Поховані елювіальні та делювіальні утворення

Рифи

Викопні рифи та біогерми являють собою нешаруваті, первинно відокремлені маси органогенних вапняків (іноді доломітів) у формі підземних пагорбових піднять чи плоско-опуклих лінз, які різко виділяються серед оточуючих їх шаруватих карбонатних порід (рис. 9.1).

Рисунок 9.1 - Схема викопного рифа (“Шихана”) Тра-Тау (на схід від Ішимбая). За Д.В. Наливкіним.

Біогерми являють собою дрібні, а рифи – крупні тіла такого типу. Розрізняють коралові, моховаткові, водорослеві та інші рифи. Розміри і форми рифів різноманітні. Із сучасних рифів найбільших розмірів досягає Великий Бар’єрний риф Австралії. Це гігантський вапняковий масив довжиною біля 2000 км, шириною 200 км і товщиною не менше 400 м.

Викопні рифи широко відомі серед верхньопалеозойських порід в Приураллі, в юрських і крейдових відкладах Паміру, Криму, Кавказу.

При картуванні рифів окрім вирішення питань про їх вік і умови розвитку необхідно звертати увагу на внутрішню будову рифових масивів і співвідношення рифових побудов з підстеляючими і перекриваючими породами.

Схили викопних коралових рифів часто відрізняються значною крутизною, досягаючи 60⁰. Особливо велика ця крутизна у верхній частині, в зоні росту коралів. Звичайні нахили бокових поверхонь сучасних рифів складають 8-17⁰, а їх верхівка майже плоска. Внаслідок цього, положення осадів, які відкладаються на схилах рифа, аналогічне розташуванню шарів в антиклінальній складці із зрізаним ядром.

Рифові споруди можуть підстелятися будь-якими породами, наприклад, глинами і пісковиками. Значні ускладнення виникають при виявленні одновікових із рифами, але фаціально різних утворень. Справа в тому, що круті схили рифових масивів являють собою природні границі в морських басейнах, що розділяють не тільки області накопичення різних осадів із різкою зміною товщин у одновікових товщах, але й області розселення різних видів органічного світу.

Часто теригенні або карбонатно-теригенні породи, які накопичуються за рифовими бар’єрами, біля їх схилів з боку відкритого моря не тільки вміщують інший комплекс закам’янілостей, але й залягають гіпсометрично значно нижче рифових вапняків, одночасно з ними утворених.

Седиментація осадів на рифах або навколо них, яка відбувається одночасно, або після утворення рифів, придає контакту прилягаючу будову. Більш молоді відклади різко закінчуються біля крутих бокових поверхонь рифів.

Сучасні і викопні рифи можуть мати конічну, кільцеву і валоподібну форму (бар’єрні рифи). Рифи більш стійкі до денудації, ніж вміщуючі породи, тому рифові споруди часто досить добре виражені в рельєфі. З рифами пов’язані родовища бокситів, самі рифогенні вапняки мають широке застосування в хімічній промисловості, як облицювальне та декоративне каміння, як флюсовий матеріал в металургії. Форма масивів, пористість і проникність самих вапняків за умови перекриття їх слабо проникними породами, перетворюють їх в структури, які є літологічними пастками для нафти.

Картування і вивчення викопних рифів (біогерм) являє собою складну задачу. Д.В. Наливкін вказує наступні характерні особливості рифових масивів:

1) - переважання або великий розвиток масивних, нешаруватих органогенних вапняків; в околицях масивів і в середині їх зустрічаються шаруваті вапняки;

2) - неправильна конусоподібна, пагорбоподібна або опукло-лінзовидна форма;

3) - чіткі, часто різкі обриси;

4) - певні закономірності в розповсюджені, частіше всього викликані зв’язком з тектонічними структурами (підняттями і опусканнями).

Делювіальні і елювіальні утворення дуже рідко зберігаються серед осадових порід. Вони майже завжди руйнуються наступними процесами і переходять в алювіальні і делювіальні утворення, які мають відносно велику товщину і широке розповсюдження.

Особливе значення у цьому типі порід мають поховані елювіальні і делювіальні утворення, розвинуті на інтрузивних масивах.

В геологічній літературі багато прикладів “поступового” переходу гранітів в пісковики. При цьому виникає певне орієнтування в розташуванні окремих мінералів: в першу чергу відкладаються слюди, а потім відбувається сортування зерен за розміром і, нарешті, з’являється шаруватість, властива пісковикам.

В умовах інтенсивного вивітрювання на поверхні гранітів накопичується потужна товща елювію і делювію, верхні горизонти якої при опусканні всієї території і трансгресії моря перемиваються і дають початок шаруватим пісковикам, які складаються із тих самих мінералів, що і граніти (рис. 9.2).

Рисунок 9.2 - Контакт докембійських гранітів і середньодевонських пісковиків в басейні р. Кальміус

Дата добавления: 2014-01-07