Предмет, етапи історичного розвитку та основні напрямки вивчення психології

Основні проблеми психології

У філософії, основним питанням якої є взаємовідношення матерії і духу, буття і свідомості, психологія, конкретизуючи те саме питання, протягом своєї історії з’ясовує місце психіки у довколишньому, фізичному світі – розв’язує психофізичну (природну) проблему.

Зміст основної проблеми психології не був незмінним. Психологічні дослідження доповнювали його новими даними про сутність та природу психіки, що висвітлювало нові аспекти проблеми. В такий спосіб були виокремлені психофізіологічна – про відношення мозку і психіки, психогностична (пізнавальна) проблема – про зв’язок психіки і довколишнього світу та проблема людини – про місце людини в світі й роль її психіки у взаєминах з ним.

Із позицій системно-діяльнісного аналізу кожну з цих проблем мож­на співвіднести з певним рівнем життя та відповідним типом актив­ності. Отже, психофізіологічна проблема стосуватиметься головним чи­ном організму з притаманною йому поведінкою як пристосуванням, психогностична – індивіда та його діяльності як освоєння, проблема людини – особистості з її вчинками та прагненнями до самореалізації і творчості.

Основними механізмами психіки людини є відображення, проек­тування і опредметнення — докладання людиною власних зусиль і хисту до формування матеріальних речей або знакових систем.

У продуктах діяльності відображається неповторність, самобут­ність і індивідуальність, що є мірою виявлення людини — її творчого потенціалу.

В. А. Роменець виділяє в процесі історичного поступу психологічного знання три етапи: міфологічну психологію, філософську психологію та наукову психологію. Кожний етап відбувається на тлі куль­тури, притаманної певному рівню розвитку суспільства. Такий культу­рологічний підхід у тлумаченні історії психології дозволив подати її як логіку послідовного переміщення акцентів при поясненні суті людського вчинку – осередку різних форм активності.

Міфологічний етап. На міфологічному етапі історії психології, який охоплює добу від появи перших людей до їх класового розшарування, увага зосереджується на ситуативному компоненті вчинку. Це сукупність істотних відно­шень людини до зовнішнього світу, які на цьому етапі розвитку культури складаються незалежно від її намірів. Насамперед? їх характеризує значення, що його людина надає тій ситуації, в якій перебуває, та своїм власним станам. Ситуація значень виразно заявляє про себе в пам’ятках первісної Культури (Леві-Брюль, Тайлор; Фрезер). Уже першим виявом є роздвоєння довколишнього світу на тіло (всі предмети, що реально існують) та душу (те, що спричинює зміни як у світі, так і в самій людині). На цій підставі виникає фетишизм (від португ. fetico – амулет) – культ неживих предметів – фетишів, які наділяються надприродними властивостями. Людина обожнює їх, пов’язує з ними мож­ливість задоволення своїх бажань. Так поступово формується анімізм (від лат. anima – душа, дух) – світогляд первісної людини, за яким душа існує в усіх природних тілах і явищах. При цьому вона здійснює метемпсихоз (від грецького – переселення душ) – мандри з одного тіла в інше. І якщо внаслідок цього тіло змінює свої форми, то душа залишається незмінною. Проте вона сприймається за аналогією з тілом – розглядається як його двійник (на наскельних малюнках момент смерті зображено як роздвоєння тіла). Пізніше схожість душі і тіла втра­чається, кроком до чого стає пов’язування душі з диханням людини. Герої казок різних народів, готуючись до битви, виймають душу зі свого тіла, щоб стати непереможними та невразливими.

Отже, на міфологічному етапі історії психології душу розуміють як силу, що цілковито визначає життя людини. За цих умов учинок– неможли­вий, адже поведінка людини залежить від ситуації, в якій вона перебуває. Людина відчуває себе ланкою в ланцюзі непідвладних їй значень, що поро­джує фаталізм (від лат. fatalis – наперед визначений долею) – усвідом­лення власної безпорадності. Шукаючи опори буття, вона обирає собі фе­тиші. На цій підставі виникає магія (ворожба) – сукупність ритуалів, спрямованих на отримання бажаного результату.

