Лекція №3. Історія туризму в Україні від найдавніших часів до початку ХХ ст. 3 страница

Відомо, що на початку літа 1834 р. І.Вагилевич мандрував Галичиною і був затриманий поліцією та доставлений до м. Станіслава. Звідси його відправили в с. Ясень під опіку батьків, щоб не ходив по селах і не бунтував народ.

Влітку 1835р. І.Вагилевич здійснив мандрівку у районі Стрийського підгір’я, де ознайомився із скельними пам’ятками біля сіл Розгірче, Труханів, Верхнє Синьовидне. Особливе враження викликали в нього двоярусні скельні печери біля с. Розгірче, видовбані в давнину людською рукою. Наявні на внутрішніх стінах знаки видалися І.Вагилевичу загадковим рунічним письмом. Про ці знаки написав він у листі до професора Московського університету М. Погодіна від 18 березня 1836 р., додавши і їх графічне зображення. Крім того, І.Вагилевич писав, що має намір влітку знову побувати на Стрийщині і детальніше обстежити всі наявні тут скельні пам’ятки, в тому числі скелі з печерами біля сіл Бубнише (тепер - Долинський р-н, Івано-Франківської обл.) і Довге (тепер - Дрогобицький р-н, Львівської обл.). У тому ж 1836 р. році про ці знахідки стало відомо широкій науковій громадськості, оскільки російський словіст М.Погодін, публікуючи велику частину листа І.Вагилевича, включив також відомості про скельні написи та їх зображення. Про них написав І.Вагилевич у листі і до П.Шафарика від 3 жовтня 1836 р., а згодом дав детальний опис розгорецьких печер та факсимілє їх написів у статті “Rozhorecke geskyhe”.

Скельні пам’ятки на Підгір’ї захопили І.Вагилевича в той час. Він вважав їх реліктами давньої Слов’янщини і поставив перед собою завдання обстежити ці пам’ятки в районі Карпат і Прикарпаття. Літом 1836 р. І.Вагилевич обійшов велику частину карпатського передгір’я, заходив і в гірські місцевості, зокрема центральної Бойківщини в поріччях Стрия і Опора.

Під час цієї мандрівки він ознайомився зі скельними пам’ятками біля с. Бубнища й Урича, яким присвятив окремі статті, побував у багатьох сусідніх з ними селах та по течії гірського Стрия. Під час цих подорожей І.Вагилевич не обмежувався тільки вивченням скельних пам’яток; він записував пов’язані з ними легенди, казки й перекази, збирав інші етнографічні і фольклорні матеріали.

В 1836 р. І.Вагилевич також здійснив мандрівку по Гуцульщині. Її матеріали лягли в основу статті “Гуцули, мешканці східної частини Карпатських гір”, яка була перекладана на чеську мову в 1837 р.

Немає відомостей про те, як проходила ця мандрівка, в яких конкретно місцях побував І.Вагилевич. Однак зі змісту статті можна зробити висновок, що він досить грунтовно ознайомився з галицькою частиною цього району, зібрав тут етнографічний та фольклорний матеріал, що дозволило дати характеристику українських горян - гуцулів.

На Гуцульщині бував І.Вагилевич і після публікації статті. У 1839 році І.Вагилевич був у Галичі та Тустані, де зустрівся з А.Леоновичем. Збереженому її автографі польською мовою знаходиться записка, зроблена рукою Вагилевича: “Спостереження під час мандрівки в 1839 р. (Дора, Ямна, Микуличин, Космач і т. д.)”. Тут крім вказаних у дужках населених пунктів значиться і с. Путила на буковинській Гуцульщині. Таким чином, окреслюється маршрут цієї мандрівки І.Вагилевича від західного гуцульського-бойківського пограниччя до Східної Буковини.

Також І.Вагилевич побував у с. Манява, де оглядав руїни колишнього монастиря-скиту. Очевидно, зібраний тут матеріал він використав для написання нарису про Скит Манявський, опублікованого в 1848 р.

