Сутність політичного лідерства

Термін «лідер» (від англ. leader) у перекладі з англійської означає «головний», «керівник», «вождь». Політичне лідерство – один з найважливіших видів соціального лідерства, пов'язаний із управлінням державними і суспільними процесами. Це свого роду підприємництво, яке здійснюється на політичному ринку, де діють свої правила і принцип жорсткої конкурентної політичної боротьби. Найбільш безпосередньо цей вид лідерства виявляється в політичній сфері життєдіяльності суспільства. Саме вона визначає специфіку, масштаби та інституційні форми функціонування політичного лідерства.

У сучасній науці існують різні визначення поняття «політичне лідерство». Наведемо деякі з них. 1. Політичне лідерство– це влада, здійснювана одним або кількома індивідами для того, щоб спонукати членів нації до дій (Ж. Блондель). 2. Лідерство – це відносини між людьми в процесі спільної діяльності, в якій одна сторона забезпечує перевагу своєї волі над іншою (Г. К. Ашин). 3. Політичне лідерство являє собою постійний і легітимний вплив однієї або кількох осіб, що займають владні позиції, на все суспільство, організацію або групу (В. П. Пугачов, А. І. Соловйов).

Політичне лідерство має свої характерні ознаки, що виділяють його у своєрідний інститут політичної системи. По-перше, воно допускає постійний вплив на оточуючих; по-друге, політичний вплив повинен бути загальним, поширюватися на всіх членів керованої сукупності; по-третє, у складно організованих системах лідерство припускає інституціоналізацію керівного статусу, тобто закріплення його у визначених нормах, привілеях і повноваженнях. ч

У політиці інституціональний аспект лідерства є головним, оскільки в цьому середовищі реалізація управлінських рішень багато в чому залежить від сили, впливу і підтримки певної організаційної структури або цілої системи організаційних структур. Без опори на організації, засоби масової інформації тощо, особистість, яка навіть володіє видатними спроможностями, не зможе стати політичним лідером, а тим більше потім ефективно виконувати свої професійні функції.

Сильні організаційні структури, особливо силові, здатні певний час підтримувати і наповнювати відповідним змістом владу навіть «популістського» лідера. Ось чому іноді буває так, що той або інший керівник продовжує виконувати функції політичного лідера навіть у глибокій старості, коли настає фізичне інтелектуальне виснаження людини. Типовий приклад цьому – багато колишніх радянських лідерів вищої ланки партійного керівництва.

Політичне лідерство базується на визначених об'єктивних потребах складно організованих соціальних систем. До них відносяться, насамперед, потреби в упорядкованості і керованості окремих елементів системи, щоб забезпечити їхнє нормальне функціонування і поступальний розвиток. Така упорядкованість здійснюється через вертикальне (управління – підпорядкування) і горизонтальне (корелятивні однорівневі зв'язки) розподіли функцій і ролей, що визначають ієрархічну пірамідальну організацію управлінської системи.

Необхідність організаційних і управлінських впливів на ту або іншу суспільну систему залежить від спільноти, що її складає, і її взаємовідносин із навколишнім світом. У системах із низькою груповою інтеграцією і значною мірою автономії та свободи її різних елементів потреба в управлінні виражена відносно слабко. У міру ж ускладнення суспільної системи і посилення в ній функціональної залежності між елементами вона значно зростає. У цих умовах організований і цілеспрямований вплив на соціальну систему перетворюється на визначальний чинник її збереження й ефективного розвитку.

Соціальна потреба в управлінні різного роду спільнот обов'язково визначає появу політичного лідера, здатного адекватним способом усвідомити цю потребу й активно діяти в напрямі її найбільш повної реалізації. Характерними рисами політичного лідера є: популярність, вміння подобатися людям, політична інтуїція тощо. Для цього він повинний володіти рядом антропологічних і соціально-психологічних якостей, що є найважливішою умовою ефективного функціонування управлінської суспільної структури. У числі цих якостей Вебер, наприклад, називає пристрасть – у змісті глибокого розуміння справи, якою повинен займатися лідер. Однак однієї пристрасті недостатньо. Вона не зробить людину політиком, якщо головним елементом, з чого складається його політична діяльність, не стане відповідальність.

Інші автори на перший план висувають інші якості індивіда, необхідні для того, щоб він став політичним лідером – силу волі, розум, цілеспрямованість, хитрість і т. ін. Однак усі дослідники сходяться в одному: в основі політичного лідерства лежать соціальні чинники, антропологічні і психологічні властивості індивіда. Саме вони визначають природу, зміст, структуру й ефективність діяльності політичного лідера будь-якого рівня і масштабу – від регіонального до загальнонаціонального.

У системі політичного лідерства звичайно виділяють три головні компоненти: 1) соціальні умови і фактори, що впливають на політичного лідера; 2) індивідуальні соціально-психологічні властивості лідера; 3) ресурси або засоби, якими він розраховує для політичної діяльності. Тільки аналіз усіх трьох цих компонентів може дати цілісне і правильне уявлення про стан політичного лідерства як найважливішого інституту політичної системи будь-якого суспільства.

