Федеративна Республіка Німеччина

План

1. Федеративної Республіки Німеччини.

2. Кримінальний процес Франції.

3. Кримінально-процесуальне право Англії.

4. Кримінальний процес Сполучених Штатів Америки.

Досліджуючи кримінально-процесуальне право ФРН, слід звернути увагу, що воно вважається одним із найстабільніших у Європі. У Німеччині заперечується принцип змагальності в кримінальному процесі. Самі німці процесуалісти відносять його до особливого типу, який відрізняється як від інквізиційного, так і від змагального[5, c.404]. Але справжня природа кримінального процесу Німеччині характеризується поєднанням обвинувального (публічного) початку з інквізиційної формою судового розгляду, яке виражається в поєднанні суддею функцій обвинувачення і вирішення справи по суті.

Для будь-якої країни континентальної системи права, в тому числі і для Німеччини, характерно переважне вираження кримінально-процесуального права у формі системи нормативних актів.

Важливі положення для гарантій демократичного розвитку правосуддя передбачила конституція ФРН, прийнята 23 травня 1949 р. У ній закріплені принципи правосуддя і норми про судовий контроль за законністю затримання та арешту. Важливе значення мало й те, що бундестаг ратифікував Європейську конвенцію «Про захист прав людини та основоположних свобод» від 4 листопада 1950 р., яка відповідно до роз’яснень Федерального конституційного суду стала частиною федерального права. У ній проголошені права людини на свободу і безпеку, визначено підстави затримання та арешту, гарантії судової перевірки законності і обґрунтованості утримання під вартою, право кожного на розгляд його справи в передбаченому законом судовому розгляді, презумпція невинуватості, право на захист і виступ в процесі рідною мовою.

Крім Конституції, одним з основних джерел кримінального процесу є Кримінально-процесуальний кодекс ФРН, прийнятий у 1887 р. Нині він діє в редакції від 7.04.1987 р. та складається з семи розділів, названих у законі книгами.

Перша книга - «Загальні положення» - стосується питань підсудності, процесуального становища свідків і експертів, підстав і проведення виїмок, обшуку, затримання, взяття під варту, порядку допиту обвинуваченого, інституту захисту. Друга книга - «Провадження в першій інстанції» - охоплює три стадії кримінального процесу: попереднє розслідування, яке проводиться у формі дізнання прокуратурою, яка вдається до допомоги поліції і так званого слідчого судді для проведення окремих слідчих дій; віддання під суд, що складається з ухвалення рішення про відкриття судового розгляду або про відхилення відкриття судового розгляду з правових міркувань або у зв’язку з недостатністю підозри обвинуваченого у вчиненні злочину; судовий розгляд, який є центральної стадією кримінального процесу і складається з підготовчих дій, судового слідства, судових дебатів, останнього слова підсудного і постановлення вироку. Третя книга - «Оскарження судових рішень» - стосується складання приватної скарги, яка подається на постанову судді або ухвалу суду, апеляції і ревізії, які тягнуть за собою перегляд приговорів, що не вступили в законну силу. Четверта книга - «Відновлення провадження, що закінчилося вироком, який набрав чинності» - представляє інститут перегляду вироків, які набрали чинності, як на користь, так і не в інтересах засудженого з підстав, передбачених законом. П’ята книга - «Участь потерпілого в процесі» - передбачає його участь у трьох формах: у справах приватного обвинувачення, в якості сообвинувача у справах публічного обвинувачення і при розгляді цивільного позову. Шоста книга - «Особливі види провадження» - охоплює провадження з прийняття суддею рішення у формі наказу про покарання обвинуваченого за клопотанням прокурора без судового розгляду; провадження про призначення примусових заходів безпеки за клопотанням прокурора у зв’язку з неосудністю або недієздатністю особи; про конфіскацію, знищення, приведення в негідність предметів, пов’язаних з вчиненням злочинного діяння, якщо ці питання не могли бути вирішені в звичайному порядку. Остання, сьома книга - «Виконання вироку і судові витрати» - присвячена питанням, пов’язаним зі вступом вироку в законну силу, його виконанням і судовими витратами.

За час більш ніж столітнього дії німецький КПК піддавався численним змінам і доповненням. Особлива роль при цьому належить Закону від 19 грудня 1964 р. «Про зміни кримінального судочинства та судоустрою», який став відомий під назвою «Мала реформа кримінального процесу ФРН». Цей закон закріпив вимогу обов’язкового обґрунтування утримання обвинуваченого під вартою у зв’язку з небезпекою втечі або перешкоджання розслідування справи і обмежив термін утримання обвинуваченого під вартою шістьма місяцями; ввів обов’язковий допит обвинуваченого на дізнанні; надав право обвинуваченому після закінчення попереднього розслідування з участю захисника знайомитися з матеріалами справи, клопотати про витребування додаткових доказів і висловлювати своє ставлення до результатів проведеного розслідування на так званому заключному його заслуховуванні прокурором; розширив права захисника на листування і побачення з обвинуваченим, який перебуває під вартою. Пізніше на підставі закону «Про обмеження таємниці листування, телеграфних відправлень і телефонних переговорів» від 13 серпня 1968 р. в КПК було передбачено негласне прослуховування телефонних переговорів, його підстави і порядок. Відповідно до закону «Про зміну кримінального судочинства» від 7 серпня 1972 р. були розширені підстави арешту - небезпека повторного вчинення деяких насильницьких, майнових злочинів і злочинів, пов’язаних з наркотиками.

Однак найрадикальніших змін зазнав КПК в післявоєнний час, у 1974 році. З метою прискорення кримінального судочинства закон «Про реформу кримінально-процесуального права» від 9 грудня 1974 ліквідував інститут попереднього слідства, який до цього традиційно розглядався як попереднє слідство судді, яке давало більше прав обвинуваченому на захист у порівнянні з дізнанням і забезпечувало неупереджене розслідування справи незалежним суддею. Цей же закон скасував норми КПК, які регулювали закінчення попереднього розслідування та надавали право обвинуваченому за участі захисника знайомитися з матеріалами справи, заявляти клопотання, просити прокурора про заключне заслуховування, тобто найважливіші права обвинуваченого на захист, які були передбачені «малої реформою кримінального процесу ФРН». З метою усунення багатомісячних затримок закон встановив тижневий термін оформлення постановлених вироків, але з можливістю в певних випадках продовжувати його. Також було розширено право обвинуваченого на присутність при проведенні суддею слідчих дій.

Закон «Про доповнення першого закону про реформу кримінально-процесуального права» від 20 грудня 1974 року ввів невідомий раніше німецькому кримінальному процесу інститут виключення захисника з процесу. Зокрема, таке виключення можливе, якщо захисник підозрюється в конспіративних контактах з підзахисним або зловживає своїм правом відвідування місця ув’язнення з метою вчинення злочину. У справах про державні злочини допускається виключення захисника з процесу, якщо його участь у справі може створити загрозу безпеці ФРН. Закон встановив для суду право видалення з судового засідання підсудного, якщо він навмисне привів себе в стан недієздатності, порушив порядок в залі суду, і право розгляду справи в цих випадках за відсутності підсудного. Крім цього, закон заборонив захист одним адвокатом декількох підсудних, обмежив право захисника виступати з роз’ясненнями в ході судового розгляду з приводу дослідження доказів, зокрема, після допиту підсудного і поставив використання цього права в залежність від дозволу головуючого.