Зміст статті про бойків і відомості про цю етнографічну групу в різних працях і листах І.Вагилевича дають змогу стверджувати, що він досить добре був ознайомлений з галицькою Бойківщиною, особливо з її центральними і східними районами. Весь відповідний матеріал, етнографічну і фольклорну інформацію стосовно Бойківщини він міг почерпнути лише шляхом польових досліджень. Тому можна тільки припустити як багато довелося йому мандрувати стежками бойківського краю.

З листа до М.Максимовича від 17 серпня 1838 р. дізнаємося, що І.Вагилевич подорожував по Підгір’ю: по землях Жидачівській і Галицькій, що за тодішнім адміністративним поділом належали до Стрийської, Станіславської і Коломийської округ. Крім іншого народознавчого матеріалу, здобутком цієї мандрівки були записи біля семи десятків народних колядок. На основі наявної паспортизації записів у збірці колядок І. Вагилевича можна приблизно встановити населені пункти, в яких він побував під час цієї подорожі. Це села Дуліби (тепер - Стрийський р-н, Львівської обл.), Тишивниця і Верхнє Синьовидне (тепер - Сколівський р-н, Львівської обл.), с. Завій (тепер - Калуський р-н, Івано-Франківської обл.), с. Глибоке, Лесівка, Хмелівка (тепер - Богородчанський р-н, Івано-Франківської обл.), с. Ляхівці (тепер - с. Підгір’я Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.), с. Фітьків, Цуцилів (тепер - Надвірнянський р-н, Івано-Франківської обл.), с. Порохва (тепер - Бучацький р-н, Тернопільської обл.), с. Русів (тепер - Снятинський р-н, Івано-Франківської обл.).

Влітку 1840 р. І.Вагилевич здійснив народознавчу мандрівку на Підгір’я і Підністров’я. А восени того ж року, протягом двох місяців він перебував у різних місцевостях західного Побужжя, де збирав пісні та щедрівки і головне - придбав старовинний меч, знайдений у р. Полтві при її впаданні в р. Буг.

Отже, І.Вагилевич проводив подорожі так само активно і результативно, як і Я.Головацький. Але географія його мандрівок була вужчою. Вона охоплювала переважно територію колишніх Стрийської, Станіславської, Чортківської, Коломийської і Золочівської округ. Заходив І.Вагилевич і на Буковину, бував також в деяких місцевостях північно-західної Львівщини та українсько-польського етнічного пограниччя.

Завдяки дослідженням Я.Головацького та І.Вагилевича було зібрано великий етнографічний і фольклорний матеріал. Дослідження ними Карпатського краю - не випадковість. Адже цей регіон був мало досліджений і майже не було ніякої інформації про нього в науковому світі. Також Карпатський регіон приваблював до себе завдяки багатьом традиціям народно-визвольної боротьби, вираженими особливо опришківським рухом.

Слід зазначити, що велике значення в діяльності Я.Головацького та І.Вагилевича полягало у спробі поєднати українське культурно-національне піднесення західноукраїнських землях з процесом слов’янського відродження. Вони стверджують, що цей рух живиться корінням народного життя, історії і має під собою тверду опору на духовні ресурси народу.

“Руська трійця” прагнула охопити своєю увагою увесь західноукраїнський край у його галицькій, північно-буковинській і закарпатській частинах. Це було важливим для реалізації всіх компонентів її програми, зокрема - для науково аргументованого окреслення етнічної території українського населення цього краю, ствердження його етнокультурної єдності, самобутності і генетичної однорідності із східноукраїнським етнічним масивом. Народознавчі дослідження покликані були показати наявні етнічно споріднені риси корінного населення західноукраїнських земель і той реальний духовний потенціал, що протистояв асиміляторським тенденціям його поневолювачів.

Водночас Я.Головацький та І.Вагилевич заклали основу для вивчення побуту і фольклору карпатського краю і дали поштовх подальшим мандрівкам для інтелігенції краю. Студентська молодь Галичини взялась вивчати свій народ у мандрівках по всій Україні.

Діяльність “Руської трійці” була продовжена їх послідовниками, зокрема А.Могильницьким та Й.Кобринським. А.Могильницький - священик, усвідомлював велике значення християнства у боротьбі проти народів південного сходу. Він у середині XIX ст. написав поему “Скит Манявський”. Цінність її в тому, що при її написанні автор використав фольклорно-етнографічний матеріал. У цій поемі велике місце відводиться історичному минулому краю, його політичній історії.

