Тема 1.5 Глобальні виклики людства

План

1. Поняття про світове господарство та міжнародний географічний поділ праці

2. Структура промисловості

3. Географія сільського господарства

Висновок.

Використання карт: політична карта світу, атласи

1. Світове господарство є історично сформованою сукупністю національних господарств усіх країн світу, що пов'язані між собою всесвітніми економічними та політичними відносинами.

Країни мають різні природні умови та неоднаково забезпечені природними ресурсами. Залежно від рівня освіти люди мають різну кваліфікацію. Тому держави спеціалізуються на виробництві лише певних видів продукції та наданні тих чи інших послуг.

Спеціалізація (з латини — особливий) — це переважний розвиток тих га­лузей господарства, для яких на даній території умови є найкращими і більша частина продукції іде на обмін. Спеціалізація виникає залежно від географіч­ного положення країни, природних умов та ресурсів, соціально-економічних умов: рівня розвитку держави, структури економіки, кваліфікованості трудових ресурсів, історичних традицій.

Внаслідок спеціалізації між країнами виникає міжнародний географічний поділ праці — процес спеціалізації країн на виробництві певних видів продукції або наданні певних послуг.

У результаті міжнародного географічного поділу праці в країнах виникають галузі міжнародної спеціалізації — тобто ті види діяльності виробничої сфери чи сфери послуг, що переважно зорієнтовані на експорт продукції або обслуговування іноземних громадян і насамперед визначають «обличчя» країни в світі. Для того, щоб виникла подібна галузь, по-перше, держава повинна мати переваги у виробництві певної продукції чи наданні послуг перед іншими (хоча б кількома) країнами. Ці переваги можуть полягати у якості товару чи послуги, або ж у їх низькій собівартості. Це визначається багатствами природних ресурсів, сприятливими природними умовами, прогресивними технологіями виробництва. По-друге, для формування галузей міжнародної спеціалізації, має бути попит на продукцію або послуги певної держави. Це означає, що інші країни відчувають потреби в даному товарі чи послузі, оскільки самі не мають передумов для їх ефективного розвитку. По-третє, витрати на транспортування продукції до місця призначення, або надання послуги, мають бути економічно вигідними. Інакше собівартість товару або послуги стане занадто високою і попит на неї падатиме. Хоча галузі міжнародної спеціалізації країн є достатньо стабільними, проте й вони з часом можуть змінюватися. Так сталося з «новими індустріальними країнами». Оскільки внаслідок міжнародного географічного поділу праці сформувалися галузі міжнародної спеціалізації, виникла потреба в обміні продукцією між державами. Тому утворився світовий ринок — сфера обміну товарами та послугами між національними господарствами. На світовому ринку відбувається обмін між національними господарствами різних країн. При цьому між країнами складаються певні відносини. Тому світовий ринок став першою умовою існування єдиного світового господарства. Другою умовою формування світового господарства став розвиток великої індустрії. Після промислових переворотів XVI—XVIII ст. у ряді країн Західної Європи та СІЛА, коли ручна праця у промисловості була замінена на машинну, стрімко зросла продуктивність праці. Виробленої продукції вистачало не лише для внутрішнього споживання, але й для обміну. Третьою умовою, без якої світове господарство не могло б існувати, є бурхливий розвиток транспорту. Адже саме він забезпечує обмін товарами на світовому ринку між національними господарствами, перевозить пасажирів до місць надання їм певних послуг. Спершу це був морський транспорт, який з'єднав розділені морем країни, у другій половині XIX ст. відбувся стрімкий розвиток залізниць, а у XX ст. новітні швидкісні види транспорту — автомобільний, авіаційний, електронний — «вбили простір».

Сучасне світове господарство, хоча й є єдиною системою, дуже неоднорідне. Складається світове господарство з різних за рівнем розвитку та галузевою структурою національних господарств, які розвиваються за своїми законами, але не ізольовано одне від одного.

Вся історія людства тісно пов'язана з поступальним, взаємозалежним розвит-ком науки і техніки, що веде до їх постійного вдосконалення. Це явище на-зивають науково-технічним прогресом. Протягом останніх століть неодноразово винаходи у природничих науках виникали докорінні зміни у виробництвіНауково-технічний прогрес у ХХ ст. набув нової форми — науково-технічної революції (НТР), що привів до докорінних змін виробництва на основі запровадження новітніх науково-технічних досягнень і перетворення науки на виробничу силу. Суспільний прогрес став неможливим без широкого розвитку науки та залучення її досягнень у виробництво та побут.

У період НТР паралельно існуют два шляхи розвитку техніки і технологї еволюційний та революційний. Еволюційний шлях передбачає подальше вдосконалення вже існуючих механізмів або технологій, переважно за рахунок кількісних змін. Наприклад, протягом XX с: зростала вантажомісткість літаків або танкерів. В електроніці, навпаки, відбувається перехід до мікропроцесорів, що використовуються у багатьох галузя виробництва. Революційний шлях полягає у переході до якісно нової техніки та технології.

Сучасне світове господарство суттєво змінюється під впливом бурхливого розвитку науки і техніки. Це проявляється у трьох основних напрямах: прискоренні темпів виробництва, змінах у галузевій структурі економіки та зрушеннях у розміщенні господарства.

Суттєві зрушення відбуваються у структурі кожної з галузей. У промисловості зменшується зайнятість у добувній галузі та зростає в обробній. Проте в останній час найшвидшими темпами зростає роль «авангардної трійки» галузей: машинобудування (у період НТР забезпечує господарство машинами та механізмами), електроенергетика (без якої не буде працювати жодна машина) та хімічна промисловість (дає виробництву нові матеріали). На ці три галузі припадає 1/2 всього промислового виробництва світу. При цьому на перший план виходять новітні наукомісткі галузі: мікроелектроніка, приладобудування, роботобудування, авіаракетокосмічна промисловість, хімія органічного синтезу. Одночасно значення старих галузей промисловості (чорна металургія, текстильна та лісова промисловість) скорочується.

У сільському господарстві в наш час зменшується кількість зайнятих у рослинництві та дещо зростає у тваринництві. У рослинництві відбулася «зе­лена революція», яка полягала у запровадженні високопродуктивних сортів

рослин, механізації господарства та меліорації земель. У тваринництві відбувся перехід деяких видів виробництва (птахофабрики, комплекси з розведення великої рогатої худоби) на індустріальні технології. Тобто процеси не лише механізовані, а й автоматизовані — керування відбувається за допомогою машин та механізмів.

У період НТР зростає роль перевезень пасажирів та вантажів. Дещо зменшується значення старих видів транспорту (річкового, морського, залізничного) та зростає новітніх (авіаційного, автомобільного, трубопровідного, електронного). Значно спростила перевезення контейнеризація вантажів. Проте й старі види транспорту зазнають суттєвих змін. Зокрема з'являються нові транспортні засоби: потяги на повітряній подушці та магнітній підвісці, судна на підводних крилах, судна-атомоходи.

Науково-технічна революція змінила товарну структуру торгівлі. Зростає купівля та продаж готових товарів, скорочується — сировини та продовольства. Виникла нова форма торгівлі — технологіями: ліцензіями, патентами, технічним досвідом. Головним продавцем технологій на світовому ринку виступають США, а покупцем — Японія.

