Форми і механізми інтеграції національної економіки у світове господарство

Процес інтеграції полягає у взаємному пристосуванні й об'єднанні національних господарств декількох держав з однотипним соціально-економічним устроєм.

Економічна інтеграція - це об'єктивний, усві­домлений і направлений процес зближення, зрощення і взаємодії національних господарських систем, що містить потенціал само­регулювання і саморозвитку, в основу якого покладено економічний інтерес самостійних господарюючих суб'єктів і міжнародний по­діл праці.

Наукова думка виділяє два шляхи інтегрування країни до світового господарства:

1. еволюційний. Цей шлях базується на інстинктах са­мозбереження, еволюційному розвитку потреб людства та науково-тех­нічному прогресі.

2. прискорена інтеграція, основним методом реалізації якої є загарбницькі ві­йни або їх загроза з обов'язковою вимогою формування міжнародних та міжтериторіальних об'єднань з примусовим перерозподілом ресурсів.

Інтеграційні об'єднання в світі розрізняються за глибиною процесів, що в них відбуваються. Історично інтеграція еволюціонує через кілька форм, кожна з яких свідчить про ступінь її зрілості.

Рис. 14.1. Форми міжнародної економічної інтеграції

Першою, найпростішою формою наближення країн одна до одної є підписання преференційних торгових угод. Вони підпи­суються або на двосторонній основі між окремими країнами, або між уже існуючим угрупованням та окремою країною. Відповід­но до цього країни створюють одна одній режим найбільшого сприяння. Преференційні угоди передбачають збереження наці­ональних митних тарифів кожної країни, що підписала їх, ніяких міждержавних органів для управління не створюється.

Другою формою інтеграції є зона (асоціація) вільної торгівлі (ЗВТ), що передбачає створення пільгової зони регіонального типу, у межах якої відбувається повна відміна митних тарифів у взаємній торгівлі при збереженні національних митних тарифів у відносинах з третіми країнами. В умовах зони вільної торгівлі зростає внутрішня, а на цій основі і взаємна торгівля країн-членів. Зона вільної торгівлі може координуватися невеликим міждержавним секретаріатом, що діє в якійсь із країн-членів.

ЗВТ є торговельним режимом, який не забирає у її країн-членів жодної частки їхнього національного суверенітету, неза­лежності їхньої зовнішньоторговельної політики. ЗВТ не започа­тковує незворотних інтеграційних процесів між країнами.

Третім, більш розвиненим за ступенем інтегрованості, рівнем економічної інтеграції є митний союз (МС). Це узгоджена від­міна групою країн національних митних тарифів і введення спі­льного митного тарифу та єдиної системи нетарифного регулю­вання торгівлі щодо третіх країн. Метою створення цього союзу є полегшення взаємної торгівлі країн-учасниць. Він передбачає безмитну внутрішньоінтеграційну торгівлю товарами і послуга­ми, повну свободу пересування їх всередині регіону.

Країни-члени МС вже не виступають у міжнародних торгове­льних відносинах як самостійні суб'єкти, вони втрачають частку свого національного суверенітету. Щоб управляти єдиним зов­нішнім митним тарифом, країни-члени МС змушені впровадити спільну зовнішньоторговельну політику. Більше того - МС має значний вплив на формування бюджету країн-членів, розподіл митних надходжень тощо. Для їх адміністрування найчастіше (але не завжди) запроваджується спільний наднаціональний ор­ган, якому надаються повноваження щодо розподілу чи викорис­тання митних надходжень відповідно до рішень країн-членів.

Митний союз перетворюється на спільний ринок (СР), коли країни, що інтегруються, домовляються про свободу руху не тіль­ки товарів і послуг, а й факторів виробництва - капіталу, робочої сили. Свобода пересування робочої сили - це впрова­дження умов, за яких кожен громадянин кожної із країн-членів СР має рівні умови щодо найму на роботу в будь-якій країні, соціального захисту тощо (не завжди безвізовий режим перетину кордону).

Спільний ринок передбачає відмову країн СР від ще біль­шої частки власного суверенітету. Фактично країни СР створю­ють конфедеративне утворення, яке разом з економічним розвит­ком еволюціонує до передачі більших повноважень наддержавно­го органу і ще більшого обмеження національного суверенітету.

На найвищому рівні інтеграція набирає форми економічного та валютного союзу, який передбачає об'єднання національних економік кількох країн на основі митного союзу, спільного рин­ку, уніфікації фінансових систем і проведення спільної валютної політики. На цьому етапі виникає потреба в установах, наділених правом не тільки координувати дії та спостерігати за еконо­мічним розвитком, а й приймати оперативні рішення від імені угрупування в цілому. Уряди погоджуються передати частину своїх функцій наднаціональним органам, наділеним правом приймати рішення з важливих питань організації.

