Євростандарти та проблема вибору для України

Тут виникає ще одна проблема. Стосовно України, як, до речі, й інших пострадянських країн, немає доведеного жорсткого зв’язку між застосуванням західноєвропейських процедурних стандартів у різних галузях діяльності суспільства та держави і європейськими кінцевими стандартами. Наприклад, у пострадянських країнах сформувалось уявлення про євростандарти стосовно якості життя (висока якість життя), проте втілення процедурних стандартів (цінностей), що цій високій якості життя в Європі сприяли, в Україні не дає позитивного результату.

Складається парадоксальна ситуація, коли за макроекономічними показниками та стандартами рівня життя Україна нині навіть більше відстає від європейських країн, ніж за часів СРСР, а за деякими процедурними, сказати б, технологічними стандартами у забезпеченні демократії, свободи слова, прав людини, економічних свобод й т. ін. її повноправно можна поставити поряд із розвинутими країнами Європи.

Але наскільки важливими і значущими є ці процедурні, технологічні стандарти? Адже ні демократія, ні свобода слова, ні макроекономічні показники, ні приватна власність самі по собі не є і не можуть бути самостійною й абсолютною цінністю. Ці стандарти ми осмислюємо саме як процедурні, тобто умовні цінності тому, що за певних умов вони є тими процедурами, способами дій, певною технологією, застосування яких у комплексі дає можливість радикально підвищити рівень життя населення і сприяти комфортному самопочуттю людини в суспільстві. В остаточному підсумку, тільки рівень життя, інакше кажучи, ступінь задоволення матеріальних і духовних потреб людини від максимально можливих у даному соціально-культурному середовищі, є тією самоціллю, на яку повинна орієнтуватися держава і кожна політична сила, що бореться за владу. І в принципі, неважливо, за допомогою застосування яких засобів, яких стандартів – тих, що були згадані вище або яких інших (тобто європейських чи ні), така мета досягається. Тут саме така ситуація, що важливий кінцевий результат.

У зв’язку з викладеним — перший висновок, що його треба мати на увазі: чітке уявлення про справжню кінцеву мету внутрішньої політики держави дозволяє своєчасно коректувати співвідношення мети і засобів, а отже, й відступати від процедурних стандартів (нехай це навіть євростандарти) тоді, коли їх формальне дотримання не дає належного кінцевого результату ні в економіці, ні в політиці.

Другий висновок: саме тому, що ці цінності й стандарти мають технологічний характер, вони можуть застосовуватися в принципі в усякій країні незалежно від регіону, входження або невходження даної країни в європейські організації, від культури та звичаїв народів, що там мешкають. Ці стандарти можуть втілюватися також у відносинах між різними країнами будь-якого регіону, а не тільки між європейськими. Ніщо не заважає Україні, перебуваючи поза європейськими організаційними структурами і навіть не ставлячи собі на меті курс на інтеграцію у ці структури в перспективі, запроваджувати в своїй країні певні правові, політичні, економічні й управлінські стандарти, тобто переходити у будь-якій галузі життя на європейські технології прийняття рішень, розв’язання завдань і вирішення проблем.

Якщо так, то очевидно, що процес введення в Україні даних процедурних стандартів ніяк не пов’язаний з курсом на інтеграцію, тобто на організаційне входження в будь-які європейські чи західноєвропейські структури. Наприклад, якщо інтеграція України з країнами СНД або налагоджування тісних економічних відносин з Китаєм забезпечать зростання макроекономічних показників і це допоможе уряду вирішити деякі питання макроекономічного регулювання, зробить економіку більш відкритою, сприйнятливою до науково-технологічних і управлінських новацій, то чи не буде це досягненням певних європейських цінностей і стандартів, скажімо, в галузі економіки, науково-технічної політики й т. ін. Адже, саме відкритість до всякого роду нововведень, суспільна мобільність є провідною рисою європейської цивілізації і європейського (а ще більше — західноєвропейського) способу життя.

Така ситуація надає Україні можливість детально вивчити необхідність і можливість запровадження в себе тих чи інших євростандартів, не обумовлюючи цей процес відмовою від культурних звичок українського народу, притаманних українцям морально-етичних цінностей, зокрема колективізму, і певної інерції поведінки.

Вступ України до різноманітних організаційних структур Європи (більшою мірою це, звичайно, стосується Західної Європи) можливий тільки тоді, коли вона досягне за своїми економічними і соціально-політичними показниками рівня країн Євросоюзу. Це зрозуміло тому, що інтеграція не передбачає і не означає прямого визначення дати для країни. Цілком природно, що європейці не погодяться на жодну форму співробітництва з Україною, яка передбачає її утримання. З іншого боку, якщо Україна досягне коли-небудь західноєвропейських стандартів життя і буде готова інтегруватись у відповідні структури, то в цьому разі постає питання, а навіщо тоді їй це буде потрібно?

