нахил, щільність*.

Вибір кегля для заголовка визначається: кількістю рядків і колонок матеріалу, форматом шпальти (чим вони більші, тим більша одиниця кегля*; важливістю й актуальністю матеріалу (скажімо, сенсаційне і звичайне повідомлення будуть мати різні за величиною кегля заголовки*.

Приблизні орієнтири кеглів заголовків для різних матеріалів газет формату А3:

Кількість колонок матеріалу	Кількість рядків у матеріалі
10-30	50-80	100-120	120-150	150 і >
Кеглі у пунктах
Одна	14-16	16-20	20-24	-	-
Дві	16-20	20-24	24-28		-
Три	-	24-28	24-28	28-36	36-42
чотири	-	24-28		28-36	36-42

Підзаголовки, як правило, приблизно на ¼ менші (якщо заголовок становить 36 пт., то підзаголовок – 24 пт.; заголовок – 28 пт., підзаголовок – 20 пт.; заголовок – 24 пт., підзаголовок –16 пт. і т. д.*. Рубрики набирають невеликим кеглем – 10-14 пт.

У кожній газеті складаються свої традиції оформлення. Стосовно розмаїття заголовка, то наукові виділяють чотири основні стилі шрифтового оформлення заголовків:

Одногарнітурний стиль. Він значно обмежує видільні можливості гарнітур, тому зустрічається дуже рідко.

Малогарнітурний стиль (2-3 гарнітури*. Так звана “золота середина”, котру можна побачити у більшості регіональних і державних загально-інформаційних газет, що тривало дотримуються власного стилю.

Багатогарнутірний систематизований стиль.

Багатогарнітурний несистематизований стиль. До десяти, а то й більше титульних шрифтів у одному номері. Така строкатість заважає сприймати матеріал.

Найбільш раціональний спосіб – це вживання двох-трьох основних гарнітур і кількох додаткових для особливих випадків (привітання, сенсації, святковий випуск, спеціальна тема, спорт, оголошення тощо*.

Дата добавления: 2014-01-07