Загрози фінансовій безпеці людини: соціально-економічні наслід­ки для суспільства

В Україні соціальні процеси, характерні для сучасного періоду, мають суперечливий характер. Поряд з позитивними факторами, до яких можна віднести періодичне зниження інфляції, зменшення її темпів, зміни у соціальній структурі суспільства, а саме: початок процесу формування прошарку власників акцій, нерухомості, земельних ділянок тощо, існує значна кількість негативних тенденцій, які свідчать про зростання соціальних труднощів в суспільстві і ведуть до можливої соціальної деградації.

Загрози фінансовій безпеці людини, які виходять із різних сфер суспільного життя або ж зароджуються, безпосередньо, у соціальній сфері, можуть стати каталізатором соціальних катастроф в залежності від темпів нарощування несприятливих тенденцій і процесів в соціальній структурі і відносинах суб’єктів, фінансовому забезпеченні життєдіяльності людей.

Особливо руйнівними є загрози, спричинені політикою і економікою. Можна прослідкувати ряд взаємозумовлених явищ сучасного суспільного життя, які демонструють логіку виникнення загроз в результаті непродуманих полі­тич­них рішень чи несподіваних, невиважених економічних перетворень: зменшення доходів – падіння рівня споживання – погіршення умов життя – погіршення стану здоров’я – злиденність.

Загрози фінансовій безпеці людини та соціальній безпеці суспільства.

По-перше, значну небезпеку суспільному розвитку створює такий соціаль­ний феномен, як бідність, що залишається важкою економічною і соціальною проблемою суспільства. Найгіршим в цьому контексті є бідність дітей, що загрожує суспільству зниженням якості майбутніх поколінь і послабленням основних характеристик людського генофонду. В Україні явище бідності прямо пов’язане з економічними трансформаціями.

В умовах ринкових трансформацій набули стійкого характеру дві форми бідності: „стійка” та „плаваюча”. Перша пов’язана з тим, що бідність, як правило, породжує бідність. Низький рівень матеріального забезпечення призводить до погіршення здоров’я, декваліфікації, де професіоналізації, а врешті-решт до деградації. Бідні батьки відтворюють потенційно бідних дітей, що визначається їхнім здоров’ям, освітою, кваліфікацією. Дуга форма, більш рідкісна, пов’язана з тим, що бідні, роблячи зусилля, розривають замкнуте коло і, адаптуючись до нових умов, відстоюють право на краще життя. Зрозуміло, що для такого стрибка потрібні не лише суб’єктивні, але й об’єктивні умови, створені суспільством.

Поряд із традиційною бідністю (матері-одиночки, багатодітні родини, інваліди та пристарілі) з’явилися так звані „нові бідні”. Це ті верстви населення, які за освітою та кваліфікацією, соціальним статусом і демографічним становищем ніколи раніше не належали до нижчих верств суспільства. Упродовж 2000-2008 рр. рівень бідності в Україні не знижувався. Частка бідного населення залишається на рівні близько 28,2%. Домогосподарства, де є працюючі, піддаються більшому ризику бідності, ніж домогосподарства, джерелом існування всіх членів яких є соціальні трансферти. Близько 85% бідних сімей – це сім’ї, в яких працює принаймні одна особа. Поширення бідності в Україні обумовлює появу негативних демографічних тенденцій, масовий міграційний відплив економічно активного населення за межі країни, низький платоспроможний попит, що гальмує розвиток внутрішнього ринку та економіки в цілому. Існуючий рівень бідності виключає можливості для інтеграції України в Європейське співтовариство.

Основною економічною причиною бідності є низький рівень заробітної плати. Незважаючи на те, що відбувається поступове наближення мінімальної заробітної плати до прожиткового мінімуму (на кінець 2000 року мінімальна зарплата складала 41% до прожиткового мінімуму) вона допоки в Україні складає лише 81% прожиткового мінімуму: з 1 січня 2008 року мінімальна заробітна плата – 515 грн., а прожитковий мінімум для працюючого населення з 1 січня 2008 року – 633 грн.). З 1 січня 2010 року мінімальна заробітна плата становить 869 грн., а прожитковий мінімум – 825 грн.

