Боргова стратегія та механізм забезпечення боргової безпеки держави

У кожної країни-боржника є свої особливі потреби в укріпленні потенціалу у царині управління державним боргом, які обумовлюються механізмом державного регулювання економічних процесів, рівнем розвитку ринку капіталу, валютним режимом, кредитним рейтингом тощо.

Серед існуючих недоліків у сфері управління державним боргом можна виділити такі:

- недосконалість нормативно-правової бази;

- відсутність в уряду системної боргової політики;

- відсутність єдиної цілісної державної стратегії управління боргом.

Під управлінням державним боргом слід розуміти комплекс за­хо­дів, що здійснюються державою в особі її уповноважених органів щодо виз­начення обсягів та умов залучення коштів, їх розміщення і погашення, а також забезпечення платоспроможності держави.

У широкому розумінні управління державним боргом передбачає форму­вання одного із напрямів фінансової політики держави, пов’язаної з її діяльністю у ролі позичальника і гаранта, що потребує комплексного під­хо­ду, координації гро­шово-кредитної (монетарної) та фіскальної політики, узгоджених взаємовідносин уряду та Національного банку з питань борго­вої політики; розробки ефективних форм і методів зниження боргового тяга­ря у контексті переходу від антикризового управління (тобто рес­трук­ту­ри­зації боргових зобов’язань) до стратегічного бор­го­вого мене­джмент­у із застосуванням інструментів активного управління дер­жав­ним боргом. Управління боргом у вузькому розумінні варто розглядати як су­куп­ність дій, пов’язаних з підготовкою до випуску, розміщенням боргових зобов’­язань держави, наданням гарантій, а також проведенням операцій з обслу­го­ву­вання та погашення боргових зобов’язань.

Управління державним боргом – це процес розробки та виконання стратегій управління заборгованістю органів державного управління, яка дозволяє залучити необхідну суму фінансування, виконати цільові установки уряду щодо ступеню ризиків та витрат, а також вирішити будь-які інші завдання у сфері управління державним боргом.

До основних стратегічних завдань у сфері управління державним боргом можна віднести:

- створення ефективно працюючого ринку державних цінних паперів. Адже не сформованість національного ринку капіталу підвищує залежність економіки країни від зовнішніх запозичень, а відтак, від зовнішніх кон’юнктурних коливань і ризиків глобального характеру.

Розвиток внутрішнього фінансового ринку потребує створення відповідної технічної інфраструктури, в якій особливо важлива роль належить центральному реєстру та платіжній і розрахунковій системі. В Україні ця проблема поглиблена багаторічним протистоянням між Національним депозитарієм України та комерційним депозитарієм МФС (який обслуговує позабіржову площадку ПФТС). І хоча у відповідності до закону функції центрального депозитарію цінних паперів повинні виконуватися НДУ, як нам здається, єдиним компромісним рішенням цього довготривалого конфлікту інтересів може бути створення центрального депозитарію на основі НДУ та депозитарію Національного банку України (який обслуговує операції з облігаціями внутрішньої державної позики – ОВДП);

- оптимізація структури боргового портфеля держави. Як було зазначено вище важливим фактором виникнення кризи може бути неефективна структура боргу з точки зору строків погашення, валют платежу та процентних ставок. В структурі державного боргу України частка зобов’язань в доларах США складає приблизно 60 відсотків і тому фактична прив’язка курсу гривні до американської валюти відіграє роль додаткового «запобіжника», який зменшує курсовий ризик для уряду. Але при довгостроковій тенденції до зниження реального курсу долара це фактично збільшує витрати на його обслуговування у гривнях;

- мінімізація ризиків та вартості державного боргу. Як відомо вартість державного боргу складається з двох компонентів:

- фінансових витрат, які дорівнюють вартості обслуговування боргу;

- вартості потенційних економічних збитків, які можуть виникнути внаслідок фінансової кризи, якщо уряд не зможе забезпечити пролонгації боргу або оголосить дефолт.

У даному випадку йдеться, наприклад, про те, що надмірна увага уряду щодо потенційної економії коштів при залучені короткотермінових позик (особливо, з плаваючою ставкою, частка яких в нашому випадку складає третину усіх запозичень) може призвести до втрати можливості пролонгації або рефінансування існуючого боргу та виникнення боргової кризи, негативні наслідки якої будуть масштабніші за будь-яку економію. Остання повинна передбачати шляхи виходу з ситуації, коли можуть виникнути проблеми з обслуговуванням боргу. В принципі, існує чотири варіанти дій:

1) країна може просто відмовитися сплачувати борг, зіштовхнувшись з перспективою втрати доступу на світовий ринок капіталу у майбутньому;

2) країна може просто де-факто призупинити сплату боргу, не оголошуючи себе офіційно банкротом, що на практиці все одно не вирішує проблему, а лише відтягує її вирішення;

3) країна може спробувати виконувати свої зобов’язання за будь-яку ціну, що вимагає певних соціальних та економічних жертв (якщо уряд може таке собі дозволити);

4) країна може спробувати реструктуризувати борг, тобто провести переговори щодо зміни умов його погашення (як основної суми, так і процентів – разом або окремо, в залежності від глибини проблеми).

Цей останній варіант, варіант реструктуризації є найбільш поширеним і прийнятним у світовій практиці. Зокрема йдеться про прямі переговори з урядами, банками або міжнародними фінансовими організаціями. Але слід звернути увагу на те, що такі переговори при будь-якому їх результаті підривають довіру до країни-позичальника і негативно впливають на її міжнародний кредитний рейтинг (що позначається на подальших запозиченнях). Тому, необхідно намагатися, перш за усе, використовувати ринкові методи реструктуризації, що включають, наприклад, боргові свопи (debt- for-debt swaps), на які припадає близько 75 відсотків усіх операцій на вторинному ринку капіталів. Поступовий вихід на світовий ринок різних українських позичальників – банків, корпорацій, муніципальних влад, - дозволяє поступово опанувати цей інструмент реструктуризації. Користуючись загальним падінням світового фінансового ринку можна здійснювати і операції «зворотної покупки» (direct cash buyback).

- формування єдиної цілісної державної стратегії управління боргом і її узгодження з бюджетно-податковою та валютно-курсовою політикою держави.Як відомо, необґрунтовані кроки у бюджетно-податковій, грошово-кредитній, валютно-курсовій політиці зумовлюють нестабільність на фінансовому ринку та невпевненість інвесторів щодо майбутніх доходів. Останні вимагають вищої премії за ризик, що призводить до зростання вартості боргу.

Дата добавления: 2014-01-07