У наш час відбуваються суттєві зрушення у розміщенні виробництва. Колись визначальний чинник сировини тепер має другорядне значення. Натомість зростає роль транспорту як чинника. Економіка високорозвинених країн нині працює переважно на імпортній сировині, тому відбувається переміщення господарських об'єктів до морських узбережь. Вплив чинника трудових ресурсів теж збільшується. Це особливо стосується розміщення працемістких та наукомістких галузей. Підвищується роль кваліфікованих кадрів.

Основу сучасного світового господарства складають кілька його осередків. Головними центрами є Північна Америка (на яку припадає 25 % ВВП світу), Західна Європа (дає понад 20 % світового ВВП) та Азіатсько-Тихоокеанський регіон, який найбільш стрімко розвивається (виробляє майже 20 % ВВП світу).

Поглиблення міжнародної спеціалізації та обміну привело до «зрощування» національних господарств груп країн та виникнення нової форми міжнародного географічного поділу праці — міжнародної економічної інтеграції (з латини — об'єднання частин). Вона передбачає глибокі та стійкі взаємозв'язки окремих груп країн, проведення ними злагодженої міждержавної економічної політики. Наслідком міжнародної економічної ін-теграції є формування міжнародних економічних угруповань країн. Вони можуть бути регіональними, тобто такими, що сформувалися на основі спільного географічного положення держав, або ж галузевими, що виникли на основі подібної господарської спеціалізації територій.

Найвідомішими міжнародним регіональним угрупованням є Європейський Союз, Угода про Північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА), Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛААІ), Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕ АН), Форум «Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво» (АТЕС), Ліга арабських держав (ЛАД), Африканський Союз.

До галузевих міжнародних економічних угруповань належать зокрема ОПЕК (Організація країн-експортерів нафти), СШЕК (Організація країн-експортерів мідних руд) та ІБА (Організація країн-експортерів бокситів). Та-ким чином, сучасне світове господарство складається з великих інтеграційних систем - міжнародних економічних угруповань країн.

2. Паливна промисловість

Паливна промисловість світу забезпечує виробництво енергоносіями, а елек-троенергетику сировиною. Головними її талузями є нафтова, газова та вугільна. їх розвиток залежить від географії паливних природних ресурсів.

Нафтова промисловість розвивається з початку XX ст. і включає в себе наф-тодобувну та нафтопереробну галузі. Нафтодобувна промисловість дає сиру нафту, нафтопереробна — нафтопродукти: бензин, керосин, мазут, реактивне паливо та інші. Нафтові родовища розробляють близько 75 країн світу, в тому числі на шельфі — 45. Але понад половини видобутої нафти споживається за межами місць її видобутку. Тому нафта стала важливим товаром на світовому ринку. Більшість країн чітко поділені на експортерів та імпортерів нафти. Основними постачальниками нафти на світовий ринок е країни, що розвиваються, а її споживачами високорозвинені держави. Найбільше нафти експортують країни Перської затоки (дають на світовий ринок 42 % нафти), Росія, країни Північної (Алжир та Лівія) та Західної (Нігерія та Габон) Африки, країни Латинської Америки (Венесуела, Мексика, Еквадор), Індонезія, Бруней. Великими імпортерами нафти є Японія, країни Європи, США.

У світі нараховується близько 700 нафтопереробних заводів, які розміщені переважно у високорозвинених державах. Майже 22 % нафтопродуктів виробляється у США, близько 20 % — у країнах Західної Європи. Проте відчутне й поступове збільшення нафтопереробки у країни, що розвиваються. Надпотужні НПЗ вже працюють у Сінгапурі, Саудівській Аравії, Венесуелі, на Багамських Островах.

Газова промисловість набула важливого значення лише у середині XX ст. Родовища природного газу часто знаходяться поряд з нафтовими. Найбільшими його експортерами є Росія, Канада, Нідерланди, Норвегія. Основним способом транспортування газу в межах материків є газопроводи. Для транспортування газу морем створений флот спеціальних суден-метановозів, які здатні перевозити природний газ у скрапленому стані. Головними імпортерами природного газу є Японія, країни Європи, США.

Вугільна промисловість є найстарішою. Нині вона розвивається майже у 60 переважно розвинених країнах світу. Вугілля, як правило, споживається на місці. Лише 10 % його видобутку іде на експорт. Перевезення низькоякісного вугілля нерентабельне, тому об'єктом торгівлі є тільки високоякісне енергетичне та коксівне вугілля. Транспортують вугілля, в основному, морськими суднами та залізничними потягами. Головними експортерами кам'яного вугілля на світовий ринок виступають Австралія, США, Південна Африка, а також Росія, Польща, Китай, Канада. Основними його імпортерами є Японія, країни Європи та Латинської Америки.

Електроенергетика

Електроенергетика в період НТР є однією з галузей «авангардної трійки», що розвивається найбільш динамічно. Хоча вона присутня у господарському комплексі всіх країн світу, проте ³/4 виробництва електроенергії припадає на десять держав: США, Китай, Японія, Росія, Німеччина, Канада, Франція, Ве-лика Британія, Україна та Індія. Розрив у виробництві електроенергії між країнами високорозвиненими та тими, що розвиваються, дуже значний. Більшість електроенергії в світі дають теплові електростанції (ТЕС), їх частка складає 75 %. Гідроелектростанції (ТЕС) виробляють 17,3 % електроенергії світу. Найбільш освоєний гідроенергопотенціал річок Європи (на 60 %) та Північної Америки (на 40 %), найменше — Африки (на 5 %). Високою є частка ГЕС у виробництві електроенергії Норвегії (99,5 %), Бразилії (92 %), Австрії, Колумбії, Перу, Нової Зеландії, Канади. Ці країни мають потужний гідроенергопотенціал та широко його використовують. На атомні електростанції (АЕС) припадає 6,98 % виробленої електроенергії світу. Ці станції використовують енергію розпаду радіоактивних ізотопів урану або плутонію. Як правило, вони будуються у країнах, бідних на інші джерела енергії. Найвищим відсотком виробленої електроенергії на АЕС вирізняються Франція (76 %), Бельгія (61 %). Достатньо високим цей показник є в Угорщині, Швеції, Україні, Німеччині, Республіці Корея.

Вичерпність паливних мінеральних ресурсів, неекологічність ТЕС, небезпечність АЕС, обмеженість гідроенерго-потенціалу річок змусили людство замислитися над можливою новою енергетичною кризою. Це призвело до початку використання нетрадиційних (альтернативних) джерел енергії, хоча поки що їх частка дуже незначна (0,72 %). Проте всі вони мають дві безперечні переваги: використовують невичерпні джерела енергії та є екологічно чистими. Сонячна енергія — найдешевше, але мало використовуване джерело енергії. Енергія вітру використовується людиною з давніх-давен. Вітрові електростанції (ВЕС) доцільніше будувати на морських узбережжях або у передгір'ях. В Україні цей вид енергії вважається найперспективнішим. Геотермальна енергія використовує внутрішнє тепло Землі. На початок XXI ст. у світі працює понад 50 ГеоЕС. Найпотужніша з них «Гейзере» у США. Геотермальні станції прив'язані до сейсмічне активних територій, тому діють у Японії, Ісландії, Італії, Росії, Мексиці, Новій Зеландії, на Філіппінах. Енергію припливів людина здавна використовувала для роботи лісопилок та млинів. Але з появою парового двигуна про неї забули до середини 60-х років XX ст., коли з'явилися перші припливні електростанції (ПЕС) — «Ране» у Франції та Кислогубська у Росії. ПЕС можна будувати лише у районах, де припливна хвиля досягає великої висоти. Такі умови є на окремих узбережжях Канади, Австралії, Росії, Великої Британії. Почали використовувати також інші джерела енергії. Прибійні електростанції споруджені у Норвегії. Завдяки енергії хвиль в Океані світяться маяки та подається вода в акваріуми океанографічного музею в Монако. У майбутньому люди мають намір підкорити енергію морських течій. Перспективною є й біоенергетика. Через малу потужність та територіальну обмеженість альтернативні джерела за прогнозами фахівців навіть у середині XXI ст. даватимуть людству не більше 2—5% електроенергії.