Почин “Руської трійці” підхопив і Й.Кобринський - вчитель, пізніше священик і громадсько-політичний діяч. Працюючи в Коломийський окрузі, він під час своїх мандрівок збирав фольклорно-етнографічний матеріал, який використовував у публікаціях. Крім того, Й.Кобринський, “займався народними справами, присвятив значну частину свого маєтку та багато праці на фундування Народного дому в Коломиї”.

Вагомий внесок у розвиток мандрівництва зробив поет, історик, педагог, редактор і видавець та громадський діяч В.Ільницький. Він став автором багатьох наукових праць з питань культури та освіти Галичини. Цінний матеріал про побут, звичаї, природу гуцульського краю містить його нарис “З Карпат коломийських”. Першу свою мандрівку за межі Галичини він з групою товаришів здійснив у 1844 р. по Угорщині “плавбою по Дунаю, то возом, то пішки”. Пізніше В.Ільницький подорожував по Італії, Чехії, Німеччині. Із його закордонних подорожніх спогадів і описів найцікавіші: “Записки руського мандрівника”, “Образки з світу альпійського”, “Образки з Угорщини”, “Подорож школяра до Італії”, “З різних країв і народів”, “Море і його чудеса”.

Значний вклад у краєзнавство та мандрівництво вніс громадський діяч М.Бучинський (1847-1903 рр.), який працював у Станіславові адвокатом. Ще під час навчання у Станіславівські гімназії він мандрував краєм, збираючи етнографічний матеріал. Зокрема, влітку 1867 р. М.Бучинський здійснив пятитижневу подорож по Гуцульщині, де збирав етнографічний матеріал. Він перший із науковців, який зробив ілюстрований опис про життя та побут вівчарів на полонині. Пізніше, в 1871 р. бувши студентом Віденського університету, Бучинський познайомився з О.Русовим, М.Драгомановим, О.Косач і активно підтримував із ними звязки, висилав їм етнографічний матеріал, зокрема з Гуцульщини. Слід згадати за таких етнографів 70-х рр. ХІХ ст., як В.Козарищука, М.Колцуняка, Л.Заклинського, братів К.Заклинського та Р.Заклинського та ін.

Таким чином, завдяки членам “Руської трійці”, була розгорнута цілеспрямована робота щодо вивчення галицького регіону. З цією метою використовувались довготривалі етнографічні подорожі територією Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Я.Головацький та І.Вагилевич першими на західноукраїнських землях підняли питання про організацію народознавчих мандрівок. Їхні подорожі мали не тільки пізнавальну, але й освітньо-виховну мету. Самовіддана етнографічно-фольклористична діяльність галицьких будителів національного відродження послужила поштовхом і зразком для наступних поколінь краєзнавців.

2.1. Однією з найвизначніших подій ХІХ ст. стала революція 1848 р. в Австрійській імперії. В історичній науці вона отримала назву “весни народів” так як суттєво вплинула на національне відродження гноблених австрійцями народів. Внаслідок поширення національно-визвольних рухів по всій території Австрійської імперії імператор Фердинанд І проголосив 25 квітня 1848 р. про видання конституції. Вона гарантувала усім народам імперії збереження національних традицій, мови, проведення демократичних перетворень. Проекти перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй стимулювали пожвавлення українського національного руху.

На теренах Галичини революційні події 1848 р. активізували процеси етнічної консолідації та організаційного об’єднання українського суспільства. З метою перешкодити польським націоналістам монополізувати владу в Галичині українці 2 травня 1848 р. заснували у Львові Головну Руську Раду (ГРР) керівником якої був епископ Г.Яхимович. Це була перша політична організація українського населення, яка мала відстоювати його інтереси в імперському уряді та парламенті. Нею була видана політична програма у травні 1848 р..у якій проголошена “приналежність галицьких “русинів” до одного великого українського народу, нагадала його колишнє славетне минуле та державну незалежність і закликала народ до пробудження й забезпечення кращої долі в межах нової конституції. Як головний політичний постулят, Рада висунула домагання поділу Галичини, при чому з українською Галичиною мало бути ще злучене Закарпаття”.

