Загальна характеристика психології в Новий час

Поява нових підходів до побудови науки в ХV-ХVІ ст., пов‘язаних з прагненням до раціональності і доказовості теоретичних положень, ознаменувало початок нового етапу в процесі становлення психології. Розвиток цих підходів став провідним мотивом вчених, які розробляли психологічні концепції в Новий час.

Психологія в цей період, як і на перших етапах розвитку античної науки, зміцнила свій зв‘язок з наукою. Це пояснювалось тим, що залишаючись в межах науки про душу (свого власного предмету), психології було складніше позбутися схоластичних догм, відокремилися від богослов‘я. Але орієнтація на філософію в той час звужувала предмет психології, яка розглядала в основному загальні закономірності розвитку психіки людини, а не живого світу в цілому. Розвиток природознавства в той час ще не давав можливості вибудувати повноцінну концепцію психічного (особливо психіки людини) на її основі.

Але міцний зв‘язок з філософією не означав, що психологія в цей час не шукала власного предмету дослідження, конкретного визначення сфери своєї діяльності. Ця сфера розумілась, насамперед, як дослідження шляхів становлення у людини картини оточуючого світу і самого себе. Причому ця картина, як вважалось, повинна бути усвідомленою. В усвідомленості душі, в розумі, слідом за психологами Середньовіччя, вченим бачилась відмінність людини від інших живих істот.

Так уточнювався предмет психології, яка ставала наукою про свідомість. При цьому із декількох питань, що досліджувались психологією античності, – про пізнання, про рушійні сили і закономірності психіки, про механізми регуляції поведінки – на перший план виходили саме проблеми пізнання.

Це було пов‘язане декількома причинами. Перша, про яку згадувалось раніше, – бажання довести можливості людини в осягненні істини на ґрунті знання, а не віри. У зв‘язку з цим поставали питання про етапи формування знання, його об‘єктивності і співвідношенні того образу, який вибудовує людина у власній свідомості, з реальною картиною світу.

Обмеження предмета психології свідомістю виводило із сфери психічного зовнішню активність, поведінку, яка розглядалась психологами античності як одна із складових життя душевного. Одночасно проблеми змісту і функцій свідомості підвели вчених до вивчення її ролі у людському житті, отже, і у поведінці людини. Так знову перед психологією поставала необхідність проаналізувати різницю між розумною і нерозумною (афективною) поведінкою, межею свободи людини.

Аналіз становлення предмету психології в цей період дає суперечливу картину. З одного боку, методологічно психологія обмежувалась проблемами свідомості і шляхів її формування, етапів розвитку образів світу і себе. З іншого боку, вивчення змісту і функцій свідомості приводило до фактичного включення поведінки, рушійних сил і регуляції не тільки внутрішньої, але і зовнішньої активності в коло досліджень провідних психологів того часу.

Якщо в кінці ХVІ ст. на перший план виходили проблеми предмету психології, об‘єктивності методів дослідження психіки, аналізу отриманих даних, які були центральними для теорії Ф.Бекона, то, починаючи з Р.Декарта, не менш значимими стають проблеми функцій душі, її ролі в пізнанні і поведінці.

Цей час, – час розвитку механіки, появи фізики І.Ньютона, не міг не накласти відбиток і на психологію. Відмінна риса цього періоду полягає і тому, що іноді не наука визначала розвиток виробництва, а навпаки, успіхи у виробничій діяльності, особливо в галузі механіки, обумовлювали появу нових наукових поглядів.

Так у ХVІІ ст. утвердився новий погляд на Всесвіт, природу в цілому як гігантський механізм. Аналогічний підхід розвивався і у вченнях про людське тіло, яке бачилось своєрідною машиною-автоматом, функціонуючим за законами фізики. Цей новий пояснювальний принцип, який отримав назву механістичного детермінізму, саме у цей період панує в психології.

У дослідженні процесів пізнання психології психологи виходили із різних положень. Одні вважали, що основою наших знань є відчуття, інші віддавали пріоритет мисленню. Ці напрямки відповідно називались сенсуалізмом і раціоналізмом.

При цьому сенсуалісти розглядали процес пізнання як єдиний, виділяючи в ньому декілька ступенів – від відчуття до мислення, тобто – це процес поступового сходження від окремого до загального, поступове узагальнення окремих предметів у класи і поняття на основі логіки.

Дата добавления: 2014-01-07