Питання 3. Діалектика як наріжний філософський метод наукового пізнання

Термін "діалектика" має давньогрецьке походження. Перекладається він як "вміння, мистецтво сперечатись, вести розмови про наукові речі. Якщо виходити із кореневої основи, то цей термін можна перекласти як "вибирати, сортувати, розділяти на частини". Обидва ці значення так чи інакше присутні в змісті діалектики. Коли саме з'являється цей термін у філософії, точно не відомо. Проте він вже фігурує у міркуваннях Сократа, Платона, Аристотеля, а в подальшому не зникає з горизонту філософії.

В ранніх виявленнях діалектика постала як:

* мистецтво не лише вести наукову розмову, а як вміння вдумуватись у мовлене;

* виділяти у словах елементи їх значення;

* співвідносити їх та робити виправдані висновки.

В такому сенсі діалектика постає як справа, поза якою взагалі неможливо виправдано судити про будь-що та в будь-якій сфері пізнання. Ні у філософії, ні в науці не можна сподіватись на успіхи справи, якщо не приділяти належної уваги точності виразу думки в мові, термінах, символах або формулах.

Співвідношення діалектики і філософії знаходить своє вираження в наступних твердженнях:

- діалектика і є найбільш виправданою філософією, оскільки вона подає єдино правильну картину світу;

- діалектика являє собою лише допоміжний інструментарій філософії, але її не можна сприймати як вираження сутності дійсності, бо вона перш за все та переважно є "органоном", тобто засобом, інструментом виправданого пізнання та мислення.

Існують також позиції, що намагаються синтезувати означені підходи: вони подають діалектику як певну теорію світу, а після того спрямовують її в бік пізнання; і стверджують, що мислити і пізнавати треба діалектичне, тому і що саме такою є дійсність (в усіх її проявах - як природа, суспільство, людина). Такою поставала діалектика в одного із її засновників - у Геракліта Ефеського, у Гегеля, в марксизмі.

Як світобачення діалектика передбачає розуміння світу як безперервного процесу змін. Це значить, що рухові у явищах та процесах дійсності належить провідне місце; наявність рівноваги, спокою, фіксованого стану постає скоріше явищем тимчасовим та рідкісним на тлі нескінченних рухів та флуктуацій (раптових збурень). Самий спокій в світлі діалектичних тверджень постає зовсім не відсутністю руху, а лише його рівновагою чи збалансованістю в межах цілком певного (наприклад, механічного) руху.

З позиції діалектики усякий спокій є відносним, а рух - абсолютним. Звідси випливає принципово важливий висновок: будь-який спокій рано чи пізно порушується хоча б тому, що він врівноважує в якомусь тілі тільки певні рухи; скажімо, тіло покоїться на землі, проте в ньому рухаються молекули, атоми, елементарні частинки. Цей останній рух так чи інакше змінює дане тіло.

Теорія діалектики також передбачає й те, що світовий потік рухається впороядковано, а із певним ритмом та певними напрямами. Це значить, що рух розуміється в діалектиці як розвиток. Теорія руху як розвитку зустріла у XX столітті досить рішучий опір з боку сцієнтистів та представників аналітико-прагматичних філософських течій. Вони вважають, що визнання розвитку веде до визнання жорстокого, та ще й цільового визначення всього, що відбувається в світі та в суспільстві. Виходить, що при тому суттєво знецінюється людська свобода, значення вибору та випадку в людській життєдіяльності. В гегелівських міркуваннях дійсно можна побачити дещо схоже на телеологію – цільову визначеність всього, що відбувається в світі.

Наступний змістовий компонент теорії діалектики: діалектика припускає принципову єдність, цілісність світу та його процесів, зв ’ язок всього із усім. Цілісний світ передбачає, що всі події та процеси, що в ньому відбуваються, впливають не лише на найближчі явища та процеси, а й на стан (припустимо - інформаційний) всього світового цілого.

