Соціально-політичні наслідки вступу України до НАТО

Сьогодні проНАТОвська агітація базується на кількох постулатах:

НАТО давно вже не є військовим блоком, а лише якоюсь «організацією стабільності», бо за всю свою історію НАТО ні з ким не воювало, а готувалося захищатися від СРСР.

НАТО - певний клуб процвітаючих країн, куди необхідно вступити, щоб потрапити до Європейського Союзу.

Членство в НАТО скоротить витрати України на оборону і водночас різко підвищить рівень національної безпеки.

Членство в НАТО забезпечить Україні встановлення довершеної демократії за західними зразками, перемогу над корупцією, підвищення професіоналізму чиновників і т.ін.

Армія, побудована за НАТОвськими стандартами, - краще в світі, що може існувати у військовій сфері; і саме НАТО реформує Збройні Сили України, зробивши їх сучасними, боєздатними і демократичними.

Членство України в НАТО не спрямоване проти Росії. На території України ніколи не буде НАТОвських військових баз. Російська військова база в Севастополі суперечить Конституції України, а вступ до НАТО - не суперечить.

Ухвалення рішення про членство є суверенним правом України і нема чого Москві висловлювати незадоволення. Якщо Україна вступить до НАТО, Росія не зможе відібрати у неї Крим і Севастополь, а якщо не вступить - обов'язково відбере.

В принципі цю безглузду маячню можна переповідати нескінченно, адже націонал-пропагандисти вкрай винахідливі. Але зупинимося лише на згаданій вісімці, оскільки вона загалом охоплює основні базові ідеї українських атлантистів.

Суперечність між запевненням, що вступ України до НАТО не спрямований супроти Росії і твердженням, що саме від Росії НАТО нібито й захистить Україну, так само очевидна, як і згадане в шостому пункті співставлен-ня «неконституційності» Севастопольської бази Чорноморського флоту РФ, статус якої закріплений перехідними положеннями до Конституції України, і нібито «конституційності» вступу до НАТО всією країною.

Те ж саме стосується й НАТОвських баз. В Болгарії та Румунії, де також існували проблеми із законодавчим забезпеченням розгортання баз, вони були просто визначені як «об'єкти спільного користування» згаданих країн і США. Таким чином, і база існує, і платити за неї американцям не потрібно.

До речі, військовослужбовці США користуються на території цих країн повною екстериторіальністю, в порівняння з якою не йдуть ніякі «права» Чорноморського флоту Російської Федерації, що їх до того ж постійно намагаються обмежити українські атлантисти. Втім, найвідвертіші (або найбільш недалекі) з них визнають: «А що нам перешкодить після вступу в НАТО змінити Конституцію?».

Враховуючи, як швидко атлантисти змінюють свою думку (коли це їм вигідно), справді, нічого не перешкодить. Наприклад, будь-які спроби домогтися більш-менш тісної інтеграції України в рамках СНД, не кажучи вже про такі проекти як ЄЕП або ЄврАзЕС, наражалися на заяви про принципову неможливість участі України в об'єднаннях, що передбачають функціонування наднаціональних структур. Але чомусь до ЄС, де наднаціональна бюрократія володіє не меншими правами, ніж колись союзний центр в СРСР, нам можна вступити — це не обмежує суверенітет. До Організації Ташкентського договору ми вступити не можемо, оскільки «позаблоковий статус закріплений у Конституції», але до НАТО вступати можемо, оскільки «в Конституції нічого не сказано про позаблоковий статус України».

Про те, що НАТО не благодійна організація, а військовий блок, нещодавно в штаб-квартирі альянсу були вимушені заявити на найвищому рівні у зв'язку із російсько-грузинським конфліктом. Коли «нові члени НАТО» — східноєвропейські русофоби виступили з вимогою негайно прийняти Грузію до НАТО, їм так і відповіли: «НАТО військовий блок, і його члени повинні бути готові вступити у війну за кожну державу НАТО, що зазнала нападу». Малося на увазі, що за Грузію воювати аж ніхто не збирається.