В 1975-1978 рр. в КПК були, внесені не менш важливі зміни. Так, закон «Про право відмови від дачі показань працівників преси і радіо» від 25 липня 1975 року розширив права на відмову від дачі показань цієї категорії працівників. Закон «Про зміну кримінального кодексу, кримінально-процесуального кодексу, закону про судоустрій, положення про федеральну адвокатуру та закону про виконання покарань» від 18 серпня 1976 р., торкаючись права обвинуваченого на вільне листування та спілкування із захисником, встановив, що всі ділові листи захисника, адресовані обвинуваченому, який утримується під вартою у справах про терористичні організації, повинні направлятися для перегляду відповідному судді. Так званий «закон про заборону контактів» від 30 вересня 1977 року надав право земельним урядам або міністрам юстиції земель забороняти контакти між адвокатом і його підзахисним у періоди терористичної активності. Ряд обмежень прав громадян на недоторканність житла, свободу особистості ввів закон «Про зміну кримінально-процесуального кодексу» від 14 квітня 1978 р. З метою затримання осіб, підозрюваних у приналежності до терористичної організації, розширювалися підстави обшуку житлових приміщень; судді, а в невідкладних випадках - прокурору і поліції надавалося право створювати на вулицях, площах і в інших громадських місцях спеціальні контрольні пункти, на яких громадяни зобов’язані засвідчити свою особу і представити свої речі для обшуку; закріплювалося право прокуратури і поліції затримувати з метою встановлення особистості не тільки підозрюваних у вчиненні злочину, а й будь-яку непричетну до злочину особу, якщо це забезпечує розслідування злочину. Закон наказував, що у справах про терористичні організації при особистих переговорах захисника і обвинуваченого тюремне приміщення, де відбувається побачення, має бути обладнане спеціальною спорудою, так званим розділовим склом, що виключає передачу письмових матеріалів і предметів. Закон «Про зміну кримінально-процесуального кодексу» від 5 жовтня 1978 р., виданий з метою прискорення кримінального судочинства, передбачав, що відвід судді не обов’язково тягне перерву в судовому розгляді, спрощувалося протоколювання слідчих дій судді, дозволялося заявляти клопотання з приводу незаконного складу суду в багатьох випадках тільки до початку допиту підсудного. Закон допускав можливість обмеження обсягу дослідження доказів у судовому засіданні і оголошення документів[17, c.3].

Новий сплеск активності законодавця припадає на 1984-1990 роки. У 1986 р. Закон «Про всезагальний поліцейський розшук» надав поліції право з метою затримання підозрюваних і розкриття злочинів вводити в комп’ютери поліцейських оперативно-довідкових систем оперативну інформацію, зібрану на громадян, а також автоматично «прочитувати» за допомогою комп’ютерів спеціально виготовлені паспорти і посвідчення особи із закодованими в них відомостями про їх власників.

У 1987 р. законом «Про зміни Кримінально-процесуального кодексу» передбачено ряд доповнень до КПК з метою прискорення провадження з кримінальних справ і посилення ефективності кримінального судочинства, зокрема можливості перегляду суддівського наказу про покарання, який набрав законної сили.

У 1992 р. законом «Про боротьбу з нелегальною торгівлею наркотиками та іншими формами організованої злочинності» КПК доповнено параграфами, що регулюють провадження негласних оперативно-розшукових заходів, зокрема оперативне впровадження офіційних співробітників поліції в якості секретних агентів у злочинні організації; таємне фотографування; негласне зовнішнє спостереження; негласне використання відповідних технічних засобів.

У 1993 р. законом «Про розгрузку кримінального судочинства» розширено перелік підстав зупинення кримінальних справ; обмежено з цією ж метою оскарження в апеляційному порядку вироків з призначенням покарань у вигляді незначних грошових штрафів; посилено каральну владу дільничного суду, надавши йому повноваження призначати покарання з позбавленням волі до чотирьох років, а в одноособовому суді – до двох років; передбачено додаткові заходи захисту здоров’я і життя свідків.

У 1997–2001 рр. до КПК внесені доповнення, які розширили підстави негласного прослуховування телефонних та інших переговорів громадян; розширили права потерпілих; підвищили незалежність суддів і судів, розширили поняття подружжя у зв’язку з відповідною реформою в сімейному праві ФРН.

Попереднє розслідування здійснюється прокурором, поліцією і слідчим суддею. Прокурор керує розслідуванням і може проводити його сам у повному обсязі. Саме на ньому лежить обов’язок досліджувати всі обставини справи. На практиці особиста участь прокурорів має місце лише при розслідуванні тяжких злочинів. Для вирішення питання про необхідність порушення обвинувачення перед судом прокурор допитує свідків, експертів, обвинуваченого, дає розпорядження про проведення обшуку, виїмки та інших слідчих дій, встановлює суттєві для справи обставини. Прокурор не вважається стороною в процесі. Відповідно до §160 КПК ФРН він зобов’язаний з’ясувати не тільки обставини, які обтяжують, але і ті, які пом’якшують покарання.

Обвинуваченим вважається особа, щодо якої здійснюється кримінальний процес. Таке процесуальне становище особа займає, якщо вона допитана як обвинувачений або коли у відношенні будь-якої особи прокурор порушує клопотання про проведення процесуальних дій судом. Обвинувачений може скористатися допомогою захисника в будь-який момент провадження у справі. В якості захисників допускаються адвокати і викладачі права в німецьких вищих навчальних закладах. В одному процесі з ними можуть виступати в якості захисників з дозволу суду й інші особи, але тільки в тому випадку, якщо участь захисника у справі обов’язкова. Захисник в кримінальному процесі ФРН вважається не одностороннім представником інтересів обвинуваченого, а самостійним органом правосуддя, який надає юридичну допомогу.

Органи та посадові особи поліції можуть за дорученням прокурора здійснювати розслідування справи в повному обсязі. Вони мають право збирати всі допустимі докази, допитувати обвинуваченого, свідків, залучати експертів тощо. Поліція сама визначає способи та обсяг розслідування, якщо про це немає конкретних вказівок прокуратури. Для запобігання приховування злочину поліція зобов’язана приймати всі невідкладні заходи відразу ж, як тільки їй стало відомо про злочин, не чекаючи при цьому вказівок прокурора. Отримані в ході розслідування документи органи поліції повинні без затримок пересилати в прокуратуру. Однак менш тяжкі та малозначні злочини розслідуються поліцією фактично самостійно. Після закінчення розслідування справа направляється прокурору. На поліцію покладається також безпосереднє застосування примусових заходів.

Суддя має виключно важливі повноваження з застосування під час попереднього розслідування примусових заходів, які обмежують свободу особи. Тільки за наказом судді про арешт обвинувачений може бути взятий під варту. Прокурор може лише клопотати перед судом про видання наказу про арешт. Заарештований повинен бути негайно доставлений до компетентного судді, який не пізніше наступного дня повинен його допитати у зв’язку з висунутим обвинуваченням. У разі затримання особа також має бути негайно, не пізніше, ніж наступного дня, доставлена до судді, який її допитує і вирішує питання про видання наказу про арешт або звільняє затриманого. Арешт як запобіжний захід може бути обраний на строк до шести місяців, у виняткових випадках до одного року. Заарештований має право оскаржити арешт у вищестоящий суд, вимагати скасування наказу про арешт або зупинення його виконання.

У кримінальному процесі ФРН проведення перших слідчих дій означає порушення кримінальної справи (§151-295 КПК).

У кримінальному процесі ФРН зазвичай виділяються три стадії: попереднє розслідування; попереднє слухання; судовий розгляд. В законі передбачені також стадії оскарження в касаційному і ревізійному порядку, відновлення справи за нововиявленими обставинами та виконання вироку.