Ритуал (від лат. ritualis – обрядовий) вводить людину у взаємозв’язок подій у світі, тим самим наділяючи її здатністю впливати на їх перебіг. І в пізніші часи чаклуни Давньої Індії, Вавилону та Єгипту, Греції й Риму прагнули заподіяти шкоду ворогові, ушкоджуючи його зображення.

Зі зростанням активності людини заявляють про себе нові аспекти ситуації – її конфліктність та колізійність. Першим відбувається перехід від ситуації значень до ситуації конфліктних відношень. Одним із чинників такого переходу є виникнення тотемізму (від алгонкінського тотем – його рід) – уявлення про певну рослину чи тварину як праматір людського роду. Населення острова Самоа, наприклад, шанувало метелика, бо вважало його своїм предком. На ґрунті тотемізму виникло явище табу (полінезійське «не можна») – система заборон на виконан­ня певних дій. Заподіяння шкоди тому ж метелику вважали рівноцінним смерті представника роду. Тотемізм породжує ряд протиставлень (живих і мертвих, предків і нащадків), що зумовлює перехід до тривалого – філософського етапу історії психології.

Філософський етап. Конфліктність як аспект ситуативного компонента вчинку виходить на перший план у філософських ученнях Давнього світу (ранньокласові суспільства на Давньому Сході, в Греції та Римі до н. е. та на початку н. е.). Ситуація продовжує розглядатись як така, що визначає поведінку людини, та водночас вона протиставляється людині, яка вже може відсто­ронюватись від неї. Варіанти такого розуміння спостерігаються у мисли­телів Давнього Китаю, Давньої Індії та Давньої Греції.

Антична психологія протиставляла людей, як смертних істот, богам – безсмертним. Цим зроблено крок до усвідомлення колізійності (лат. collisio, від collido – стикаюсь) ситуації, що стало головним змістом психології середніх віків (V – середина XVII ст.).

Середньовічна психологія на основі релігійного, зокрема християнсько­го, світогляду за предмет колізійного протиставлення обирає душу і тіло. Душа вважається близькою до Бога, безсмертною, безтілесною, а тіло, з притаманними йому природними потягами, – несумісним з Божою сутніс­тю. Предметом аналізу стають віра, надія, любов. З’являється вчення про внутрішній досвід – збагачення людської душі шляхом її самовдосконалення (Авгус­тин), Активно дискутується проблема свободи волі – здатності людини діяти самостійно, приймаючи власні рішення.

Отже, і в середньовічній психології людина залишається на рівні ситуа­тивних вчинкових відношень, не підносячись до розуміння власної активнос­ті як джерела життя. Проте усвідомлення колізійності ситуації, в якій вона перебуває, зумовлює перехід до пізнання внутрішнього світу людини, а отже, до мотивації вчинку. Мотиваційне визначення вчинку охоплює значний проміжок часу – добу Відродження (XIV – XVI ст.), Бароко (XVII ст.) та Просвітництво (XVIII і початок XIX ст.). Колізійність буття змушує людину шукати засобів її подолання не у релігії, а в самій собі.

Усвідомленням мотиву як компонента вчинку відзначається арабська психологія (Ібн Сіна, Газалі). Для неї внутрішні підстави поведінки – природне явище. Шлях до звільнення людини від природ­них обмежень – у знанні як найвищій людській цінності. До мотивації вчинку звертається й психологія Київської Русі, яка стверджує наявність соціального фаталізму, але наголошує на необхідності боротьби з ним (Володимир Мономах).

Психологія західноєвропейського Відродження, розвиваючи цю ж дум­ку, розв’язує проблему титанізму – підносить людину до рівня Бога. Людина ставиться в центр Всесвіту. Усвідомлення себе титаном – величною особою виводить людину на шлях протиставлення іншим людям, також титанам. Так у психології постає проблема міжособистісних стосунків – зв’язків між людьми. При цьому наголошується на індивідуалізмі (лат. Individuum – неподільне) – неповторності властивостей титана, що знайшло яскраве відобра­ження у мистецтві Відродження (Леонардо да Вінчі, Мікеланджело). Психологію Відродження пронизує гуманізм (від лат. humanus – людя­ний) – ставлення до людини як до найвищої цінності, переконаність у безмежності її можливостей.