Металургія

Металургія — це група галузей, що виробляють метали та їх сплави, а також надають їм певної форми — виробляють прокат. Сьогодні людству відомо близько 80 металів. Найпоширенішими з них є алюміній та залізо. Сучасні досягнення НТР дозволяють замінити одні матеріали іншими, більш дешевими, проте сталь й досі залишається головним конструкційним матеріалом.

Металургія складається з гірничодобувної промисловості, чорної та кольо-рової металургії. Гірничодобувна промисловість розробляє поклади руд — природної мінеральної сировини, яка містить певну частку сполук металів. Продукцією чорної металургії є чавун, сталь та їх прокат. До складу кольорової металургії належать алюмінієва, мідна, свинцево-цинкова, олов'яна, титаномагнієва промисловості та інші.

Гірничодобувна промисловість розвивається в районах покладів необхідної для металургії сировини. Для чорної металургії вона дає залізні та марганцеві руди, коксівне вугілля та деяку нерудну сировину (флюсові вапняки, вогнетривкі глини), для кольорової металургії - алюмінієві (найчастіше боксити), мідні, поліметалеві, олов'яні та інші руди.

Чорна металургія є дуже матеріаломісткою галуззю. На одному підприємстві відбуваються кілька послідовних стадій переробки сировини, тому вони називаються комбінатами. Виходячи з цього, більшість підприємств чорної металургії у своєму розміщені наближені до сировини: або її повного комплексу (як у Китаї, в Україні, Індії, Казахстані), або ж до її окремих видів (зокрема до родовищ залізних руд у Швеції чи Росії, коксівного вугілля — у Німеччині чи Польщі). Якщо власної сировини мало, комбінати використовують імпортну. У такому випадку металургійні комбінати тяжіють до портів, наприклад, у Японії, Республіці Корея або Італії. Перші позиції в світі за виплавкою сталі посідають Китай, Японія та США. Комбінати чорної металургії України є дуже потужними. Вони дають на експорт стальний прокат, зокрема труби. Навіть у період економічної кризи Україна посідає VIII місце за обсягом виробництва продукції чорної металургії. Чорна металургія є екологічно «брудною» галуззю, до того ж старі родовища сировини виснажені. Тому у високорозвинених країнах нові потужності чорної металургії майже не нарощуються. Тут удосконалюються методи плавлення сталі. Так на заміну старому мартенівському способу, який потребує багато палива та часу, прийшли нові, більш економічні та ті, що дають якісну сталь: киснево-конверторний та електродуговий. У країнах, що розвиваються, навпаки: ця галузь розширюється.

Машинобудування

Є найважливішою галуззю промисловості сучасного світу. Загальне машинобудування є досить металомістким, тому зорієнтоване на споживача та райони чорної металургії. Його основними галузями є важке та сільськогосподарське машинобудування, а також тракторобудування та верстатобудування.

Транспортне машинобудування в наш час розвивається стрімкими темпами. До його галузевого складу входять автомобілебудування, суднобудування, авіа-ракетобудування, залізничне машинобудування. Вони є дуже працемісткими, тому здебільшого тяжіють до великих міст з кваліфікованими кадрами.

Автомобілебудування перетворилося на одну з найбільших галузей не лише машинобудування, але й обробної промисловості в цілому. Нині складають понад 50 млн автомобілів щороку. Найбільшу кількість автомобілів виробляють Японія (майже 1/4 світового виробництва), Німеччина, США, Франція, Південна Корея, Іспанія, Італія. В останні десятиліття були створені автоскладальні заводи у країнах, що розвиваються: Сінгапурі, Бразилії, Мексиці, Аргентині, Південній Африці, Єгипті, на Фглтпінах. Вони працюють на імпортних деталях, використовуючи дешеву робочу силу. Деякі з цих країн, наприклад Республіка Корея, налагодили виробництво власних марок автомобілів та створюють свої філії за кордоном.

Суднобудування втратило своє колишнє значення. Після нафтової кризи 70-х років XX ст. виробництво танкерів значно скоротилося. Змінилися й визнані лідери у цій галузі. Велика Британія, що з початку XIX ст. і до Другої світової війни давала більше половини морських суден світу, тепер опинилася у другому десятку. Нині майже 40 % морських суден світу дає Японія, ще майже 30 % Республіка Корея, на третьому місті з значним відривом знаходиться Німеччина — менше 5 %. Судноскладальні заводи, що використовують імпортні компектуючі, виникли у Сінгапурі, Тайвані, Бразилії, Аргентині.

У період НТР набуло великого значення авіаракетобудування. Його безперечними лідерами є США, Франція та Китай. Роль залізничного машинобудування дещо зменшується. Точне машинобудування стало надбанням другої половини XX ст. Воно подарувало світу новітню продукцію приладобудування, електротехніки і особливо електроніки. Точне машинобудування є наукомістким, тому тяжіє до великих міст-наукових центрів. Якщо у 80-х роках XX ст. найбільше побутової техніки виробляли Японія, США, Німеччина та Франція, то тепер їх потіснили азіатські НІК та Китай. Зокрема світовим лідером зі складання телевізорів радіоприймачів, годинників, пральних та швейних машин нині є Китай.

Отже, трьома головними машинобудівними регіонами світу є: Північна Америка (30 % світового виробництва; тут пріоритетний розвиток мають авіаракетобудування та точне машинобудування; головну роль відіграють США), Західна Європа (дає майже 30 %, в основному продукцію автомобілебудування, верстатобудування та точного машинобудування; безперечна першість тут належить Німеччині) Східна та Південно-Східна Азія (концентрує понад 20 % світового машинобудування; тут переважає електроніка та суднобудування; осередком розвитку галузі виступає Японія, зростає роль НІК).

Хімічна, лісова та легка промисловості

Хімічна промисловість як одна з галузей «авангардної трійки» має стрімкі темпи зростання. Головними регіонами її розвитку є високорозвинеш країни. Нині в світі використовують понад 400 тис. хімічних речовин. Відбувається

процес хімізації — широке застосування хімічних матеріалів та технологій у всіх сферах господарства та побуті. Хімічна промисловість створює речовини, яких не існує в природі. Вони є дешевшими, часто маючи якість кращу за натуральний аналог. Хімічна промисловість має дуже широку сировинну базу: це й мінеральні ресурси й деревина, вода, атмосферне повітря, а також виробничі відходи. Сама хімічна промисловість є величезним забруднювачем навколишнього середовища. До складу хімічної промисловості входять три галузі: гірничо-хімічна (яка видобуває мінеральну сировину для подальшої переробки), основна хімія (синтезує неорганічні сполуки: кислоти, соду, сажу, мінеральні добрива) та хімія органічного синтезу (основною продукцією є полімери — складні високомолекулярні сполуки, які синтезуються переважно з нафти та природного газу: пластмаси та синтетичні смоли, каучук, хімічні волокна, фотоплівка та інші.

