Антикультура, контркультура, субкультура

Субкультурою називають підпорядковану, неосновну культуру, або, іншими словами, культурну підсистему всередині системи базової, основної культури суспільства. Субкультура є частиною всієї культури суспільства, або "культурою в культурі". Субкультура - це, так би мови­ти, внутрішня культура певної групи людей, яка визначає їх особливий стиль життя, ціннісну ієрархію, менталітет тощо. Ця група людей може відрізнятися від решти членів суспільства за професійними, віковими або навіть етич­но-правовими тощо ознаками. Так, поряд з понятгям "молодіжна культура" іноді вживається термін "мо­лодіжна субкулыура".

Альтернативна культура - це різновид субкультури, що принципово розходиться, за певними позиціями з ос­новною, панівною в тому чи іншому суспільстві культу­рою. Відмінності їі, як правило, задаються насамперед особливостями ціннісної ієрархії, яка не збігається із тра­диційною або панівною аксіологічною системою. При цьому альтернативна культура претендує на статус "пра­вильнішого", тобто - істинного, більш перспективного способу життя, або й рятівної альтернативи розвитку. До альтернативних можугь належати молодіжні субкультури, нетрадиційні релігійні рухи, субкультури, що формуються в межах різноманітних "систем самовдосконалення", і т.п.

Контркультура (від гр. "проти") - в широкому зна­ченні напрям розвитку культури, який активно проти­стоїть "офіційній" традиційній культурі, будь-які форми девіантної поведінки. В такому розумінні контркультура зближається з поняттям альтернативної культури. В більш вузькому і конкретному значенні термін "контркультура" вживається для означення форми протесту проти культу­ри "батьків", що поширилася серед частини американсь­кої молоді в 60-х - на початку 70-х років ХХ ст. Для аме­риканської молодіжної контркультури була характерною відмова від стандартів і стереотипів масової культури, способу життя, основні цінності якого - респектабельність, соціальний престиж, матеріальне благопочуччя, але при тому вона не була зорієнтована і на культуру елі­тарну. Відмова виявлялась, як правило, в негативному став­ленні до визнаних культурних досягнень людства, екстра­вагантності мислення, поведінки, зовнішнього вигляду.

Ідейно-теоретичне підгрунтя американської молодіж­ної контркультури являло собою довільне й еклектичне поєднання різноманітних положень екзистенціалізму, фройдизму, марксизму, анархізму східної філософії, релігії та ін.. Позитивні лозунги контркультури виходили з трьох основних положень: 1) виховання нового типу осо­бистості, з новими формами свідомості й дії; 2) форму­вання нових стосунків між людьми; 3) формування і прийняття нових цінностей, соціальних і моральних норм, принципів, ідеалів, етичних та естетичних критеріїв. Для практичного втілення цих положень організовувалися різноманітні комуни. Невід'ємними складниками контркультури були наркокультура та сексуальна революція.

Складність визначення терміну "субкультура" з того часу, як його в 30-ті рр. XX ст. ввів американський соціолог Т.Роззак, полягає у багатоманітності і досі недостатній визначеності поняття культура. З великого загалу літератури виділимо визначення американського дослідника Н.Смелзера, який обґрунтовує поняття субкультури як означення будь-якої системи норм і цінностей, яка виділяє групу з великого співтовариства.

Однак виділення попереднім автором лише цінностей і норм є недостатнім, бо субкультура включає також, на нашу думку, специфічні соціальні і духовні потреби, продукти творчості, способи залучення до духовних цінностей, особливості їх освоєння, стиль та спосіб життя.

Субкультура - одне з базових понять культурології; система цінностей, установок, способів поведінки і життєвих стилів певної соціальної групи, яка відрізняється від пануючої, загальної, домінуючої в суспільстві культури, хоча і пов'язана з нею.

Зростаюча соціальна диференціація, формування нових елементів соціальної структури суспільства, зростання різномаїття проявів соціального та культурного життя стає каталізатором виникнення все новіших субкультурних угрупувань.

К.П.Соколов виділяє такі види носіїв субкультур:

1) статево-вікові спільноти (дитяча субкультура, молодіжна, чоловіча, жіноча тощо);

2) соціально-професійні спільноти (субкультура робітників, інтелігенції, еліти, злочинні субкультури та ін.);

3) релігійні спільноти.

Безумовно, коло субкультур є значно багатшим і включає диференціацію за дозвіллєвими заняттями, національно-діалектними своєрідностями, за стилем поведінки і способом життя.

На особливу увагу заслуговує такий субкультурний феномен як студентська субкультура, яка поєднує вікові характеристики другого періоду юності, синтез субкультур основних соціальних груп суспільства в особі вихідців із них і нові їх соціокультурні ознаки як специфічної соціальної групи з різновидами субкультури студентів гуманітарного і технічного профілю, з субкультурними особливостями студентів Одеси, Києва, Львова і т. д.

Оскільки субкультури існують на межах і перехрестях соціальних відносин і областей, то модернізаційні зміни в системі культури і перехід від одного типу культури до іншого приводять в рух всю субкультурну підсистему, все більше її диференціюють. Більше того, свобода життєдіяльності, за свідченням дослідників, характеризується небувалим злетом кількості та різноманіття субкультурних проявів суспільного життя на всіх культурних рівнях і у різних сферах суспільства, що й знаходить прояв на українських теренах, особливо інтенсивно у 80-90-х рр. XX ст.

Субкультури характеризуються оперативністю і динамічністю реагування на широкий спектр змін соціально-культурного, політичного та економічного життя, а тому є важливою підсистемою забезпечення розвитку культури в умовах недостатньої визначеності її парадигм.