Якщо це буде потрібно для підтримання даного високого економічного рівня, тоді сенс євроінтеграції зрозумілий. Але річ у тому, що на даний момент подолання соціально-економічної кризи і досягнення високого рівня життя можливе лише завдяки відновленню на ринкових основах технологічних, виробничих та загалом економічних коопераційних зв’язків з республіками колишнього Союзу і в першу чергу з РФ.

Аналіз розвитку економічного співробітництва України і країн Євросоюзу показує об’єктивну незацікавленість європейців у появі української продукції на європейських ринках і створенні спільних виробництв у високотехнологічних галузях економіки, де незважаючи на економічну кризу Україні є що запропонувати. Даний висновок підтверджується провалом планів співробітництва західноєвропейців у спільному з Україною і РФ виробництві Ан—70.

У той же час аналіз економічної взаємодії України з країнами СНД та з РФ засвідчує, що саме такий напрям економічної інтеграції відкриває Україні ринки збуту, дає можливість установити необхідні коопераційні зв’язки у виробництві, дозволяє замкнути технологічні ланцюги, а отже, якось підтримати свою економіку і надати їй поштовх до розвитку. Окрім цього, всебічна інтеграція України з РФ можлива і реально відбувається нині саме там, де Україна має чималий потенціал і де в усьому світі створюються інноваційні виробництва, що суттєво прискорюють економічне зростання. Маються на увазі високотехнологічні галузі економіки — авіа- і ракетобудування, військово-промисловий комплекс, автомобілебудування, а також енергетика, сільськогосподарське машинобудування і т. п. Така інтеграція відбувається на ринковій основі, і провідну роль в цьому процесі відіграє приватний капітал, в першу чергу російський. Окрім того, інтереси росіян сконцентровано також у ПЕК і металургії.

Причина, що відрізняє характер зацікавленості західного і російського капіталів Україною, криється в нашому спільному з росіянами минулому. Якщо для Заходу Україна потрібна переважно лише як ринок збуту, то для росіян Україна необхідна для того, щоб замкнути технологічні ланцюги, які виникли ще за часів СРСР. Інтеграція з російськими підприємствами і галузями російської економіки більш вигідна Україні, оскільки вона за цих умов бере участь у реальному виробництві реальної продукції, а отже, в країні виникають нові робочі місця, розробляються і вводяться нові технології, підвищується професійний рівень і кваліфікація робітників, зростає їх добробут.

Враховуючи те, що на території України за часів СРСР було розміщено значну кількість наукомістких виробництв, інтеграція з РФ набуває для України ще більшого значення. Адже велика частка технологічних циклів замикається між Україною і Росією саме у високотехнологічних галузях. Так, до сих пір, російський ВПК самостійно в змозі випускати лише 17% виробів військового призначення.

Процес інтеграції з РФ відбувається в реальності, і результатом його стають додаткові робочі місця у таких важливих для України галузях промисловості, як нафтопереробка і кольорова металургія, їх стабільна робота, наявність прибутку і зростання відрахування податків в українську казну.

За 1999—2000 роки під повний контроль росіян перейшли два з шести українських НПЗ (Лисичанський НПЗ купила ТНК, а Одеський — "Лукойл") та вся алюмінієва галузь України. Миколаївський НГЗ куплений "Сибірським алюмінієм", Запорізький алюмінієвий комбінат — "АвтоВАЗ-Інвестом" (Марчак В. Черное дело кризиса // "Компаньон", 12—16 березня 2001 р.). Компанія "Сибірський алюміній" придбала через дочірній "УкрСиббанк" 51% акцій металургійного комбінату в Дніпропетровську. Нафтові концерни "Лукойл", "ТНК" і "Татнефть", будучи акціонерами трьох нафтопереробних заводів, контролюють три чверті українського ринку нафтопродуктів ("Россияне", 12 лютого 2002 р.).

Необхідність використовувати взаємодоповнюючі властивості української і російської економік, що склалися історично, для економічного підсилення один одного чітко сформулював Президент України Л. Кучма у своїх виступах на зустрічах з діловими людьми під час робочої поїздки по Сибірському регіону РФ. "На будь-яких умовах ми готові розглянути можливість кооперації з Росією" (виступ у Малому Уренгої). Президент України наполягав на тому, що Україна і Росія не повинні бути сировинними країнами. Росія "не повинна бути простим постачальником нафти в Європу, а робити кроки в технологічному розвитку. Такі ж кроки має робити й Україна, і тоді нас буде поважати весь світ... Нікому в світі не потрібні сильна Україна і сильна Росія... За 10 років після розпаду СССР було зроблено дуже багато помилок, був відданий увесь ринок іншим. І гроші, які можна було б заробити за рахунок конверсії, ми просто віддали" ("Крымское время", 16 лютого 2002 р.).