Найбільшим регіоном розвитку хімічної промисловості є Європа, на яку припадає 40 % продукції цієї галузі. Стрімкими темпами розвивається хімічне виробництво у Німеччині, Франції та Італії. Старі галузі (содова та мінеральних добрив) тут зорієнтовані на сировину, нові (зокрема нафтохімія), що працюють на імпортній сировині, тяжіють до морських портів. Хімічна промисловість Північної Америки за значенням майже не поступається європейській. США належать перші позиції в світі за синтезом полімерів, виробництвом мінеральних добрив та сірчаної кислоти. Тут на узбережжі Мексиканської затоки склався найбільший в світі район нафтохімії. Третім регіоном високого розвитку хімічної промисловості є Східна та Південно-Східна Азія, потужним осередком якого є Японія, де виробництво базується на імпортній сировині. Швидкими темпами розвивається хімічна промисловість Китаю, яка спеціалізується переважно на виробництві мінеральних добрив, та нових індустріальних країн, відомих хімією полімерів та напівпродуктів для них.

Розвиток галузей лісової промисловості переважно залежить від розміщення лісових ресурсів. У північному лісовому поясі, де значна частка хвойних порід, які широко використовуються у целюлозно-паперовій промисловості, лідерами за заготівлею деревини є США, Канада, Росія та Скандинавські країни..

Легка промисловість є однією; старіших галузей промисловості, значення з часом не зменшується основними її галузями є тексті швейна, шкіряно-взуттева, хитрої галантерейна.

Текстильна промисловість виробляє тканини.У період НТР іде модернізація обладнання галузі, вдосконалюються технології виробництва, а також скорочується виробництво натуральних тканин за рахунок синтетичних. Головними виробниками тканин є США (безперечний лідер за одержанням натурального шовку та синтетичних тканин і значний виробник бавовняних тканин), Японія (особливо відома натуральним шовком), Китай (належить світова першість у виробництві бавовняних та вовняних тканин), Індія (розвиває бавовняну та джутову промисловості), Бразилія, Мексика, Аргентина (відомі вовняними та бавовняними тканинами), Єгипет (дає якісні бавовняні тканини). Отже, крім високорозвинених країн, текстильна промисловість широко представлена у країнах, що розвиваються. Щодо країн Європи, їх текстильна промисловість переважно обслуговує внутрішній ринок: вироблені тут тканини дуже якісні, проте й дорогі, тому не витримують конкуренції на світовому ринку з більш дешевою продукцією країн, що розвиваються.

Розвитком швейної промисловості вирізняються Італія, Індія, Республіка Корея, які є значними експортерами готового одягу; шкіряно-взуттєвої — Італія. Світовими містами-законодавцями моди в Європі є Париж та Відень, у Північній Америці — Нью-Йорк.

3. Загальна характеристика сільського господарства

Сільське господарство — один з найдавніших видів діяльності людини. Воно прийшло на зміну збиранню дарів природи та полюванню. Навіть нині у цій галузі зайнято близько половини населення світу. Але існують великі відмінності у кількості працюючих в аграрному секторі різних країн. У високорозвинених державах цей показник становить лише 2— 9 % населення, у той час як у країнах, що розвиваються, — понад 75 %, а у деяких африканських державах до 90 %. У с/г України працює близько 20 % людей. Проте повсюдно спостерігається тенденція до скорочення зайнятих у сільському господарстві. Це пов'язано з рядом причин. По-перше, у період НТР відбулася механізація сільського господарства, яка привела до зростання продуктивності праці. В першу чергу це торкнулося високорозвинених країн.

По-друге, від сільського господарства відокремилися галузі харчової та легкої промисловості. По-третє, у деяких високоурбанізованих розвинених країнах продовольство завозиться переважно з-за кордону.

Проте скорочення частки працюючих не означає зменшення значення сільськогосподарського виробництва. Адже для людства залишається актуальною продовольча проблема, яку обґрунтувала Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).

Ефективність роботи на землі значною мірою визначають аграрні відносини -форми землеволодіння та землекористування, характер діючих у країні законів про землю. За формою власності на землю та їх використання розрізняють дрібнотоварний та високотоварний сектори. Дрібнотоварний сектор представлений невеликими земельними наділами, якими володіють селяни або беруть їх в оренду. У таких господарствах при низькому рівні агротехніки вирощуються споживчі культури. Таке господарювання ледь забезпечує родині прожитковий мінімум. На продаж продукція майже не йде. У деяких країнах були проведені земельні реформи, які ліквідували таку форму аграрних відносин.

Високотоварний сектор являє собою великі, добре організовані господарства, що використовують зрошення земель, мінеральні добрива, сучасну техніку, найману робочу силу, їх виробництво зорієнтоване на продаж. Такі господарства забезпечують не лише внутрішній ринок країни, але й експорт. Головними типами господарства високотоварного сектора є плантації та фермерство.

Фермерство (з латини — орендна пата) є прогресивною формою госпо-дарювання, яке ведеться на власних чи орендованих землях. Воно виникло з розвитком капіталістичних відносин. Метою такого господарства є одержання продукції рослинництва чи тваринництва на продаж. Ферми мають дуже великі площі. Вони використовують найсучасніші технології, дуже чутливо реагують на коливання попиту та пропозиції на ринку, тому здатні швидко змінювати свою спеціалізацію.

У сільському господарстві виділяються дві галузі: рослинництво (землеробство) та тваринництво. Основною галуззю більшості країн, що розвиваються, є рослинництво. Лише у деяких державах цього типу переважає тваринництво, що пов'язано з особливостями природних умов. Так, у країнах Північної Африки і Південно-Західної та Центральної Азії через бідність ґрунтів та посушливість клімату рослинництво майже не розвивається. У високорозвинених країнах головним є тваринництво, яке дає більшу частину продукції сільського господарства. Саме воно забезпечує населення основною частиною білкової їжі (м'ясом та молоком). Рослинництво має другорядну роль. Воно переважно обслуговує тваринництво, через що зростають площі під кормовими культурами.

Основною галуззю рослинництва є рільництво, в якому вирощують зернові, технічні, бульбоплідні, овоче-баштанні та кормові культури. Головними зерновими культурами є «три хліби людства»: пшениця, рис та кукурудза. Найбільшими виробниками зерна в світі є Китай, США та Індія.

Головними галузями тваринництва є скотарство, свинарство, вівчарство та птахівництво. За поголів'ям корів виділяється Індія, свиней — Китай, овець — Австралія, виробництвом курячих яєць — Китай. Найбільше м’яса та молока виробляють у країнах Європи та Північної Америки. У більшості країн, що розвиваються, тваринну їжу виробляють та споживають мало.

Транспорт

Забезпечує нормальне функціонування світового господарства і потреби людей у всіх видах перевезень. Транспорт є основою міжнародного географічного поділу праці. Всі транспортні шляхи світу утворюють світову транспорту систему. Нині транспорт щорічно перевозить 100 млрд тонн вантажів та 1 трлн пасажирів.

Основними техніко-економічними показниками роботи транспорту є обсяг перевезень, вантажообіг або пасажирообіг, швидкість, працемісткість, собівартість перевезень, пропускна спроможність трас, маневреніст, залежність від погоди та сезонних змін. Різні види транспорту мають свої переваги і недоліки, тому використовують їх залежно від конкретних умов.