Суспільство зацікавлене задля і своєї стабільності в особливому збалансуванні співвідношення консервативних субкультур як носіїв ядра культури і інноваційних субкультур, і в разі потреби - у стимулюванні розвитку інноваційних субкультур для підтримки нових сфер і напрямків культурного життя, для випробування нових культурних моделей, експерименту.

Виходячи із вищевикладеного загальнокультурні функції субкультур очевидно полягають:
1) у забезпеченні цілісності культури;

2) у формуванні нових можливостей її розвитку;

3) у збагаченні загальнокультурного контексту, в тому числі соціального семіозису, культурного фонду як джерела можливого відлагодження нових культурних форм.

Щодо сфер, які вони охоплюють, субкультури виконують функції:

· забезпечення їх культурної аури,

· варіативності її існування,

· дифузії в пограничні області тощо.

Щодо особистостей визначальною є соціалізуюча функція, хоч за змістом вона може бути і десоціалізуючою, тобто позитивно і негативно соціалізуючою, а ускладнення соціального і інформаційного поля, зростаюче соціальне відчуження, посилюване формуванням нових соціальних відносин, все більше сприяють пошуку лагун усамітнення чи групової солідарності.

Серед інших функцій, спільних для всіх субкультур слід виділити:

1) комунікативну, що забезпечує спілкування всередині групи,

2) компенсаторну, яка дозволяє забезпечити високу чи достатню ступінь самооцінки члена угрупування,

3) охоронну, спрямовану на підтримку рівня ідентичності і захист своєї специфічності,

4) солідаризаційну, яка забезпечує екзістенційну і соціальну підтримку членів групи.

Кожна субкультура має свій специфічний профіль функцій, який забезпечує характер її взаємозв'язку і взаємовідносин з іншими субкультурами та базовою культурою, як і весь стрій її буття.

Впродовж свого життя, а в певні періоди - одночасно, людина включається в декілька субкультур, що забезпечує їй культурну багатогранність соціалізації.

Процеси субкультуризації збагачують й ускладнюють "тканину" культурного поля, породжуючи одночасно не тільки позитивні культурні процеси, але й негативні по відношенню до пануючої культури контркультурні процеси, конфронтацію і конфлікти напруженості у системі соціально-культурних відносин, особливо у міжконфесійних і міжнаціональних стосунках.

Отже, подальша модернізація українського суспільства дає поштовх урізноманітненню культурного життя, диференціації культури, породжує багаточисельні субкультурні прояви суспільного життя, субкультур вцілому, збагачує спектр проявів традиційних субкультур, культурний контекст суспільства як одну із передумов розвитку культури.

Субкультурна система, притаманна Україні і ще не досліджена в її специфічних проявах, має бути врахована як важлива складова соціокультурної трансформації.

Владна еліта також виступає як субкультура. Особливий і часто визначальний вплив на культурно-трансформаційний процес має саме еліта суспільства і, особливо, владна еліта (з її сучасним синонімом номенклатури). В сучасному українському суспільстві постійною темою стає проблема визначального впливу культурної і політичної еліти на крашу та її культуру, а сьогодні все більш гостро в період стрімких модернізаційних змін ставиться проблема необхідності формування підготовленої, ефективно правлячої еліти, що має відкритий характер і контролюється суспільством.

Ця соціальна група є своєрідною соціальною структурою, що володіє монополією на владу, на прийняття рішень, а також на здійснення найважливіших функцій у суспільстві. Точніше сказати, еліта (номенклатура) є такою соціальною стратою, сутність якої знаходить вираження у її субкультурі, яка впливає на характер виконання нею її соціальних функцій.

Не аналізуючи владної еліти чи таких понять, як ієрархічність, кар'єрна спрямованість, корпоративність, відстороненість у спілкуванні та ін., зазначимо, що риси її субкультури виявились навіть стійкими, а можливо, найбільш стійкими порівняно з іншими соціальними прошарками, це спостерігалось навіть до модернізаційних процесів, у змінах в період радянської влади, перебудови, державотворення, що властиво українській владній еліті.
Суперечністю буття української владної еліти є її намагання зовнішньо атрибутивне відповідати іміджу національно-культурного оновлення суспільства і безвідповідальність щодо правового та соціально-функціонального забезпечення пріоритетів розвитку національної культури.

Кримінальна субкультура в культурно-трансформаційних процесах. Необхідність розгляду поставленої проблеми викликається двома базовими соціальними фактами:

по-перше, тим, що за одними даними 40%, а за іншими 60% ринково-економічної і виробничої діяльності і прибутків перебуває в Україні поза межами закону, "в тіні" (тіньова економіка, тіньовий сектор економіки), отже, велика частина населення входить, або є дотичною до кримінальної субкультури;

по-друге, за рівнем корупції і корисливих позазаконних відносин Україна займає сьогодні, за даними міжнародних організацій, одне з перших місць у світі, без врахування цих даних неможливо зрозуміти характер соціокультурної трансформації в цілому в Україні.

Ця проблема особливо інтенсивно розробляється у вітчизняній науці спочатку соціологами, а з часів перебудови і етнографами, а в західній соціології ще Е. Дюркгейм доводив, що кримінальні субкультури є невід'ємною складовою будь-якого суспільства і будуть існувати завжди.

Цей тип субкультури має: 1) ознаки екзотичного етносу, 2) своє особливе світосприйняття, 3) етику, 4) мистецтво, естетику, 5) ритуали, 6) традиції, 7) закони і 8) норми. Західні дослідники відносять сюди кримінальну міфологію, привілеї для "еліти", способи відпочинку, форми стосунків.