Найбільш радикальним заходом кримінально-процесуального примусу є утримання обвинуваченого під вартою або слідчий арешт, який проводиться на підставі письмового наказу судді про арешт згідно до §115 КПК. Якщо обвинувачений на підставі наказу про арешт затриманий, то він повинен бути негайно доставлений до судді, який зобов’язаний допитати обвинуваченого про предмет обвинувачення. Якщо обвинувачений не заарештований, то він повинен бути допитаний не пізніше закінчення розслідування. На першому допиті посадовець поліції повинен роз’яснити обвинуваченому, яке діяння ставиться йому в вину. Відповідно до §136 КПК на початку першого допиту обвинуваченому повинно бути роз’яснено, у вчиненні якого злочину він підозрюється, його право, а не обов’язок давати показання, право в будь-який час, ще до першого допиту, клопотати про запрошення захисника, подавати на своє виправдання окремі докази, оспорювати висунуту проти нього підозру[13, 39].

Докази – це джерела відомостей, які поділяються на речі (предмети) та осіб. Під доказуванням розуміється діяльність суду, яка полягає у збиранні, дослідженні та оцінці доказів. Прийнято розрізняти два етапи доказування - вільне, що здійснюється органами дізнання, та суворе, що здійснюється судом. Мета доказування в німецькому кримінальному процесі - встановлення істини. Прийнято вважати, що предмет доказування - головний факт, докази, допоміжні факти і досвідчені положення. Обов’язок доказування цілком і повністю лежить на суді. У стадії попереднього розслідування обов'язок доказування покладено на прокуратуру, яка є органом дізнання. Формально поліція - не орган дізнання, але вона, відповідно до §163 КПК, повинна розслідувати обставини злочину і вжити заходів до того, щоб не допустити протидії з’ясуванню цих обставин. На підставі §161 КПК влада та чиновники поліції зобов’язані виконувати вказівки та доручення прокуратури. Якщо прокурор вважає за необхідне провадження судових слідчих дій, то він порушує клопотання про це перед дільничним суддею.

Дізнання закінчується порушенням публічного обвинувачення або закриттям справи. Згідно з ч.1 §170 КПК прокуратура порушує публічне обвинувачення шляхом направлення в суд обвинувального акта. У 60% випадків дізнання завершується закриттям справи.

На відміну від звичайного провадження попереднє слухання не проводиться у разі так званого прискореного процесу. Прокурор має право безпосередньо в судовому розгляді усно сформулювати перед судом обвинувачення, яке фіксується в протоколі судового засідання. Таке провадження можливе лише за таких умов; справа підсудна судді одноосібно або суду за участю засідателів (Schöffengericht); не може бути призначено покарання понад один рік позбавлення волі; випадок досить простий, і особа може бути засуджена негайно.

Ще одним видом скороченого провадження є процес видання «наказу про покарання». В цьому випадку не проводиться судовий розгляд, а замість вироку суддя за клопотанням прокурора видає наказ про покарання тільки на підставі матеріалів справи.

Заява про злочин подається в прокуратуру, органам поліції або в дільничний суд. Але якщо органи поліції і суд проводять необхідні процесуальні дії, нездійснення яких могло б ускладнити розслідування, і потім зобовязані передати всі матеріали прокурору, то прокурор зобовязаний у всіх випадках вирішити питання про необхідність порушення обвинувачення.

Зупинення виконання наказу про арешт має місце тоді, коли цілі арешту можуть бути досягнуті такими заходами, як застава, порука, підписка про невиїзд або зобов’язання відзначатися в певний час в офіційних установах, залишати квартиру тільки під наглядом певних осіб, не спілкуватися з співучасниками, свідками та експертами. За клопотання заарештованого чи з власної ініціативи суд здіснює усний розгляд законності та обгрунтованості арешту. Суддя може дати вказівку про проедення слідчих дій, які можуть мати значення для вирішення питання про доцільність арешту.

Застосування інших заходів процесуального примусу також віднесено до компетенції судді. Тільки у випадках, які не терплять зволікання, прокурор і поліція можуть без припису судді отримати зразки крові, провести окремі види виїмки, освідування, обшук.

Розслідування закінчується складанням обвинувального висновку та направленням справи до суду, якщо прокурор вважає результати розслідування достатніми для пред’явлення публічного обвинувачення і засудження. В іншому випадку прокурор припиняє процес. Припинення може бути оскаржено вищестоящому прокурору потерпілим або особою, яка заявила клопотання про кримінальне переслідування. У разі відмови ці особи мають право клопотати про винесення судом рішення, яке примушує прокурора висунути обвинувачення.

Відання до суду - стадія, в якій суд без участі шеффенов і прокурора вирішує питання про можливість відкриття судового розгляду або про тимчасове зупинення справи. Віддання до суду не проводиться у справах, що розглядаються дільничним суддею і судом шеффенов в порядку так званого прискореного провадження.

У попередньому слуханні не вирішується питання про винуватість. У цій частині процесу суд, отримавши справу з обвинувальним висновком, зобов’язаний ретельно перевірити, чи зібрані в результаті розслідування достатні докази та чи є підстави для обвинувачення особи у вчиненні злочину. Обвинуваченому вручається копія обвинувального висновку, вирішуються його клопотання та заяви. З метою найкращого дослідження обставин справи суд має право витребувати окремі докази або дати вказівку прокуророві (поліції) надати необхідні докази суду. Якщо суд доходить висновку про достатність підстав для обвинувачення, то виносить рішення про відкриття судового розгляду і допускає обвинувачення (зі змінами чи без них) до судового розгляду. Суд вправі відмовити прокурору у відкритті судового розгляду за наявності правових підстав і недостатньо обґрунтованого обвинувачення. Суд може також зупинити провадження у справі. Після винесення рішення про відкриття судового розгляду, але до його початку, суд може припинити провадження у справі, якщо будуть виявлені необхідні підстави. До підстав припинення справи закон відносить малозначність злочину, відшкодування обвинуваченим завданої шкоди тощо.

Судовий розгляд - центральна стадія кримінального процесу. Вона починається з підготовчої частини, за якою слідує власне судовий розгляд. Судовий розгляд складається з судового слідства, судових дебатів, останнього слова підсудного, постанови та проголошення вироку. Суд зобов’язаний, зазначається у ч. 2 §244 КПК, для встановлення істини досліджувати всі факти і докази, які мають значення для вирішення справи. Поряд з обвинувальним і виправдувальним вироками КПК передбачає ще вироки: про закриття справи і про призначення заходів виправлення і безпеки. У судовому розгляді можуть бути оголошені показання, які були отримані під час розслідування, тільки в тому випадку, якщо допит був проведений суддею. Прокурор не може також привести особу до присяги. У зв’язку з цим доставляння особи до судді для допиту проводиться досить часто. У разі небезпеки невиправданої затримки суддя може дати вказівку про проведення й інших слідчих дій, але всі матеріали після цього передаються прокурору, таким чином, за ним зберігається керівництво розслідуванням.

Прокурор за згодою суду або самостійно може відмовитися від кримінального переслідування, якщо, наприклад, особа є «коронним свідком», або має місце діяльне каяття, або покарання за злочин несуттєве у порівнянні з покаранням, яке буде призначене за інший злочин тощо.

«Коронним свідком» визнається особа, яка вчинила злочин та дала в обмін на звільнення від покарання або його пом’якшення свідчення, які дозволяють розкрити або запобігти тяжким злочинам і затримати осіб, які їх вчинили. У ФРН такі свідки часто використовуються при розслідуванні терористичних злочинів.

В залежності від складності справа може бути розглянута у дільничному суді суддею одноособово або судом у складі одного професійного судді (при значному обсязі справи - двох) і двох засідателів. У земельному суді справа розглядається по першій інстанції великою палатою у кримінальних справах у складі трьох професійних суддів і двох засідателів. Справи про тяжкі злочини розглядаються великою палатою у кримінальних справах в такому ж складі, однак лише за традицією суд іменується при цьому судом присяжних (Schöffengericht), хоча він і не має властивостей, притаманних суду присяжних, оскільки професійні судді і засідателі вирішують всі питання спільно. У Верховному земельному суді Сенатом у кримінальних справах у складі п’яти професійних суддів слухаються справи про державні злочини.

