Останнім часом дедалі більшого поширення набуває синтетичний і водночас достатньо коректний термін «українська діаспора»

Щодо терміна «українська Імміграція», то тут слід дати пояснення. Українські етнічні групи поза Україною колись справді формувалися як імігрантське населення, але сама імміграція давно вже не є фактором демографічних процесів в українському зарубіжжі. Тому, природно, термін «українська імміграція» вживається або для підкреслення іммігрантського походження, або для визначення лише іммігрантської його групи — як колишніх вихідців з України, так і сьогоднішніх.

Близька до цього терміна й назва «українська етнічна група», котра, до речі, прийнята яку зарубіжних дослідженнях, так і в практиці міжетнічних стосунків. Вона означає все зарубіжне українство, зокрема й ту його частину, представники якої вже нечітко усвідомлюють себе причетними до українців.

Крім цих країн, українці мешкають у Скандинавських державах (Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія), Китаї, на півночі Африканського континенту. Щоправда, їхня кількість тут незначна, й вони не зорганізовані в сталі громади з чітко вираженою етнокультурною та соціальною структурою.

Так само утворилася українська етнічна група в Сполучених Штатах Америки. Щоправда, перші українські переселенці до США прибули дещо раніше, ніж до Канади. Історія української еміграції в Канаді починається від 1891 р., а в США — від середини 60-х рр. XIX ст. Сьогодні, за підрахунками дослідників української еміграції США, в цій країні налічується понад 1 млн. осіб українського походження. Варто зазначити, що переважна їх більшість як у США, так і в Канаді (понад 85 %) — це ті, хто народився в цих країнах.

Українські спільноти в країнах, що виникли на території колишнього Радянського Союзу, формувалися кількома шляхами. Основна маса українців у Росії, наприклад, опинилася внаслідок політики тотальної колективізації сільського господарства, під час здійснення якої велика кількість селян розкуркулювалася й депортувалася за межі України, переважно в Росію. Так ви никли поселення на Поволжі, в Башкирії, Сибіру, Алтаї, на Далекому Сході – так звані Сірий клин, Блакитний клин, Зелений клин. На Кубані українці з'явилися наприкінці XVIII ст. – Малиновий клин. Багато з них прибули до Казахстану під час кампанії освоєння цілинних земель у 50-х рр. XX ст. Певна кількість українців мігру вала за межі України в зв'язку з виїздом на навчання та роботу, укладанням шлюбів та політико-ідеологічними кампаніями, як-от рекрутування робочої сили в рамках програми розвитку тієї чи іншої частини Радянського Союзу.

Основна маса українців перебуває на території України. Згідно з переписом населення 1989 р. їх тут налічується 37419053. За межами нашої держави нині мешкають від 10 до 13 млн. українців, з них у країнах колишнього Радянського Союзу – 7767053. За кількістю українського населення на трьох перших місцях перебувають Росія (4368872 особи), Казахстан (896240), Молдова (600366). Далі йдуть Білорусь (291008), Узбекистан (153197), Киргизстан (108027), Латвія (92101), Грузія (52443), Естонія (48271), Литва (44789), Таджикистан (41375), Туркменістан (35578), Азербайджан (32345), Вірменія (8341).

В сьогоднішньому світі налічується від 47 до 50 млн. українців. Цим етнонімом об’єднують як тих українців, які себе так усвідомлюють, так і тих, котрі лише за своїм етнічним походженням частково чи цілком є українцями. Останнє стосується насамперед тих українців, які мешкають за межами Української держави.

Східна та західна діаспора

Отже, пріоритетам зовнішньої політики України на межі ХХ – ХХІ ст. стали відносини з країнами – членами Європейського Союзу, активна співпраця з НАТО й подальше взаємовигідне російсько-українське співробітництво. Важливим зовнішньополітичним фактором для України є співпраця зі США.

Останнім часом погіршилися відносини України зі США, що пов’язано зі скандалом навколо вбивства журналіста Г. Гонгадзе і так званим «кольчужним скандалом» (необгрунтовані обвинувачення України в продажу військових комплексів Іракові).

Президент Словаччини Р. Шустер на самміті НАТО в Празі в листопаді 2002 р. виступив на захист України, а в грудні 2002 р. відбувся офіційний візит Р. Шустера в Україну, під час якого обговорювалися проблеми приватних словацьких підприємців, що працюють в Україні, вступу України до ВТО.

В українсько-румунських відносинах існують певні територіальні проблеми (претензія Румунії на острови в Чорному морі), хоча в 1997 р. президенти обох країн підписали Договір про дружбу, співробітництво і добросусідство.

