Правове регулювання оплати праці

Час відпочинку

Кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45 Консти­туції України 1996 року). Це право забезпечується різними спосо­бами, найголовніші з яких:

1) надання днів щотижневого відпо­чинку;

2) щорічна оплачувана відпустка;

3) встановлення ско­роченого робочого дня.

Час відпочинку — частина календарного часу, коли праців­ник вільний від виконання трудової функції і має право використовувати його за власним розсудом. До видів часу відпо­чинку належать:

1) перерви протягом робочого дня чи зміни;

2) щоденний відпочинок між робочими днями (змінами);

3) щотижневі вихідні дні;

4) щорічні святкові й неробочі дні;

5) щорічні відпустки.

Найтривалішою і найпоширенішою є щорічна відпустка, до якої належать:

1) основна;

2) додаткова за роботу в шкідливих та важких умовах праці та за особливий характер праці;

3) інші додаткові, передбачені законодавством.

Основна щорічна відпустка не може тривати менше 24 кален­дарних днів. Надається вона працівникові за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Право на основну чи додаткову відпустку в перший рік ро­боти працівник має після шести місяців безперервної праці на даному підприємстві, а за другий і наступні роки щорічні відпу­стки надаються в будь-який час відповідно до графіка черговості надання відпусток.

Заробітна плата — це винагорода (обчислена, як правило, у грошовому вираженні), яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу (ст. 1 Закону України «Про оплату праці»).

На відміну від загального поняття заробітної плати основна заробітна плата — це винагорода за виконану роботу відповід­но до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування) і посадових обов'язків, тобто у вигляді тариф­ної ставки (окладу), відрядних розцінок для робітників чи по­садових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата — винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці (доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати тощо).

У ст. 23 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року визначено три форми виплати заробітної плати. За першою формою заробітна плата виплачується працівникам у грошових знаках, що мають законний обіг на території України. Другою формою є можливість її виплати банківськими чеками. Третя форма, як виняток, припускає можливість виплати заробітної плати натурою, але вона має реалізуватися через колективні договори й тільки частково.

Системи оплати праці поділяються на види залежно від того, що береться за основу виміру праці. Так, якщо оплата праці нараховується за встановлений відпрацьований час, то це погодинна система оплати праці. Нарахування ж заробітної плати за кількість виробленої продукції належної якості називають відрядною системою заробітної плати. Обидві системи мають певні різновиди. Наприклад, відрядна система поділяється на пряму відрядну, відрядно-прогресивну, відрядно-преміальну і акордну. Погодинна ж система оплати праці поділяється на по­годинну, поденну і помісячну.

1. Трудова дисципліна

Трудова дисципліна є необхідною умовою будь-якої колективної праці незалежно від її суспільної організації. Тому в широкому розумінні трудова дисципліна включає:

1) виробничу дисципліну, тобто дотримання послідовності процесів виробництва (постачання сировини, дотримання умов праці тощо);

2) технологічну дисципліну, тобто дотримання технології ви­готовлення товарів, продукції тощо;

3) дисципліну робочого часу, тобто дотримання розпорядку дня, перерв у роботі, відпочинку тощо.

Трудова дисципліна — це сукупність правових норм, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок і вста­новлюють трудові права та обов'язки сторін трудового догово­ру, а також заохочення за успіхи в роботі та відповідальність за умисне невиконання трудових обов'язків.

Головним змістом трудової дисципліни є не тільки виконан­ня правових норм у галузі праці, а й свідоме та творче ставлен­ня до виконуваної роботи, забезпечення високої якості в роботі, раціональне використання робочого часу, прагнення до співро­бітництва та взаємоповаги.

До порядку застосування дисциплінарного стягнення вста­новлені такі обов'язкові вимоги:

1) виявлення дисциплінарного проступку;

2) отримання від порушника письмового пояснення;

3) додержання строків накладення дисциплінарного стягнен­ня — один місяць із дня виявлення дисциплінарного проступку і шість місяців із дня його вчинення працівником;

4) видання власником наказу чи розпорядження про засто­сування дисциплінарного стягнення;

5) доведення наказу (розпорядження) під розписку до відо­ма працівника.

Особливе місце серед дисциплінарних стягнень належить дисциплінарним звільненням, що застосовуються за такі проступки:

1) систематичне порушення трудової дисципліни;

2) прогул;

3) поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;

4) розкрадання за місцем роботи державного або громадського майна.

Дата добавления: 2014-01-07