У кримінальному процесі ФРН вироки, які не набрали законної сили, оскаржуються у формі апеляції (Berufung) - вироки дільничного одноосібного суду і дільничного суду шеффенів; і у формі ревізії (Revision) - вироки судів, які розглядають справи про більш тяжкі злочини. Різниця між цими способами оскарження полягає в тому, що в касаційному провадженні перевіряється як правильність застосування закону, так і достовірність встановлених фактичних обставин справи. При перевірці вироку в ревізійному порядку фактичні обставини вважаються встановленими, вони не підлягають перевірці, і досліджується наявність факту порушення процесуального чи матеріального закону нижчестоящим судом.

До особливих видів провадження в кримінальному процесі ФРН відносится, зокрема, провадження про видання суддівського наказу про покарання - спрощене вирішення справ без судового розгляду шляхом видання наказу про покарання (штраф, застереження, заборона водіння автотранспортом, конфіскація майна, знищення предметів, осуд і грошове стягнення стосовно юридичної особи) за письмовим клопотання прокурора.

При вивченні французького кримінального процесу слід звернути увагу, що кримінальний процес Франції відноситься до змішаної формі, властивій країнам континентальної Європи. Для цієї форми кримінального процесу характерні такі риси: наявність самостійної стадії попереднього розслідування, чітке розмежування розслідування і стадії судового розгляду кримінальної справи по суті, причому на відміну від попереднього розслідування судовий розгляд заснований на принципах гласності, усності, безпосередності й змагальності у веденні процесу.

Центральне місце в характеристиці процесуального права Франції займають правові норми. Це пояснюється значним впливом римського права на романо-германську правову сім’ю. Основним джерелом кримінально-процесуального права є закон. Причому для Франції характерна наявність значної кількості нормативних актів, що регулюють кримінальне судочинство, багато з яких відносяться до «делегованого законодавства» (прийняті урядом і затверджені парламентом).

Змішаний кримінальний процес Франції слугував зразком для інших держав континентальної Європи. Законодавче вираження він одержав у Кримінально-процесуальному кодексі Франції 1808 р. (кодексі Наполеона), який діяв 150 років з деякими змінами й доповненнями.

Серед найважливіших нормативних джерел на сьогодні слід відзначити Декларацію прав людини і громадянина 1789 р., Конституцію 1958 р., Кримінально-процесуальний кодекс 1958 р. з безліччю поправок, змін та доповнень[3, c.131-132].

Конститутція Французької Республіки 1958 р. має розділ VIII «Про судову владу», в якому закріплені принципи незалежності, незмінності судової влади, законності. У преамбулі Конституції міститься норма, яка підтверджує дію «Декларації прав людини і громадянина» 1789 р. і презумпцію невинуватості.

КПК Франції вирізняється високим рівнем законодавчої техніки, якістю і детальністю. Весь кодекс складається із п’яти частин, кожна з яких має власну нумерацію статей (всього їх понад 800).

Перша частина складається із п’яти книг: книга 1 «Про провадження з публічного позову та про наслідки», книга 2 «Про юрисдикції, що вирішують справи по суті», книга 3 «Про надзвичайні способи оскарження», книга 4 «Про деякі особливі види провадження» та книга 5 «Про виконавче провадження». У 2000 р. КПК доповнений преамбулою і загальними положеннями.

Друга частина, статті якої мають літеру «R.» – rеgiement (постанова) складається із постанов уряду та декретів, затверджених Державною Радою, стосовно регламентації провадження з кримінальних справ.

Третя частина, статті якої мають літеру «D» – decret (декрет), складається із нормативних актів, що іменуються декретами, більша частина яких присвячена пенітенціарному режиму.

Четверта частина, статті якої миють літеру «А» – аrrkte (акт виконавчої влади), складається з актів міністерств і відомств (МВС, Мін’юсту), які стосуються конкретних питань, що мають кримінально-процесуальне значення.

П’ята частина, статті якої мають літеру «С» – сirculeire (циркуляр, інструкція). Це загальна інструкція щодо застосування КПК, прийнята Міністерством юстиції при введенні кодексу в дію 2 березня 1959 р.

До КПК внесені численні зміни і доповнення.

Джерелами французького кримінально-процесуального права є також і норми міжнародного права:

Серед учасників процесу найважливішим є суд. Судова система Франції відноситься до децентралізованого типу. До судів першої ланки відносяться суди присяжних, виправні та поліцейські трибунали.

Суди присяжних з 1945 р. діють єдиної колегією у складі трьох магістратів і 9 присяжних і розглядають справи про тяжкі злочини. Їх вироки апеляційному оскарженню не підлягають. Відсутність поділу колегій і повноважень присяжних і коронних суддів позбавляє французький суд присяжних його найважливішої ознаки і, по суті, прирівнює його до шеффенского суду (народних засідателів).

Виправні трибунали розглядають справи про кримінальні делікти, покарання за які не перевищує п’яти років позбавлення волі. Поліцейські трибунали вирішують справи про кримінальні проступки, покарання за які не може перевищувати двох місяців позбавлення волі.

Другою інстанцією у кримінальному судочинстві Франції є апеляційні суди, кримінальні палати яких розглядають апеляційні скарги на вироки трибуналів по делікту і провиною. У складі апеляційного суду діє обвинувальна камера, що здійснює контроль над попереднім слідством і віддання під суд.

Систему загальних судів очолює Касаційний суд. Він переглядає вироки нижчестоящих судів на підставі касаційних скарг з питань права, але не факту, він не правомочний вирішувати справу по суті. Причому юрисдикція Касаційного суду не поширюється на виправдувальний вирок суду присяжних, який не може бути опротестовано прокурором.

Основними виконавцями функції кримінального переслідування у французькому кримінальному судочинстві є прокуратура та судова поліція. Прокуратура у Франції представляє собою централізовану систему органів, що знаходиться під керівництвом міністра юстиції.

Загалом, прокуратурає однією із найстаріших державних установ Франції, створена ще у XIV ст. Нинішня її назва «Публічне міністерство». Основні напрямки діяльності – здійснення кримінального переслідування, керівництво діяльністю судової поліції, порушення кримінальтого позову, підтримання обвинувачення в суді, забезпечення виконання судових рішень, які набрали законної сили.

При кожному трибуналі великої інстанції є прокурор республіки, його заступники і помічники. В апеляційних судах є генеральний прокурор і генеральні адвокати. При Касаційному суді Франції існують посади Генерального прокурора, Першого генерального авдоката і 18 генеральних адвокатів. Очолює прокуратуру міністр юстиції [10, c.43]. Прокуратура є процесуальним начальником судової поліції і здійснює нагляд за її діяльністю [15, c.218].

Судова поліція визнається самостійним органом попереднього розслідування, оскільки здійснює поліцейське дізнання, має важливе процесуальне значення. Функції судової поліції в основному виконує національна і муніципальна поліція, а також національна жандармерія. При цьому виділяються різні категорії посадових осіб у складі судової поліції [4, c.20-22]. Так, попереднє слідство проводять: слідчі судді, слідчі камери, «судді з волі та ув’язнення». Слідчі судді та «судді з волі та ув’язнення» діють у складі трибуналів великої інстанції. До складу слідчих камер входять три члени апеляційного суду, один з яких виконує функцію голови слідчої камери. Ці камери здійснюють контроль за діяльністю слідчих суддів, нагляд за органами дізнання, займаються питаними екстрадиції, реабілітації. Спеціалізованими органами попереднього слідства є судді та слідчі судді зі справ неповнолітніх, слідчий суддя і палата з контролю за слідством при військових судах, слідчі комісії при Високій палаті правосуддя та Палаті правосуддя Республіки.