У цей час у наукових трактатах з’являється термін психологія (від гр. психо – душа і логос – учення), яким користуються для позначення науки, що вивчає внутрішній світ – душу людини. У художній літературі Відродження з’являється тема "фаустівської душі" – людини, яка, долаючи внутрішні суперечності, хоче пізнати світ і саму себе. Вона прагне ідеалу ­ досконалих зразків індивідуального і суспільного життя і страждає від суперечностей між ідеальним і реальним.

У межах мотиваційного визначення вчинку в епоху бароко формується також уявлен­ня про несвідоме – надприродну засаду буття (Лейбніц), інтуїцію (від лат. intueri – пильно дивлюся) – здатність до безпосереднього осягнен­ня істини (Декарт). Дискутується питання про наявність вродженого і набутого у психіці. Зокрема, доводиться, що зміст психіки цілковито визначається відчуттями – відображенням якостей навколишнього світу. Як чуттєве (бо отримується за допомогою органів чуттів), воно протистав­ляється раціональному (лат. rationalis – розумний), здобутому теоре­тичним пізнанням – мисленням (Дж. Локк).

Отже, психологія бароко, вдивляючись у мотивацію вчинків, бачить у людині тіло і душу, свідоме і несвідоме, набуте і вроджене, почуття і волю, інтуїцію і мислення, чуттєве і раціональне. Людина постає перед нею стражденною істотою, яка, перебуваючи під тиском і зовніш­нього, і внутрішнього, здійснює акти самопізнання, все глибше прони­каючи у власну сутність.

Ця тема є провідною й у психології українського бароко та Просвіт­ництва – культури України XVII–XVIII ст. її пронизує прагнення зрозу­міти людину як істоту, що залежить від природи і суспільства і водночас усвідомлює власну гідність. Душа розглядається як дзеркало Всесвіту, тому самопізнання є і самопізнанням світу через людину (Сакович). Аналізується співвідношення у душі чуттєвого і раціонального, почуттів і волі, обґрунтовується підхід до людини як до індивідуальності (Гізель). Зосереджується увага й на самозбереженні – прагненні людини проти­стояти ворожому щодо неї світові (Яворський).

Обстоюючи ці ідеї, мандрівний філософ Г.С. Сковорода (1722–1794) виокремлює три аспекти самопізнання: пізнання людиною своєї інди­відуальності; пізнання себе як представника певного народу; пізнання свого існування в його зв’язку з Верховною сутністю. Суть самопізнання поля­гає у віднаходженні людиною спорідненої діяльності – схиль­ності до певної праці. Відповідним чином вона повинна будувати своє життя.

Загалом психологія бароко фіксує увагу на протиставленні виявлених характеристик людини і не шукає переходів до прийняття рішення – наслідку боротьби мотивів, тобто наступного рівня мотиваційного визна­чення вчинку. Це здійснила психологія Просвітництва.

Досліджуючи процес прийняття рішення, вона висуває спектр психо­логічних теорій – інтелектуалізм, емотивізм, волюнтаризм. Перша з них знаряддям самопізнання і поведінки вважає інтелект (від лат. intellectus – розуміння). Основним механізмом його функціонування є асоціації (від лат. associatio – з’єднання) – зв’язки між слідами минулих вражень. Прихильниками цієї теорії є переважна більшість англійських (Гоббс, Юм) і німецьких (Лессінг, Гердер) філософів-просвітників. Для емотивізму (від лат. emovere – збуджувати, хвилювати) пояснюючим принципом стають почуття (пристрасті, афекти). Представники цієї теорії наголошують на тому, що саме вони зумовлюють цілісність людсь­кої природи та впливають на інтелект (Гельвецій, Дідро). Волюнтаризм звертається до волі (від лат. voluntas) – саморегуляції людиною своєї поведінки – як до найвищої психічної здатності. Ця думка у вигляді гасла «Буря й натиск» стала провідною темою літературного руху в Німеч­чині наприкінці XVIII ст. (Гете, Шіллер та ін.).

