Організація екологічної експертизи

За своєю суттю вона є колективною роботою і вимагає спеціалістів різного профілю (експертна комісія може складатися з 5-7 і до 200 членів залежно від розміру проекту, який необхідно оцінити). У нашій країні не вистачає як вузьких фахівців-екологів, наприклад, біоекологів, екологів-юристів, геоекологів та ін., так і спеціально підготовлених експертів-екологів з широким поглядом на розв‘язання природозахисних завдань (особливо неординарних), форс-мажорних екологічних ситуацій, тобто спеціалістів широкого екологічного профілю. Процес їх підготовки почався буквально в останні роки і тут також ще багато нерозв‘язаних проблем.

Як правило, працівники експертних організацій лише на формальному рівні (оцінка наявності необхідних документів та їх відповідності державним екологічним стандартам) можуть виконати потрібну експертизу. Для розв‘язання суттєвих питань експертизи необхідно створювати тимчасові колективи і залучати професіоналів-науковців і практиків з інших організацій (спеціалізованих науково-дослідних, навчальних й проектних інститутів, незалежних висококваліфікованих спеціалістів і експертів міжнародних організацій та ін.). Для цього, у свою чергу, потрібно розв‘язувати питання тимчасового вилучення експертів з основного місця їх роботи, організації і оплати їх праці та багато інших складних питань. Непростою також є сама система погодження і прийняття остаточних висновків і рекомендацій, оскільки екологічні проблеми часто є “конфліктними проблемами” (суперечність інтересів і поглядів людей, відомств і організацій). Ці аспекти організації експертної роботи у нашій країні поки ще не налагоджені на належному рівні.

Ефективна, глибока і детальна екологічна експертиза, як правило, організована лише в розвинених країнах світу. Більшість бідних країн не мають її зовсім.

Державне регулювання і управління у галузі екологічної експертизи, статус експерта, обов‘язки замовників експертизи, порядок її виконання, фінансування, відповідальність за порушення та міжнародне співробітництво у цій сфері в Україні регулює закон “Про державну екологічну експертизу” (1995).

Щодо такої експертної оцінки, як екологічний аудит, то його можна вважати своєрідною екологічною експертизою чинних об‘єктів господарства, а також певною оцінкою ефективності виробленого екологічного паспорта підприємства.

3.Зміст планування раціонального природовикористання

Планування раціонального природовикористання й охорони навколишнього середовища є важливою часткою державного регулювання, яке, в свою чергу, складається з оперативного управління та планування стратегії і тактики майбутнього розвитку. Відповідно планування раціонального природовикористання та охорони навколишнього середовища є часткою загального державного регулювання розвитком країни, науковообґрунтованим виробленням стратегії і тактики майбутнього розвитку у сфері державної екологічної політики. Екологічну політику слід розглядати як сукупність науково обґрунтованих принципів охорони і відтворення довкілля, захисту здоров‘я населення і гарантування екологічної безпеки, що базуються на всебічному врахуванні законів суспільно-природної взаємодії і передбачають оптимізацію структури виробничих сил, темпів і пропорцій життєдіяльності суспільства, гарантують сталий розвиток країни.

Основні положення і пріоритети екологічної політики в Україні сформульовані постановою Верховної Ради України “Про основні напрями державної політики в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки” (1998), яка розглядається як Державна програма охорони довкілля в Україні.

До основних пріоритетів охорони довкілля належать:

– формування збалансованої системи природовикористання і потенціалу економічного розвитку країни;

– екологізація технологій усіх галузей господарства;

– поліпшення екологічного стану і запобігання забрудненню в екологічно проблемних регіонах (басейни Дніпра, Чорного і Азовського морів, Донецько-Придніпровського регіону, районів радіаційного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС та ін.);

– будівництво та реконструкція комунальних очисних каналізаційних споруд;

– забезпечення населення якісною питною водою;

– гарантування екологічної безпеки ядерних об‘єктів і радіаційного захисту населення;

– збереження біологічного та ландшафтного розмаїття, заповідна справа.

Основні завдання Державної програми:

– створення мережі ефективної екологічної освіти, виховання та інформування;

– створення ефективної системи правового та організаційного забезпечення у сфері захисту довкілля та населення, екологічної безпеки;

– створення державної системи моніторингу;

– запровадження дійових економічних методів впливу на систему природовикористання і охорони довкілля;

– реструктуризація економіки із суттєвим зменшенням її енерго- і матеріаломісткості;

– захист повітряного басейну;

– управління водними ресурсами на основі басейнового підходу, збереження і захист рік, внутрішніх водойм і морських вод;

– захист і збереження земельних ресурсів;

– розширення і збереження територій з природним станом ландшафту, заповідників, рекреаційних зон;

– підвищення стійкості та екологічних функцій лісів;

– знешкодження, утилізація та заховання відходів;

– зменшення радіаційного забруднення;.

– екологізація конверсії військово-промислового комплексу, поліпшення контролю за його функціонуванням;

– створення системи прогнозування, запобігання й оперативних дій у надзвичайних (кризових, аварійних) ситуаціях.

Результативний механізм планування складається з трьох основних послідовних етапів:

– науково обґрунтованого прогнозування;

– вироблення програм розвитку і розв‘язання основних проблем на основі прогнозів;

– вироблення планів або інших документів для оперативної реалізації завдань програм (тобто, по суті, виконання програм або планів).

Планування охоплює різні об‘єкти і напрями діяльності, відрізняється масштабом території, для якої виробляються плани і програми розвитку. Виділяють таки типи планування:

– загальнодержавне (національне) – на рівні країни незалежно від об‘єкта планування;

– галузеве (відомче) – на рівні окремих господарських галузевих систем (галузі і підгалузі господарства, міжгалузеві комплекси);

– регіональне (територіальне) – на рівні окремих територіально-адміністративних одиниць різного рангу або їх сукупностей (економічні райони та ін.); об‘єкти планування можуть бути комплексними (наприклад, усе господарство району) або по компонентними (наприклад, галузеві економічні райони, окремі компоненти середовища – гідросфера району та ін.);

– компонентне – на рівні окремих середовищних сфер (гідро-, атмо-, біосфери) і природно-географічних комплексів (басейнів рік, природних зон, ландшафтів та ін.).

Дата добавления: 2014-01-07