Захищати інтереси обвинуваченого в кримінальному процесі можуть адвокати. Адвокатура Франції заснована ще ордонансом Філіпа ІІІ у 1274р. На неї покладені обов’язки забезпечення права на юридичну допомогу учасникам процесу (затриманому, обвинуваченому, потерпілому, свідкам). Якщо будь-який із цих учасниківпроцесу висунув клопотання про безкоштовну допомогу, то він зобов’язаний надати обґрунтування того, що його щомісячний прибуток не перевищує відповідної грошової суми, розмір якої щорічно визначається спеціальним фінансовим законом.

З 1971 року всі адвокатські спеціальності злиті в єдину адвокатську професію. Створені єдині адвокатські корпорації, які діють при кожному трибуналі великої інстанції. Для французького кримінального процесу характерна значна самостійність захисника від підзахисного [3, c.57].

В останні роки в кримінальному процесі Франції з’явився інститут асистовавного свідка, тобто особи, відносно якої ведеться попереднє слідство. Якщо ця особа сама не заявила клопотання про набуття статусу обвинуваченого, щоб повніше використовувати права на захист, то вона вважається асистованим свідком, тобто свідком, який має захисника і деякі інші права на захист.

Дізнання протікає до порушення кримінального переслідування (публічного позову), під час якого судова поліція встановлює факти порушення закону збирає докази і розшукує осіб, які вчинили ці порушення. Дізнання ведеться під керівництвом прокуратури і контролем слідчої камери.

Існує кілька форм дізнання: загальні (дізнання очевидних злочинів і проступків, початкове дізнання, дізнання у справах про посягання на безпеку держави) та спеціальні (дізнання сумнівною смерті і інститут перевірки особистості), при провадженні яких судова поліція виконує необхідні процесуальні дії, пов’язані, в тому числі, і з забезпеченням прав підозрюваного, термін затримання якого поліцією становить 48 годин. У справах про тероризм і інші посягання на державну безпеку термін затримання збільшується до 72 годин.

Закінчивши дізнання у встановлений законом термін (так, наприклад, дізнання очевидних злочинів або проступку про водиться протягом 8 діб) поліція передає всі зібрані у справі матеріали прокурору для вирішення питання про порушення кримінального переслідування. Цивільний позивач (потерпілий) також може виступити ініціатором порушення кримінального переслідування шляхом подачі скарги слідчому судді, бо прокуратура у Франції порушує кримінальні справи виходячи з концепції доцільності, а не законності. Зацікавлені особи можуть оскаржувати дії прокурора вищестоящому прокурору.

Вищевикладене дозволяє зробити висновок про те, що діяльність поліції носить розшуковий характер. Вона тісно пов’язана з оперативно-розшуковими заходами. Різноманітність дій поліції обумовлює контроль над ними з боку трьох суб’єктів: прокуратури, обвинувальної камери (відносно слідчих дій) і вищестоящих поліцейських чинів [3, c.138]. У теорії кримінального процесу французьке дізнання є загальним розслідуванням (inquisitio generalis), спрямованим на встановлення події злочину і винної особи. Подальше попереднє слідство покликане виконати завдання спеціального розслідування (inquisitio specialis): з’ясувати винність конкретної особи в установленому злочині.

Попереднє слідство може бути розпочате тільки на вимогу прокурора, воно, згідно ст.81 КПК, обов’язкове у справах про злочини, а у справах про проступки проводиться тільки на вимогу прокурора. Попереднє слідство у Франції складається з двох інстанцій: слідчого судді (I інстанція) і слідчої камери при Апеляційному суді (II інстанція).

Отримавши вимогу прокурора почати попереднє слідство, слідчий суддя відповідно до закону проводить всі слідчі дії, які вважає необхідними для встановлення істини. Також слідчий суддя забезпечує обвинуваченому реалізацію його права на захист. Слідчий суддя може дати доручення посадовим особам судової поліції про проведення необхідних слідчих дій, проте вони не можуть допитувати обвинуваченого та проводити очні ставки. Для слідчого судді обов’язкові вимоги прокурора про провадження слідчих дій, але він має право проігнорувати вимоги, з якими не згоден.

На відміну від поліцейського дізнання, попереднє слідство здійснюється в більш змагальній формі. Французькі процесуалісти відзначають наступні особливості попереднього слідства, що забезпечують його змагальність: 1) процесуальне становище слідчого (його належність до судового відомства) робить його незалежним від прокуратури; 2) сторона обвинувачення (прокурор і поліція) зрівнюється в правах зі стороною захисту; 3) є друга інстанція для попереднього слідства - обвинувальна камера апеляційного суду, з дотриманням змагальної процедури вона здійснює відання обвинуваченого до суду і розглядає законність і обґрунтованість попереднього слідства; 4) встановлюється суворий судовий контроль за діяльністю поліції, і чітко визначаються її функції; 5) встановлюються процесуальні гарантії при утриманні підслідного під вартою.

Поняття «запобіжний захід» у Франції немає, проте в КПК міститься розділ «Про судовий контроль і попереднє затримання». Окремо регламентована застава, проте вона формально вважається засобом судового контролю.

У Франції немає граничних строків провадження у справі, на стадії попереднього слідства, згідно з КПК, їх визначає сам слідчий суддя. Однак, якщо слідчий суддя не зробив жодної слідчої дії протягом 4 місяців, голова слідчої камери може вилучити у нього справу і передати її в слідчу камеру для прийняття рішення по суті. За даним фактом скаргу в слідчу камеру може подати і сторона захисту. Після закінчення попереднього слідства і після перевірки матеріалів справи прокурором слідчий суддя остаточно кваліфікує діяння і передає матеріали справи до слідчої камеру, основне завдання якої - перевірка якості роботи слідчого судді, вирішення питання про віддання до суду або про закриття справи, розгляд скарг на дії судової поліції і слідчого судді [12, c.42].

Одним з найважливіших елементів змагальності є формальна рівність сторін. На практиці прокуратура має більшу вагу, ніж сторона захисту. Проте французьке законодавство надає обвинуваченому та його захиснику такі ж права на попередньому слідстві, які є у прокурора. Так, захисник допускається до участі у справі з моменту першого дзвінка обвинуваченого до слідчого судді, має право брати участь у всіх допитах і очних ставках. Сторона захисту вправі знати всі докази обвинувачення, вона має всю повноту прав заявляти клопотання. Наслідком змагальності є розподіл обов’язків доказування між сторонами. Якщо обвинувачений при своєму захисті що-небудь стверджує, то він несе обов’язок доведення цих обставин.

Закінчивши слідство, судовий слідчий передає справу прокурору республіки. Прокурор республіки після схвалення результатів слідства (дачі згоди підтримувати обвинувачення) повертає її слідчому для подальшого провадження. Після цього слідчий вправі справу припинити (при необґрунтованості обвинувачення) або направити справу у відповідну судову інстанцію. Якщо слідчий знайде у вчиненому діянні склад злочину, то він направляє справу в обвинувальну камеру. Він може також винести постанову про часткову необґрунтованість кримінального позову (припинити справу в частині).

Ще однією особливістю попереднього слідства у Франції виступає його двухінстанційність. Слідчий суддя діє як орган першої інстанції. Органом другої інстанції є обвинувальна камера, яка є при кожному апеляційному суді. Вона діє в змагальному порядку в складі голови і двох членів. Її функцією є здійснення нагляду за слідчим суддею і діяльністю судової поліції. Вона володіє правом накладення на них дисциплінарних стягнень. До обвинувальної камері звертаються зі скаргами на слідчого, прокурора і поліцейських чиновників.