Названий тип субкультури характеризується, очевидно, широкими межами, неоднорідністю, диференційованістю на низку "підсубкультур" і широкою зоною пограниччя, яке охоплює проникаючими її елементами значну частину структури суспільства, тобто і групи, які ніякого прямого відношення до криміналітету не мають.

Йдеться, власне, про значний ареал впливу цієї субкультури на частину суспільства, субкультурну дифузію, кримінальну субкультуризацію українського суспільства, яке в умовах "прихватизації, розграбування державного майна виявилось до неї досить схильним, як зі сторони тих, хто грабує, так і з боку ошуканих і знедолених, які поповнюють ряди бомжів або криміналітету, знаходячи певну втіху в своєму надривному безутішному фольклорі і співчуття у певних груп населення, які живуть за межами бідності. Сприяє розвитку, кажучи точніше, не завжди кримінальної, але девіантної субкультури, весь комплекс сучасних умов перехідного суспільства, в якому відображена і глобалізація суспільно-культурних процесів, і криза економіки, і суперечності трансформаційних процесів у різних сферах суспільного життя, окремі сегменти яких характеризуються морально-правовою девіантністю.

Таке всепроникнення цього девіантного за своїм характером процесу стає певним супроводом, культурною негативною тінню соціокультурних трансформаційних процесів.

Масштабність цього процесу є такою, оскільки сама кримінальна і культурно криміналізована спільнота і її некримінальний, але культурно-криміналізований супровід і "шлейф" близьких їм соціальних підгруп характеризуються гнучкістю і аморфністю, здібністю інкорпоруватись і інтегрувати себе майже в усі сфери суспільного життя. Особливо ж небезпечним для суспільства і його культури є зростаюче взаємопроникнення кримінальної еліти і владних структур, які взаємно інтегруються і набувають не тільки легального характеру, але й зростаючого впливу на державні справи і розвиток суспільства, що стає можливим в умовах "переоцінки цінностей", коли базові культурні і моральні цінності минулого періоду перебувають у стані кризи, а нові ще не сформувались.

Недослідженість даної субкультури в трансформаційному процесі не дозволяє достатньо повно визначити її місце в сучасній культурі, хоч із наявного матеріалу можна зробити висновок про зростання її ролі у вульгаризації культури та її деморалізації, легалізації "низової", примітизованої гілки культури, хоча в сфері субкультурного міського музичного фольклору засвідчено її позитивний вплив на пісенну культуру, особливо побутового жанру.

Значне поширення кримінальної субкультури, характерне для перехідного періоду модернізації культури, є результатом розлагодженості і кризи не тільки цілісно-нормативних регулятивів сучасної української культури, але й економічної і політичної кризи, супроводжуваної втратою чітких орієнтирів розвитку суспільства.

Молодіжна культура і субкультура як фактор соціокультурної модернізації і постмодернізації. Молодіжна субкультура в зв'язку з радикальними змінами в суспільстві стає формою соціальної адаптації, своєрідним буфером між традиційною культурою, загальноприйнятими цінностями та елементами "опору" по відношенню до "старого" соціально-культурного порядку і пануючої системи молодіжної культури. Молодіжні групи перетворюються у самостійні функціонуючі підсуспільства.

Автори теорії субкультури молоді-основного напряму британської соціології молоді - стверджують, що фундаментальну роль у соціально-політичному визріванні молоді має стратифікаційна належність.

Особливого субкультурного виміру набуває молодь у період "постюності" (К. Кенстоун) - в період третього десятиліття життя, коли вона самостійна в соціальному, моральному, інтелектуальному, політичному, в соціально-культурному плані, але не адаптована політичне і економічно, шукає свій варіант найбільш вдалого соціального самовизначення. Це стадія між юністю і дорослістю, період соціально-культурного експериментування у визначенні життєвих перспектив, що є характерною особливістю культурно-модернізаційних процесів.
Помітне обезцінювання робочої сили (що спостерігається останнім часом в Україні), яке сприймається молоддю як доля покоління, викликає одночасно психосоціальне та соціокультурне підвищення значущості стану юності, акцентує увагу суспільства на ньому.

В умовах модернізації в Україні відбувається зниження соціального контролю, послаблення традиційного впливу соціального середовища на світогляд та поведінку молоді.

Зародившись ще в перших навчальних закладах Європи і набувши своєї стійкої форми з середини 50-х років XX ст. під тиском сучасних модернізаційних умов (рання фізична зрілість, розтягування часу входження в соціально-професійний статус дорослих, розвиток засобів масової комунікації і т. д.), зростає соціально-культурна автономія молоді у світі дорослих, її диференціація, набуває жорстких, часто соціальна організованих і навіть контркультурних форм традиційний конфлікт поколінь, утворюється соціальна і ідеологічно нейтральний, все ширший спектр молодіжних субкультур власне культурного і мистецького спрямування, Сформується новий тип інформаційно-інтернетної молодіжної субкультури, Значно зростає внесок молоді і характер її участі в модернізаційних процесах, висуваючи молоде покоління в якості авангарду в трансформаційному оновленні суспільства, а, можливо, і як основну потугу змін в ньому. Як в свій час писав відомий поет В. Маяковський, "молодь є те пальне, на якому працює суспільство", хоч, на нашу думку, молодь власне значною мірою і створює це пальне.