Немов би відповідаючи на можливі контраргументи, Президент, за даними інтернет-видання obozrevatel.com.ua від 16 лютого 2002 р., під час зустрічі з студентами Херсонського педуніверситету, розповідаючи про результати свого турне по Сибіру, заявив: "Чому, наприклад, США не з’їли, скажімо, Канаду? Сьогодні ніхто не претендує на чужі кордони. Навпаки, Європейський Союз ліквідував усі кордони й увів єдину валюту. Так давайте ж діяти за таким же принципом". Президент вважає, що російське політичне керівництво перейшло "від розмов про любов один до одного" до конкретних справ. "Я думаю, — сказав Леонід Кучма, — що в економіці це буде означать додаткові робочі місця, підвищення заробітної плати і т. ін." "А всі інші поки що нам тільки радять, як і що робити. В Росії — величезний ринок для нашої продукції, а за ринки бувають війни".

Інтернет-видання наводить слова Президента, що могли б слугувати керівництвом для дії майбутньому уряду: "Було великою помилкою, що ми орієнтувалися тільки на Захід і тим часом відгородилися муром від Росії". "На Заході нас ніхто не чекає, а Росія була й залишається нашим союзником і партнером. Тому давайте випускати таку продукцію, яка була б конкурентоспроможною на російських ринках" (htpp://obozrevatel.com.ua, 16 лютого 2002 р.).

На можливий аргумент, що якраз така ситуація із взаємодоповненням економік є неприйнятною і її треба змінювати, тобто створювати власні замкнені виробничі цикли, можна поставити питання у відповідь: "А навіщо?"

Стратегія дій за таких специфічних умов, в яких опинилась не тільки Україна, а й усі пострадянські держави з РФ включно, має базуватися виключно на міркуваннях економічної доцільності. Якщо підтримувати технологічні ланцюги й узагалі виробничу кооперацію з РФ або іншими країнами СНД у певних галузях чи виробництвах економічно нерентабельно, то необхідно відмовлятися від таких зв’язків і шукати можливості для кооперації в іншому місці. Подібна стратегія може мати місце у випадку, коли підтримання виробничих коопераційних (інтеграційних) зв’язків з певними підприємствами РФ буде обходитися дорожче, ніж створення власного замкненого виробництва. Але якщо така кооперація вигідна, то вона обов’язково має здійснюватися. Тобто треба сідати і рахувати. Економіка повинна правити політикою.

За цієї ситуації мову необхідно вести про те, що економічний інтерес держави має визначати її зовнішньополітичні кроки як стосовно економіки, так і політичних, військових, культурних, цивілізаційних та інших орієнтацій і союзів. Іншу точку зору є підстави вважати помилковою тому, що інакше справжня і єдино гідна мета діяльності держави — забезпечення добробуту (в першу чергу матеріального) громадян країни — стає заручницею дій з відпрацювання другорядних цілей і засобів — створення незалежної держави заради самої незалежної держави, проведення політики заради політики, дипломатії заради дипломатії, членства в регіональних союзах заради самого членства, цивілізаційного вибору заради самого цивілізаційного вибору.

Проте істинний сенс створення незалежної України самі політики, котрі були причетні до цієї справи, визначали як довгоочікувану можливість спрямувати ресурси молодої держави на досягнення найблагороднішої мети — забезпечення умов для зростання добробуту населення і забезпечення найвищих стандартів життя починаючи з матеріальних і закінчуючи культурними.

Таким чином, не інтеграція України в західноєвропейські структури, а інтеграція в межах СНД для досягнення високих макроекономічних показників, забезпечення ринків збуту для своєї продукції і, як наслідок, поступового створення умов для підвищення добробуту населення – це дійсно найважливіше і на сьогоднішній день найбільш актуальне для нашої країни завдання.

Стосовно ж Західної Європи Україні слід було б прийняти більш реалістичну програму не інтеграції, а інтенсивного співробітництва в окремих галузях і напрямах виробництва. Більш широке, а головне, рівноправне співробітництво можливе лише тоді, коли українська економіка зможе виробляти в необхідній кількості конкурентноспроможну продукцію, тобто більш якісну і менш дорогу (з низькою собівартістю затрат), ніж у конкурентів.

Враховуючи факт взаємодоповнюваності економік України і РФ, який і сьогодні має місце попри спроби створення замкнених технологічних і виробничих циклів у наших країнах, подібна співпраця з ЄС можлива лише за умов тісної інтеграції з РФ (тут, дійсно, мова може вестися про інтеграцію).

На щастя, це розуміє дедалі більша частина ділової і політичної еліти України. Симптоматичною ознакою в цьому плані є створення в українському парламенті міжфракційного об’єднання "У Європу — разом з Росією".

Таким чином, правильне розуміння євроінтеграційного курсу України має бути таким: Україні необхідно наблизитися до Європи не за процедурними, а за кінцевими стандартами і показниками. Союзи ж треба заключати з тими країнами, з якими Україна може забезпечити рівноправне співробітництво і які не відрізняються від України або суттєво близькі до неї за рівнем свого економічного розвитку, народними традиціями і звичками, досягненнями і проблемами, культурою і мовою.

Для нашої країни важливі не союзи заради самих союзів, а кінцевий результат.

Дата добавления: 2014-01-07