Сутність і типологія політичних лідерів. Розглядаючи це питання, необхідно звернути увагу на те, що проблема лідерства стала предметом наукового вивчення дуже давно. Нею займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Н. Макіавеллі описав образ лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політичних цілей. Ф.Ніцше вважав, що прагнення до лідерства – це вияв «творчого інстинкту» людини; лідер має право ігнорувати мораль – зброю слабких. На думку З.Фрейда, народні маси потребують авторитетного лідера так, як сім’я потребує авторитетного батька.

Яке ж визначення можна дати категорії «лідер»? Лідер (англ. leader – вождь) – авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль у соціальних процесах, ситуаціях. Лідер – особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів даного суспільства.

Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М.Вебер. Він виокремлює три типи лідерства:

1) традиційне;

2) харизматичне;

3) раціонально-легальне.

Традиційне лідерство – це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно в основному для «доіндустріального суспільства»). Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада зв’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Правитель, який зневажає традиції, може бути позбавлений влади.

Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині. У даному випадку влада випливає не з юридичних норм, а з особистих якостей правителя. Саме такими керівниками, на думку М.Вебера, є вожді революцій, досвідчені далекоглядні політичні діячі, релігійні лідери.

І нарешті, раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, обумовлених законом. У цьому випадку демократичним шляхом обраному лідеру надаються широкі (згідно з законом) повноваження, за зловживання й порушення яких він несе відповідальність перед виборцями.

У різних дослідженнях визначаються десятки різних дефініцій лідерства:

– функція особистості, яка володіє певними рисами;

– наслідок сили особистості;

– фокус групового процесу;

– мистецтво встановлення згоди поміж людьми;

– особистий соціальний контроль;

– поведінка індивідуума, який включений в управління груповою діяльністю;

– здатність впливати на людей насамперед емоційно і т.п. і т.д.

За стилем розрізняють авторитарне лідерство, що передбачає одноосібний вплив і грунтується на погрозі силою, та демократичне лідерство, яке дозволяє членам групи брати участь в управлінні її діяльністю і визначенні цілей.

За видами виділяють формальне й неформальне лідерство. Формальний лідер зв’язаний зі встановленими правилами призначення керівника і передбачає функціональні відносини. Неформальний – виникає на основі особистих взаємин учасників.

Ці види лідерів або доповнюють один одного і поєднуються в особі авторитетного керівника, або вступають у конфлікт, і тоді ефективність роботи організації зменшується.

Лідерство – елемент структуралізації гурту. Його існування й функціонування визначаються об’єктивними потребами організації соціального життя. У цих потребах, в особливостях соціальної і політичної організації суспільства слід шукати пояснення характеру лідерства.

У політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів:

– лідер першого рівня – малого гурту;

– лідер другого рівня – громадського руху (організації, партії);

– лідер третього рівня – політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі.

Лідера малої групи висуває невеликий колектив людей, які мають спільні інтереси. Характерна ознака цього рівня – лідерство формується на основі особистих рис людини, які оцінюються групою безпосередньо в процесі спільної групової діяльності. Лідеру малого гурту притаманні, як правило, організаторські здібності, вміння спілкуватися, діловитість, підприємливість, прагматизм.

Лідер малого гурту має багато шансів висунутися в лідери другого рівня і стати лідером громадського руху (організації, партії). Існує постійний і різноманітний зв’язок між лідерами малих гуртів і лідерами громадського руху. Але лідер громадського руху повинен мати й багато інших рис. Це пов’язано зі сферою громадського життя, де стикаються інтереси класів, соціальних верств, національних та інших спільностей, а через них – інтереси кожної людини.

Які ж риси мають бути притаманними лідеру громадського руху? Не претендуючи на повноту, виділимо такі: висока працездатність, аналітичний розум, компетентність, яскраво виявлена схильність до суспільної й державної діяльності, твердість принципів і переконань при здатності до сприйняття альтернатив і пошуку нового, вміння переконувати і вести за собою людей, оптимізм, увага до людини тощо.

Лідерство в національному масштабі – це:

– «дистанційне» лідерство (лідер і його послідовники не мають прямих контактів із населенням; їхні відносини з народом опосередковуються масовими комунікаціями, організаціями, людьми, що обслуговують політичну машину);

– «багаторольове» лідерство (лідер орієнтується на бажання свого безпосереднього оточення, політичної партії, бюрократичної виконавчої машини, широкого загалу і його завдання – підтримувати рівновагу між цими, часто дуже суперечливими, бажаннями);

– фактична корпоративність, хоч і формальна індивідуальність лідерства.

Лідер у бюрократизованому суспільстві (президент, прем’єр тощо) є лише продуктом «організованої активності», суто символічною постаттю: його роль виконують інші люди – його штаб, «виконавча еліта». Сучасний державний лідер діє в рамках певних законів, усталених норм. А вся бюрократична машина «працює» незалежно від зміни лідерів. Лідери лише підписують укази і розпорядження, які розробляють фахівці з економічних, юридичних, військових та інших питань. Цим, між іншим, пояснюється і можливість появи дуже невиразних, «сірих» лідерів.

Роль лідерів є особливо значною у переломні періоди розвитку, коли від них вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти конкретні завдання. При цьому поширена думка, що «сильний лідер» може вирішити всі проблеми. Справді, на якомусь етапі жорсткий, вимогливий лідер у змозі підвищити ефективність управління гуртом, партією або державою. Проте його основне завдання – збуджувати активність, заохочувати всіх членів партії або уряду до ефективної праці.

Дата добавления: 2014-01-07