Виникнення і основні етапи розвитку політичної економії

Опорний конспект лекції

Розділ 1. Предмет і метод політичної економії

Програмна анотація

Зародження і розвиток політичної економії. Основні школи і течії в економічній науці. Предмет політичної економії. Позитивна політична економія. Нормативна політична економія. Закони і категорії політичної економії. Методи пізнання соціально–економічних процесів. Загальнонаукові методи пізнання. Специфічні методи пізнання. Функції політичної економії.

Політична економія як самостійна наука виникла в період зародження капіталізму і формування національного ринку. Термін “політична економія” ввів до наукового лексикону французький економіст Антуан де Монкретьєн (1575-1621), який в 1615 р. опублікував трактат по політичній економії “Закони суспільного господарства”.

Перший напрям політичної економії – меркантилізм (від італ. “мерканте” – торговець, купець) – виходив з того, що торгівля є єдиним джерелом багатства, яке ототожнювалося з золотом і сріблом. Цей напрям в політичній економії обґрунтовував необхідність активного державного регулювання, яке втілювалося в проведенні політики протекціонізму. Існувало два етапи в розвитку даного напряму. Представником раннього меркантилізму (к.ХV–XVIст.) в Англії був В. Стаффорд (1554–1612), в Італії – Г. Скаруффі (1519–1584), Б. Даванцаті (1529 –1606). Згідно концепції активного грошового балансу, запропонованої представниками раннього меркантилізму, заборонялося вивезення золота і срібла за межі країни; обмежувався імпорт через запровадження високих митних тарифів і зборів; стимулювався експорт товарів та їх продаж за максимально високими цінами; основним завданням держави було залучення максимальної кількості грошей з-за кордону і утримання їх в країні. Відомими представниками пізнього меркантилізму (XVI–XVIIIст.) були: в Англії – Т. Мен (1571–1614), у Франції А. Монкретьєн (1575–1621), Ж.Б. Кольбер (1619–1683), в Італії – А. Серра (XVI–XVII ст.). На відміну від своїх попередників представники пізнього меркантилізму обґрунтовували необхідність розширення двосторонньої зовнішньої торгівлі – стимулювання експорту та імпорту товарів – за умови дотримання активного торговельного балансу.

В міру проникнення капіталізму в сферу виробництва формувалась класична політична економія. Засновниками були в Англії – В.Петті (1623–1687), у Франції – П.Буагільбер (1646–1714). Французькі представники класичної політичної економії – фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694–1774) – перенесли питання про походження багатства зі сфери обігу у сферу виробництва. Фізіократи стверджували, що джерело багатства створюють «дари землі», тобто сільське господарство, а промисловість, транспорт і торгівля вважалися “безплідними” сферами неприбутковими для суспільства. Заперечувалась необхідність державного втручання в економічні процеси, оскільки це порушувало «природний порядок» і шкодило суспільному відтворенню. Ідеї Ф. Кене підтримували А. Тюрго (1727–1781), В.Мірабо (1715–1789), Д.Немур (1739–1817) та інші.

Найвищого розвитку класична політична економії досягла в працях А. Сміта (1723–1790), Д. Рікардо (1772–1823). Об’єктом їх дослідження було виробництво незалежно від галузевих особливостей. Вони зосередили увагу на аналізі економічних явищ і закономірностей розвитку всіх сфер виробництва, прагнули розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, обігу, механізму конкуренції, висунули й обґрунтували систему понять і категорій, що являють собою наукове відображення багатьох економічних процесів. Вони розглядали ринок як саморегулюючу систему і започаткували систему знань, яка знайшла подальше обґрунтування в працях учених неокласичного напрямку. Розвиток класичної політекономії у XIX ст. репрезентують праці в Англії – Т.Мальтуса (1766–1834), В.Сеніора (1790–1864), Дж.Міля (1806–1873), у Франції – Ж.Б.Сея (1767–1832), Ф.Бастіа (1801–1850), в Америці – Г.Кері (1793–1879).

У середині ХІХ ст. сформувався пролетарський напрям у політичній економії, що носить назву його основоположника Карла Маркса (1818–1883) – марксизм або політична економія праці. К.Маркс і Ф.Енгельс досліджували систему законів капіталістичного суспільства з позицій взаємовідносин найманих працівників і капіталістів. Основні положення марксизму:

– основою функціонування і розвитку суспільства є матеріальне виробництво;

– предметом політичної економії є виробничі відносини людей у їх взаємозв’язку з продуктивними силами;

– вчення про суспільно-економічні формації і закономірності їх розвитку;

– зміни у суспільних відносинах відбуваються в результаті невідповідності рівня розвитку продуктивних сил виробничим відносинам, які стають тормозом суспільного розвитку і потребують заміни революційним шляхом;

– поглиблення вчення про трудову теорію вартості – розробка теорії додаткової вартості;

– теорія грошей, продуктивності праці, відтворення, економічних криз, земельної ренти.

У другій половині ХІХ ст. було сформульовано маржинальну теорію граничної корисності як основи цінності. Маржиналізм – теорія, яка започаткувала граничний аналіз при дослідженні економічних процесів і явищ. Характерними теоретико-методологічними ознаками маржиналізму є:

– суб’єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів і явищ, який полягає в суб’єктивній оцінці господарюючими суб’єктами, у відповідності до своїх бажань, інтересів та схильностей, економічних подій;

– граничний аналіз дослідження економічних процесів на основі використання граничних (крайніх) величин: граничної продуктивності, граничної корисності, граничних витрат; граничного доходу;

– кількісний аналіз на основі використання економіко-математичних методів і моделей;

– пріоритетність сфери обміну і споживання по відношенню до сфери виробництва;

– основна умова адекватності маржинального аналізу: дотримання всіма суб’єктами господарювання раціональної поведінки.