Рис. 3.3.1. Мінімальна заробітна плата у відсотках до прожиткового мінімуму

По-друге, значним залишається різке розмежування населення за рівнем доходів між багатими і бідними та розшарування населення за рівнем грошових витрат: розрив між 10% найбільш і найменш забезпечених громадян становить 9-10 разів. При цьому слід враховувати, що статистичні оцінки не відображають реальних масштабів цих процесів. Посилення розшарування населення не відповідає вимогам наближення України до європейських стандартів рівня життя населення. В Україні формується розподіл населення за доходами, характерний не для країн Європейського Союзу (наприклад, у Великобританії – 4,1 рази, Німеччині – 3,7 рази, Швеції – 2,7 рази), а для латиноамериканських країн, де основна частина населення концентрується в групі з низькими доходами, а розрив між багатими і бідними постійно зростає.

Подальше розшарування населення може призвести до збільшення питомої ваги вкрай бідних, зростання масштабів застійної бідності, виникнення такого явища, як хронічна бідність. Якщо зазначені процеси будуть розвиватися і надалі, рівень відносної бідності неминуче зросте до 45-47%.

Поляризація доходів відбувається на фоні стійкого падіння рівня життя переважаючої частини населення. Дані проведених в останні роки соціологічних досліджень показують, що не тільки існують величезні відмінності в умовах та рівні життя окремих груп населення, а також сталася глибока поляризація доходів населення, але й виникло абсолютно нове явище – соціальний розлом укра­їн­ського суспільства. Значна соціальна поляризація сприяє маргіналізації суспіль­ства, соціальній нестабільності. Це створює загострення антагонізмів у суспіль­стві на основі майнового розшарування, які, в свою чергу, можуть послужити чинником для загострення політичної і криміногенної ситуації.

По-третє, однією із суттєвих загроз фінансовій безпеці особистості є проблема безробіття в Україні. Впродовж практично всього періоду незалеж­нос­ті України спостерігається скорочення зайнятості населення. В цілому, рівень безробіття за методологією МОП в Україні у 2004 році становив 9,2% й істотно перевищував аналогічні показники в економічно розвинених країнах (в серед­ньо­му по країнах ЄС у 2002 році – 7,8%), але приблизно відповідав країнам з пере­хід­ною економікою: в Польщі – 19,9%, у Словаччині – 18,6%, у Чехії – 7,3%, в Угорщині – 5,9%. З 2005-2006 рр. рівень безробіття, визначений за методологією МОП, серед економічно активного населення у віці 15-70 років знизився до 6,4%, а серед осіб працездатного віку до 6,9% економічно активно­го населення.

Економічне зростання 2000-2005рр. практично не позначилося на змінах у зайнятості населення: загальна чисельність зайнятих збільшилась на 573,2 тис. осіб (2.8%), тоді як ВВП за цей період зріс на 41,1% (у постійних цінах). Рівень зайнятості населення працездатного віку впродовж тривалого часу становить 65,5%, і навіть створення протягом 2005 року майже 1 млн. робочих місць не призвело до зростання чисельності працюючих. У міських поселеннях їх кількість навіть скоротилася. Це зумовлено низькою ефективністю значної частини робочих місць і необхідністю їх заміни, низьким рівнем оплати праці і, відповідно, відсутністю попиту на такі робочі місця. Так, упродовж 2006 року у Державній службі зайнятості було зареєстровано 2,3 млн. вакансій. Проте здебільшого на цих вакансіях (59%) заробітна плата була нижча за 500 грн. При цьому низький рівень заробітної плати запропоновано і висококваліфікованим представникам робочих професій, інженерно-технічним працівникам і фахівцям гуманітарної сфери.

Рівень безробіття за методологією МОП у відсотках до економічно активного населення у віці 15-70 років у ІІ кварталі 2010 року становив 8% порівняно з 8,7% у ІІ кварталі 2009 року. Рівень зареєстрованого безробіття знизився до 1,4% порівняно з 1,5% у попередньому кварталі та 2,0% у ІІІ кварталі 2009 року.

