Історія розвитку та етапи формування БЖД як науки

Наукові засади безпеки життєдіяльності

Виходячи із сучасних уявлень безпека життєдіяльності є багатогранним об'єктом розуміння і сприйняття дійсності, який потребує інтеграції різних стратегій, сфер, аспектів, форм і рівнів пізнання. Складовими цієї галузі є різноманітні науки про безпеку.

У всьому світі велика увага приділяється вивченню дисциплін, по­в'язаних з питаннями безпеки. Згідно з Європейською програмою на­вчання у сфері наук з ризиків «FORM-ОSE» науки про безпеку мають світоглядно-професійний характер. До них належать:

* гуманітарні (філософія, теологія, лінгвістика);

* природничі (математика, фізика, хімія, біологія);

* інженерні науки (опір матеріалів, інженерна справа, електроніка);

* науки про людину (медицина, психологія, ергономіка, педагогіка);

* науки про суспільство (соціологія, економіка, право).

Науки про безпеку мають спільні й окремі частини. Гуманітарні, природничі, інженерні науки, науки про людину та про суспільство є складовими галузі знань, яка називається безпекою життє­діяльності, своєрідним корінням генеалогічного дерева знань у сфері безпеки життєдіяльності. З цього коріння «проросли» екологічна культу­ра, соціальна екологія та інші науки. Кроною цього дерева є охорона праці, гігієна праці, пожежна безпека, інженерна психологія, цивільна оборона, основи медичних знань, охорона навколишнього природного середовища, промислова екологія, соціальна й комунальна гігієна та багато інших дисциплін.

Проблема захисту людини від небезпек постала водночас з появою на Землі людства. Протягом усієї історії цивілізації кожна окрема людина дбала про власну безпеку та безпеку своїх близьких, так само як і людству доводилося піклуватися про безпеку свого існування.

Первісна людина була тісно зв'язана з природою. Наші предки не просто поклонялися рослинам, тваринам, птахам, сонцю, вітру, воді тощо, а й використовували свої знання про них для життя в єдності з природою, оскільки саме природні небезпеки становили найбільшу загрозу.

Другою групою небезпек, які почали становити загрозу людині з часу існування її на нашій планеті, були дії інших людей. Війни, збройні конфлікти, вбивства, викрадення, погрози, терористичні акти та інші насильства супроводжували і в наш час продовжують супроводжу­вати розвиток суспільства.

Третьою на Землі була започаткована група небезпек, що походять від об'єктів, створених людьми, так званих антропогенних чинників: машин, хімічних та вибухових речовин, джерел різного роду випромінювань, макро- та мікроорганізмів, тощо. Ці небезпеки пов'язані з прагненням людини глибше пізнати себе й навколишній світ, створювати матеріальні блага і, як це не парадоксально, з пошуком більшої небезпеки.

Протягом усієї своєї історії людство прагне зробити життя зручним. У людському прагненні до пізнання дуже часто засоби витісняють мету, людина стає додатком до створеного нею, а її ж творіння становлять загрозу для неї самої.

Можна навести чимало прикладів, які, здавалося б, свідчать про те, що завдяки набутим знанням з розвитком цивілізації рівень безпеки лю­дей зростає. Людство подолало епідемії тифу, холери, віспи, чуми, поліомієліту. Середня тривалість життя у розвинених країнах світу вже наближається до 80 років і продовжує зростати. Цих результатів досягнуто завдяки розвитку медицини, що сягає своїми коренями часів Гіппократа (460-370 рр. до н.е.), який здійснив реформу античної медицини, і Аристотеля (384-322 рр. до н.е.), який вже в ті далекі часи вивчав умови праці.

Однією з найнебезпечніших галузей людської діяльності була і залишається в багатьох країнах, в тому числі в Україні, гірнича спра­ва. Останні свідчення цьому — постійна гибель українських гірників у шахтах Донбасу. Тому вже з часів середньовіччя вчені досліджували небезпеки, пов'язані з гірничо­добувною справою. Георг Агрікола (1494-1555 рр.) у 1545 р. першим зробив запис про випадок виділення та вибуху рудникового газу. Відомому лікарю епохи Відродження Парацельсу (1493-1544 рр.), який теж вивчав небезпеки, пов'язані з гірничою справою, належать слова: «Все є отрута і все є ліки. Лише певна доза робить речовину отрутою чи ліками». Цей вираз можна вважати основою принципу нормування шкідливих речовин, який використовується і дотепер.

Значний внесок у справу розвитку безпеки праці зробив М.В.Ломоносов (1711-1764рр.). У 1763 р. він видав трактат з основ металургії та рудних справ, у якому розглянув різні питання гігієни та безпеки праці гірників, організації їх праці та відпочинку, укріплення ґрунтів, відведен­ня рудникових вод, небезпечних концентрацій газу та пилу, раціональ­ності одягу.

У 1847 р. А.М.Нікітін видав книгу «Хвороби робітників із зазначенням попереджувальних заходів», де описав заходи, що мають попереджувати професійні захворювання та аварії.