Кожна молодіжна субкультура має свою центральну ідею або систему ідей, яка визначає її характер, принцип залучення і є тотожною меті її існування. Вона характеризується, насамперед, специфічною нормотворчістю, протиставленням своїх норм і цінностей зовнішнім, набуваючи певних рис "мікросуспільства ", в якому трансформуються традиційні погляди і формується "свій " образ світу і способу буття в ньому особистості.

Зазначена проблема реально склалась у формах андерграуду і відособлення субкультур молоді в глибинних пластах культури періоду застою та перебудови.
Субкультура визначається своїм соціальним змістом, сукупністю відносин, стилем життя, визначальною складовою якого є поведінка.

Англійський соціолог М. Брейк виділяє такі субкультурні типи молоді, як "нормальна" молодь, делінквентна молодь, культурні бунтарі, політично активна молодь. Як і М. Брейк, ми виходимо з того, що "нормальна" молодь теж має свої особливості і складає специфічну субкультуру.

Субкультура складається із сукупності знань та уявлень групи, на основі яких вона формує свій цілісний образ соціального світу та визначає своє місце в ньому як основу орієнтації в життєвому просторі. Виходячи з цього, група формує специфічні цінності і норми свого соціального буття, які мають свої особливості, що відрізняють їх від інших.

Хоч представники основних молодіжних субкультур не заперечують культури суспільства в цілому, але значно відрізняються від неї, формуючи свій світ і його особливу картину. Крім загальних молодіжно-генераційних особливостей формування субкультур на їх зміст значно впливає:

1) криза українського суспільства і його основних інститутів;

2) криза інституту сім’ї та сімейного виховання, порушення взаємин поколінь;

3) комерціалізація засобів масової комунікації, які штучно формують підвищену потребу в субкультурних ознаках;

4) зростаюча вестернізація і регіоналізація культури.

Слід очевидно погодитись з тим твердженням, що молодіжна субкультура є викривленим дзеркалом дорослого світу речей, стосунків та цінностей.

В СРСР першими з молодіжних субкультур в кінці 60-х років XX ст. з'явилися хіпі, практика яких в Україні носила декларативно-снобістський характер і тривала короткий час у великих містах.

Другий період розвитку молодіжних субкультур (1983-87р.р.) характеризується кризовою ситуацією і, в зв'язку з тотальною критикою ЗМІ, зниженням активності.

Третій період припадає на 1987-1992 р.р., який характеризується епатажним протестом панків, хіпі та інших угрупувань андерграундового характеру і зростанням негативної реакції на них значної частини молоді, як і диференціацією різних за своїм спрямуванням молодіжних утворень.

Дослідники вважають, що четвертий період (1992-1995 р.р.) пройшов під знаком спаду активності андерграунду, зростання песимізму та помолодіння складу, формування угрупувань, націлених на кар'єру і успіх, що означало певне повернення до формального соціуму і визнання його. В цей же період розвивається романтико-ескапістська молодіжна субкультура, пов'язана з новою хвилею вестернізації українського суспільства.

З 1996 року починається п'ятий період розвитку молодіжних субкультур, який продовжується до цього часу, і характеризується, з одного боку, підвищенням інтелектуального рівня у середовищі "андергаунду", а з другого боку - прогресуючим помолодінням, відмовою від інтелектуального росту, а також зростанням легітимізації неформального стилю життя.

Молодіжна субкультура в Україні не мала раніше і не має тепер характеру жорсткої деформалізації і складання в ізольовані неформалітети, не відзначається різкою опозиційністю і рідко набуває рис контркультури такої активної на Заході. У 80-ті роки найбільш активно формувались рухи рокерів, металістів, байкерів, а потім релігійно-культові та східно-спортивні, часто ініційовані зацікавленими в них дорослими верствами бізнесового і кримінального характеру. Тому в цілому українські субкультури малодиференційовані, нетривкі і не займають вагомого місця в культурному житті.

За мірою відношення до модернізаційних і постмодернізаційних процесів молодіжні субкультури можуть бути систематизовані за ознаками модернізаційності, закритості і соціальності, креативності таким чином:

1) авангардистські, конфронтаційні до усталеної культури постмодернізаційного характеру, елітні;

2) модернізаційні і постмодернізаційні, толерантні у стосунках з офіційними установами;

3) модернізаційні і постмодернізаційні, соціально-культурна нейтральні (субкультура молодіжного комп'ютерного андеграунду та ін.);

4) модернізаційні, соціально-закритого типу, неконфронтаційні;

5) консервативні закритого типу;

6) консервативні відкритого типу;

7) контркультурні, творчого типу;

8) контркультурні, асоціальні, деструктивного типу, в тому числі кримінальні.

Роль молодіжних субкультур виявляється в значенні межової, пограничної зони культури, що накопичує, провокує позитивні і негативні "відхилення", які можуть мати культурно-творчий або деструктивний характер, сприяючи пошуку необхідних новим соціальним змінам культурних моделей. В той же час існує молодіжна культура соціальне і культурно толерантної молоді, яка не замикається в межах особливого мікросвіту субкультури, а ідентифікує себе з існуючою "зовнішньою" культурою дорослих, і прагне за своїм віком до інновацій, інтенсивно освоює і творить культуру.