У разі вступу України до НАТО витрати на оборону не скоротяться, а навпаки, зростуть. Тепер кошти, які щорічно передбачаються у державному бюджеті на потреби Збройних Сил України, коливаються в межах 1-1,5% від ВВП. За НАТОвсь-кими стандартами військовий бюджет повинен складати не менше ніж 2% від ВВП, фактично ж витрати на оборону «нових членів» сягають 3% і більше.

Так само зрозуміло, що ніяке членство в НАТО автоматично не забезпечує демократію. Більша частиначленів НАТО дійсно демократичні країни. Але такими вони стали задовго до вступу. Важливо зрозуміти — демократія передувала НАТО, але не навпаки. З іншого боку, є приклади Греції, що була членом НАТО, незважаючи на встановлення у 1967 році терористичного режиму хунти «чорних полковників», і Туреччини, в якій у другій половині минулого століття відбувалися ледь не два військові перевороти за п'ятирічку, а також сучасних держав Прибалтики, в яких від третини до половини населення позбавлено громадянських прав. Недемократичність законів Латвії і Естонії, що регулюють надання громадянства корінним жителям країни, неодноразово відзначали Рада Європи, ОБСЄ, інші міжнародні організації.

Але прибалта і не думають здійснювати будь-які дії, спрямовані на подолання дискримінації за національною ознакою, залишаючись, попри це, членами НАТО з числа найактивніших.

Що стосується професіоналізму і боєздатності НАТОвських збройних сил, то в серпні 2008 року весь світ спостерігав, як за лічені години, якщо не хвилини, розсипалися під ударами «застарілої» російської армії створені, озброєні і навчені за НАТОвськими стандартами збройні сили Грузії. Є обгрунтовані сумніви навіть у тому, що грузини встигли вступити в реальне бойове зіткнення з сухопутним угрупованням 58-ої армії. Схоже, що вони втекли, тільки-но почувши, що «росіяни йдуть». Подібним чином демонструють свою «боєздатність» армії країн НАТО в Афганістані. Воювати з місцевими партизанами намагаються лише американці й ті під прикриттям авіації, що знищує все живе на їхньому шляху. Інші відсиджуються у військових таборах і гарнізонах під охороною тих самих американців і лише позначають свою присутність. Навіть не зазнаючи бойових втрат, європейці надовго на афганській землі не затримуються. їхні контингенти тануть від «психічних травм» й, зрештою, від гріха подалі виводяться.

Не спрацьовує на користь вступу до НАТО і пропагована теза про те, що в блоці армії професійні, і Україна, увійшовши в альянс, позбавиться призову. Наприклад, армія ФРН досі також формується за призовом. Призовник служить 9 місяців. Такий спосіб формування армії вважається захистом від тоталітаризму. У багатьох інших країнах НАТО діє змішана система (частина служить за контрактом, частина — за призовом), подібна до тієї, за якою формуються збройні сили сучасних Росії й України. Тобто, принцип комплектування армії — виключно внутрішня справа країни, а не вимога блоку, як брешуть атлантисти.

Блюзнірським є й «здивування» негативною реакцією Російської Федерації, яке демонструють українські атлантисти. Я вже згадував вище, що чинне керівництво України кожного разу повторює, що НАТО необхідне Києву для захисту від Росії, тобто абсолютно чітко позиціонує блок і свою в ньому участь, як військову організацію саме з антиросійською спрямованістю. Після цього вони мають нахабність ще й заявляти про якусь «кремлівську паранойю». Я вже не кажу про відверто неадекватне припущення, що хоружівсько-тернопільсько-трипільський «інтелектуал» Віктор Ющенко пізнав потаємну сутність блоку НАТО, а вихованець юридичного факультету Ленінградського університету, офіцер розвідки — еліти КДБ - Володимир Путін цього не збагнув.

