Історія написання

Жанрові особливості

Головна думка повісті

Основний конфлікт повісті

У творі на матеріалі повсякденного життя селянства розкриваються деякі риси вдачі українського народу, його індивідуалізм, прагнення жити окремим самостійним життям.

Основний конфлікт повісті — соціальний. Перед читачем проходять епізоди постійних сварок у сім'ї та короткочасних примирень, які знову швидко перериваються загостренням суперечностей навколо відстоювання своїх «прав» на власність.

Основні персонажі твору:

Омелько Кайдаш — голова сім'ї

Маруся — його дружина

Карпо — старший син

Лаврін — молодший син

Мотря — старша невістка

Мелашка — молодша невістка

Головна думка повісті — це показ буденних ситуацій, у яких відбувається змізеріння людської душі, зумовлене постійною залежністю селянства від матеріальних нестатків. Духовна роз'єднаність зумовлена відсутністю прагнення зрозуміти один одного. Це отруює життя і батьків, і їхніх синів та невісток.

Жанрова особливість твору полягає в тому, що зображення повсякденного життя Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються у гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з характерних рис українського народу, елементом національної психіки, багатої на «жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний»

Уперше надруковано в журналі «Правда», 1879 року. Того ж року повість вийшла у Львові окремими виданнями. Ще перед тим, як повість почала друкуватися у «Правді», Нечуй-Левицький став клопотатись про дозвіл на її видання в Росії, але царська цензура ставила всілякі перепони, вказуючи на ряд «предосудительных мест» твору, зокрема в VI розділі, де змальовувалось перебування прочан в київських монастирях, та висуваючи інші претензії. Тільки 1886 року дозвіл на друкування повісті був даний при умові вилучення «в ней автором всех неудобных мест» відзначених цензором. Внаслідок цього 1887 році вийшло в Києві видання «Кайдашевої cім'ї» з рядом цензурних купюр, авторських переробок та скорочень. Зокрема було перероблено початок і кінець твору. Тексти наступних прижиттєвих публікацій повісті (1894 та 1906 рр.) майже не відрізняються від видання 1887 р.

Рівень засвоєння і відтворення (Оцінка 1 – 3):

Назвіть 2 – 3 твори І.Нечуя-Левицького.

Кайдашевих синів звали: а) Омелько і Лаврін; б) Лаврін і Карпо; в) Карпо й Омелько.

Яка частина літературного псевдоніму письменника є його прізвищем?

Назвіть історичні романи І.Нечуя-Левицького.

Назвіть імена героїв повісті “Кайдашева сім’я”.

Рівень розуміння (Оцінка 4 – 6)

У яких жанрах працював І.Нечуй-Левицький?

Дайте визначення соціально-побутової повісті.

Назвіть засоби творення комічного в повісті І.Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”.

Які суспільні процеси вплинули на сімейні стосунки Кайдашів?

Рівень застосування (Оцінка 7 – 9)

Назвіть відмінні ознаки гумору й сатири.

У чому виявився новаторський підхід І.Нечуя-Левицького до реалізації селянської теми?

Визначте основні особливості стилю письменника.

Що мав на увазі І.Франко, коли говорив про І.Нечуя-Левицького як “виключно українського письменника”?

Що в творчості І.Нечуя-Левицького дало підстави І.Франкові назвати письменника “великим артистом зору”?

Рівень творчості (Оцінка 10 – 12)

Напишіть творчу роботу на одну з тем:

Рецензія на один із прочитаних творів І.Нечуя-Левицького.

“Кайдашеві звички” в сучасному житті.

Моє ставлення до синів і невісток Омелька Кайдаша.

ТЕСТИ:

Про кого слова: “Який гарний парубок, хоч і білявий, які в його веселі очі”?

Кому належить вислів: “В мене свекруха люта змія: ходить по хаті, полум,ям дише…”?

Упізнай героїню: “Її очі з м,якеньких стали зразу тверденькі. Брови насупилися, а осміх злетів з уст і ніби вилетів з хати”?

Хто з персонажів сказав: “А я вам, мамо, не наймичка. Я й у своєї матері не була наймичкою…”?

Упізнай героїню: “Її краса так засліпила йому очі,.. що вона здавалася йому не дівчиною, а русалкою…”?

Кому належать слова і про кого мова: “У нас була, як рожа цвіла, а тепер стала, як квітка в,яла…”?

Про кого йдеться: “Діло ніби горіло в її руках. Вона оджимала плаття й разом поралася коло печі”?

Кому належать слова: “А ти хотіла згорнути руки та й сидіти? Чого це ти розходилася? Та я тобі не подивлюся в зуби”?

Назвіть героїню: “… висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем”?

Назвіть імена Кайдашів. Де вони мешкали?

Як Карпо познайомився з Мотрею? Якого вона роду?

