Тема 1.1. Державне регулювання економіки як функція держави

1. Сутність державного регулювання, його необхідність і практичне значення.

2. Теорії макроекономічного регулювання.

3. Сучасні підходи й принципи державного регулювання економіки.

4. Особливості управління економікою перехідного типу.

1. Національна економіка - велика, складна економічна система, що включає в себе комплекс взаємодіючих об’єктивних і суб’єктивних компонентів. Суб^’єктивні компоненти – це держава, юридичні й фізичні особи. Об^’єктивні компоненти – соціально-економічні відносини, що виникають у процесі взаємодії суб^’єктів економіки.

Регулювати (лат. – упорядкувати) означає вносити порядок у певну діяльність, налагоджувати правильну взаємодію частин системи.

Державне регулювання економіки (ДРЕ) – це вплив держави на соціально-економічний розвиток країни.

Об^’єктами ДРЕ є всі соціально-економічні процеси, що відбуваються у національній економіці в цілому, а також на окремих її рівнях і ланках, тобто і макро-, і мікро-, і мезоекономіка.

Суб’єкти ДРЕ – це суб^’єкти виконання і суб^’єкти впливу.

Суб^’єкти виконання – держава та її інституційні органи.

Суб^’єкти впливу – громадські й політичні об^’єднання, засоби масової інформації, окремі особистості.

ДРЕ як навчальна дисципліна – це навчальний курс, у процесі якого студенти мають набути знань про суть, цілі, форми й методи впливу держави на розвиток економіки в цілому, управління окремими її сферами й секторами.

Предметом дисципліни ДРЕ є вивчення сукупності прийомів, способів і інструментів управління соціально-економічними процесами, що відбуваються у країні.

2. В основі регулювання національної економіки лежать різні економічні теорії. Можна визначити кілька етапів розвитку теорії регулювання економіки.

Меркантилізм – перша економічна школа (XV-XVII ст.), що розглядала золото і срібло як джерела багатства і розробляла рекомендації своїм правителям стосовно розвитку міжнародної торгівлі.

Фізіократи – представники економічної школи (XVIII ст.), які вважали, що єдиною продуктивною галуззю національної економіки є сільське господарство.

Класична теорія регулювання (саморегулювання) – (А.Сміт і Д.Рікардо, друга половина XIX ст.) основним регулятором економічних процесів визнавала ринковий механізм, який ефективно регулює розподіл ресурсів.

Марксизм – економічна школа, заснована К.Марксом і Ф Енгельсом, що обґрунтовувала необхідність знищення приватної власності й конкуренції, заміни стихійного розвитку свідомим, цілеспрямованим впливом держави на соціально-економічні процеси за допомогою плану на основі суспільної власності.

Кейнсіанство – напрямок розвитку економічної теорії, засновником якого вважають видатного англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1882-1946). Обґрунтовує об^’єктивну необхідність і практичне значення державного регулювання економіки.

Теорії неокласичного напрямку визначають необхідність державного втручання в економічне життя суспільства, але зводять його до мінімуму і віддають перевагу непрямим методам державного впливу.

Монетаризм – економічна школа, яка пропонує відмову від широкого втручання держави в економіку, віддає перевагу непрямим методам, насамперед, регулюванню грошового обігу.

Теорія “економіки пропозиції” – неоліберальна економічна теорія, яка пропонує необхідність стимулювання пропозиції, а також зростання ефективності виробництва на основі зниження витрат виробництва, скорочення прибуткових податків, стимулювання інноваційного підприємництва.

Теорія раціональних очікувань – неокласична теорія, яка стверджує, що заходи держави із стабілізації економіки є неефективними.

“Неокласичний синтез” – економічна школа, що поєднала достоїнства неокейнсіанства і неолібералізму і стала теоретичною основою змішаної системи регулювання ринкової економіки.

3. Економічна (господарська) система – упорядкована, скоординована система зв^’язку між суб^’єктами національної економіки.

Ринковий механізм – спосіб організації і функціонування відносин між суб^’єктами господарювання, що базується на принципах економічної свободи, вільної взаємодії попиту і пропозиції, вільного ціноутворення, конкуренції.

Планово-державний механізм (адміністративно-командна система управління) – це жорстко централізоване, тотальне державне управління соціально-економічним розвитком країни на основі директивного плану.

Змішане управління національною економікою – система управління, що ґрунтується на плюралізмі форм власності й органічно подає переваги ринкових і державних регуляторів.

Основні моделі державного регулювання:

1) американська, або ліберальна – при перевазі ринкового саморегулювання і при втручанні держави в галузі, де конкуренція не ефективна;

2) німецька, або неоліберальна – з державним усуненням перешкод вільній конкуренції, а також при концентрованому подоланні кризових явищ;

3) шведська - з домінуванням державного регулювання, насамперед, соціально-трудових відносин;

4) японська, або східноазійська - з активною структурною політикою і протекціонізмом у зовнішній торгівлі

Економічний лібераліз м – (лат. - вільний) система соціально-економічних відносин, в якій домінують ринкові регулятори, а роль держави зведена до мінімуму.

