Планування використання земель

У чинному законодавстві України (наприклад, ст.ст. 177-180 ЗКУ) термін "планування використання земель" вживається, проте не визначається.

Планування використання та охорони земель як функція державного управління землями — це врегульована нормами права діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання використання територій, яка полягає у розробленні та затвердженні містобудівної доку­ментації, відповідно до якої здійснюється забудова та викори­стання земель населених пунктів і прилеглих до них земель. В Україні така діяльність регулюється ЗК України, Законом України «Про основи містобудування» (1992 р.), Законом Украї­ни «Про планування та забудову територій» (2000 р.) та іншими правовими актами.

Формами планування використання земель є (1) розробка та за­твердження програм використання земель (державних, регіональ­них), (2) планування територій, (3) природно-сільськогосподар­ське районування земель.

1. Правовою основою складання та затвердження державних та регіональних програм використання земель є норми ст.ст. 85, 116 Конституції України, ст. 6 ЗУ "Про охорону навколишнього природного середовища", ЗУ "Про державні цільові програми", ст.ст. 177-180 ЗКУ.

Прикладом програм, що стосуються використання земель, є Осно­вні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпе­ки, затверджені Постановою ВРУ від 05.03.1998, Основні напрями зе­мельної реформи в Україні на 2001-2005 рр., затверджені Указом Пре­зидента України від 30.05.2001, Розпорядження КМУ від 26.09.2001 "Про затвердження заходів щодо реалізації Основних напрямів земель­ної реформи в Україні на 2001-2005 рр.".

До регіональних програм використання земель належить, напр., Про­грама використання та охорони земель Сумської області на 2007-2015

2. Планування територій у законодавстві визначається як "про­цес регулювання використання територій, який полягає у створенні та впровадженні містобудівної документації, ухваленні та реаліза­ції відповідних рішень " (ст. 1 ЗУ "Про планування і забудову терито­рій"). На відміну від законодавчого визначення, фактично, плануван­ня територій здійснюється не лише за допомогою містобудівної, а і за допомогою землевпорядної документації.

Правовою основою територіального планування є Закони України "Про основи містобудування" від 16.11.1992, "Про планування та за­будову територій" від 20.04.2000, "Про Генеральну схему планування території України" від 07.02.2002, ст. 180 ЗКУ.

Планування територій у нашій країні здійснюється:

1) на загальнодержавному рівні - шляхом розроблення Генеральної схеми планування території України, якою визначаються основні на­прями раціонального використання території країни, створення та підтримання повноцінного життєвого середовища, охорони довкілля, здоров'я населення, пам'яток історії та культури, дер­жавні пріоритети розвитку систем розселення, виробничої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури. Гене­ральна схема розробляється Кабінетом Міністрів України та за­тверджується Верховною Радою України.

Чинна Генеральна схема планування території України за­тверджена Верховною Радою України 7 лютого 2002 р. і розра­хована на період до 2020 р. Генеральна схема складається з тек­стових та графічних матеріалів.

2) на регіональному рівні - роз­роблення та затвердження ВР АРК, обласними та районними радами схем плануван­ ня територій, в яких визначаються заходи реалізації державної політики у га­лузі забудови територій, а також історичні, економічні, еко­логічні, географічні та демографічні особливості відповідних регіонів, їх етнічні та культурні традиції.

3) на місцевому рівні - розроблення та затвердження ге­неральних планів населених пунктів, схем планування тери­торій на місцевому рівні та іншої містобудівної документації: (де­тального плану території, плану червоних ліній, проекту забудо­ви території тощо). Планування територій на місцевому рівні здійснюється органами самоврядування відповідних населених пунктів, а в містах Києві та Севастополі — відповідними міськи­ми державними адміністраціями, яким такі повноваження деле­говані законом.

3. Природно-сільськогосподарське районування - поділ території з урахуванням природних умов та агробіо­логічних вимог сільськогосподарських культур. (ст. 179 ЗК України) природно-сільськогосподарське районування земель. Воно допомагає скласти чітке уявлення про характер земель, їх необхідне та доцільне використання, продуктивність та дає можливість швидко, економічно та досить повно оцінити потенційні можливості земельних ресурсів відповідної території.

Здійснення природно-сільськогосподарського районування зе­мель регламентується ст. 179 ЗКУ, ст. 26 ЗУ "Про охорону земель" від 19.06.2003, ст. 39 ЗУ "Про землеустрій" від 22.05.2003, ПКМ від 26.05.2004 № 681 "Про затвердження Порядку здійснення природ­но-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування (зонування) земель", Наказом Держкомзему України від 10.11.2004 № 366 "Про затвердження Методичних ре­комендацій щодо здійснення природно-сільськогосподарського райо­нування (зонування) земель".