Чому починаються сварки між Мотрею та свекрухою?

За яких обставин познайомився Лаврін з Мелашкою? Звідки вона, якого роду?

Куди пішла Мелашка від свекрухи? Хто її повернув?

Як помер старий Кайдаш?

Через що виникали сварки між молодими сім,ями?

Чому Кайдашиху дражнили на селі “безокою економшею”?

Через що була остання сварка і як закінчується повість?

ВІДПОВІДІ:

Про Лавріна подумала Мелашка.

Мотря.

Кайдашиха, коли була у Довбишів і дивилася на Мотрю.

Мотря.

Мелашка.

Мелашка.

Мотря.

Кайдашиха.

Маруся Кайдашиха.

Омелько,Маруся, Карпо, Лаврін; с.Семигори.

Була з багатого роду Довбишів. Пішов до її будинку, вона була сама, підмазувала хату; ввечері зустрілися на танцях.

Стара спала та охала, а Мотрю змушувала все робити, ще і повчала. Потім розповідала по селу, яка вона лінива і нічого не вміє робити.

Їхав понад Россю, побачив серед поля квітку – то була дівчина, дочка Охріма Балаша з Бієвиць. Мала багато братів та сестер, бідно жили.

Пішла у Київ з бабою Палажкою, залишилася у проскурниці. Пішли шукати Лаврін, мати та свекруха, яка пообіцяла, що їй ніхто лихого слова не скаже.

Багато пив, почали ввижатися чорти. Приходив до нього херсонський чумак та й завів його на греблю. Там і знайшов його мірошник (утопився).

Через курку, півня, кабана, що рив картоплю; Мотриного коня, кухоль, грушу.

Під час сварки Мотря вибила свекрусі деркачем око, вона осліпла.

Сварка була через грушу, яку Лаврін прищепив у дитинстві, що росла на Карповій половині. Груша всохла і між родинами настав мир.

Короткий зміст тіні забутих предків

Іван був 19-тою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Туго росла дитина, а все ж підростала. Коли Іванові минуло сім літ, він вже дивився на світ інакше. Знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля, міг розказати й про русалок. Тепер він мав обов’язки – його посилали пасти корови.

Вдома, у родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. На його пам’яті вже двічі коло хати трембіла трембіта, оповіщаючи про смерть: раз, коли брата Олекса роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччік Василь загинув у бійці з ворожим родом. Це була стара ворожнеча між їхнім родом та родом Гутенюків. Хоч усі кипіли злістю, але ніхто не міг розповісти звідки пішла та ворожнеча.

Їхня родина була невелика: старі двоє та п’ятеро дітей. Решта 15 спочило на цвинтарі.

Незабаром Іван побачив зустріч ворожих родів. Вони вертали додому з храму. Раптом зчинився тиск. Як кремінь і криця стояли роди Гутенюків та Палійчуків. Іван теж кинувся у бійку. Біля воза побачив мале дівча. Подумав, що напевно то Гутенюкова дівка, ударив її в лице. Вона почала тікати, Іван зловив її, шарпнув за пазуху та розідрав. На землю впали нові кісники. Він їх видер та кинув у воду. Дівчина витягла цукерку, половину вкусила, а другу подала йому. Він узяв. Тепер вони сиділи рядочком, вона розповіла йому, що зветься Марічка, що пасе вівці.

Другого дня по бійці помер старий Палійчук. Тяжкі часи настали в родині по смерті ґазди. Але в Івановій пам’яті татова смерть жила не так довго, як знайомство з дівчиною. Нарешті він стрівся з нею: пасла ягнята. Вони пасли тепер їх разом, не раз губили овечки.

Коли старшими стали, забави були вже інші. Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний. Марічка теж була вже готова віддатись. Сходилися вже тепер коло церкви або десь в лісі, щоб старі не знали, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флояру.. вона давно вже була Іванова, ще з 13-ти літ. Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу – все було так просто, що жодна нечиста думка не засмітила їй серця. Щоб не завагітніти, за поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить.

Однак не все так складалося, як думав Іван. Ґаздівство його руйнувалося, вже не було чого усім робити і треба було йти в найми. Пішов у полонину. За горбком, у долині він знайшов намет, в якому жили вівчарі. Вийшов ватаг і розповів, що Іван має робити.

За своє літування у полонині Іван зазнав немало пригод. Часом бив на полонині грім. У петрівку випав сніг – три дні не сходив. Потоваришував з Миколою – сирота, виріс у полонині, любив оповідати казки. Коли Микола занедужав, то Іван замість нього пильнував ватри. Так літував Іван у полонині, аж поки вона не спустіла.

Хлопець поспішав додому, але не застав Марічки. З а день до його повернення, забрала її вода. Несподівано заскочила повінь, вода збила її з ніг і понесла поміж скелі. Не могли її врятувати.