Залізничний транспорт. Основна мережа залізниць склалася на початку XX ст. і нині її розширення є незначним. У наш час залізниці існують приблизно у 160 країнах світу, посідаючи другі місця за вантажообігом (після морського транспорту) та пасажирообігом (після автомобільного). Загальна протяжність залізниць на початок XXI ст. складала 1,25 млн км. У країнах, що розвиваються, будуються нові залізничні траси, у той час як у високорозвинених державах їх протяжність почала скорочуватися. Тут залізниці витісняються автошляхами та авіаційними лініями. Лідером за протяжністю залізниць залишаються США. За ними йдуть Канада, Росія, Індія та Китай. Україні за довжиною залізничних

колій належить XIV місце в світі. Найбільша густота залізничної мережі в Європі — понад 100 км/тис. м. Високим показником густоти залізничної мережі вирізняється Японія — 75 км/тис. км². В Україні цей показник складає 45 км/тис. км².

У період НТР відбулося підвищення екологічності залізничного транспорту за рахунок електрифікації доріг і заміни частини тепловозів на електровози. Найбільшою часткою електрифікованих залізниць вирізняється Швейцарія — 99,5 %. Більше половини доріг переведено на електричну тягу у Нідерландах, Швеції, Італії, Австрії, Україні.

Завдяки запровадженню нових двигунів та безколісних потягів вдалося значно збільшити швидкість на залізницях. Вона сягнула 250—430 км/год. Європа залишається основним регіоном поширення швидкісних залізниць. Вони діють у Франції, Італії та Німеччині. За межами Європи існують швидкісні дороги у СІЛА, Японії та Китаї. Проектується спорудження швидкісних магістралей у Росії, Республіці Корея, Канаді та Бразилії. Підводні швидкісні залізниці працюють у Японії та під дном протоки Ла-Манш у Європі.

Автомобільний транспорт - засіб пересування XX ст. Нині на нього припадає 70 % усієї протяжності світової транспортної мережі. У той час як у розвинених державах 1 автомобіль приходиться на 2—5 чоловік, у країнах, що розвиваються, — на 100—1100 чоловік. У наш час автотранспорт є першим за пасажирообігом, проте лише четвертим за вантажообігом. Це єдиний вид транспорту, який в змозі підвозити вантажі та пасажирів «від воріт до воріт». За останні півстоліття протяжність автодоріг зросла втричі і тепер становить 25 млн км. Особливо важливими є дороги з твердим покриттям, багатосмужні магістралі з кількарівневими розв'язками, які підвищують швидкість просування. Ведеться спорудження автобанів — швидкісних доріг підвищеної комфортності. Найбільша протяжність автомобільних доріг у США (їм належить ¹/4 всієї мережі автодоріг), Індії, Японії та Китаї. Україна за довжиною автомагістралей посідає XIII місце.

Найбільша густота доріг у країнах Західної Європи та в Японії.

Проте автомобільний транспорт має суттєві недоліки.

Морський транспорт є одним з найдавніших, проте і нині зберігає пер-шість у вантажоперевезеннях. 70 % світового товарообігу припадає саме на нього. Бурхливому розвитку морського транспорту у другій половині XX ст. сприяло зростання залежності більшості високорозвинених країн від замор-ського постачання палива та сировини, а також збуту власної продукції. 80 % морських перевезень є міжнародними і лише 20 % каботажними, тобто між портами однієї країни. Одночасно зі зростанням ролі морського транспорту у перевезенні вантажів, він втрачає своє значення у пасажиропотоках. Судна сучасного торговельного флоту світу плавають під прапорами близько 160 держав. Найбільший за тоннажем флот мають Ліберія та Панама, їх першість пояснюється не потребами власного господарства, а наданням розвиненим країнами свого «дешевого прапору». Плавання під прапором країни, що роз-вивається, надає певні пільги. Великий торгівельний флот мають Японія, Норвегія, США, Греція, Росія, Китай. Морський флот України посідає за ва-нтажомісткістю XV місце в світі. Основним товаром, який перевозять морем, є нафта, тому майже ⁴/з всього торгівельного флоту складають судна для рідких вантажів — танкери (з англ. — цистерна).

Географію морського транспорту визначає мережа морських портів, їх у світі існує близько ЗО тис., проте найважливіших, що мають міжнародне значення, — близько 2700. Найбільшими морськими портами світу є Шанхай з вантажообігом 379 млн т/рік (Китай), Сінгапур ~ 363 млн т/рік, Роттердам — 353 млн т/рік (Нідерланди). Найважливіші морські траси проходять через Атлантичний океан. На нього припадає майже ²/з морських перевезень. Зростає роль Тихого океану, частка якого вже становить ¹/₄. На Індійський океан припадає понад ¹/10 об'єму морських перевезень. Більшість шляхів у ньому спрямовані до Перської затоки. Міжнародними морськими каналами є Суецький (Єгипет), Панамський (Панама) та Кільський (Німеччина).

Внутрішній водний транспорт використовує для судноплавства річки, озера та внутрішні судноплавні канали. Він обслуговує переважно внутрішні потреби держав. У зв'язку з невеликою швидкістю та вантажопідйомністю, значною залежністю від сезонних змін, роль у міжнародних перевезеннях внутрішнього водного транспорту незначна. Він посідає останнє місце за пасажирообігом та передостаннє за вантажообігом. Найбільший річковий та озерний флот мають США, хоча за протяжністю внутрішніх водних шляхів вони поступаються Китаю та Росії. У США ³/₄ всіх шляхів припадає на штучні водойми. В Європі найбільшими міжнародними судноплавними річками є Дунай та Рейн, в Азії — Тигр, Ганг та Меконг, в Африці — Ніл, Нігер та Замбезі, в Латинській Америці — Парана та Ріо-Гранде. Для внутрішніх перевезень в Росії найбільше використовуються річки Волга, Об, Єнісей, Лена та ряд судноплавних каналів, що з'єднують Балтійське море з Чорним та Каспійським; в Україні — Дніпро; у Китаї — Янцзи та Великий канал, у Бразилії — Амазонка.

Трубопровідний транспорт виник у середині XIX ст., але великого значення набув у XX ст. Він є найдешевшим для транспортування рідких та газоподібних вантажів. Тому нині посідає третє місце за вантажообігом, поступившись лише морському та залізничному. Трубопроводами транспортується 97% нафти та майже весь природний газ.

Загальна протяжність трубопроводів перевищує 1,5 млн км. З них 700 тис. км складають газопроводи, 500 тис. км — нафтопроводи, решту — продуктопроводи, якими транспортують різні хімічні речовини (аміак, етилен, гас тощо). За протяжністю мереж трубопроводів виділяються США, Росія та Канада. У період НТР виникли підводні трубопроводи. Найдовшим серед них є середземноморський газопровід, що з'єднав Алжир з Італією. Найбільша мережа підводних трубопроводів у Північному морі та Мексиканській затоці. Вже з’явилися перші пульпопроводи, якими транспортують подрібнене вугілля, руди металів, фосфорити, вапняк.

Авіаційний транспорт за темпами свого розвитку випереджає всі інші види транспорту. Повітряні перевезення здійснюються дуже швидко, проте вони є дорогими. Тому використовуються для транспортування вантажів, що швидко псуються: тропічних фруктів, екзотичних квітів, а також пошти. Через високу собівартість перевезень авіатранспорт за вантажообігом займає останнє місце. Проте його роль у перевезенні людей зростає. За цим показником повітряний транспорт поступається лише автомобільному та залізничному, а у міжконтинентальних перевезеннях є навіть першим. Перші позиції за авіаперевезеннями пасажирів посідають США, Японія, Велика Британія, Канада, Франція, Німеччина, Австралія.