Економічний дирижизм – (лат. - керований) передбачає значний вплив держави на соціально-економічний розвиток країни.

Таблиця 1.1. Характеристика країн економічного лібералізму й економічного дирижизму

Ознака	Країни економічного лібералізму	Країни економічного дирижиєму
Країни	США, Канада, Велико­британія, Австралія та ін.	Швеція, Австрія, Японія, Німеччина та ін.
Участь держави	Мінімальна	Максимально допустима
Державний сектор	Незначний (до 10%)	Значний (10-20%), відіграє суттєву роль
Основні функції	Мінімальні	Широкі
Державні витрати, % ВВП	30-35	40-50
Методи ДРЕ	Переважно економічні й опосередковані (непрямі)	Активне використання прямих, специфічних, а також адміністративних методів

Державне регулювання економіки – це система заходів для здійснення підтримуючої, компенсаційної і регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку і вирішення складових соціально–економічних проблем розвитку національної економіки й всього суспільства.

Підтримуюча діяльність держави – передбачає правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової і виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища тощо.

Компенсаційна діяльність держави – покликана компенсувати недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних і екологічних заходів, організації систем захисту для непрацездатних і малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям тощо.

Регулююча діяльність – передбачає регулювання економічних і соціальних відносин з метою реалізації певних цілей.

Основні функції державного регулювання економіки:

1. Цільова.

2. Стимулююча.

3. Нормативна (регламентаційна).

4. Коригуюча.

5. Соціальна.

6. Безпосереднє управління неринковим сектором економіки.

7. Контролююча.

Виключні функції держави:

· створення правової бази;

· захист конкуренції;

· забезпечення економіки необхідною кількістю грошей;

· мінімізація негативних екстерналій;

· розподіл і перерозподіл доходів;

· виробництво суспільних товарів і благ.

Економічна політика держави – це система соціально-економічних ідей і цілей розвитку країни, основні завдання, засоби їх досягнення, а також діяльність органів державної влади й управління щодо їх реалізації.

Антициклічна політика – спрямована на підтримку певних стабільних темпів економічного зростання.

Структурна політика – передбачає формування сучасної прогресивної і ефективної структури національної економіки.

Державна інвестиційна політика – має на меті регулювання капіталовкладень з метою структурної перебудови виробництва, його технічного і технологічного оновлення та модернізації.

За допомогою амортизаційної політики держава заохочує нагромадження капіталу, але в майбутньому вона стає основою розширення і оновлення виробництва.

Науково-технічна та інноваційна політика держави – діяльність держави, спрямована на розвиток науки й техніки, забезпечення стратегічних наукових і технологічних проривів, впровадження результатів НТП у виробництво.

Конкурентна політика держави має на меті розробку заходів, що стосуються створення конкурентного середовища, підтримки й захисту добросовісної конкуренції, боротьби з монополізмом в економіці.

Таблиця 1.2. Основні види економічної політики

Антициклічна	Грошово-кредитна (монетарна)
Структурна	Бюджетно-податкова (фіскальна)
Інвестиційна	Цінова
Амортизаційна	Зовнішньоекономічна
Науково-технічна	Соціальна
Інноваційна	Регіональна
Конкурентна	Природоохоронна (екологічна)

4. В Україні, яка перебуває на етапі соціально-ринкової трансформації, формується система управління національною економікою.

Мета реформування економіки в Україні – створення соціально орієнтованої ринкової економіки, яка б на основі розвитку національного конкурентоспроможного виробництва забезпечила гідний рівень життя населення, добробут нації в цілому.

Специфічні риси системи державного регулювання економіки України:

· підірвана, але повністю не демонтована адміністративно-командна система управління;

· незбалансованість народного господарства;

· значний зовнішній і внутрішній борг;

· слабка мотивація стратегічної діяльності, перевага тактичного управління;

· відсутність ефективних стимулів високопродуктивної праці й інтересу до виробничого нагромадження;

· велика питома вага державного сектора, низька ефективність управління в ньому;

· затратна ідеологія господарювання;

· нераціональна організаційна структура управління;

· традиційні бюрократизм і корумпованість службовців.

Стратегічна мета державного регулювання трансформаційною економікою:

· створення макро- і мікроекономічних умов для забезпечення повноцінного функціонування ринкових регуляторів, ефективної діяльності суб’єктів господарювання, становлення конкурентоспроможного національного виробництва, збалансованого і стабільного економічного розвитку;

· формування гідних умов життя і праці громадян країни, задоволення їхніх потреб, реалізація соціальних цілей суспільства.

Функції державного регулювання економіки перехідного типу:

· постійні (традиційні): цільова, стимулююча, регулююча, коригуюча, регламентуюча, контролююча, соціальна.

· тимчасові, пов^’язані з реформуванням системи соціально-економічних відносин і створення умов щодо формування ринку.

Дата добавления: 2014-01-07