В останні 80-100 років активізувалася антикультура. Спочатку вона вразила Захід, а після 1991 року активно впроваджується в російську та українську дійсність. Основні риси антикультури:

1) постійна спрямованість до теми смерті, некрофилия: нескінченні романи й фільми жахів, катастроф, трилери, бойовики й т.п., інформаційна некрофілія в засобах масової інформації;

2) проповідь-пропаганда анормального в різних його видах: театр абсурду; філософія абсурдизму; психоделічна філософія; наркотична антикультура; романтизація злочинця (коли антигерої-злочинці зображуються як герої), надмірна увага до відхилень у сексуальному поводженні (садизму, мазохізму, гомосексуалізму); пристрасть до зображення психопатології, хворобливих проявів людської психіки;

3) нігілізм стосовно старої культури, розрив з нею або спроби її "осучаснення" до невпізнанності, одним словом, порушення балансу між традиціями й новаторством на користь останнього; новаторство заради новаторства, змагання за те, щоб своїм "новаторством" сильніше здивувати, уразити уяву глядача, читача, слухача.

4) войовничий ірраціоналізм: від постмодерністських вивихів до вихваляння містицизму.

На жаль, діячі культури усе більше перетворюються в перевертнів - діячів антикультури. По-перше, замість того, щоб "почуття добрі" "лірою будити" (А.С.Пушкін), "сіяти розумне, добре, вічне" (Н.А.Некрасов), вони пустилися в усі тяжкі: у зображення картин і сцен, що демонструють насильство, убивство, злочинне поводження в цілому, брутальність, хамство, цинізм, усякі кривляння, глузування. По-друге, краса, прекрасне в нинішніх діячів культури не в моді: чим потворніше зображуване, тим краще (приклади: "Життя з ідіотом" Віктора Єрофеєва, "Лебедине озеро" у постановці Моріса Бежара, "Ідіот" Достоєвського в телепостановці Ф.Бондарчука й т.п.). По-третє, істина не вітається. Характерний приклад: у телевізійній рекламі (телеканал ГРТ) пролунали: "Реальні факти менш цікаві, чим фантазії й омани". Ця реклама багаторазово передавалася по телебаченню. Вдумайтеся тільки, що навіюється людям: світ ілюзій, ірреальний світ більш цікавий, ніж реальне життя?! Хай живуть усякого роду дурмани, духовні й матеріальні! Це майже прямий заклик до шаленості, до виходу з реального життя.

Одним словом, добро, краса, істина - фундаментальні людські цінності, на яких ґрунтується життя, - діячів антикультури майже не цікавлять, а якщо й цікавлять, то тільки в обгортці-оточенні анормального (такого, що відхиляється, або патологічного).

Антикультура - це надмірний розвиток певних тіньових сторін культури, ракова пухлина на її тілі. Небезпека антикультури не тільки в прямій дії на свідомість і поведінку людей. Вона мімікріює, маскується під культуру. Люди нерідко обманюються, потрапляють на вудку антикультури, приймаючи її за культуру, за досягнення культури. Антикультура - хвороба сучасного суспільства. Вона руйнує культуру, руйнує людське в людині, вона вражає людину зсередини, її дух, свідомість, тіло.

Феноменом антикультури є тоталітарна держава. Віддати людині волю, якої у неї нібито не було, а потім узурпувати її волю. Зняти з людини «одяг» культури, і, залишивши її «голою» і беззахисною, запропонувати один єдиний вихід - жити й підкорятися загальним законам, або не жити зовсім. Така філософія тоталітаризму.

Культура - це те, що зв'язує людину з минулим, дає їй пам'ять. Культура є форма одночасного буття й спілкування людей різних - минулих, дійсних і майбутніх - культур. Людина, позбавлена культури, губить зв'язок з минулим, він стає відірваною від свого коріння, самотньою і беззахисною. Знищення культури є одночасне знищення пам'яті. «Щоб знищити націю, треба знищити її пам'ять», - писав Гітлер в «Mein Kampf».

Антикультура дає людині уявну свободу й, на відміну від культури реальної, культури позитивної, котра йде від людини й народжується в суспільстві, антикультура нав'язується суспільству через систему пропаганди з метою трансформації суспільного мислення й життя. Руйнуючи культуру й моральність, диктатор змінює систему цінностей, будує нову антиморальність, нову антикультуру, тим самим йому вдається вплинути на спосіб мислення людини.

Антикультура, на відміну від позитивної культури, культури, що створює, може бути агресивна, деструктивна і завжди - на варті інтересів окремої групи людей, або державних інтересів. Антикультура вбиває людяність культури, антикультура вбиває прекрасне. Людина антикультури проектує свої фантазії й страхи не в особливу штучну реальність, а спілкується з наявною, дійсною реальністю. Вона не здатна творити, але здатна зруйнувати. Культурність - це людяність, вона суб'єктивна, у тому розумінні, що на перше місце ставить індивіда, людину-творця. Антикультура – абстрактна й антилюдяна, схильна до об'єктивації, заміщення індивідуального суспільним. Антикультура руйнує унікальність, особливості, уніфікує й створює щось узагальнене й усереднене, відбираючи лише те, що служить ідеям держави. Антикультура завжди прислуговується політично ангажованим ідеям, культура - конкретній людині. Небезпека сучасної ситуації полягає у тому, що створювана сьогодні загальносвітова мультикультура не повинна стати антикультурою, не повинна знищувати унікальні особливості культур, вона не повинна створювати щось середнє, але повинна поєднувати всі особливості окремих культур й служити встановленню продуктивного діалогу між народами.

5. Культура інтелігенції як «лабораторія майбутнього»

Ідея культури інтелігенції народилася в західній філософській думці в результаті освоєння ідейної спадщини епохи Просвітництва.