Обвинувальна камера здійснює віддання обвинуваченого до суду, яке не розглядається в якості самостійної стадії, а входить в рамки попереднього слідства. По кожній справі обвинувальна камера приймає одне з таких рішень: про направлення справи на додаткове розслідування, про закриття справи, про закінчення слідства і віддання обвинуваченого поліцейському трибуналу, виправному трибуналу або суду присяжних. Після направлення обвинувальною камерою справи у відповідний суд починається стадія судового розгляду.

Особливістю стадії судового розгляду є те, що тут здійснюється не лише розгляд справи і прийняття рішення по суті, але і розгляд скарг на рішення суду. На даній стадії кримінального процесу стосовно до суду асизів можна виділити три етапи: дії до судового засідання; судове засідання; провадження після судового засідання. Судді та присяжні мають рівні права і вирішують питання факту і покарання спільно. Це нетрадиційна форма спільної участі професіоналів і непрофесіоналів у відправленні правосуддя у кримінальних справах. Провадження в суді асизів можна поділити на 2 види: звичайне і заочне. Сутність заочної процедури полягає в тому, що при неявці відповідача протягом 10 днів в суд асизів його справа розглядається заочно.

Справи про проступки розглядаються у виправному трибуналі, який складається з 3 суддів-професіоналів, а справи про порушення суддею - одноосібно в поліцейському трибуналі, який прийшов на заміну інституту мирового судді. Існуюча в даний час у Франції практика «коррекціоналізаціі» дозволяє всупереч правилам про підсудність будь-яке кримінально-каране діяння, незалежно від його тяжкості і характеру, передавати на розгляд виправного трибуналу.

Аналізуючи процедуру судового засідання в поліцейському і виправному судах у Франції, слід звернути увагу на два можливих варіанти: класичну процедуру та особливі види провадження, в яких немає власне судового розгляду: кримінальний ордонанс і штраф в суворо певній сумі. Судовий розгляд має змагальну форму, але в деяких випадках можливий і за відсутності обвинуваченого. Наприклад, заочне провадження здійснюється у разі втечі обвинуваченого з місця ув’язнення після передачі обвинувальною камерою справи до суду присяжних. Щодо порядку, то після подання вимог прокурора і цивільного позивача головуючий допитує підсудного. Потім допитуються свідки, досліджуються речові докази, заслуховуються експерти. Повноваженнями з збирання і дослідження доказів володіють сторони і головуючий в судовому засіданні. Після судового слідства починаються дебати сторін, потім суд виносить вирок.

Французьке право розрізняє такі види вироків: виправдувальні, про зняття обвинувачення (або про звільнення від кримінальної відповідальності) і про засудження. Вирок про засудження може передбачати відстрочку виконання з наданням (або без надання) випробувального терміну. Вирок, який набрав законної сили перегляду не підлягає, за винятком нововиявлених обставин або наявності в ньому фактичної помилки.

У кримінальному процесі Франції існує розгорнута система способів оскарження судових рішень: опозиція, апеляція, касація і ревізія. При, опозиції рішення переглядається тим же судом, який виніс попереднє рішення і має відкладальну дію для первинного рішення. Застосовується щодо рішень, винесених заочно та у справах про проступки і правопорушення. При апеляції справа переглядається вищестоящим судом, виконання першого вироку призупиняється. Може мати місце тільки у справах про проступки і правопорушення. Опозиція виключає апеляцію, і навпаки. Касація - застосовується після вичерпання вищевказаних способів оскарження рішень суду. Касаційний суд виправляє тільки помилки права. Ревізія - застосовується після вищевказаних способів оскарження рішень суду і дозволяє виправляти фактичні помилки після вступу рішення в силу. Ревізія застосовується тільки відносно проступків і злочинів і тільки на користь засудженої особи.

Спрощену процесуальну форму має розгляд справ про деліктт і кримінальні проступки (правопорушення). При цьому, як правило, не проводиться попереднє слідство. Делікти розглядаються у виправних трибуналах в менш складному процесуальному порядку, ніж злочини в суді присяжних. Спрощена процедура властива провадженню в поліцейських трибуналах у справах про проступки, покарання за які не перевищує двох місяців позбавлення волі. Так, розгляд відбувається одноосібно поліцейським суддею. За багатьма справах рішення виноситься заочно на підставі протоколів, складених поліцією. Відсутня підготовча процедура перед судовим розглядом. Поліцейський трибунал приймає справу до свого провадження на підставі: 1) виклику, направленого відповідачу за ініціативою судді (безпосередній виклик до суду), 2) добровільної явки відповідача; 3) рішення органів розслідування про віддання до суду.

Крім того, у справах про кримінальні проступки можливий ще більш простй розгляд: безпосередня сплата штрафу поліцейському агентові, який констатував факт вчинення малозначного правопорушення. Дана процедура отримала назву «штраф за угодою». Вона дозволяє поліції на свій розсуд вирішувати питання про правову природу порушення та форму відповідальності (кримінальна чи адміністративна). Сплата штрафу не звільняє від кримінальної відповідальності, але може вичерпати покарання. Юридично сплата штрафу означає визнання стороною факту правопорушення [4, c.173-174].

Дослідження кримінально-процесуального права Англії має включати наступні положення. Кримінально-процесуальне право англосаксонської системи, насамперед, складається із загального права і права справедливості. Загальне право в Англії було створено Вестмінстерськими суддями, а право справедливості склалося з рішень суду канцлера, які виправляли недоліки загального права. Ось чому право даних країн і за походженням, і за структурою називають прецедент ним [6, c.281].

Основною формою (джерелом) кримінально-процесуального права є судова практика. Рішення, винесені судом, обов’язкові для нього самого і для нижчих судів у аналогічних справах. Іншим джерелом права є закон (статутне право). При цьому закон у порівнянні з судовою практикою відіграє другорядну роль, оскільки для юристів нормативний акт не має сенсу, поки він не розтлумачений судовими рішеннями.

Найважливішими нормативними джерелами англійського кримінально-процесуального права є Велика хартія вольностей 1215 р. і Білль про права 1689 р. Зауважимо, що з 1832 р. роль закону в Англії стала зростати. Останнім часом прийнято ряд найважливіших нормативних актів, серед них Закон про суди 1971 р., Закон про магістратські суди 1980 р., Закон про Верховний суд 1981 р., Закон про поліцію і докази у кримінальних справах 1984 р., Закон про державних обвинувачів 1985 р., Закон про суди і правове обслуговування 1990 р., Закон про кримінальне правосуддя і публічний порядок 1994 р. і Закон про кримінальний процес і розслідування [1, c.22]. Вищесказане дозволяє зробити висновок, що в сучасній Англії серед джерел права законодавство посідає не менше місце, ніж.

Великий вплив на судову діяльність має юридична доктрина. Стадії кримінального процесу Англії: досудове провадження; попередній розгляд справи (віддання до суду); судовий розгляд; апеляція. Символом англійського процесу є змагальність, яка існує і на досудових стадіях; розгляд питань цивільного характеру в рамках кримінальної справи не допускається. Злочинні діяння в Англії складаються з трьох рівнів; злочини, які переслідуються за обвинувальним актом; злочини, які можуть розглядатися в сумарному (спрощеному) порядку; змішані (гібридні) злочину. Крім того, всі злочини поділяються на арештні і неарештні. Для кожного виду злочинних діянь передбачена законом певна процедура і відповідна система кримінальних судів. Англійське доказове право, засноване на прецедентах, дуже складне і є окремою галуззю права. Теорія доказів розрахована, в першу чергу, на присяжних, оскільки має на них великий вплив, є цілий ряд правил, мета яких - обмежити подібний вплив на присяжних. В даний час, в силу континентального впливу, в Англії порядок збирання доказів став більше регламентуватися законом.

Досудове провадження в Англії здійснюють: поліція, дирекція публічних переслідувань, відомство з боротьби з тяжким шахрайством, коронери, приватні особи та організації (наприклад, страхові компанії).