Таким чином, психологи Просвітництва з оптимізмом дивляться на людину. Вони проголошують природну рівність людей, підкреслюють вирі­шальне значення середовища у формуванні психіки (Руссо). Механізм зв’яз­ку душі і тіла вбачають у психіці разом з її тілесною організацією. Це позбавляє людину мотиваційної роздвоєності, висуває на перший план пробле­му прийняття рішення та готує перехід до дійового визначення вчинку. Мотиваційний період історії психології завершується, й відповідно завершується філософський етап історії пси­хології.

Науковий етап. Етап наукової психології започатковується у другій половині XIX ст. У цей час психологія виборює право на самостійне – вже поза межами філосо­фії – існування. Складається сукупність наукових теорій, представники яких прагнуть дослідити сутність психіки, опрацьовують методи її дослідження, відкриваються наукові заклади та школи, в яких досліджується психологічна проблематика. В останній чверті XX ст. починає складатись психологічна практика: психологія заявляє про себе як наука, що активно втручається у суспільне життя. Людині вона пропонує різні форми психологічної допомоги.

Цей етап, за В. А. Роменцем, пов’язаний із дійовим компонентом вчинку. Дія розуміється тут як активність, що спрямована на певну мету (ціль), здійснюється за допомогою якихось засобів і втілюється своєрід­ним способом. Дія має тенденцію переходити у вчинок та нести в собі тягар його змісту.

Цільовий аспект дії репрезентовано в теоріях, що вбачають у психіці пристосувальні функції. Причому одні з них склали психологію як при­родничу науку, інші – психологію як науку про суб’єктивний досвід.

Психологія як природнича наука – це теорії, об’єднані розумінням причинної зумовленості психічних явищ і їхньої ролі у процесі адаптації (лат. adaptatio – пристосовувати) організму до середовища. До того ж вони підкреслюють виняткове значення руху – різноманітних зовнішніх виявів активності організму у виникненні та функціонуванні психіки. Засновниками теорії такого плану були Ч. Дарвін, І. М. Сеченов, І. П. Павлов.

Психологія як наука про суб’єктивний досвід є опозицією спробам природничо-наукового пояснення природи і сутності психіки, її представ­ники наголошували на її доступності самоспостереженню, або інтроспекції (від лат. introspectare – дивитися всередину). Помітний внесок у розробку цього напрямку здійснили В. Вундт, У. Джеме, В. Дільтей.

Психологія вивчає зміст духовного життя людини, співвідносячи його зі світом культури. Метод такого вивчення – пізнання зв’язку між психічними явищами шляхом проникнення у внутрішній досвід через самоспостереження та переживання. Саме з описовою психологією по­в’язується майбутнє науки.

Акцент на засобі як аспектові дії поклав початок теоріям, які за визначальну характеристику людської психіки брали творчість – здатність виходити за межі безпосередньо даного і відкривати його новий зміст. Ґрунтовну теорію такого плану створив харківський учений О.О По­тебня (1835–1891).

Предметом його досліджень стала мова – засіб спілкування між людь­ми, вироблений народом у процесі історії. У праці «Думка і мова» розглядається її зв’язок з думкою – теоретичним пізнанням дійсності. Він реалізується через слово – одиницю мови, що складається зі звуко­вої частини, внутрішньої форми і значення. Провідну роль у думці відіграє внутрішня форма слова – позначене й усвідомлене уявлення про конкретний предмет чи явище. На перших етапах розвитку мислення слово є засобом поєднання членороздільного звука з образом – чуттєвим уявленням. Ускладнення внутрішньої форми слова зумовлює появу поняття – узагальненого уявлення. У міфологічному мисленні має місце нерозчленованість образної і поняттєвої сторін слова, в художньо-пое­тичному – переважає образ, у науковому – поняття. Звертаючись до сучасної йому психології, О.О. Потебня відшуковував у психічному житті людини дію законів асоціації та аперцепції.