До особливостей діалектичного світобачення слід віднести також вчення про суперечливу природу світу, руху, всіх явищ та процесів дійсності. Якщо світ існує, то він рухається; якщо він рухається, то змінюється; якщо змінюється, то не інакше, як шляхом зміни певної якості на протилежну і навпаки. Значить, саме протилежності постають умовою та формами виявлення руху, тобто протилежності слід осмислити як джерело та причину саморуху світового цілого.

Дане положення діалектики має дуже важливе евристичне значення. Згідно нього, розглядаючи певні явища, ми повинні шукати їх внутрішні, властиві їм протилежності, а не перекладати причини якихось змін та процесів на зовнішні чинники та фактори. Коли ми кажемо, наприклад, що кон'юнктура зовнішнього ринку є в даний момент несприятливою для певного виду виробничої діяльності якоїсь країни, то слід поставити запитання: а чому саме цим виробництвом обмежена кон’юнктурна здатність даної країни? Коли якась людина вважає, що їй краще залишити дане місце перебування та виїхати кудись заради вирішення певних її життєвих проблем, то слід ще дослідити, чи не перейдуть ці проблеми разом із нею в нове середовище?

Отже, внутрішня суперечливість постає органічною складовою діалектичного світобачення. Коли діалектиці закидають, що логіка мислення не припускає суперечності та розглядає останню як прояв заб лудження, то відповісти можна хоча б в такому дусі, що будь-що кінцеве передбачає існування двох кінців. "Кожна палиця з двома кінцями", — мовить англійське прислів’я. Звичайна або формальна логіка справедливо вимагає: якщо ми сказали "ліве ", то не повинні робити вигляд, що ліве - це т праве. Проте, коли йдеться не про форми фіксації ходу нашого міркування, а про його зміст, то, безумовно, ми повинні розуміти, що там, де є ліве, передбачається й праве, і що жодна реальна річ не може бути за місцем та сенсом лише лівою або ж лише правою.

Нарешті, до важливих положень теорії діалектики слід віднести і їїрозуміння конкретності явищ та процесів дійсності. Якщо світ є цілісним, то в ньому все постає пов’язаним із усім, але це зовсім не значить, що всі речі постають якоюсь мішаниною або ж сумішшю всього. Кожна річ у міру того, що вона визначається співвідношен­ням певних протилежностей, постає яскравим носієм саме такої пропорції і саме таких протилежностей. Звідси випливає, що кожна річ має свою індивідуальну міру виявлення протилежностей (протилежних якостей) і вступає в цілком визначену систему співвідношень із іншими речами. З огляду на те, що вирішальна роль у розумінні дійсності в діалектиці відведена внутрішнім протилежностям, для буття кожної речі вирішальне значення має саме їх співвідношення.

Діалектика як теорія світобачення добре підтверджується науковими дослідженнями: у жодного науковця не виникає сумніву відносно того, що ми пізнаємо певні сутності, що в світі панує процесуальність та динамізм, що в явищах дійсності завжди присутня конкретна міра поєднання певних якостей чи властивостей.

Висновки

З усього вищезазначеного можна зробити наступні висновки.

1. Наукове пізнання відрізняється від інших форм пізнавальної діяльністю своєю формалізованістю, систематичністю, методологією.

2. Виділяють емпіричний і теоретичний рівні наукового пізнання, що відрізняються, гносеологічною спрямованістю досліджень; пізнавальними функціями; характером і типом одержуваних наукових результатів; методами одержання знань; співвідношенням чуттєво-сенситивного та раціонального компонентів у пізнанні

3. Основними методами емпіричного рівня є: спостереження, опис, вимірювання, експеримент, індуктивне узагальнення; теоретичного ж рівня — аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний методи, ідеалізація, єдність логічного й історичного, сходження від абстрактного до конкретного тощо. Велике значення в розвитку наукового пізнання має застосування історичного та логічного методів пізнання в їхній органічній єдності.

Укладачі:

доцент кафедри гуманітарних дисциплін,

кандидат філософських наук В. М. Корабльова

доцент кафедри гуманітарних дисциплін,

кандидат філософських наук, доцент П. С. Прибутько

Дата добавления: 2014-01-07