Неспроможні й докори на адресу Москви щодо втручання у внутрішні справи України, яку Росія нібито намагається позбавити «суверенного» права на вступ до НАТО. Насправді Росія завжди підкреслювала й підкреслює, що питання про вступ до НАТО — виключно внутрішня справа України. Єдине, на чому наполягає Москва і що викликає гнів вітчизняних атлантистів (але за що українське суспільство має бути щонайменше вдячним Росії), це — на дотриманні внутрішньодержавних конституційних процедур при ухваленні рішення про вступ до блоку. Українські атлантисти чудово розуміють, що з дотриманням вимог Конституції вони до НАТО потраплять не раніше, ніж скресне крига Антарктиди, і від цього вже скаженіють. А відомий «демократ» Тарасюк —той і поготів заявив, що в дотриманні процедури немає ніякої необхідності, раз, мовляв, «розумний» уряд уже знає, що треба вступати до НАТО, а «дурний» народ цього ще не хоче. Так і сказав — народ, мовляв, можна і не питати, його думка до виконання не обов'язкова.

Якщо вже хто і втручається у внутрішні справи України в НАТОвському питанні, то це США. 2007 року саме палата представників Конгресу ухвалила резолюцію, в якій вказується на необхідність вступу до НАТО України й Грузії, а уряд СІЛА зобов'язується надавати даному процесу всебічну підтримку. Тобто в той час, як в українському суспільстві, в результаті нав'язаної атлантиста-ми дискусії, прихильників вступу до НАТО стало значно менше, ніж ще чотири роки тому, і легально, юридично коректно ухвалити рішення про вступ до альянсу Київ не може, Конгрес США вже все вирішив і роздав доручення. Тут доводиться говорити навіть не про брутальне втручання у внутрішні справи, але й про неприховане зовнішнє управління, що знижує статус країни до другорядного протекторату, який не має права реалізовувати власну (не узгоджену з Вашингтоном) зовнішню політику.

Це далеко не перший випадок, коли рішення про співпрацю з НАТО ухвалюються без формального звернення України. Так, ще в лютому-березні 2005 року позиція НАТО щодо України, незмінна з 1994 року і озвучена генеральним секретарем альянсу після неформального саміту НАТО, на який був спеціально запрошений Віктор Ющенко, полягала в тому, що «питання про членство України може бути розглянуте, якщо сама Україна звернеться до НАТО з відповідним проханням». Тобто ще в березні 2005 року заявка щодо членства не подавалася. Проте вже перед сесією Ради НАТО у Вільнюсі в квітні 2005 року все змінилося, і генсек став заявляти, що «позиція керівництва України не залишає у НАТО сумнівів щодо його прагнення домогтися членства України в НАТО». Негайно у квітні 2005 року з Україною був розпочатий так званий «інтенсифікований діалог», предметом якого стали перспектива і умови членства України в НАТО. Тобто, офіційної заявки як не було, так і немає, але до НАТО вже можна вступати. Відзначу при цьому, що генеральний секретар усе ж таки говорив про бажання вступити до НАТО керівництва України, а зовсім не України як держави. Переконаний, що переважна більшість громадян України теж не заперечували б у разі прийняття до НАТО особисто пана Ющенка, але без України.

Нарешті, що стосується гіпотетичних територіальних претензій до України, від яких нібито тільки НАТО здатне її захистити.

Територіальна цілісність України в існуючих межах була визнана Росією задовго до виникнення навіть питання про членство Києва у НАТО і закріплена Договором про дружбу, співпрацю і партнерство, підписаним президентами Б.Єльциним та Л.Кучмою в Києві 31 травня 1997 року, що набув чинності 1 квітня 1999 року. Аж до 2005 року жодних проблем, пов'язаних з базуванням Чорноморського флоту в Севастополі, не виникало, територіальні претензії Росією не висувалися. Звичайно, можна розглядати як претензії періодичні «побажання» Ю.Лужкова «повернути Севастополь». Проте і в Україні чимало політиків, що вимагають «повернути Кубань» або «українські землі в Курській і Воронезькій областях». Ні в першому, ні в другому випадку не йдеться про державну політику або навіть про позицію вищого державного керівництва.

В той же час наближення блоку НАТО до російських кордонів, у разі вступу до нього України, викликає закономірну стурбованість

Москви власною безпекою. Врешті-решт, останнє десятиліття ознаменувалося неспровокованими вторгненнями НАТОвських військ до Югославії та Афганістану, а також коаліції, кістяком якої є армії країн НАТО, - до Іраку. Більше того, НАТО порушило гарантії, що давалися ще СРСР під час розпуску Організації Варшавського договору і були повторені Росії при виведенні військ з Німеччини. Гарантії, що НАТО не тільки не розширюватиметься за рахунок прийому колишніх членів Організації Варшавського договору, але й що збройні сили країн-членів НАТО не будуть навіть розміщені на колишній території НДР.