Дослідження адаптивного і творчого моментів у людській психіці зумо­вили наступний крок історичного самопізнання людини. Вчинкова при­рода психіки заявила про себе способом дії. На перший план наукової психології виступила проблема особистості. У ході пошуків її розв’я­зання сформувалися напрямки психології.

Стан сучасної психології визначають такі її основні напрями, як ґеш-тальтпсихологія, біхевіоризм, психоаналіз, генетична, когнітивна, гуманістична психології, діяльнісний підхід.

Гештальтпсихологія (нім. Gestalt – цілісна форма, образ) – напрям у західній психології першої третини XX ст., що висунув програму вивчення психіки як цілісної внутрішньої структури – ґештальта. Це первинна індивідуальна властивість психіки, що перебуває у відповідності з фізіологічними процесами мозку і зовнішнім світом. Такий підхід дозво­лив показати зумовленість сприймання співвідношенням предмета («фігу­ри») і його оточення («фону»), з’ясувати роль інсайту (англ. insight – проникливість, збагнення) та переструктурування чуттєвих даних у мис­ленні (Вертгеймер, Келер, Левін). З позицій підходу, нове у психіці є наслідком реорганізації та перецентрації існую­чих у ній же ґештальтів.

Ідеї ґештальтпсихології збагатили дослідження пізнавальних про­цесів і знайшли своє продовження у когнітивній психології.

Біхевіоризм (від англ. behaviour – поведінка) – напрям, який пред­метом психологічного дослідження вважає те, що підлягає методам об’єктив­ного вивчення. Насамперед це поведінка – сукупність зовнішніх дій люди­ни і тварини, ланцюг реакцій на зовнішні стимули («стимул-реакція»). Зас­новник цього напрямку Дж.Уотсон (1878–1958) започат­кував дослідження навичок – автоматизованих дій, сформованих шляхом багаторазових повторень. Законами формування навичок (наприклад, «закон спроб, помилок і закріплення випадкового успіху») пояснювалось утворення різноманітних психічних явищ. Було також виявлено спільні для людини і тварини закономірності научіння – засвоєння набутого досвіду.

Психоаналіз – напрям, засновником якого був австрійський вчений З. Фрейд (1856– 1939). Він розглядав психічне життя людини як багаторівневе явище, глибинним рівнем якого є несвідоме, що має сексу­альну й агресивну складові. Перша є джерелом психічної енергії (лібідо) і перебуває в конфлікті зі свідомістю. Внаслідок цього конфлікту особис­тість – також багаторівневе явище, інстанціями якого є: Ід (лат. it – Воно), Его (ego – Я) і супер-Его (Над-Я); Ід – носій інстинктів, що підкоряється принципу задоволення (зняття інстинктивного напруження шляхом галюцинаторного виконання бажань); Его підпорядковане прин­ципу реальності (задоволення через пристосування до вимог світу); су­пер-Его – носій моральних норм, виконує функцію критики, витоки якої сягають ще дитячих вражень.

Несвідоме проявляється у свідомості опосередковано – у вигляді об­мовок, описок, помилок пам’яті, сновидінь. Воно часто є причиною невро­зів – нестійких розладів нервової діяльності. Метод аналізу несвідомого, що застосовується при лікуванні неврозів, пояс­ненні сновидінь, творчості, незрозумілих людині форм її поведінки, полягає у виявленні значення цих симптомів та звільненні від них.

Отже, 3. Фрейд створив оригінальну теорію, що пояснює розвиток і структуру особистості за допомогою ірраціональних, антагоністичних свідомості чинників і використовує засновану на цих уявленнях техніку психотерапії. Його основою є уявлення про споконвічний конфлікт між свідомим і несвідомим у психіці людини.

Погляди 3. Фрейда вийшли за межі психології й позначились на стані розвитку різних форм культури XX ст. Створений ним напрямок запо­чаткував психологічну допомогу людині і тим утвердив психологію як науку, що має свою реальну практику.