Найважливішим суб’єктом процесу є обвинувач. Приватно-позовний початок в англосаксонському процесі допускає можливість для кожного громадянина виступати обвинувачем у справі особисто або за допомогою адвоката. До 1985 року в Англії не було служби державного обвинувачення, і в судах виступали адвокати, які представляють інтереси уряду. В даний час така служба існує. Державне обвинувачення по тяжким злочинам здійснює через своїх помічників директор публічних переслідувань, який призначається генеральним атторнеєм з числа баристерів або соліситорів [1, c.92-96]. Також основними учасниками процесу виступають захисники, організації яких, до речі, були попередниками прокуратури. В Англії найстаршими корпораціями захисників є баристери і соліситори. Баристери вважаються елітою і працюють в судах, а соліситори займаються клієнтами і збирають доказовий матеріал на досудових етапах. З 1990 року жорстка межа в їх функціях стала стиратися. До того ж з’явилася нова категорія правозаступників - адвокати, які мають право виступати в судах.

Для Англії характерна складна судова система. В Англії виділяються вищі і нижчі суди. Вищі суди представлені Верховним судом, який складається з Високого суду, Суду корони і кримінального відділення Апеляційного суду. У деяких справах вищою інстанцією виступає Апеляційний комітет палати лордів.

Магістратські суди – основна ланка судової системи Великої Британії. Розглядають понад 95% кримінальних справ. Застосовують штраф або позбавлення волі на строк до 6 місяців. Якщо магістрати приходять до висновку, що обвинувачений заслуговує більш тяжкого покарання, вони передають справу до Суду корони. Магістратські суди проводять також попереднє слухання в справах про злочини, що переслідуються за обвинувальним актом. Вирішують питання щодо достатності доказів для віддання обвинуваченого до Суду корони [9, c.70].

Суд корони– це кримінальний суд, який розглядає по першій інстанції за участю присяжних справи про найбільш серйозні злочини. Кількість присяжних від 10 до 12. Виправдувальні вироки, винесені судом присяжних, апеляційному оскарженню не підлягають.

Апеляційний суд має цивільне і кримінальне відділення. До складу суду входять лорд-канцлер, колишні лорд-канцлери, лорд – головний суддя, який очолює цивільне відділення, а також до 18 лордів апеляційного суду. Апеляції на судові вироки розглядаються не менше як трьома суддями. Проміжні апеляції можуть розглядатися одним чи двома суддями.

Відділення королівської лави Високого суду розглядає по першій інстанції найбільш складні цивільні справи й апеляції на вироки магістратських судів з кримінальних справ. На правах складових частин цього відділення функціонують: Суд адміралтейства, в якому розглядаються спори з морських перевезень, зіткнення кораблів і відшкодування пов’язаних з цим збитків тощо; Комерційний суд, якому підсудні спори торговельного характеру.

Суд коронера. Коронер – посадова особа, обов’язком якої є проведення дізнання щодо нещасних випадків з летальним кінцем або смерті за неясних обставин. Під час проведення розслідування здійснює огляд трупа, опитує свідків, проводить розшук підозрюваної особи, може заарештувати її без санкції суду. Коронер скликає спеціальне журі присяжних, які мають визначити причини смерті, спираючись на докази, встановлені коронерським дізнанням, та зафіксувати її відповідним вердиктом. Якщо коронерське журі дійде висновку, що смерть була природною або внаслідок випадку чи неспровокованого самогубства, то на підставі вердикту справа закривається. При встановленні обставин, які свідчать про насильницьку смерть або спровоковане самогубство, ухвалюється вердикт для суду, але дізнання коронера не повинно закінчуватись висновком щодо винуватості когось у вчиненні злочину чи остаточним висновком щодо причини насильницької смерті. Цей вердикт разом з матеріалами дізнання направляється до суду або до прокурора, який проводить повне розслідування.

Генеральний атторней– королівський юрист, юридичний радник Уряду і Королеви. Призначається безпосередньо Королевою. Здійснює загальне керівництво Королівською службою переслідування, приймає рішення про доцільність переслідування конкретних осіб, підтримує обвинувачення в судах у справах про нанесення шкоди Королеві, Уряду або його членам.

Королівська служба переслідування почала свою діяльність з 1986 р. Представляє собою систему спеціалізованих державних органів виконавчої влади, до якої входять: а) місцеві підрозділи, які здійснюють основну роботу з організації та здійснення кримінального переслідування; б) середня ланка, яка здійснює переслідування у справах про злочини підвищеної небезпеки і складності, а також координує діяльність місцевих підрозділів; в) дирекція публічних переслідувань. Директора публічних переслідувань призначає Генеральний атторней, він же і керує діяльністю служби переслідування.

Функції та повноваження служби переслідування: доручення поліції початку провадження кримінальних справ; нагляд за дотриманням законності розслідування органами поліції; здійснення кримінального переслідування в судах та інструктаж адвокатів, яким ця служба доручає провадження конкретних кримінальних справ і які виступають як переслідувачі в судах; взаємодія з іншими правоохоронними органами.

У кожній кримінальній справі, яка надходить із поліції, королівський переслідувач має відповісти на 2 питання: 1) чи зібрані достатні докази для здійснення кримінального переслідування певної особи в суді; 2) чи буде відповідати публічним інтересам таке переслідування.

Поліція заснована ще в 1663 р. Найбільшою є Лондонська столична поліція, штаб-квартира якої іменується Скотленд Ярдом. Ядро поліції – констеблі. Вони проводять основну роботу з виявлення, попередження та розслідування злочинів. Деякі із поліцейських займаються детективною діяльністю на постійній основі у складі підрозділів. Детективи в контакті з криміналістами (працівниками науково-технічних підрозділів) займаються розслідуванням найбільш складних справ.

Розслідуванням кримінальних справ займаються також й інші органи:Податкова служба; Інспекція охорони здоров’я і санітарної безпеки; Департамент соціального забезпечення; Митна служба; Інспекція з питань заробітної плати тощо.

Досудове провадження в Англії. Цей етап розслідування розглядається як застосування судом попередніх заходів кримінально-процесуального характеру (ордера на арешт, обшук). Тому він лише в незначній мірі регламентується процесуальним законом. Регламентуються тільки: правила допиту підозрюваного і забезпечення його права на захист, правила арешту, правила обшуку. Термін затримання підозрюваного в Англії - 4 доби; у справах про тероризм (закон 1989 р.) - до 7 днів. У кримінальному процесі Англії з 1679 р. діє інститут «Хабеас Корпус», згідно з яким кожна людина, яка вважає, що її арешт (затримання) незаконне, може звернутися до суду за перевіркою і обґрунтованістю його утримання під вартою.

Стадія поліцейського (позасудового) розслідування - перша стадія кримінального процесу, що включає в себе чотири етапи: 1) припинення вчинення злочину, 2) розслідування до арешту, 3) арешт, 4) реєстрацію арештованого і поліцейське розслідування після арешту.

Самі англійські юристи не відносять дану стадію до кримінального процесу. Діяльність в ній має адміністративну природу і її важко відрізнити від оперативно-розшукового провадження. На цьому етапі поліція діє як сторона за рамками процесу, або «допомагаючи» потерпілому в його розслідуванні, або представляючи порушені інтереси держави. Цим пояснюється, чому обвинувач в Англії вважається адвокатом або довірителем держави [11, c.14]. В результаті поліцейського розслідування не з’являються судові докази, і поліцією не приймаються рішення по предмету кримінально-правового спору між обвинуваченим і державою. На даній стадії відбувається лише відшукання, виявлення носіїв доказової інформації, які будуть згодом представлені в суд. Ось чому офіцери поліції не складають протоколів, а пишуть звіти. Ця інформація стане змістом доказів тільки в судовому засіданні, наприклад, після допиту офіцера або експерта як свідка обвинувачення.