Сьогодні членами НАТО є три колишні союзні республіки з п'ятнадцяти, а США активно просувають рішення про прийняття ще двох. При цьому НАТО відхилило заявки СРСР щодо вступу до альянсу, які подавалися у 1954 і 1983 роках, а також заявки Росії, що неодноразово подавалися після 1991 року. Останній раз про можливість компромісного вирішення існуючих протиріч шляхом вступу Росії до НАТО президент В.Путін говорив у 2006 році. Його заява також була проігнорована.

Маючи всі підстави вважати, що розширення НАТО на схід має своєю першочерговою метою стримування Росії, Москва вимушена вживати заходів у відповідь, зокрема й військового характеру. Вступ України до НАТО закриє для флоту Росії Чорне море й істотно погіршить її оборонні можливості на південному фланзі театру військових дій.

Крім того, членство в НАТО передбачає обов'язкове приєднання до колективного ядерного планування в рамках так званого розширеного ядерного стримування НАТО. Члени альянсу, як це записано в параграфах 62 і 63 його Стратегічної концепції, повинні визнавати фундаментальну роль ядерної зброї в забезпеченні загальної безпеки і брати участь у розподілі ядерних ролей. Фактично за рішенням НАТО на території України може бути розміщена чужа ядерна зброя. Разом з тим підл ітний час ракет середньої дальності з території України до Москви і Санкт-Петербурга обчислюється в межах 5-7 хвилин. Європейська частина Росії виявляється беззахисною перед раптовим ядерним ударом. Жодний адекватний уряд не може допустити такої потенційної загрози. Пригадаємо, як прореагували США на розміщення радянських ракет на Кубі. Вони почали готувати вторгнення на острів з метою їх знищення, навіть незважаючи на загрозу світової війни. Такий підхід пояснюється просто: поки ракети не встановлені, або їх мало, країна зберігає можливість завдати удару у відповідь. Коли ж стратегічне розгортання завершене — пістолет уже приставлений до скроні й пручатися марно.

Якщо Росія прореагує на початок процедури вступу України до НАТО так само, як США на радянські ракети на Кубі, українська державність

зникне так само швидко і несподівано, як і з'явилася. Це відбудеться незалежно від того, ризикнуть США розв'язати через Україну третю світову війну або обмежаться обуреними заявами Держдепу.

Підкреслю: вступ до НАТО несе загрозу не територіальній цілісності України, а власне існуванню Української держави, а у разі початку ядерного конфлікту — й існуванню народу України.

При цьому не варто помилятися стосовно нібито існуючих гіпотетичних зобов'язань членів НАТО автоматично вступити у війну на боці держави альянсу, що зазнала нападу. Дійсно, стаття п'ять Вашингтонського договору 1949 року недвозначно визначає, що напад на члена альянсу розглядається як напад на НАТО. Проте повний текст статті звучить не так оптимістично: «Члени НАТО домовляються про те, що збройний напад на одного або кількох членів союзу в Європі або Північній Америці буде сприйнятий як напад на весь союз. У зв'язку з цим вони домовляються, що у разі зазначеної атаки вони, реалізовуючи своє право на індивідуальний або колективний самозахист, допомагатимуть членові або членам, що зазнали нападу, самостійно і спільно з іншими членами, діючи виходячи з потреби, у тому числі й із застосуванням збройних сил, щоб відновити і підтримувати безпеку в Північній Атлантиці». Це означає, що члени альянсу не зобов'язані вступити в збройний конфлікт. Вони зобов'язані реагувати, але конкретний спосіб реакції залишається на їхній власний розсуд. Цим стаття п'ята Вашингтонського договору відрізняється від статті четвертої Брюссельського договору, підписаного в березні 1948 року (про створення Західноєвропейського союзу). У Брюссельському договорі прямо вказано, що реагування повинне обов'язково мати військовий характер.

Дата добавления: 2014-01-07