Генетичнапсихологія – напрям, який вивчає насамперед проблему розвитку інтелекту дитини. Його заснов­ник Ж. Піаже (1896–1980) вбачає в такому розвиткові результат трансформацій операцій (від лат. operatio – дія) – зовнішніх дій дитини – з предметами. Завдяки інтеріоризації (від лат. interior – внутрішній) – процесу закономірного переходу зовнішніх дій у внутріш­ні– ці операції стають власне інтелектуальними структурами. Вони харак­теризуються рухливістю, здатністю швидко переходити від одного змісту до протилежного, що забезпечує широкі можливості їх розвитку. Якщо початковим періодом розвитку інтелекту є сенсомоторний (від лат. sensus – відчуття і motor – рух), то наступні прямо пов’язані з логікою операцій.

Когнітивна (англ. cognition – знання, пізнання) психологія – на­прям, представники якого досліджують внутрішню організацію психічних процесів: сприймання, пам’яті, уваги, мислення. Вони часто вдаються до аналогій між обробкою інформації технічними пристроями (комп’юте­рами) і людиною й на цій підставі створюють численні моделі психічних процесів. Наприклад, сприймання подається як цикл послідовних змін, опосередкованих когнітивною картою (схемою) – психологічни­ми і нервовими структурами, що формуються в людини з набуттям досві­ду.

Гуманістична (лат. humanus – людяний) психологія визнає пред­метом дослідження унікальну особистість, вбачаючи в ній активну, свідо­му істоту, яка відповідає за своє життя і прагне до втілення моральних Ідеалів. Особистість потребує зв’язків з іншими людьми, відчуває не­обхідність постійного самовдосконалення, шукає сенс життя. Так, А. Маслоу джерелом психічного розвитку особистості вважає її прагнення до самоактуалізації – якомога повного вияву своїх можли­востей. Це прагнення ґрунтується на потребі в самоактуалізації – «вершині» в ієрархії потреб людини, яку складають також потреби в повазі і самоповазі, потреби в любові з боку довколишніх, потреби в безпеці (захист від страху і тривоги) і фізіо­логічні потреби (спрага, голод, продовження роду тощо). З ними щільно пов’язані пізнавальні («знати і розуміти») та естетичні потреби (сприй­мати прекрасне).

Діяльнісний підхід об’єднує вчених, для яких психіка – функція мозку, явище, що виникає у процесах активності живої істоти й опосе­редковує їх своїми специфічними функціями. Цей підхід виник на ґрунті філософії марксизму – офіційної ідеології колишнього СРСР і був відмітною ознакою радянської психології. Однак і тоді, за оцінкою амери­канського наукознавця Л. Р. Грехема, вчені «щиро створювали інтелекту­альні конструкції, які становлять величезний інтерес як видатні досягнення філософського матеріалізму». До таких він відносить Л. С. Виготського, С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьева.

На думку академіка В. А. Роменця, на кожному етапі історії психоло­гії (міфологічному, філософському і науковому) людина, щоразу зосере­джуючись на певному компоненті вчинку, здійснює самопізнання зако­номірним чином: спочатку зводить психіку до її виявів, потім освоює її як реальність і, зрештою, здійснює процес її цілеспрямованого пізнання.

XX ст. щодо цього має свої відмінності: вчинок заявляє про себе післядією, яка виконує особливу культурно-історичну функцію у психології – спонукає людину до рефлексії (від лат. геflехіо – відобра­ження). Самопізнання трансформується у самоаналіз. Відтак людина знову звертається до себе, але вже на рівні історичного самоусвідомлен­ня, що відкриває перед нею шлях до самостворення. Відбувається це в ході розвитку культури XX ст. Якщо ж розглядати напрямки психології, то вони «ніби втратили предмет своєї дисципліни у наукових пошуках, психологія має повернутись до самої себе». Для цього вона із сцієнтистської (від лат. scientia – знання, наука) має перетворитися на гуманістичну, тобто культурно-історичну.

Очевидно, психологію майбутнього очікує поява нових теорій – ла­нок безперервного процесу пізнання людиною самої себе.

3. Галузі і міжпредметні зв′язки науки.