В Україні зберігається нераціональна структура зайнятості – як за секторами економіки, так і за професійним статусом вона далека від стандартів економічно розвинутих країн. Найбільша чисельність працюючих сконцентрована у сільському господарстві, мисливстві, лісовому та рибному господарстві (5,4 млн. осіб або 25,2% усіх зайнятих у 2002 році), що значно перевищує чисельність зайнятих у промисловості (4,4 млн. осіб). Така структура зайнятості не відповідає інноваційним стратегіям розвитку, перешкоджає подоланню негативних тенденцій щодо доходів населення та їхнього розподілу. Для порівняння: частка сільськогосподарського сектору в Канаді становить 2,8% загальної чисельності зайнятих, у Франції – 3,6%, в Угорщині – 6,3%, у Польщі – 19,3%, у Чехії – 4,8%.

За даними офіційної статистики рівень безробіття в Україні на кінець 2008 року становив 2,3%.

Не відповідає завданням інноваційного розвитку і професійний склад зайнятих: від початку виходу з кризи спостерігається перерозподіл зайнятості на користь некваліфікованої робочої сили (чисельність представників найпростіших професій зросла на 1,6 млн. осіб або на 43,2% при скорочені чисельності фахівців і кваліфікованих робітників).

Тривалий і складний процес економічних реформ призвів до поширення незареєстрованих форм зайнятості, зокрема, наприклад, в натуральному сільському господарстві. У 2002 році чисельність зайнятих у неформальному секторі склала 2,8 млн. осіб проти 2,1 млн. у 1999 році. Через відсутність реаль­них можливостей знайти гідно оплачувану роботу значна частина населення працює за кордоном, як легально, так і нелегально. За експертними оцінками, у середньому за рік за межами України працюють 2,5-3 млн. українських громадян.

Вимушена неповна і непродуктивна зайнятість та безробіття стали частиною життєвого досвіду майже 10 мільйонів працюючих українців (20% від усього населення), і ця цифра не враховує зубожіння тих, хто перебуває на їх утриманні.

По-четверте, як не парадоксально, але система пільг і допомог у вітчизняній практиці, нажаль, також створює певні загрози фінансовій безпеці особистості. Діюча система пільг та допомог є надто розгалуженою, фінансово необґрунтованою, значною мірою декларативною, непрозорою та соціально несправедливою: порядок надання пільг регулюється понад 40 нормативно-правовими актами. Згідно з діючим законодавством налічується близько 30 пільгових категорій і понад 20 різних видів пільг. Пільги набули настільки широкого поширення, що на кожного мешканця країни припадало більше одного випадку використання пільг. Як наслідок – пільги, допомоги та субсидії поглиблюють диференціацію в доходах, а дані про кількість сімей, що одержують житлові субсидії, насправді засвідчують про неприпустиму для цивілізованої країни частку бідних і злиденних у складі населення.

По-п’яте, викликає занепокоєння відсутність ефективної державної регіо­наль­ної політики, що посилює диференціацію в рівнях соціально-економічного розвитку регіонів України і не сприяє використанню переваг територіального поділу праці, природно-ресурсного та трудового потенціалів регіонів. Зазначена ситуація провокує економічний сепаратизм окремих регіонів, що загрожує територіальній цілісності української держави. У зв’язку з цим важливо здійснювати таку регіональну політику, яка забезпечить виконання консти­ту­цій­них вимог щодо збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням історичних, економічних, географічних і демографічних особли­вос­тей. Населення усіх регіонів повинно мати єдині соціальні стандарти гарантій щодо сфери охорони здоров’я, материнства і дитинства, освіти, науки і культури.

По-шосте, до небезпечних соціальних загроз, які існують сьогодні в суспільстві, слід віднести також руйнування соціальної бази політичної стабільності, яка існувала раніше, а також науково-технічного й інтелектуального потенціалу, соціальні ускладнення в процесі приватизації. Поширення корупції та злочинності, зрощування кримінальних структур з підприємницькими колами, поширення соціальних хвороб (алкоголізм, наркоманія тощо). Всі вказані фактори ведуть до загострення соціальної напруженості.