Основу світової авіації складає мережа аеропортів. У світі їх нараховується близько 25 тис. Найбільшими серед них вважається 34, причому ¹/₂ з них знаходиться у США. Іноді великі міста обслуговує кілька еропортів: Москву — 5. Нью-Йорк — 3, Париж, Лондон, Токіо, Київ — по 2.

Відомими надзвуковими літаками є «Конкорд» (Франція—Велика Британія) та «Джумбо-Джет» (США), їх швидкість становить близько 2500 км/год. Найбільшим пасажирським літаком в наш час є європейський аеробус А-380, створений спільними зусиллями Німеччини, Франції, Великої Британії та Іспанії. Він вміщує 840 пасажирів. Крім нього, літаками підвищеної пасажиромісткості є «Боїнг-777» (440 чол.) та Іл-86 (330 чол.). В Європі розпочато експерименти зі створення нового аеробуса, розрахованого на 600—800 пасажирів. Аналогічні проекти здійснюються щодо «Боїнгів» у США.

Зовнішні економічні зв'язки

В умовах міжнародного географічного поділу праці та міжнародної економічної інтеграції зростає роль міждержавних економічних стосунків. Головними їх формами є зовнішня торгівля, кредитно-фінансові відносини, науково-технічні зв'язки, надання послуг та міжнародний туризм.

Зовнішня торгівля — найстаріша форма економічних зв'язків між країнами. Вона, з одного боку, забезпечує додатковий ринок збуту продукції, а з іншого, завезення найдешевшої сировини та найновітнішого обладнання. В епоху НТР суттєво змінилася товарна структура міжнародної торгівлі.

³/₄ всієї світової торгівлі припадає на високорозвинені країни. Основним її регіоном залишається Європа. Майже половина її зовнішньої торгівлі зорієнтована на сусідні держави (особливо ЄС), а решта — на США, Японію та країни, що розвиваються. За міжнародним товарообігом та абсолютними розмірами експорту в світі немає рівних Німеччині. Другою за товарообігом є Азія. В ній головними центрами міжнародної торгівлі виступають Японія, Китай, нові індустріальні країни та нафтодобувні держави Перської затоки. Третє місце за обсягами зовнішньої торгівлі посідає Північна Америка, могутнім осередком якої є США. Роль інших регіонів у товарообігу поки що залишається незначною.

Кредитно-фінансові відносини зростають швидше, ніж зовнішня торгівля. Вони проявляються у вивезенні капіталу у двох формах: з одного боку, позичок та кредитів, з іншого, — прямого вкладення грошей у будівництво підприємств на чужій території або придбання вже діючих компаній. Останнє є вигідним внаслідок того, що наближує виробництво товарів та послуг до їх споживача і дозволяє краще вивчати попит та пропозиції на місцевому ринку. Це явище одержало назву «другої економіки». Раніше високорозвинені держави вкладали гроші у господарство країн, що розвиваються. Нині менш ризикованим вважається фінансування інших розвинених країн. Так, США найбільше капіталу вивозять до країн Західної Європи та Канади; країни ЄС вкладають кошти в середині співтовариства та в компанії США. Головна частина японського капіталу спрямована в економіку США та країн Західної Європи. Проте на відміну від інших розвинених країн, Японія до ¹/4 інвестицій вкладає у країни, що розвиваються, особливо нові індустріальні країни Азії та Латинської Америки.

Якщо раніше країни, що розвиваються, були лише об'єктом вкладення грошей розвинених держав, то зараз окремі з них самі вивозять капітал за кордон, наприклад, нафтодобувні та нові індустріальні країни. Крім того, вони все частіше вкладають кошти у компанії США та Західної Європи.

Науково-технічні зв'язки — відносно нова форма співробітництва країн. Вона полягає в обміні та трансфері (купівлі та продажу) науково-технічних знань (патентів, ліцензій, технічної документації), а також у здійсненні міжнародних проектів та розробок, наприклад пілотовані космічні польоти з міжнародними екіпажами на борту.

Усе більше впливає на розвиток світової економіки надання послуг. Раніше

це були переважно транспортні послуги. Так, Норвегію та Грецію називали «морськими візницями». В епоху НТР зросла роль експертно-консультативних послуг (інжинірингу). Особливо вони охопили такі види діяльності, як проектування та будівництво, модернізація промислових підприємств, геологічні розробки тощо. Послуги можуть бути й рекламні, банківські, охоронні, медичні. Це потребує створення мережі установ на території інших держав. 90 % світового експорту послуг та 80 % їх імпорту припадає на високорозвинені країни. Перші місця у торгівлі послугами посідають Японія, США та Німеччина. Японія найбільш відома експортом банківських послуг, США — інжинірингових, рекламних, готельних та страхових.

Однією з форм надання послуг є також міжнародний туризм. Прибутки від нього можна порівняти лише з прибутками від продажу нафти. Сучасний туристичний бум потягнув за собою стрімкий розвиток індустрії туризму. Так, поширилося будівництво готелів, кемпінгів, пансіонатів; створюються туристичні фірми, транспортні організації, навчальні заклади, що готують фахівців з туризму, спеціальні установи торгівлі. Головними видами туризму є оздоровчий (для відпочинку та лікування: пляжний, зимовий, гральний), екскурсійний (пізнавальний), науковий та діловий). Найбільше туристів приваблює Європа. До неї їдуть 65 % всіх мандрівників. Найбільше прибутків від міжнародного туризму одержують США.

Висновок. Світове господарство — це сукупність національних господарств всіх країн світу, що пов'язані між собою всесвітніми економічними та політичними відносинами. Воно склалося внаслідок утворення світового ринку, розвитку великої промисловості та транспорту. Світове господарство остаточно сформувалося у кінці XIX ст. і пройшло такі етапи свого розвитку: аграрний, індустріальний та постіндустріальний. На світовому ринку країни відомі галузями спеціалізації, які склалися в результаті міжнародного географічного поділу праці. Найвищою формою географічного поділу праці є міжнародна економічна інтеграція. Наслідком її є утворення міжнародних економічних угруповань країн: регіональних та галузевих.

Сучасний період розвитку суспільства називають науково-технічною революцією, її головними рисами є універсальність, високі темпи науково-технічних перетворень, докорінна зміна ролі людини у виробництві та військово-технічна революція. Складовими частинами НТР вважають науку, техніку і технологію, виробництво та керування. Науково-технічна революція суттєво вплинула на світове господарство. По-перше, прискорилися темпи розвитку господарства. По-друге, змінився його галузевий склад. Постійно зростає роль невиробничої сфери та скорочується — виробничої. У промисловості найбільшими темпами розвиваються галузі «авангардної трійки»: машинобудування, електроенергетика та хімічна промисловість. По-третє, відбулися зрушення у розміщенні господарства: на географію виробництва менше впливає сировинний чинник, більше — транспортний, трудових ресурсів, екологічний.

У промисловості світу працює близько 20 % населення, вона є найважливішою галуззю виробничої сфери. Близько 80 % промислової продукції дають високорозвинені країни. У структурі промисловості цих держав переважає обробна, а її основними галузями є машинобудування, хімічна промисловість, електроенергетика, кольорова металургія. У країнах, що розвиваються, головними промисловими галузями залишаються добувна, легка та харчова. Паливно-енергетична промисловість у своєму розвитку пройшла три етапи: вугільний, нафтогазовий та перехідний. Паливна промисловість включає нафтову, газову та вугільну промисловості. Найбільше електроенергії у світі виробляють ТЕС (75 %), ГЕС (17,3 %) та АЕС (6,98 %). Нетрадиційними джерелами енергії є сонячні, вітрові, геотермальні, припливні електростанції та біоенергетика.