Ф.Ніцше провів чітке розмежування між аристократичною й демократичною культурами. Але в оцінці цього розходження він відверто віддавав перевагу першій, демонструючи ненависть до демократії й демократичної культури. У рамках порівняльної соціології й філософії культури був проведений глибокий аналіз фундаментальних розходжень між цими двома різновидами культури. Що стосується тих членів інтелігенції, які висунулися індивідуально, то у відповідності зі своїми «героїчними» й індивідуалістичними поданнями вони схильні бачити сутність культури в її найвищих досягненнях, шедеврах. З їхнього погляду, саме творіння видатних геніїв визначають цінність культури в цілому. Інакше кажучи, культура сприймається ними не як безперервний потік колективних досягнень, а як окремі зльоти творчого генія.

Інші члени інтелігенції, формовані колективним механізмом в умовах демократії, бачать у культурі переважно поступове нагромадження невеликих досягнень, якесь злиття малих досягнень у могутню ріку. Вони думають, що в історії доля груп і людства в цілому більше залежить від неухильних зусиль анонімних мас, чим від зухвалого благоговіння зльоту рідкого генія. Як думає німецький соціолог К.Мангейм, внутрішня організаційна структура інтелігентної групи істотно впливає на інтерпретацію нею людини й світу. Наприклад, у середині ХІХ століття інтелігенція університетських викладачів була організована в корпорації ї займала в суспільстві ті ж позиції, що й будь-які інші офіційно визнані автономні професійні групи. В XIX в. соціальний стан значної частини інтелігенції був, на думку Мангейма, таким же, як у богеми, не пов'язаної корпоративністю, що не займає чіткого місця в суспільній ієрархії. Члени цієї групи жили в середовищі, у якій уявний або справжній геній змішувався з «білими воронами» з аристократичних і буржуазних родин (декласованими бурлаками, повіями й іншими аутсайдерами організованого суспільства). Ідеї, породжувані й розвинуті тими інтелектуальними інтелігентними групами, які існують як аутсайдери суспільства, здобувають романтичне зафарбування. Такі інтелектуали культивують систему цінностей, далеку від інтересів пересічних людей. Як художники вони сповідають культ «мистецтва для мистецтва», як мислителі вони шукають лише те, що зрозуміло тільки обраним.

В аристократичному суспільстві правляча інтелігенція створює дистанцію між собою й групами, що стоять на більш низьких щаблях соціальних сходів, дивиться зверхньо на їх представників. Контакти між «вищими» й «нижчими» перетворюються у вкрай формалізовані ритуали. Панування над нижчими групами не зводиться до наказів і забезпечення покори. У переважному ступені воно полягає в підтримці дистанції по соціальній вертикалі, і ця дистанція стає органічною частиною мислення не тільки правителів, але й підлеглих. Таке психологічне дистанціювання є частиною аристократичного ієрархічного порядку.

Аристократична культура, її представники вкрай осудливо ставляться до імпульсивного, спонтанного поводження, вважаючи його вульгарним. Вони приймають такі зразки, як грецька калокагатия або середньовічна німецька maze (міра), зокрема розроблений провансальською знаттю кодекс лицарської поведінки, що став загальною нормою. Дані приклади свідчать про те, що аристократичні культури мають тенденцію до збільшення дистанції, причому не тільки по вертикалі, тобто між «вищими» й «нижчими», але й по горизонталі - між рівними. Типово аристократичною установкою є дотримання «дистанції» і формальностей навіть у вузькому колі.

Звичайно аристократичні еліти прагнуть створити власну «культуру інтелігенції». Вони піклуються про те, щоб певні істотні риси їхньої групової культури, і насамперед такі, як форми спілкування, розваги, особливості різні методи й системи знання, залишалися недоступними для багатьох. Зокрема, Мангейм посилається на те, що інтелігентні групи інтелектуалів аристократичного типу, приміром, священнослужителі, використають із цією метою особливий «мова для присвячених» (санскрит або латинь). Використання ж рідної мови в літературі або літургії служить важливим важелем демократизації культури, оскільки при цьому відбувається вторгнень «нижчих» (технологічних, індустріальних) інтересів у священні межі аристократичної «науки».

Аристократична мова, як правило, формальна, стереотипна стилізована. Її обрій строго обмежений: певні «низькі» предмети з її виключаються. Речі, найбільш насущні для переважної більшості населень, необхідні для задоволення елементарних потреб (їжа, гроші й т.д.), прийнято не зауважувати, тому що це «вульгарно». Манірність, вишуканість, за яких усе далі ховається щирість, стають більше й більше вигадливими в міру того, як аристократична група «старіє», у ній накопичується більше тих, хто успадкував своє привілейоване положення, а не тих, хто її створив. Як правило, перше покоління правлячої еліти, що безпосередньо пережило ризик у війні або фінансовій боротьбі, ще не має таку вигадливу витонченість.Однак її нащадки схильні не зауважувати «життєві фактори» доти, поки вони живуть у світі штучних символів, а не реальних речей. Наступною характерною рисою моделі аристократичної мови є тенденція до твердої правильності, прагнення виключити всі «хаотичне», що порушує правила. Цікавий факт: в XVII в., виконуючи вимогу аристократичних кіл, Французька Академія почала стандартизацію французької мови. Але не менш цікавий факт установив згодом один із французьких лінгвістів, що провів скрупульозне дослідження, зрівнявши Словник Французької Академії (перше видання вийшло в 1694 р.) з пізнішим неофіційним демократичним виданням - французькою енциклопедією. Він виявив, що Енциклопедія включила нескінченно більш багатий словник, оскільки в ньому було поміщено в систематизованому порядку значно більше число технологічно індустріальних термінів, понять, чим у Словнику, що виявився в істотній мері бідніше в інформаційному плані.