Велику роль у культурному піднесені Галичини відіграв з'їзд українських інтелігентів - Собор Руських Учених, який відбувся у жовтні 1848 року, про те він “не зміг реалізувати своїх задумів, бо найвидатніші з учасників, як історики Д.Зубрицький (1787-1862), А.Петрушевич (1821-1913), професор Львівського університету, І.Шараневич (1829-1862) не мали відваги ступити на народний грунт, трималися далі консервативного “язичія”, мішанини церковно-слов’янської, української і російської мов або писали свої праці польською та німецькою мовами” [130, с.90]. У Коломиї з ініціативи М.Верещинського, І.Озаркевича та М.Синьовідського було засновано відділення українське наукове товариство “Галицько-Руська Матиця” з своїм часописом “Зоря Галицька”. Наступного року у Львові був побудований Народний Дім - центр культурно-освітньої роботи українців Галичини.

Активізація політичної боротьби в Галичині, проекти її поділу на Західну (польську) та Східну (українську), жорстке україно-польське протистояння, спроби Віднем лібералізувати свою імперську політику на основі пропагування квітневої конституції 1848 р. - все це в цілому дало поштовх розвитку українознавства та створення культурно-освітніх організацій. Значну роль у пробудженні широких кіл українського населення до вивчення історії та культури рідного краю відіграли створені в другій половині ХІХ - початку ХХ ст. українські просвітницькі товариства.

Серед дослідників Галичини другої половини ХІХ ст. слід виокремити І.Гавришкевича, який в студентські роки 1848 – 1851 разом з двома товаришами на возах здійснив багатоденні мандрівки за маршрутом Люблін - Самбір - Уріж -Трускавець - Дрогобич - Тустановичі - Підбужжя - Опаки - Східниця - Уріччя -Корчин - Стрий - Козова - Орява - Тухолька - Турка - Ясениця - Спас - Добромиль - Перемишль. Під час подорожей І.Гавришкевич вів щоденник цих мандрівок. Про це засвідчує львівська газета “Слово” (ч. 20-23) за 1862 р. Ці подорожі стали для учасників мандрівок джерелом історичного та естетичного пізнання краю. Автор наводить факти з історії сіл і міст, розповіді і легенди, вивчає звичаї та побут населення. І.Гавришкевич описував печери, рослинність та подавав інформацію історико-краєзнавчого характеру. Цінність цих мандрівок полягає ще й в тому, що І.Гавришкевич для себе “відкрив” вісім вершин, що увійшли до його каталогу “Висоти Східної Галичини і Буковини”, який був опублікований в 1863 р. в “Галичанині”. У статті ‘‘Висоти Східної Галичини і Буковини‘‘ автор описав українські назви 2000 висот, які він виявив із карт Кумерсберга. І.Гавришкевича можна вважати піонером на ниві галицької картографії ХІХ ст.

І.Гавришкевич був палким прихильником екскурсій та мандрівок. Він агітував українську молодь до подорожей: “Я вас заведу в недалеку сторону, де тут, ось під самим Львовом, царствує в питомій чистоті непорочна природа, де гори, долини, камінь, вода, ліс, зілля, а декуди і рука людська зложилась на те, щоб розвеселити око Ваше у пречудесним видом, де історія, наша руська історія полишила свої на нашу долю донині такі помітні знаки”.

Автор наводить цікаві факти й епізоди з історії, розповіді й легенди, записані з уст мешканців, описує будівлі, зокрема курні хати, церкви, а також звичаї, забобони селян тощо. Читача приваблюють і чудові пейзажні замальовки чарівних куточків галицької землі, гір, річок, водоспадів. З описів почерпуємо інформацію про лікувальні властивості і потужність санаторіїв Любіня і Трускавця. Згодом ця інформація стала в пригоді і самому І.Гавришкевичу. У 1901 році трускавецькі води поставили його на ноги в буквальному розумінні, оскільки він не міг уже пересуватися без допомоги милиць.