Психологія разом з філософією, соціологією та педагогікою психологія є наукою про людину та її життєдіяльність.

Однак п сихологія як наука має ряд особливостей:

по-перше, психологія є наукою про найскладніше, що поки що відоме людству,– вона має справу із властивістю високоорганізованої матерії, що називається психікою;

по-друге, задачі психології складніші, ніж задачі будь-якої іншої науки, оскільки тільки в ній зливається об’єкт і суб’єкт пізнання;

по-третє, психологія є однією із самих молодих наук. Умовно її нау­кове оформлення пов’язують з 1879 роком;

по-четверте, психологія має унікальне практичне значення для лю­дини. Вона дозволяє: а) глибше пізнати самого себе, а значить, і змінювати себе; б) навчитися управляти своїми психічними функціями, діями.

Сучасна наукова психологія являє собою досить роз­маїту систему дисциплін та галузей. За спрямованістю ді­яльності психологів на пізнання, дослідження або перетво­рення психіки доцільно виділяти три великі групи галу­зей — теоретичну, науково-прикладну та практичну психо­логію.

1. До теоретичної психології належать: загаль­на психологія, історія психології, експериментальна, гене­тична, соціальна, порівняльна, диференціальна психологія, психофізіологія, психологія особистості, моделювання пси­хіки.

2. До науково-прикладної психології слід від­нести ряд галузей, для яких характерні дослідження і прак­тичне використання знань з метою оптимізації поведінки та діяльності людей. Напрями науково-прикладної психології доцільно розрізняти за певними ознаками.

а) За видом діяльності та поведінки лю­дини:

ü психологія праці;

ü інженерна психологія;

ü психологія творчості;

ü психологія «штучного інтелекту»;

ü авіаційна психологія;

ü космічна психологія;

ü військова психологія;

ü психологія управління та менеджменту;

ü економічна психологія;

ü психологія торгівлі;

ü екологічна психологія;

ü психологія спорту.

б) За психологічними питаннями розвитку лю­дини у науково-прикладній психології можна ви­ділити такі напрями:

ü вікова психологія;

ü педагогічна психологія;

ü психологія аномального розвитку, або спеціальна психоло­гія.

в) За відношенням до нормальної або хво­рої психіки виділяються такі дисципліни:

ü психологія здоров’я;

ü медична психологія.

г) 3а відношенням до права виділяється:

ü юридична психологі.

3. Практична психологія функціонує і розвивається як система спеціальних психологічних служб, спрямованих на надання безпосередньої допомоги людям у вирішенні їхніх психологічних проблем. Головна мета практичної пси­хології — створити сприятливі соціальні та психологічні умови для діяльності людини в усіх сферах життя — від сімейних стосунків до управління державою, надати дієву допомогу у розвитку та захисті її психічного здоров'я. Основними функціями практичної психології є аналіз і прогнозування поведінки й діяльності людини, активний соціальний та психологічний вплив, консультативно-мето­дична, просвітницька, профілактична, реабілітаційна, дорадча та психогігієнічна функції тощо.

У структурі практичної психології виді­ляються такі напрями:

ü психологічна служба сім’ї та соціального захисту населення;

ü психологічна служба системи освіти;

ü психологічна служба системи охорони здоров'я;

ü практична психологія політичної діяльності, управління і масових комунікацій;

ü практична юридична психологія і педагогіка;

ü практична психологія і соціологія економіки та бізнесу;

ü практична психологія праці та профорієнтації;

ü соціально-психологічна служба армії;

ü практична психологія і педагогіка спорту.

Між галузями психологічної науки існують тісні зв'язки. Так, теоретична психологія напрацьовує систему психоло­гічних знань, що виступає фундаментом науково-прикладної та практичної психології. Факти, що розкриваються у науково-прикладній та практичній психології, узагальню­ються засобами теоретичної психології, що сприяє постій­ному оновленню системи понять, категорій, принципів психологічної науки. А це створює умови для глибшого пізнання психіки й надання більш ефективної допомоги у розвитку особистості та в її творчій діяльності.

Дата добавления: 2014-01-07