Іван не вірив. Пішов вздовж річки шукати тіло, і все-таки в одному селі знайшов. Його вже витягли, але він не впізнав Марічки. Великий жаль вхопив Івана за серце. Він щез. Люди думали, що загинув. Шість років не було, аж раптом з’явився. Незабаром оженився. Його Палагна була з багатого роду, здорова дівка, з грубим носом й волосатою шиєю. Поглядаючи на овечки, на корови, – Іван не журився, тепер він мав коло чого ходити. Як дитина для мами – такою була для нього худібка. Палагна йому допомагала. З неї була добра ґаздиня.

З ними сусідив Юра. Про нього казали, що він богує. Він був мольфар, його боялися, але потребували всі. Найгірше докучала їм Химка, яка вечорами перекидалася у пса та лазила по загородах сусідських.

Скільки клопоту було в Івана, він не мав навіть коли спам’ятатись. Ґаздівство потребувало вічної праці. Але часом, коли дивився на ліс, то чувся йому голос Марічки.

Чи кохав він Палагну – ніколи про це не думав. Він ґазда, вона – ґаздиня. Вони їздили разом до міста чи на храм. Так йшло життя.

На святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої, обкурював ладаном хати й кошари. Разом з жінкою загинали коліна, благаючи Бога, щоб припустив до вечері всі душі. І коли так молились, Іван був певен, що за плечима у нього плаче Марічка. І Бог давав приплід. Палатна вічно заклопотана була своїм ворожінням. Так йшло життя.

Завтра велике свято – теплий Юрій. Палатна прокинулась, щойно почало світати, роздяглася, пішла до дверей, ступала по мокрій траві, думала, що цього ніхто не бачить, щоб не пропало її ворожіння. Юра-мольфар стояв і дивився на неї. Вона хотіла втекти, але не могла. Він був вже близько, вона крикнула та побігла до хати. Щоб вона потім не робила, мольфарів погляд її в’язав.

Минуло 2 тижні, а Палагна не говорила Іванові про зустріч З Юрою. Іван став байдужим, помітно схуд. Думка Палагни все частіше зверталася до сусіди.

Одного дня на небі збиралися хмари, Юра їх поганяв, заклинав грім. Йому це вдалося, але Юра впав на землю і важко дихав, потім наче уві сні побачив, як до нього біжить Палагна. Так вона стала його любаскою.

Іван дивувався, жінка стала щодня пишно вбиратися, часом щезала з дому, поверталася пізно, щодня пила з Юрою у корчмі, обіймалася з ним, не криючись. Іванові було байдуже, хоч одного разу бився за неї, але не зі злості, а так, для годиться, і то, коли люди звели – у корчмі.

Так само, як Палагна не трималася хати, так само марнів Іван, він навіть втратив охоту до їжі. Одного разу, проходячи повз хату Юри, він почув голос Палагни. Юра тримав перед собою ляльку і тикав пальцями в неї. Іван зрозумів, що це вони на нього намовляли. Він пішов, не чуючи землі під ногами, загубив стежку…

Іван прокинувся, його будила Марічка. Він бачив її перед собою, але розумів, що то нявка. Йшов поруч з нею, боявся пустити її вперед, щоб не побачити криваву дірку ззаду у неї. Вона нагадала йому всі їхня дитячі забави. Все кудись щезло – турботи, страх смерті, Палагна і мольфар.

Прийшли на галявину. Враз Марічка здригнулася і стала, раптом зникла. Іван був сам, сум обняв його. Але ось з лісу вийшов якийсь чоловік. Він був без одягу, склав на живіт зарослі вовною руки, підійшов до Івана. Той упізнав його це був чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей від мавок: зловить їх та роздере. Вони почали танцювати. Через деякий час старий зник у лісі.

Але де була Марічка? Іван ще мав їй оповісти про своє життя. Він почав її шукати, доносився її голос, що кликав його. Раптом почув, що тягне його безодня.

Другого дня знайшли пастухи ледве живого Івана.

Сумно оповістила трембіта горам про смерть. Палатна поправляла полотно на мерцеві, дух воску підіймав з грудей до горла жалість. В одчинені двері вступали до хати все нові гості. Згинались перед тілом коліна. У хаті ставало тісно. Починалась забава. Одним за одним гості вставали з лавок та розходилися по кутках, де було весело. Про тіло забули. Тільки три баби лишились при нім. Молодиці липли до гри. Палатна не голосила більше. Вже було пізно і треба було прийняти гостей. Веселість все розпалялась. Всі говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповідали свої пригоди і реготались. На подвір’ї розіклали вогнищу і справляли навколо нього веселі ігрища. Навіть старі приймали участь у забаві.

Поміст двигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті. Під вікнами сумно ридали трембіти.

Дата добавления: 2014-01-07