Як видно з подорожних нотаток, його маршрути були спрямовані на ознайомлення з природою, пам‘ятками рідної землі. І це стає зрозуміло, якщо виходити із захоплень І.Гавришкевича ботанікою не лише для насолоди від зустрічей із флорою, а й з науковою метою. Ще 1852 р. у календарі ‘‘Перемишлянин‘‘ він опублікував ‘‘Початок до уложення термінології ботаніческой руской‘‘, в якому подав понад 240 назв рослин. Це, посуті, перший український термінологічний словник із ботаніки.

У мандрівничій практиці І.Гавришкевича важливе місце займали і кількаденні походи. Один з них, триденний перехід по околицях Львова, він здійснив зі своїм товаришем П.Леонтовичем. Варто зауважити, що І.Гавришкевич практикував і зарубіжні походи. У 1876 році він разом з І.Добрянським мандрував по Швейцарії.

Цікаві матеріали про життя і діяльність І.Гавришкевича (листи, фото, вирізки з газет, журналів) зберігаються у фонді І.О.Левицького (ф.167, ЛНБ) в рукописному відділі наукової бібліотеки ім. В.Стефаника у Львові.

Публікації попередніх мандрівників були своєрідним відгуком на відозву дослідника регіональної історії В.Площанського “Воззвание к благополезному подвигу (относительно собиранія матеріалов по історіі, етнографіи и статистике Червоной Руси”, опублікованій у газеті “Слово” (1861, № 87). Він перший почав широку акцію історичного опису галицьких міст і сіл, в 1860-1880 рр. опублікував понад сто краєзнавчих нарисів.

Пристрасним мандрівником був також О.Партицький, який багато подорожував по Галичині. Зокрема, влітку 1865 р. він разом з 3.Пославським, Д.Танячкевичем, І.Мандичевським, Ю.Целевичем, Н.Вахнянином взяв участь у тижневій мандрівці по Галичині. Зібрані ним краєзнавчі матеріали знайшли застосування в краєзнавчо-етнографічних, археологічних, лінгвістичних, географічних дослідженнях. Про мандрівки О.Партицького свідчить ряд його публікацій на краєзнавчо-туристичну тематику, а саме: етнографічний опис “З життя волинського люду за Бойлем Т.Стецьким”, серія науково - популярних статей: “Образи Руси Галицькой”, рукописи “Подорожньо-етнографічні записки”, нариси “Образ Поділля”, “Руїни стародавніх замків на Поділлі”, замальовка “Камінь святого Петра”, “Крихівський монастир”, “Страдецька печера”, “Могила Остапова”, “Жерло Парашка”. Подорожі по Галичині, що були здійснені українськими мандрівниками О.Партицький описував в своєму часописі “Газета шкільна”. Крім того, він розробив ряд маршрутів по Галичині, зокрема по околицях Львова: Рясна Руська - Домажир - Страдч - Шкло - Верещиця - Крехівський монастир - Глинсько - Завадів. У 1878 р. О.Партицький звернувся до краян з пропозицією про те, що потрібно розширювати місця для відпочинку, розробляти та прокладати нові маршрути, посилено вивчати рідний край, як це робиться в країнах Європи.

Великий внесок у розвиток краєзнавства зробили А.Петрушевич та професор І.Шараневич, які не тільки досліджували, але й організовували цілу низку краєзнавчих історико-археологічних виставок, які перетворилися у перші українські музеї у Львові - 1870 р., у Народному домі (1873 р.) та Ставропігійському інституті (1875 р.). Доречно констатувати той факт, що І.Шараневич у 1882 р. за допомогою комісії охорони пам'яток старовини почав розкопки Галича.

У культурно-освітньому розвитку населення Галичини 60-70-тих рр. ХІХ ст. були об‘єктивно негативні моменти, зокрема низький рівень розвитку промисловості, сільського господарства, це погано впливало на стан українців Галичини. Крім того, становище ускладнювалось ще й тим, що всі службові посади в державних органах знаходилися в руках поляків, які використовували своє службове становище для переслідування і пригноблення українців.

Як засвідчують статистичні дані, наслідком такої політики уряду було те, що українська етнографічна частина Галичини наприкінці 70-их років XIX ст. була не тільки однією з найвідсталіших провінцій Австро - Угорщини у промисловому та сільськогосподарському, але й культурно-освітньому розвитку. Наприклад, у Чехії неписьменність становила 17,7%, Моравії - 19,2%, а в Галичині - 63,8%.