Певна частина вихідців з України чи їхніх нащадків перебуває в країнах Європи, Америки та Азії, їхні спільноти сформувалися тут двома шляхами:

Внаслідок еміграції (Канада, Сполучені Штати Америки, Великобританія тощо) та на базі автохтонного українського населення в Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Угорщині. Більш-менш повні дані про кількість осіб українського походження в складі населення зарубіжних країн стосуються Канади, оскільки там у переписах населення зазначається його етнічне походження. Згідно з останнім переписом (1991), у Канаді налічується 529 615 ук раїнців. У 1981 р. подавалася інша цифра — 754 980. Річ у тім, що перша цифра враховує тільки тих, чиє етнічне походження зв'язане з Україною, а друга — й тих, хто, крім українського, вказав ще й на інше походження. Тобто це ті, хто народився від змішаних шлюбів. Найбільше українців проживають у таких провінціях, як Онтаріо, Альберта, Манітоба, Саскачеван. Українська етнічна група в Канаді формувалася внаслідок трьох великих хвиль еміграції: кінець ХІХ – початок XX ст.; міжвоєнні роки; період після Другої світової війни.

На Американському континенті є ще один значний регіон, де мешкають вихідці з України та їхні нащадки, — Латинська Америка (Аргентина — до 160 тис. осіб, Бразилія — близько 100 тис., Парагвай —8 тис., Уругвай — 6-8 тис.). Основна маса прибула сюди в міжвоєнний період — близько 150 тис. осіб. Українська етнічна група Австралії за своєю історією — наймолодша. Вона сформувалася, в основному, від 1948 по 1952 рр., коли сюди прибули українці з таборів для «переміщених осіб»*. На кінець 80-х рр. у цій країні нараховувалося близько 34 тис. осіб українського походження.

На Європейському континенті виділяється кілька великих осередків проживання українців: Великобританія (понад 20 тис. осіб), Франція (25-30 тис.), Німеччина (понад 20 тис.), колишня Югославія (40-50 тис.), Польща (500-600 тис.), Чехія та Словаччина (40 тис.), Румунія (близько 120 тис; інколи подається інша цифра — 600 тис.).

За сучасними етнологічними теоріями всі українці й особи українського походження складають український етнос, хоча кожній із його складових притаманний різний ступінь етнічної самосвідомості. Однак у термінологічному плані виникають певні складнощі із визначенням (назвою) тих пагонів українського етносу, які в результаті дії різних чинників опинилися поза межами України. Науковці користуються для визначення цього феномена такими термінами: «зарубіжні українці» (з конкретизацією країни, наприклад, канадські, австрійські, американські українці тощо); «особи (громадяни) українського походження» (наприклад, американці українського походження); «українці в країні проживання» (в Росії, в Молдові, в Аргентині й т. ін.); «вихідці з України та їхні нащадки» (в першому випадку йдеться про тих, хто народився в Україні; в другому — про тих, хто народився в країні проживання чи емігрував туди з третьої країни, але не народжений в Україні).

При вживанні терміна «австралійці (канадці, американці...) українського походження» мається на увазі, що він включає два аспекти: перший фіксує територіальну або громадянську приналежність (мешканець Канади, громадянин Австралії...), другий вказує на українське походження цих громадян. При цьому зазвичай не робиться різниці між тими, хто народився в країні проживання, й безпосередніми вихідцями з України. Всіма переліченими термінами послуговуються тоді, коли йдеться про окремих осіб. Якщо мовиться про етнічну спільноту, то переважно використовуються терміни «українська імміграція», «українська етнічна група» або «українська діаспора».

На досить адекватне відтворення суті явища може претендувати й термін «українські канадці», «українські американці», «українські німці», «українські австралійці» й т. ін. Щодо східної діаспори, то такі назви вживаються вкрай рідко, замість них користуються термінами «українці Росії», «українці Білорусі», «українці Молдови» тощо. В зарубіжній етнологічній літературі широко побутує й такий термін, як «етнічні канадці» («етнічні американці, етнічні австралійці...»), за допомогою якого підкреслюється передовсім приналежність до політичних утворень, зокрема до держави, в складі якої, як відомо, співіснують групи різних етносів із притаманними кожній особливостями культури, побуту й навіть характеру. Отже, коли вживають цей термін, фіксується не просто політична чи громадянська приналежність, а етнічні ознаки політично-громадянської спільноти.

Природа діаспори неоднозначна: вона пов'язана і з міграцією частини українського населення, і з захопленням сусідніми державами окремих українських земель, і з демографічними процесами, зокрема, природним відтворенням іммігрантів. Класичною формою діаспори є імміграція, котра в середовищі українців розпочалася відносно давно. Однією з перших масових міграційних хвиль був відплив у Туреччину та країни Західної Європи значної частини українців після поразки під Полтавою (1709), друга після скасування Гетьманщини та руйнації Запорозької Січі. Саме тоді українське козацтво мусило залишати свою землю й оселятися в Добруджі, на Кубані та в районах Тереку; щодо селянських іммігрантів, то вони, в основному, оселялися в Надволжі та Поураллі.

Українські хліборобські колонії, особливо характерні для другої половини XVIII ст., утворювалися далеко від України: переселенцями із західного Закарпаття — в Бачці, а згодом і Сремі; із Середньої Наддніпрянщини —• в Надволжі. Невеликі колонії утворювалися в Будапешті, Римі, Відні, а також у Москві, Петербурзі, Варшаві.

Дата добавления: 2014-01-07