Представники: І – ий етап – Г. Госсен (1810–1859), В. Джевонс (1835–1882), К. Менгер (1840–1912), Л. Вальрас (1834–1910); ІІ-ий етап – А. Маршалл (1842–1924), Д. Кларк (1847–1938), В. Парето (1848–1923). Категорії маржиналізму: гранична продуктивність, гранична корисність, граничні витрати.

Провідні напрями розвитку економічної теорії у ХХ ст.:

· неокласична теорія;

· кейнсіанство;

· інституціоналізм;

· неокласичний синтез.

Неокласичний напрям в економічній науці представляє собою продовження ідей та принципів класичної економічної школи:заперечує необхідність втручання держави в економіку; розглядає ринок, як саморегульовану економічну систему; формулює і розвиває концепції ринку, підприємництва та вільної конкуренції. Основними напрямками, які ґрунтуються на неокласичній методології є:

– неортодоксальні концепції ринку та підприємництва: Дж.Робінсон (1903–1983), Е.Чемберлін (1899–1967), Й.Шумпетер (1883–1950);

– економічні теорії неолібералізму: Л. Мізес (1881–1973), В. Ойкен (1891–1950), Л. Ерхард (1897–1977), Л. Робінс (1898–1984), Ф. Хайек (1899–1992), М. Алле (1911), М. Фрідмен (1912);

– неоконсерватизм, який представлено різними концепціями та школами: теорія раціональних очікувань Р.Лукаса (1937), Т.Сарджента (1943); монетаризм М.Фрідмена (1912); економіка пропозиції А. Лаффера (1940) та ін.

Кейнсіанство (засновник – Дж. М. Кейнс (1883–1946)) – одна з найбільш відомих та визнаних шкіл економічної теорії, яка запропонувала методи антикризового регулювання ринкової економіки на основі використання грошово-кредитного механізму, через маніпулювання ставкою процента, та інструментів бюджетної політики, шляхом здійснення інвестицій та державних витрат в інші сфери (див. рис. 1.1.).

Рис. 1. 1. Кейнсіанська концепція стимулювання попиту

Концептуальні засади кейнсіанської теорії ефективного попиту:

– необхідність активного втручання держави в економічне життя суспільства;

– основним чинником, який стимулює виробництво і пропозицію товарів є сукупний попит;

– основними інструментами впливу на виробництво та зайнятість є рівень процента і державні витрати;

– зниження відсотків за кредити призводить до зростання ефективності капіталовкладень в реальний сектор економіки;

– організація державою суспільних робіт сприяє зростанню доходів і стимулює споживчий та інвестиційний попит;

– державна політика перерозподілу доходів спрямована на стимулювання попиту низькодохідних членів суспільства;

– наслідком бюджетної і грошово-кредитної політики держави є розширення виробництва та зайнятості.

Прихильники активної ролі держави в економіці і послідовники теорії Дж. М. Кейнса: Дж.Робінсон, П.Сраффа.

Одним з напрямів в політичній економії є інституціоналізм, який сформувався наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Представники цього напрямку: Т. Веблен (1857–1929), Дж. Коммонс (1862–1945), В. Мітчел (1874–1948), Дж. Гелбрейт (1909), Р. Коуз (1910), Я. Тінберген (1969 – Нобелевська премія за розробку динамічних моделей аналізу економічних процесів), Г. Мюрдаль (1974 – Нобелевська премія за розробку теорії грошей та економічних коливань), не обмежуються аналізом суто економічних відносин, а враховують вплив правових, психологічних, політичних і соціальних факторів, які впливають на відносини між господарюючими суб’єктами. Об’єктами вивчення для них є:

– “інститути”, під якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки;

– правові, морально-етичні норми, звичаї, інстинкти та ін.

У другій половині ХХ ст. виникає новий напрям у політичній економії, неокласичний синтез. Представники неокласичного синтезу: Поль Самуельсон (1915), Джон Хікс (1904–1989), Джеймс Б’юккенен (1919) в залежності від економічної ситуації та стану розвитку ринкових та адміністративних регуляторів пропонують поєднувати ринкові і державні важелі впливу на економічні процеси, які мають органічно доповнювати один одного. В якості теоретичного обґрунтування економічної політики вважається доцільним використання кейнсіанських і неокласичних методів регулювання. Пропонується до розгляду теоретична модель змішаної економіки та обґрунтовується необхідність переходу до неї як до більш прогресивного типу економічної системи.

Основні принципи теорії неокласичного синтезу:

– поєднання методологічних принципів неокласичної теорії (теорія факторів виробництва і розподілу, неокласична модель прогнозування економіки, аналіз грошової і фінансової сфер, проблеми ціноутворення) і кейнсіанської теорії (теорія ефективного попиту і умов реалізації, споживча та інвестиційна функції, модель мультиплікатора, дослідження циклу та анти циклічні програми);

– синтез мікроекономічної та макроекономічної теорій;

– синтез макроекономічної статики та динаміки;

– синтез аналізу рівноваги та нерівноважних станів.

Дата добавления: 2014-01-07