Правові чинники вступу України до НАТО

Деякі громадяни вважають, що вступ незалежної держави Украї­на до військово-політичного альянсу НАТО неможливий, бо відповід­но до чинної Конституції, Україна є нейтральною державою. Проте ні в тексті Конституції України від 28 червня 1996 року, ні в зміненому варіанті, що діє з 1 січня 2006 року, немає положень про нейтралітет України.

Чому ж у свідомості багатьох українських громадян міцно закрі­пилося судження про „позаблоковий, нейтральний" статус нашої де­ржави?

В першу чергу тому, що цю тезу було проголошено в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. Дійсно, у розділі IX Декларації вказано: „Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї".

Але не можна не брати до уваги такі обставини:

- Українська Радянська Соціалістична Республіка вже давно не існує;

- зазначене формулювання з юридичного погляду не означало за­конодавчого закріплення за Україною статусу постійного нейтраліте­ту, оскільки в Декларації проголошено лише намір стати в майбутнь­ому нейтральною державою.

Стосовно волевиявлення українського народу на референдумі 1 груд­ня 1991 року, то відповідно до Постанови Верховної Ради України від 11 жовтня 1991 р. № 1660-ХП „Про проведення всеукраїнського референ­думу в питанні про проголошення незалежності України" до бюлетеня для таємного голосування був включений текст Акту проголошення незалежності України (а не Декларації про державний суверенітет). Саме Акт проголошення незалежності, а не Декларація, згадується й у Преамбулі Конституції: „Верховна Рада приймає цю Конституцію, ке­руючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням".

Крім того, необхідно звернути увагу на класичний зміст деяких юридичних термінів - ні „декларація", ні „референдум" не мають обов'язкової сили. Це також стосується і терміну „преамбула", в який зазвичай, викладають принципові положення, спонукальні мотиви, цілі видання відповідного акту. Преамбула містить „норми-цілі" й „норми-принципи", що не мають безпосередньої юридичної сили. Чому ж майже всі положення Декларації про державний суверені­тет України увійшли до тексту Конституції, а положення, які б у пря­мій постановці визначали нейтралітет або, навпаки, участь у військо­вих блоках як засіб досягнення національної безпеки, або як форму існування України в системі міжнародних відносин, - ні?

Пояснення дуже просте. Декларацію було прийнято у 1990 році, а Конституцію - у 1996. Давайте подумки перенесемося у 1990 рік. Фак­тично закінчилася „холодна війна". Однак, у свідомості більшості гро­мадян, та й політиків (у тому числі депутатів Верховної Ради) усе ще зберігався сформований за багато десятиліть конфронтації стереотип про біполярний політичний устрій світу. Тим більше, що ще існували й СРСР і Організація Варшавського Договору.

Згадаємо атмосферу демократичної ейфорії та романтизму, під­несення національної самосвідомості, надії на те, що із закінченням протистояння двох ідеологічних систем у світі більше немає непере­борних протиріч, а значить і причин для глобального протистояння, що настає той час, коли війни йдуть у минуле. Тому цілком природним було прагнення відзначити миролюбний характер нової, незалежної України, держави, що відроджується.

З 1990 по 1996 рік відбулися події, які не могли не вплинути на при­йняття рішень, що визначили подальшу долю української держави.

Нагадаємо деякі з них:

- 1 липня 1991 року - підписання Протокол про повне припинення дії Організації Варшавського Договору;

- 24 серпня 1991 року - прийняття Акту „Про проголошення неза­лежності України";

- грудень 1991 року - фактична денонсація договору про утворен­ня СРСР. Утворення СНД;

- грудень 1991 року - створення Ради північноатлантичної спів­робітництва (РПАС);

- 1992 рік - вступ України до РПАС;

- 1992 рік - початок громадянської війни на території колишньої СФРЮ (Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія);

- 7 лютого 1992 року - підписання Договору про Європейський Союз (набрав чинності з 1 листопада 1993 року). Фактично це не що інше, як утворення ще одного полюсу політичної й економічної сили у світі, до того ж у безпосередній близькості від України;

- січень 1994 року - керівники урядів і держав-членів НАТО заявили про те, що вони очікують і вітатимуть розширення НАТО за рахунок демократичних держав Центральної та Східної Євро­пи;

- 5 грудня 1994 року - підписання „Меморандуму про гарантії без­пеки у зв'язку із приєднанням України до „Договору про нерозпов-сюдження ядерної зброї". (Фактична відмова України від статусу ядерної держави в обмін на гарантії безпеки з боку США, Росії, Вели­кобританії, пізніше - Франції і Китаю.)

Крім того, до середини 90-х років Україна накопичувала деякий до­свід усвідомлення себе як дійсно незалежної держави, в якої є свої на­ціональні геополітичні інтереси, загрози цим інтересам, оцінила можливі напрями, варіанти й способи реалізації власної зовнішньої політики.

Така ситуація склалася до 1996 року. І безсумнівно, включення в Конституцію прямого положення про нейтральний, позаблоковий статус України:

а) обмежувало б можливості держави надійно забезпечувати на­ціональну безпеку у світі, який змінюється, тим більше, що реальний нейтралітет вимагає величезних військових витрат, непосильних для нашої економіки.

б) було б неадекватне реальному геополітичному положенню Ук­раїни.

Дата добавления: 2014-01-07