Машинобудування є найважливішою галуззю промисловості. До його складу входять загальне, транспортне та точне машинобудування. В період НТР пріоритетного розвитку набули автомобілебудування, авіаракетобудування, електроніка. Головними регіонами поширення галузі є Північна Америка, Західна Європа, Східна та Південно-Східна Азія.

Хімічна промисловість забезпечує світове господарство новітніми матеріалами. Вона складається з гірничо-хімічної промисловості, основної хімії та хімії органічного синтезу. Європа, Північна Америка, Східна та Південно-Східна Азія є головними регіонами розвитку хімічної промисловості світу. У лісовій промисловості спостерігається залежність розвитку галузі від розміщення лісових ресурсів. Високорозвинені держави спеціалізуються на виробництві паперу та продукції деревообробної промисловості, країни, що розвиваються, займаються лісозаготівлею. Легка промисловість є однією з найстаріших галузей. У її розміщенні спостерігається зрушення в бік країн, що розвиваються.

У світі спостерігається загальна тенденція до скорочення кількості працюючих у сільському господарстві. Не зважаючи на це, його значення зростає через продовольчу проблему, яка гостро постала у країнах, що роз­виваються. Залежно від особливостей господарювання, у сільському госпо­дарстві виділяють дрібнотоварний сектор, який обслуговує лише власні потре­би родини, та високотоварний, який вирощує продукцію на продаж. Головними галузями сільського господарства є рослинництво (переважає у країнах, що розвиваються) та тваринництво (основна галузь розвинених країн).

Транспортну систему світу складають наземні (залізничний та автомобільний), водні (морський, річковий та озерний) та інші (трубопровідний та авіаційний) види транспорту. Найголовнішу роль у вантажообігу відіграють морський та залізничний транспорт, у пасажирообігу — автомобільний, залізничний та авіаційний. У наш час зменшується значення внутрішнього водного транспорту та зростає роль трубопровідного й авіаційного. Найгустішою транспортною мережею вирізняються країни Європи, США та Японія. В країнах, що розвиваються, також розширюється транспортна мережа.

Сучасне світове господарство не може існувати без різноманітних міжнародних економічних зв'язків. Головними їх формами є: зовнішня торгівля, кредитно-фінансові відносини, науково-технічні зв'язки, надання послуг та міжнародний туризм.

План

1. Виникнення і суть глобальних проблем людства

2. Характеристика найважливіших проблем сучасності:

3. Глобальні прогнози

Висновок.

Використання карт: політична карта світу.

1. Протягом всієї історії свого існування людство стикалося з багатьма проблемами. Проте у минулі століття проблеми носили місцевий характер. Деякі сучасні проблеми набули глобального характеру. Вони виникли у другій половині XX ст. і особливо загострилися в його останній чверті.

Глобальні проблеми стосуються всього людства: всіх країн, народів та верств населення. Вони призводять до великих економічних та соціальних збитків. Тому для подолання глобальних проблем необхідна співпраця в загальнопланетарному масштабі. Наука про глобальні проблеми людства — геоглобалістика, її теоретичні основи заклав український вчений Володимир Вернадський, який розробив вчення про ноосферу — оболонку панування розуму на нашій планеті, яка не може дозволити їй загинути.

Вчені виділяють від десяти до сорока проблем, які нині набули глобального характеру. Всі вони замикаються у трикутнику взаємовідносин: людина — природа — економіка. Найактуальнішими проблемами сьогодення є проблема війни і миру, екологічна, сировинна, енергетична, демографічна, продовольча, подолання відсталості країн, що розвиваються, освоєння Світового океану. Існує багато й інших проблем, які притаманні сучасному світу: дефіцит демократії, бюрократизм, тероризм, криза культури та духовності, поширення «хвороб століття» (СНІДу, серцево-судинних захворювань, раку), проблеми молоді, комп'ютерні злочини тощо.

2. Усі глобальні проблеми тісно пов'язані між собою, тому їх подолати можливо тільки в комплексі. Але слід розподілити глобальні проблеми за їх актуальністю.

Проблема війни і миру. Нині у світі накопичено стільки зброї, що нею можна знищити людство кілька разів. Глобального характеру проблема війни і миру набула з появою зброї масового враження: спершу хімічної та бактеріологічної, а наприкінці другої світової війни й ядерної. Саме застосування останньої унеможливило проведення локальної війни. Аварія на Чорнобильській АЕС у 1986 р. це підтвердила. За розрахунками фахівців після кількох ядерних вибухів на всій планеті за кілька тижнів настане «ядерна зима», наслідком якої буде глобальне зниження температури на 15— 20 °С. В таких умовах зникне все живе.

Офіційно в світі існує 5 країн, які на своїй території мають право утримувати ядерну зброю — це так звані держави «ядерного клубу»: США, Росія, Китай, Франція, Велика Британія. Вони виступають гарантом миру та безпеки в світі. Проте в останній час «неофіційними членам ядерного клубу» стали Індія, Пакистан, Ізраїль, Південна Корея, які всупереч міжнародним нормам утримують на своїй території ядерне озброєння. Існують також «порогові» держави, які володіють технологіями виробництва цієї зброї і можуть її створити у найкоротший час. Серед них Ірак, Іран, Південна Африка, Японія, Тайвань, Бразилія, Аргентина. Це має реальну небезпеку для людства.

З початку 90-х років XX ст. відбувся перехід від конфронтації до співробітництва Заходу і Сходу. У 1994 р. країни НАТО схвалили програму «Партнерство заради миру», до якої приєдналося 24 держави, в тому числі й нейтральні Фінляндія, Швеція, а також Україна, Росія та ряд інших країн.

Але в той же час гостро постала проблема локальних війн та конфліктів. Вони викликані суперечками, що мають характер міжетнічний (Афганістан, Індія, Бангладеш, Нігерія, Чечня в Росії, Косово в Югославії) або прикордонний (Фолклендські острови, між Китаєм та Тайванем, між Індією та Пакистаном, між Сомалі та Ефіопією, між Руандою та Демократичною Республікою Конго). Для врегулювання локальних конфліктів при ООН існує Рада Безпеки та військовий контингент «блакитні шоломи». У 90-х роках XX ст. обмежений контингент ООН був присутнім у 17 країнах.

Екологічна проблема. Різке погіршення стану навколишнього середовища у XX ст. поставило питання про глобальне виживання людства. Найголовнішою екологічною проблемою є забруднення природного середовища. Основними джерелами забруднення атмосфери є автомобільний транспорт та теплові електростанції. При спалюванні нафтопродуктів та вугілля у повітрі зменшується концентрація кисню та зростає частка вуглекислого газу. Наслідком цього є «парниковий ефект», тобто глобальне потепління клімату. За останні 70 років концентрація вуглекислого газу у повітрі зросла на 15 %, а вже у 2030 р. можна очікувати подвоєння його кількості. При згоранні нафти та вугілля у повітря виділяється багато оксидів сірки, які, з'єднуючись з парами води, викликають кислі опади. Вони завдають великої шкоди природним екосистемам та будівлям. Внаслідок роботи деяких галузей хімічної промисловості у повітря виділяються фреони — речовини, що містяться у холодильниках та дезодорантах-розпилювачах. Вони руйнують озоновий шар Землі. «Озонові дірки» вперше були помічені над Антарктидою та Гренландією. У результаті викидів шкідливих речовин у повітря у великих промислових районах утворюються смоги. Розрізняють смоги вологі (Лондонські) та сухі (Лос-Анджелеські). Вони викликають важкі хвороби легень у людини.