Низький культурно-освітній рівень та недостатня кількість національних виховних інституцій проявлялися у моральній поведінці української молоді. Так, за даними Міністерства внутрішніх справ Австрії, саме серед українців Галичини щорічно фіксовувалось понад 20% всіх злочинів, які були в державі. Найпоширенішим було пияцтво - 90%, бродяжництво - 86%, проституція - 83%, навмисні тілесні пошкодження - 74%, посягання на честь і гідність людини - 68%, нанесення тілесних пошкоджень при бійках - 56%, нищення чужого добра - 50% тощо.

Для підняття культурно-освітнього рівня у 80-х рр. XIX ст. почали проводитись етнографічні виставки для українського населення Галичини. Перша виставка була відкрита у Станіславі у 1880 р. на якій було показано вироби з дерева, шкіри та інших матеріалів. На виставці у Станіславові експонувалися твори народних умільців Покуття і Гуцульщини, а також побутові речі, одяг селян Прикарпаття. Друга в 1881 р. у Коломиї, а третя археологічна виставка - в 1885 р. у Львові (тут було виставлено на показ знарядя праці з каменю і кременю з приватних археологічних колекцій місцевих краєзнавців, зокрема І.Чоловського з Станіслава та пароха із Залукви Л.Лаврецького). У 1886 р. І.Шараневич у народному домі створив археологічно - бібліографічну виставку та музей галицько-української старовини, який був розміщений в Ставропігійському інституті. Всі вони мали значний вплив на розвиток краєзнавчих досліджень у Галичині.

7 липня 1887 р. у Тернополі відбулась етнографічна виставка. Тут експонувалися речі з Гуцульщини, Покуття, Поділля та Надбужжя. Ідея влаштувати цю виставку виникла в графа В.Дзедушицського, намісника Галичини Залеського та І.Федоровича. Президент міста Козьмінський розіслав запрошення громадянам для створення організаційного комітету. Громадськість активно відгукнулась і більше як 100 чоловік взяли участь у зборах, на яких був обраний комітет. Його очолив професор О.Барвінський, І.Федорович та В.Шухевич.

Слід відзначити, що за короткий час все було приготовлено до виставки. Вона пройшла з успіхом, зокрема, значну увагу привернули вироби домашнього промислу з Гуцульщини. Під час цієї виставки вперше було зроблено фотографії та пам'ятний альбом. Крім виставок, галицька інтелігенція почала заохочувати українську молодь до мандрівок рідним краєм.

2.2. Неперевершеним організатором багатьох науково-пізнавальних подорожей та експедицій був І.Франко. У 1872 р. він з учнями Дрогобицької гімназії побував в с. Уричі, а вже з 1873 р. взяв активну участь у мандрівках під керівництвом учителя І.Верхратського з метою збору краєзнавчих та етнографічних матеріалів. В.Дорошенко згадував, що “перейшовши в 1874 р. до 8-ої кляси, І.Франко вперше не поїхав додому допомогати вітчимові в господарстві, а разом з іншими товаришами подався в мандрівку по Галичині.”, яка пролягла через м. Львів - м. Долина - с. Мізунь - с. Шевченкове - с. Лолин (де відвідав свого однокласника Я.Рошкевича і вперше познайомився з його сестрою – Ольгою), а далі шлях пролягав на с. Вишків та с. Сенечів. В цій мандрівці взяли участь І.Франко, К.Охримович, І.Охримович, М.Павлик, В.Лукич, В.Левицький, М.Вагилевич, І.Петрушевич, А.Дольницький.

Нагромадивши певний досвід роботи І.Франко у 1876 р. організовував спільно з членами “Академічного гуртка”, в якому він був активістом багатоденну мандрівку за маршрутом: м. Львів - Стрий через села Синєвидне - Побук - Бубнище - Поляницю - Тисів - Церковну - Кальну - Мізунь - Вигоду - Шевенкове - Лолин - Людвіківку - Вишків - Сенечів - Гошів - Болехів - Моршин - Стрий. Водночас, на р. Свіча мандрівники оглянули тартак (пилораму) Попера та штучні греблі на річці по якій сплавляли дараби (ліс, який був нто а й час основним промислом на Прикарпатті.