Перехід до «вищої» форми можливий лише за умови досяг­нення помітного прогресу у вирішенні всіх проблем, характер­них для «нижчих» форм, а також послідовного вдосконалення реалізації політики, спрямованої на отримання вигод усіма краї-нами-учасницями об'єднання. Це спонукає до посилення не ли­ше економічної, але й політичної інтеграції, а з тим - формуван­ня політичного союзу.

Сьогодні еволюційним шляхом формуються нові центри економічної інтеграції, до яких входять близькі за культурно-історичними традиціями країни: західноєвропейський (Євросоюз), північноамериканський (зона вільної торгівлі США, Канади, Мексики) та азійсько-тихоокеанський (Азійсько-Тихоокеанська економічна рада, 1989 р.) центри розвитку.

Процес економічної інтеграції України у світове господарство в сучасному розумінні розпочався на початку 90-х років після розпаду СРСР. Але еволюційне входження до світового господарства було об­межене неможливістю різкої кардинальної зміни соціального устрою держави, наявністю у людей психологічних, соціальних установок на державне забезпечення та очікування допомоги, яка не передбача­ється ринковими умовами функціонування світового господарства. Відсутність достатніх заощаджень у населення, недовіра до цінних паперів, відсутність кредитної системи та неадаптованість до віль­них міждержавних трансферів ще на певний час загальмувало цей процес.

Послідовність кроків у становленні самостійної держави поступово сформувало національну економіку сучасної України.

Наприкінці 90-х років основним механізмом інтеграції України у світо­ве господарство було створення територій пріоритетного роз­витку і формування вільних економічних зон.

В світовій економіці вільні економічні зони (ВЕЗ) з'явилися наприкінці 50-х - початку 60-х років XX століття і мають широке розповсюдження. На початку 90-х років, за різними оцінками, у світі нараховували понад 1000 таких зон.

Вперше офіційне конкретне визначення вільної економічної зони було надане в Кіотській конвенції від 18 травня 1973 року: під вільною економічною зоною треба мати на увазі частину тери­торії держави, на якій ввезені товари зазвичай розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території щодо права імпорту і відпо­відним податкам і не піддаються звичайному митному контролю. Це означає, що товари, ввезені у вільну економічну зону через кордон, не декларуються як ввезені на територію приймаючої країни.

Основними концептуальними підходами до створення ВЕЗ є територіальний і функціональний.

Територіальний підхід є традиційним, загально усвідомленим, змен­шує ризики держави, на території якої створена спеціальна зона. Як варі­ант територіального підходу можна розглядати і формування зони віль­ної регіональної торгівлі ВАСЕАН, до якої входять Японія, Південна Корея, Китай, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Таїланд, Малайзія, Філіпіни, В'єтнам, Лаос.

Результатом функціонального підходу є «точкові» зони, представле­ні окремими підприємствами (офшорні фірми, магазини «дьюті фрі»). Гнучкість та мобільність функціонального підходу більше відповідає су­часним умовам розвитку світового господарства та інтересам міжнародних інвесторів, не обмежуючи їх місцем розташування відповідної фірми в країні.

Кількість різних типів ВЕЗ в економічно розвинутих країнах Заходу вже перевищує 250, приблизно 90 з них знаходяться в Західній Європі. У США загальне число ВЕЗ перевищує 130.

Як спеціальні «податкові гавані» (податковий притулок, фіскальний оазис, невелика держава чи територія, яка проводить політику залучення іноземних кредитних капіталів шляхом надання податкових та інших пільг) розглядають Люксембург - пільговий податковий режим для банків; Швейцарію і Ліхтенштейн - для холдингових посередницьких і торгових компаній; Багамські острови - повне звільнення від прибуткового податку. Законодавства Ірландії, Ліберії передбачають для комерційних структур повне звільнення їх від податку, Ліхтенштейну, Антильських островів, Панами - обкладання невеликим паушальним податком. У Швейцарії встановлений низький розмір податку, що за певних умов може і не стягуватися.

Центр «офф-шор» є різновидом податкової гавані. Невеликі держави або території, зазвичай розташовані на морських узбережжях і в місцях розвинутого міжнародного туризму, що проводять політику долучення до світового господарства шляхом перерозподілу кредитних потоків, іно­земних кредитних капіталів. Найбільш відомими центрами «офф-шор» є Беліз, Панама, Ліберія, Кіпр, Мальта, Сінгапур, Гибралтар, Штат Делавер у США. Вести комерційну діяльність на території країни реєстра­ції офшорної компанії, як правило, заборонено. Центри «офф-шор» іноді називають офшорними зонами. Вони мають визначену спеціалізацію, в основу якої закладені різні типи юрисдикцій (банківські, трастові (дові­рчі), страхові).

Дата добавления: 2014-01-07