Мангейм уважає, що було б помилкою бачити в західній історії прямолінійний прогрес від «додемократії» до «демократії». Те, що було пізніше, не завжди й не обов'язково було більш демократично. Уже в середні століття можна спостерігати приховане зростання ранньої типово міської й раціоналістичної тенденції грецької міста-держави. На противагу цьому в культурі, що панувала, середньовіччя виділялися ірраціональні, містичні, «примітивні» моделі, хоча елементи раціоналістичної традиції античності зберігалися в утворених клерикальних колах.

Справжній процес культурної демократизації почався в період пізнього середньовіччя, коли в європейській культурі домінуючими стали міські групи. Однак слідом за цим раннім сплеском демократизації знову перемогу одержала зворотна тенденція, і в європейському суспільстві наступила феодальна реставрація. Що стосується демократизації періоду пізнього середньовіччя, те слід зазначити, що соціальні зміни, що лежали в її основі, і насамперед посилення міських груп, супроводжувалися радикальними змінами стилів в області мистецтва, літератури й релігії. Початок цих змін було покладено в мистецтві. Яскравим контрастом високо стилізованому, нереалістичному характеру живопису й скульптури раннього середньовіччя було мистецтво пізнього середньовіччя, у якому з 1370 р. стало домінувати те, що можна назвати «реалізмом близькості». Сутність нового стилю полягала в тім, що речі представлені в ньому такими, якими вони виступають у повсякденному житті й у людській діяльності. І в цьому виявилося зовсім нове явище - революційне самоствердження людини, що відкриває достоїнство своєї нормальної звичайної діяльності. Очевидно, було б точніше назвати цей феномен «дедистанціюванням». Соціологічно він тісно пов'язаний з підйомом міської демократії, в якій індивід постійно демонстрував, що розширювалася сферу, для здійснення впливу на політичне, економічне й культурне життя. Дистанція, що відокремлювала колись рядового індивіда від центральної влади, стала помітно скорочуватися. На ці зміни культура відреагувала негайно й досить сміло, зробивши повсякденне життя рядового індивіда гідної своєї уваги в мистецтві й релігії. Звичайно, перспектива повсякденного життя існувала й колись, але вона не могла бути представлена в культурі. Це стало можливим тільки тоді, коли зміни соціальної бази привели до переміщення онтологічного аспекту на те, що сприймалося як «реальне» повсякденне життя. У церковній архітектурі спостерігалася така ж тенденція. Церкви епохи раннього середньовіччя тримали в цьому виді мистецтва максимальну дистанцію між тими його елементами, які призначалися для віруючих і для священика. Не випадково — сцена театрального дійства католицького культу — розташована наприкінці паралельних нефів, символізуючи «нескінченну» дистанцію між людиною й об'єктом його віри.

В церкві пізнього середньовіччя ця дистанція помітно скорочується. Церква тепер призначається як для приватного богослужіння, так і для урочистої меси. Парафіянин грає в церкві більш активну роль, що явно відбиває весь церковний інтер'єр: бічні нефи зникають, приміщення здобуває вид єдиного, нерозділеного залу. Вілтар уже видний з будь-якого місця, більше привілейована позиція стосовно вівтаря остаточно усунута. У цьому виявляється нова світоглядна й социокультурная установка: прагнення до ясності, характерне для міського середнього класу. Весь простір собору повиннен бути доступним для огляду з будь-якого місця.Ця видимість простору відбила й відношення, що змінилося, до віри: колишнє почуття побожного страху й незбагненної таємниці поступилося почуттю безпеки й довіри.

Таким чином, проявляється й зворотний зв'язок: з демократизацією релігійної культури скорочується й дистанція між рядовим індивідом і центральними символами. Релігія вже менше обтяжена занепокоєнням. Цьому істотно сприяли зміни в середньовічних соціальних відносинах: у той час, як влада феодала дистанцирована, таємнича й викликає занепокоєння, у містах соціальна атмосфера відрізняється більшою раціональністю й безпекою. Однак у наступний період соціальна дистанція між інтелігенцією й народом знову починає зростати. І не дивно, що культура барокко набагато більше аристократична, чим міська культура пізнього середньовіччя. Церковна ж архітектура пізнього середньовіччя при всіх умовах залишилася більше демократичної, зберігши тенденцію поширення зальних церков і демонструючи максимум почуття безпеки в рамках громади. Деякі дослідники навіть вважають, що саме зміна архітектурних форм пізнього середньовіччя передбачилася відповідні зміни в соціальному житті.

Філософ К.Мангейм заперечує це твердження істориків. Безумовно, повністю розвинена економічна система, заснована на нових технічних методах і концепціях, виникає лише після того, як повністю здійснюється паралельно, що йде трансформація, мистецтва. Але це не виходить, що споконвічний імпульс виходить від мистецтва або інших, чисто духовних або інтелектуальних сил. Він іде від соціальної дійсності, від відносин, що вменились, між групами (зокрема, від що скоротилася або зросла дистанції). Ці імпульси роблять мікроскопічний вплив задовго до виявлення великомасштабних культурних змін, будь те в мистецтві або в самому економічному житті. Цілком імовірно, що художник може бути в авангарді соціальних змін. Але якщо він й є такого роду провісником, те це лише показує, що він тонше й сильніше, ніж інші, реагує на соціальні зміни й чітко виражає їх.