За часів СРСР при проведенні природно-сільськогосподарського районування території України було виділено п'ять природно сільсько­ господарських зон та дві горні області. У межах зон (гірських областей) виділялися провінції за показниками гідротермічного режиму. Провінції поділялися на округи (переважно за характером рельєфу), в межах яких в свою чергу було виділено біля 200 природно—сільськогосподарських районів. Представники землевпорядної науки відзначають, що засто­сована свого часу загальносоюзна методика підлягає вдосконаленню.

5. Нормування та стандартизація у сфері використання й охорони земель

Нормування та стандартизація у сфері використання й охоро­ни земель — функція державного управління земельними ре­сурсами, яка полягає у прийнятті та забезпеченні використання суб'єктами земельних відносин вимог щодо якості земель, родю­чості ґрунтів і допустимого антропогенного навантаження та гос­подарського освоєння земель. Згідно зі статтями 29, 30 Закону України «Про охорону земель» стандартизація та нормування у сфері використання та охорони земель передбачає прийняття відповідними органами влади нормативних документів (терміни, поняття, класифікації; методи, методики і засоби визначення складу та властивостей земель; вимоги до збирання, обліку, об­робки, збереження, аналізу інформації про якість земель, про­гнозування зміни родючості ґрунтів; вимоги щодо раціонального використання та охорони земель тощо) і стандартів.

Нормативні документи в галузі охорони земель розробляють­ся, затверджуються, перевіряються і переглядаються в поряд­ку, встановленому Законом України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р. Згідно із Законом стандартизація передбачає діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих зав­дань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповід­ності продукції, процесів та послуг їх функціональному призна­ченню, усуненню бар'єрів у торгівлі і сприянню науково-техніч­ному співробітництву. Мета стандартизації і нормування в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів полягає в за­безпеченні екологічної і санітарно-гігієнічної безпеки громадян шляхом прийняття відповідних нормативів і стандартів, які ви­значають вимоги щодо якості земель, допустимого антропоген­ного навантаження на ґрунти та окремі території, допустимого сільськогосподарського освоєння земель тощо.

Поряд зі стандартизацією в сучасних умовах застосувується ще один напрям забезпечення впорядкованості суспільних відносин у галузі охорони земель — нормування.

ЗКУ передбачає такі нормативи:

а) оптимального співвідношення земельних угідь. Згідно зі норма­тиви оптимального співвідношення земельних угідь встановлю­ються для запобігання надмірному антропогенному, зокрема сільськогосподарському, освоєнню території та надмірній розораності земельних угідь сільськогосподарського призначення (ст. 31 ЗУ «Про охорону земель»).

б) якісного ста­ну ґрунтів, встанов­люються для здійснення ефективного контролю за якісним ста­ном ґрунтів сільськогосподарських угідь, які використовуються у сільськогосподарському виробництві, та запобігання їх висна­женню. Ці нормативи встановлюються для різних типів ґрунтів і визначають рівень забруднення, оптимальний вміст поживних речовин, фізико-хімічні властивості тощо.;

в) гранично допустимого забруднення ґрунтів запро­ваджуються з метою встановлення критеріїв придатності земель за їх основним цільовим призначенням (сільськогосподарським, оздоровчим, рекреаційним тощо). До нормативів гранично допус­тимого забруднення ґрунтів належать: гранично допустимі кон­центрації у ґрунтах хімічних речовин, залишкових кількостей; пестицидів і агрохімікатів, важких металів тощо; максимально до­пустимі рівні забруднення ґрунтів радіоактивними речовинами (ст. 31 Закону України «Про охорону земель»).

г) по­казники деградації земель та ґрунтів встановлюють­ся для кожної категорії земель з метою здійснення ефективного контролю за земельними ресурсами та запобігання погіршенню їх стану (ст. 34 ЗУ «Про охорону земель»).

Згідно зі ст. 6 Закону України «Про стандартизацію» суб'єкта­ми стандартизації є: центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації; рада стандартизації; технічні комітети стандартизації; інші суб'єкти, що займаються стандартизацією. (Держземагенство України та Мінприроди України, Кабінет Міністрів України – щодо ґрунтів (ст. 165 ЗК України).

Дата добавления: 2014-01-07