Соціально-економічні наслідки для суспільства.

Бідність, безробіття, економічна та соціальна нестабільність, нездійснен­ність сподівань, крах планів інтенсивно розкручують процес маргіналізації (процес втрати колишніх соціальних зв’язків із неповним засвоєнням культурних, етичних цінностей нового соціального середовища) населення, в результаті якого з’являється стійкий прошарок соціальних пауперів (бідняків, позбавлених засобів до існування) – наслідок наростання спадаючої соціальної мобільності. Так формується і зміцнюється соціальне дно: злиденні, що просять подання, безпритульні дорослі і діти, алкоголіки, наркомани, повії та ін.

Погіршення умов життя обумовлює зростання смертності з соціальних причин. Смертність від нещасних випадків, отруєнь і травм (неприродні фактори) вже перевищила смертність від хвороб кровообігу та злоякісних новоутворень, особливо це стосується працездатного населення. На думку експертів, головною причиною катастроф, що мали місце останнім часом, стала злиденність. Високим є рівень смертності з причин, пов’язаних зі споживанням алкоголю (отруєння алкоголем, хронічний алкоголізм, алкогольний психоз і т.ін.). Зростання кількості споживання алкоголю можна охарактеризувати як алкоголізацію суспільства.

Феномен бідності спричинює зростання випадків самогубства (суіциду). Уже сьогодні в Україні, за підрахунками експертів, щороку від самогубства гине 15 тис. чоловік – і це психічно здорові люди працездатного віку. Явище суїциду поряд із дитячою смертністю, зниженням народжуваності спричиняє виникнення тенденції депопуляції, яка ще більше загострюється на фоні екологічних негараздів (наслідки Чорнобильської катастрофи, забруднення питної води, повітря, неякісна їжа тощо). Інакше кажучи, відбувається погіршення стану здоров’я кожного наступного покоління, а це, в свою чергу, загрожує зниженням якості людського потенціалу усієї нації у довготривалій перспективі: адже хворе покоління не може відтворювати здорових. Виникає своєрідна „демографічна яма” репродуктивного відтворення та погіршення здоров’я нації, з якої важко вибратися, а якщо і вдасться, то лише через багато поколінь. Причина криється в катастрофічному послабленні здоров’я у дітей, яке визначається насамперед зниженням повноцінності новонароджених (вже сьогодні в Україні лише 10% новонароджених є відносно здоровими дітьми, тоді як решта – мають серйозні вади). Склалася парадоксальна ситуація: проблеми здоров’я перемістилися з групи пристарілих до групи дітей, а це суперечить природному процесу життя, коли вже старіння населення не є суттєвим фактором зростання смертності. Таке становище є наслідком дії економічних і соціальних факторів.

Дані соціологічних досліджень свідчать, що у підлітків змінюються життєві орієнтири – падає авторитет робітничих професій, знань, науки. Знижується прагнення отримати не тільки вищу освіту, а й освіту взагалі. Для підлітків пріоритетною життєвою ціллю стає досягнення багатства будь-якими засобами.

Зубожіння населення було і залишається одним із чинників, що обумовлюють дефіцит фінансового капіталу, який гальмує подолання кризи неплатежів та інвестиційну активність. Знецінення заощаджень населення через гіперінфляцію перших років реформи, недовіра до уряду, різке звуження реальної заробітної плати та доходів на душу населення мінімізували споживчий попит, що є важливим джерелом поповнення обігових коштів і надання кредитів підприємцям, змінили форми заощаджень громадян. Через низьку ставку процентів по внесках, а також ризик їх знецінення інфляцією сталося „заморо­жу­ван­ня” накопичень громадян. Нормою стала практика вивозу швидко зароблених великих капіталів за кордон, тобто „втеча капіталу”.

Дата добавления: 2014-01-07