Поліцейське розслідування з кримінально-процесуальної точки зору регулюється лише одним загальним правилом - «правилом про виключення»: докази, отримані з порушенням закону, не мають юридичної сили. Обвинувальний вирок суду може бути заснований тільки на допустимих доказах, тому зі сфери судочинства виключаються всі дані, отримані з порушенням «належної правової процедури». Згідно з принципом «плоди отруєного дерева» всі наступні відомості, отримані на підставі недопустимих доказів (якщо вони не були виявлені без їхньої допомоги), також виключаються з розгляду. Наприклад, недопустимим буде допит свідка, який встановлений в результаті вимушеного визнання обвинуваченого. Якщо обшук був проведений незаконно, то вилучені предмети, їх огляд, експертне дослідження, а також інші засновані на цих даних дії не матимуть юридичного значення. За загальним правилом не допускаються в суді «свідчення по слуху» (похідні докази).

Правило про виключення виступає в якості санкції для сторони, яка порушила правила гри. При цьому англо-американське судочинство відмовляється від прагнення до об’єктивної істини як мети процесу [14, c.110]. Тому виключаються навіть ті докази, які не викликають сумнівів з точки зору достовірності. У той же час правило про виключення вимагає обмежувального тлумачення, щоб санкція застосовувалася не до правосуддя, а до сторони обвинувачення.

Цікавим є англійське правило привілеї проти самовикриття, яке вважається одним з основних принципів кримінальної процедури. Коротко воно звучить так: ніхто не зобов’язаний свідчити проти себе. Походження даного правила пояснюється наступними причинами. Обвинувачений (підозрюваний, підсудний) має двоїсте становище в процесі. Він одночасно є стороною й джерелом доказової інформації. Якщо розшуковий процес бачить у ньому лише останнє (об’єкт дослідження, з якого необхідно витягти достовірні відомості навіть за допомогою тортур), то змагальний визнає обвинувачуваного суб’єктом суперечки, від якого залежить результат справи. Отже, дача свідчень постає не як його обов’язок, а як право, яке йому попередньо роз’яснюється. При цьому обвинувачений виступає в якості сторони (коли він представляє пояснення - версію захисту) і як джерело доказів (коли він дає показання по предмету доказування).

Процесуальна реалізація привілею проти самовикриття в країнах загального права відрізняється від його реалізації в континентальному процесі. У вітчизняному кримінальному судочинстві обвинувачений ніколи не попереджається про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань, а в Англії при згоді підсудного дати показання до нього застосовується процедура допиту свідка. Тоді він несе кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань і за відмову відповідати на питання суду.

Поліція діє як пред’явник кримінального позову, тому її дії спрямовані на отримання обвинувальних доказів, особливо визнання обвинуваченого. Визнання арештованого може бути використане для обґрунтування обвинувального вироку за допомогою показань про нього поліцейського в суді, якщо воно дано добровільно. Добровільність визнання - це головна умова його допустимості.

Отже, поліцейське розслідування є підлеглим пошуковому методу регулювання. В результаті дій поліцейських не з’являються судові докази. Отримана поліцією інформація служить «заготовками» для судового розгляду.

Стадія попереднього розгляду справи в суді не є абсолютно обов’язковою. В ході попереднього розгляду справи вирішуються такі питання: віддання обвинуваченого суду (чи треба його судити); доказовий матеріал перетворюється на судові докази (свідчення свідків під присягою); остаточно формулюється обвинувачення судом; вирішується питання про застосування заходів кримінально-процесуального примусу.

Процедура попереднього розгляду справи проходить за схемою: дослідження доказів судом, дебати сторін, винесення рішення судом. Досудове дослідження обставин справи обвинуваченням і захистом - дану стадію складають три етапи: прийняття рішення про обвинувачення, подача обвинувального документа в суд і розгляд його суддею.

Якщо у справі арешт проводився без судового ордеру (при отриманні якого докази розглядаються і оцінюються магістратом), то справа передається в атторнейску службу для прийняття рішення про обвинувачення. Обвинувачем у справі може виступати і приватна особа або приватний адвокат, що особливо поширене в Англії. Характерною особливістю процесу є доцільність обвинувачення - обвинувач не зобов’язаний переслідувати кожного злочинця і розкрити кожний злочин.

Атторней направляє обвинувальний документ (проект постанови про притягнення як обвинуваченого) в суд для санкціонування арешту магістратом, який перевіряє його законність і обґрунтованість без участі арештованого, публічно, офіційно, без змагання. У разі визнання арешту і обвинувачення обґрунтованими арештований повинен без затримки особисто постати перед судом для пред’явлення обвинувачення. Даний етап провадження у справі називається первісною явкою обвинуваченого до суду.

З моменту первісної явки арештованого в суд найчастіше і з’являється інший найважливіший учасник судочинства - захисник. Він може вступити в процес відразу після арешту. Якщо обвинувачений бажає мати приватного, а не державного захисника, то його призначення може затягтися до наступної стадії - попереднього слухання справи.

Процесуальне значення даного етапу полягає в тому, що суд стверджує обвинувальний документ після його перевірки за допомогою змагальної процедури. Суд пред’являє первинне обвинувачення підозрюваному, притягуючи його як обвинуваченого. Саме суд, а не обвинувач, вислухавши доводи сторін, обирає запобіжний захід.

Теорія кримінального процесу виділяє чотири судові стадії: віддання до суду, судовий розгляд, перегляд вироків, яки не вступили і які вступили в законну силу.

Віддання до суду в англосаксонському процесі здійснюється в формі попереднього слухання справи магістратом за участю сторін і має за мету визначення достатності доказів для підтримання обвинувачення в судовому розгляді. Попереднє слухання відбувається в змагальній формі, обвинувач представляє достатні, на його думку, докази, а захист вправі їх досліджувати (піддати перехресному допиту свідків) і оскаржити, а також представити свої докази.

До початку судового слідства суд зачитує обвинувальний акт (або інформацію) обвинуваченому і питає його по суті обвинувачення, чи визнає він себе винуватим, невинуватим або відмовляється оскаржувати обвинувачення. Відповідь обвинуваченого відіграє істотну роль для подальшого провадження.

Якщо підсудний визнає провину або відмовляється оскаржувати обвинувачення, то справу одразу направляють для винесення вироку, минаючи стадію слухання справи. Визнання підсудним провини означає не формальний доказ для встановлення істини, а акт розпорядження сторони. Згода сторони захисту з обвинуваченням означає відсутність спору. Воно в приватно-змагальному процесі обов’язково для суду, який в обвинувальному вироку констатує безперечність - правильність обвинувачення. Враховуючи, що суд пов’язаний вимогами обвинувача і захисту, створюється теоретичне обґрунтування і реальна можливість для угод про визнання провини.

Угоди про визнання вини (plea-bargain) є характерною рисою острівного кримінального процесу. Вони є угодами сторони обвинувачення зі стороною захисту, за якими обвинувачений визнає себе винуватим по всім пунктам або у частині пред’явленого обвинувачення в обмін на зменшення можливого покарання [8, c. 167].

Отже, коли підсудний заявив про свою невинуватість, після підготовчих процедур (ознайомлення з доказами іншої сторони (discovery) або спростування обвинувачення: заява клопотань про визнання недопустимими окремих доказів або необґрунтованим всього обвинувачення) починається слухання справи. Суд складається з двох колегій: коронних суддів і присяжних засідателів (від 6 до 12 осіб). Згідно англосаксонської доктрини перші вирішують питання права, а другі - питання факту.

Судовий розгляд побудований на основі змагальності. В числ

Дата добавления: 2014-01-07