В XIV в. релігійне життя перетерпіло важливу зміну, що відбилася на відносинах між мирянами й духівництвом. Справа в тому, що в раннім середньовіччі велике значення надавалося літургії. Громада відігравала пасивну роль відповідно до авторитарної ролі «дистанцированной» церкви. Однак у пізньому середньовіччі переважну роль починає грати проповідь. Церква звертається до віруючої як до мислячих індивідів. Їй доводиться апелювати до їх «вітального самости». У той же час підсилюється значення сповіді: священик вступає в контакт із віруючої як порадник в інтимній сфері, а не тільки (або переважно) у своєї литургической ролі.

В епоху пізнього середньовіччя (і раннього Відродження) тенденція до демократизації поступилася місцем ретроградному руху до «рефеодалізації». Дистанція між інтелігенцією й масою надзвичайно зростає із приходом абсолютизму. Однак ретроградні рухи такого роду не пожвавлюють ієрархічні форми, витиснуті ранньою демократизацією, і не усувають повністю культурні результати попереднього процесу демократизації. «Рефеодалізація» європейського суспільства XVI-XVII вв. у жодному разі не відновила феодалізм раннього середньовіччя. Скоріше, вона з'єднала феодальні елементи з новими формами стратифікації й нових способів контролю. Що стосується культурної еволюції, те фундаментальний постулат соціології знання говорить: те, що коли-небудь, виникло в культурному процесі, не може просто зникнути, а виступає в наступних культурних утвореннях у формі, що змінилася.

Даний постулат підтверджується хоча б таким фактом: авторитарність церкви знову затвердилася в епоху контрреформації, у політику в той період пануючої стала абсолютна монархія. Проте, обидві ці авторитарні системи контролю використали досягнення раціоналізму попередніх епох. Барокко в мистецтві й науці стає продовженням Відродження. Нова епоха нейтралізувала вплив колишніх завоювань розуму, згладжуючи їхнє вістря, якщо воно могло загрожувати новий абсолютної влади. Це було зроблено, наприклад, шляхом введення нових «сверхрациональных» елементів у раціональну систему Відродження. Релігія барокко экстатична, але не в дусі містичних споглядань, що практикувалися окремими чинцями й ремісниками, а у формі посиленого понад усяку міру запопадливості, свого роду сублімованого еротизму. Разом з тим мистецтво барокко не відмовилося від колишнього ілюзорного реалізму епохи Відродження. Навпроти, воно довело цей реалізм до крайнього натуралізму, але з метою передачі трансцендентного метафізичного послання. Сверхрациональный принцип барокко був героїчним і навіть сверхгероическим. Він підкреслював незрівнянну могутність правлячого індивіда. У той же час мистецтво й культура барокко в цілому зробили акцент на раціональному розрахунку й класичній домірності. Класична умовність й її моделі превалювали у всьому, направляючи уяву в канали предсуществования. Мистецтво барокко холодно й проте палко, бундючно. Те який аспект цієї культури - раціональний або сверхрациональный - ставав домінуючої, залежало від обставин. Розважливий раціоналізм правлячих груп міг створювати цілком посюсторонний, критичний настрой. Деякі із цих імпульсів втілилися в Освіті.

Втім як підкреслює Мангейм, поділ на «високе» й «низьке», «священне» й «мирське», простежується в усі колишні епохи. Ці ієрархічні градації поширювалися на все суспільство. У середньовічному університеті навіть предмети навчання підрозділялися на «вищі» й «нижчі». А ще раніше, у Древній Греції, поезія вважалася набагато більше почесної, чим пластичне мистецтво, просто тому, що скульптор і художник по своєму соціальному походженню належали до класу ремісників, які часто були рабами. І в період, що безпосередньо передував епосі Просвітництва, «високе» знання різко відокремлювалося від «низького»: до першої категорії належало богослов'я й метафізика, до другого — знання об'єктів повсякденного досвіду. У мистецтві того періоду зображення ідеалу прекрасного також ставилося набагато вище зображення предметів повсякденного життя. І це розходження відбивалося у формальній структурі академічного живопису, сама її композиція втілювала ієрархічний принцип: зображувані предмети розташовувалися в більш-менш правильному порядку, що підсилював пануючу позицію центральних фігур. У цьому академічному живописі випадкове, безладне положення речей, що має місце в реальному житті, неможливо, неприпустимо. На противагу цьому імпресіонізм прагне до «фотографічного» ефекту, відтворюючи безладну, спонтанну свіжість миттєвого сполучення речей. Фотографія дійсно добре виражає дух сучасної «дедистанцированности», характеризує найбільшу близькість до всіх речей без винятку. Моментальний знімок є формою живого зображення, найбільш відповідній сучасній душі з її інтересом до неретушованого й не подвергшемуся цензурі «моменту». Але й отут, відповідно до загального правила, «дистанцирование» постійно знову й знову заявляє про себе. Так, наприклад, у сучасному мистецтві знову з'являються композиція й дизайн.

Таким чином, різні принципи селекції інтелігенції (аристократичний і демократичний) обумовлюють характерні розбіжності в культурі суспільства в таких її галузях, як мистецтво, філософія й релігія, а також у сучасній інтерпретації повсякденного життя. Гуманістичний ідеал культури й утворення зовсім не є крайнім типом аристократичної думки. Він занадто універсальний, щоб бути пристосованим до потреб невеликих замкнутих привілейованих каст. Однак у відомому змісті це все ще ідеал інтелігентної групи, тобто «культурної» буржуазії, інтелігенції, що прагне відокремити себе від іншої маси населення. І не дивно, що гуманістичний ідеал цієї культури відзначений «аристократичними» рисами.

Дата добавления: 2014-01-07