У ХІХ-ХХ ст. у зв'язку з інтенсивним розвитком промисловості про­блемами безпеки на виробництві займалося багато вчених. Відзначимо насамперед учених, діяльність яких пов'язана з Україною. Це перший ректор Харківського технологічного і Київського політехнічного інсти­тутів В.Л.Кирпичов (1845-1913рр.), який у своїх працях пов'язав питан­ня безпеки промислового обладнання з теоретичними питаннями при­кладної механіки та опору матеріалів, і академік АЛ.Скочинський (1874-1960рр.), який зробив великий внесок у розвиток техніки безпеки на вугільних шахтах.

Суттєва роль у забезпеченні БЖД належить індивідуальним засобам захисту. Одним з показових прикладів цих засобів є протигаз, створе­ний академіком М.Д.Зелінським у 1915р., який майже без принципових змін використовується і сьогодні.

Можна навести ще багато прикладів, які свідчать про людські зусилля, спрямовані на власну безпеку, і водночас можна навести не менше прикладів, які дали підставу Жану Батісту Ламарку майже двісті років тому, а саме в 1809р. заявити: «Інколи здається, що призначення людини полягає в тому, щоб знищити свій рід, попередньо зробивши земну кулю не придатною для життя». Але катастрофічні потрясіння XXст. перевершили всі найжахливіші побоювання щодо долі людства і можуть розглядатися не інакше як війна на знищення, яку оголосила сучасна цивілізація феномену людини.

У XX ст. людство ввійшло у складний період історії свого розвитку, коли воно оволоділо величезним науково-техніч­ним потенціалом, але ще не навчилося обережно й раціо­нально ним користуватися. Швидка урбанізація та індустріалізація, різке зростання населення планети, інтенсивна хімізація сільського господар­ства, посилення багатьох інших видів антропогенного тиску на природу порушили біологічний кругообіг речовин у природі, пошкодили її реге­нераційні механізми, внаслідок чого почалося її прогресуюче руйнування. Це поставило під загрозу здоров'я та життя сучасного і майбутніх поколінь людей, існування людської цивілізації.

Людству почала загрожувати небезпека повільного вимирання внаслідок безперервного погіршення якості навколишнього середовища, а також вичерпання природних ресурсів. Стало зрозумілим, що для усу­нення цієї небезпеки необхідно переглянути традиційні форми приро­докористування та докорінно перебудувати господарську діяльність більшості країн світу. Одним з перших у світі звернув увагу на цю проблему перший президент Академії наук України В.І.Вернадський (1863-1945 рр.).

Основою вчення академіка Вернадського була «жива речовина», до складу якої входять всі живі організми, що мешкають на планеті. Незважаючи на малий обсяг — 0,25% від маси всієї біосфери, — завдяки геохімічній активності й здатності до розмноження жива речовина, використовуючи і перетворюючи світлову енергію, розвиває величезну вільну енергію, через що функції її проявля­ються в планетарному масштабі. До складу живої речовини Вернадський вклю­чив також людину, розглядаючи природу і людське суспільство як одне ціле. Він обґрунтував положення про те, що обрис сучасної Землі сформова­ний людиною, і показав, що діяльність сучасної людини викликає рух основних хімічних елементів у масштабах, які порівнюються з природними циклами руху цих елементів. За визначенням Вернадського, людина стала наймогутнішою гео­логічною силою на планеті, людська діяльність почала перевищувати масшта­би найпотужніших стихійних явищ.

Такий стан навколишнього середовища і негативні прогнози щодо глобальної соціоекологічної ситуації спонукали до проведення спеціальних досліджень та виконання заходів, які б дозволили вирішити двоєдине завдання - збереження рівноваги в природі та задоволення вимог умов життя, які весь час зростають. Перші положення, що отримали всесвітнє визнання, викладені у працях так званого Римського клубу. Римський клуб — це неформальна організація вчених математиків, економістів, екологів, соціологів, фахівців з управління тощо, створена в 1968 р. Основна мета робіт, що виконувались членами цього клубу, полягала в розробці наукових методів опису світу як складної біосоціальної системи. Результати робіт, виконаних в рамках Римського клубу, показали, що треба переглянути систему загальноприйнятих цінностей і цілей та переходити від вузьконаціональних, регіональних цілей до оцін­ки глобальної світової рівноваги, що забезпечить безпеку життєдіяль­ності всього людства.

38-ма сесія Генеральної Асамблеї ООН у 1983 р. створила Міжна­родну комісію з навколишнього середовища та розвитку, яка покли­кана аналізувати стан навколишнього середовища в контексті глобаль­них перспектив. На основі оцінок авторитетних експертів у 1987р. ця комісія підготувала фундаментальне дослідження «Наше спільне майбутнє». На сучасному рівні об'єктивних знань у ньому відобра­жено розуміння світовим співтовариством гостроти соціоекологічної проблематики, необхідність глобальної переорієнтації соціально-полі­тичного, економічного, технічного, технологічного та культурного розвитку, здійснення для цього відповідних національних і загально-планетарних проектів.

У 1992 р. в Ріо-де-Жанейро відбулася конференція ООН, присвя­чена Концепції сталого розвитку світового співтовариства. Конфе­ренція прийняла документ «Порядок денний XXI століття» та зроби­ла висновок про необхідність глобального партнерства держав для досягнення стабільного соціального, економічного та екологічного роз­витку суспільства.

Дата добавления: 2014-01-07