Гідросферу забруднюють стічні води, що потрапляють до водойм з полів, промислових та побутових об'єктів. Під впливом людської діяльності відбувається деградація ґрунтів. Щороку вирубується все більше лісів. Нині темпи знищення вологих екваторіальних лісів у 10 разів перевищують швидкість їх відновлення. Тому планета вже втратила їх більше половини. А це — «легені нашої планети». Одночасно йде процес опустелювання. Щорічно площа пустель зростає на 6 млн га.

Сировинна та енергетична проблеми мають багато спільного. Вони ви­никли як глобальні у 70-х роках XX ст. Тоді за прогнозами найбільш песимісттично налаштованих вчених до початку XXI ст. людство мало б вичерпати більшість руд кольорових металів, а до 2025 р. майже всі види мінеральної сировини взагалі. Проте за останній час було відкрито та розвідано багато нових родовищ, зростає видобуток корисних копалин з дна Океану. Проте це тільки відстрочка. Адже мінеральні ресурси є вичерпними і їх запаси не відновлюються. Сировинна та енергетична проблеми з часом все більше загострюватимуться, адже нарощуються темпи розширення виробництв, що потребують все більшої кількості ресурсів та енергії. Зростає й кількість населення, яке потребую все більше електроенергії у побуті.

Існує два шляхи подолання проблем: екстенсивний та інтенсивний. Перший, екстенсивний, передбачає пошук та освоєння нових басейнів та родовищ корисних копалин. Вже розпочато видобуток нафти, природного газу, кам'яного вугілля, розсипів металів та алмазів на шельфі. В майбутньому за допомогою підводного телебачення доведеться освоювати й ложе Океану. На далеку перспективу, за умов певного рівня розвитку техніки, можливо знадобиться освоювати мінеральні ресурси інших планет Сонячної системи та Місяця. Другий шлях, інтенсивний, полягає у переході до якісно нових ресурсо- та енергозберігаючих технологій виробництва, зменшення матеріаломісткості продукції. Необхідне комплексне використання сировини, тобто вилучення з неї всіх корисних речовин. Нині до 95 % мінеральних ресурсів йде у відходи. Можливий також пошук матеріалів-замінників, які б за властивостями не поступалися природній сировині. А в електроенергетиці — перехід до більш широкого використання гідроенергетики та альтернативних джерел енергії.

Демографічна та продовольча проблеми гостро постали у другій половині XX ст. Після Другої світової війни була створена перша спеціальна організація при ООН з продовольства та сільського господарства — ФАО. Це продемонструвало турботу світової громадськості щодо ліквідації голодування та бідності. Згодом до цієї справи приєднався й Світовий банк реконструкції та розвитку.

Причини голодування у країнах, що розвиваються, пов'язані з їх бідністю, нестачею коштів на переобладнання сільськогосподарського виробництва, закупівлю добрив та нових високоврожайних сортів. До того ж з колоніальних часів вони вирощують технічні культури на експорт, часто з монокультурною спеціалізацією, тому продовольчих культур не вистачає.

Проблема подолання відсталості країн, що розвиваються. На територіях країн, що розвиваються, з особливою силою проявляються всі глобальні проблеми людства. Маючи втричі більшу кількість населення, ці держави виробляють у 6 разів менше промислової продукції, ніж високорозвинені країни, а в перерахунку на душу населення у 15—16 разів менше. Тривалість життя тут невисока, через хвороби, голодування та недоїдання, нестачу якісної питної води щорічно помирає 30—40 млн чол.. Всі ці проблеми ще більше загострюються у зв'язку з величезним природним приростом населення. Крім того, на території країн, що розвиваються, не вщухають й міжетнічні конфлікти. Особливо яскраво всі ці проблеми проявляються в країнах Африки — найбіднішому регіоні сучасного світу.

З політичних проблем найхарактернішою є неузгодженість державних кор­донів між сусідніми країнами. Економічні проблеми країн полягають у жебрацькому стані їх господарства. Звільнившись політично, вони мають економічну залежність від колишніх метрополій, їх господарство, як і колись, зорієнтоване на експорт дешевої сировини. Для розвитку власної економіки країнам, що розвиваються, слід закуповувати більш дорогі знаряддя праці. Через відсутність паритету (з латини — рівність) цін на світовому ринку, їх заборгованість високорозвиненим державам постійно зростає. До соціальних проблем, які посилюється великим природним приростом населення, належать голодування, неписьменність, безробіття.

Отже, в країнах, що розвиваються, віддзеркалюються всі глобальні пробле­ми, які можливо розв'язати лише шляхом здійснення системи комплексних реформ у їх соціально-економічній сфері.

Проблема освоєння Світового океану. З другої половини XX ст. в зв'язку з бурхливим розвитком науки і техніки дослідження та освоєння Океану набули глобальних масштабів, що потягло за собою низку проблем.

Загострення продовольчої проблеми викликало підвищений інтерес до біологічних ресурсів Океану. Проте він поки що дає людству лише 2 % продуктів харчування та 12—15 % тваринного білку. Надмірний вилов риби та полювання на морських звірів призвели до зниження біологічної продуктивності Океану.

Глобалізація економіки пожвавила використання Світового океану як важливого шляху перевезення сировини та готової продукції. Це призвело до забруднення води на головних морських транспортних шляхах. Особливо небезпечним стало нафтове забруднення.

Для того щоб подолати проблеми, які виникли під час освоєння Світового океану, слід перейти до раціонального океанічного природокористування, комплексного підходу до його багатств, охорони та відновлення його біологічних ресурсів. Неприпустимим є поширення ядерної зброї на території Океану. Він має бути збереженим для наступних поколінь.

3. Глобальні прогнози. Прогресивні вчені всього світу, усвідомлюючи не­безпечність ситуації, що склалася, розробили чимало глобальних прогнозів на найближчу та далеку перспективу. У 1968 р. була створена неурядова інте­лектуально-аналітична організація Римський клуб, яка займається оцінкою перспектив подолання глобальних проблем людства та створенням моделі світу майбутнього. За своїми поглядами на долю цивілізації вчені розділилися на песимістів та оптимістів. Песимісти вважають, що вже до середини XXI ст. спостерігатиметься глобальна ресурсна, продовольча та екологічна криза, людство не зможе впоратися з усіма глобальними проблемами і почне поступово вимирати, їхніми рекомендаціями є обмежити, а краще призупинити зростання населення і виробництва. На думку оптимістів людству вдається успішно подолати глобальні проблеми та гідно вступити у майбутнє в гармонії з природою. Вони вбачають вихід не в обмеженні народжуваності та згортанні господарства, а у використанні новітніх досягнень НТР для соціального та економічного розвитку. У майбутньому все має бути спрямоване на розвиток особистості людини, її гармонію з природою.

Висновок. Глобальними вважаються проблеми, які стосуються всього людства. Вони виникли у другій половині XX ст. і загострилися в його останній чверті. Глобальні проблеми людства призводять до великих економічних та соціальних збитків і несуть загрозу існуванню цивілізації. До найбільш акту­альних належать проблеми війни і миру, екологічна, сировинна, енергетична, демографічна, продовольча, подолання відсталості країн, що розвиваються, освоєння Світового океану. Глобальні проблеми тісно пов'язані між собою. Для їх подолання необхідна співпраця всіх країн світу.

Дата добавления: 2014-01-07