Пізніше І.Франко багато подорожував по Сколівщині, Тухольщині, Стрийщині Львіввської обл, Рожнятівщині, Калущині (в с. Підгірках жив і працював ковалем його молодший брат Онуфрій), Рогатинщині, Галицькому р-н, Тлумачинні, Городенківщині, Надвірнянщині, Коломийщині, Косівщині, Верховинщині, Снятинщині (Івано-Франківська обл.), Чернівецькій обл. Міжгірщині, Воловечині та Рахівщині (Закарптської обл.).

У 1883 р. І.Франко організував Етнографічно-статистичний гурток який пізніше реорганізувався в “Кружок для устроювання вандрівок по ріднім краю”. Результатом постійних мандрівок самого Каменяра стали численні публікації фольклорних та етнографічних матеріалів, теоретичних праць з етнології та етнографії, які і в наш час мають наукову та історичну цінність.

Під безпосереднім впливом краєзнавчої діяльності І.Франка на території Східної Галичини у 1883-1889 рр. відбуваються шість щорічних просвітницьких мандрівок передової студентської молоді. Про них збереглися описи, які були надруковані в різних виданнях газети “Діло” у 80-их рр. XIX ст. Треба зазначити, що першу спробу їхнього узагальнення зробив І.Крип^’якевич у історико-краєзнавчому нарисі “З історії галицького краєзнавства”.

Так, 4 серпня 1883 р. двадцять студентів з різних міст Галичини здійснили подорож за маршрутом Львів - Стрий - Станіслав - Богородчани -Манявський Скит - м. Надвірна – с. Делятин - м. Коломия. У цій мандрівці взяли участь такі відомі культурно-просвітницькі та політичні діячі, як І.Франко, К.Левицький, В.Левицький, Є.Гушалевич, В.Коцовський, І.Панкевич, О.Барвінський, М.Шухевич, Є.Олесницький, К.Трильовський, Є.Петрушевич, І.Герасимович, Р.Купчинський, В.Лопатинський, В.Шмигельський А.Крушельницький, М.Рудницький, А.Стрільбицький, І.Врецьона та інші. Їхньою метою було не лише ознайомлення з гуцульським краєм та збирання етнографічного і фольклорного матеріалу. Вони намагалися впливати на національні почуття й свідомість місцевого населення. Ця мандрівка започаткувала добру традицію щорічних культурно-просвітницьких подорожей української молоді в Галичині.

Улітку 1884 р. І.Франко організував і провів мандрівку української молоді в Карпати, яка набула значення вагомої національно-просвітницької та політичної акції. Обґрунтовуючи мету цієї подорожі, він писав: “Молодіж наша підняла думку устроювати вандрівки по краю, щоб, з одного боку, самій ознайомитися з життям та економічним побутом рідного народу, з красою і природними скарбами та історичними пам'ятниками свого краю. Вандрівки руської молодіжі стрічені дуже симпатично нашою інтелігенцією”.

Для успішного проведення мандрівки було вибрано організаційний комітет на чолі з І.Грабовичем, а також складено її програму та маршрут, в яку входили не тільки ознайомлення з історичними пам’ятниками, життям народу, але й такі виступи та доповіді: “О конституції”, “Дума про те як гетьман козацький Самійло Кішка втікав з турецької неволі”, “О початках нашого народного відродження аж до р.1848”, “Про права руської мови в середніх і вищих школах Східної Галичини”, декламація українських поем та віршів, пісні, гра на музичних інструментах, танці. Комітет видрукував запрошення, що заздалегідь були розіслані в села і міста, через які мав пролягати маршрут подорожі. Метою мандрівки було пізнати багату природу Галичини. Перед подорожжю “вандрівничий комітет” звернувся до ряду товариств, а саме до “Академічного Братства”, “Академічного кружка”, “Союзу”, “Січі”, “Буковини”, молоді Наддніпрянщини, а також до всіх гімназистів і семінаристів, які б хотіли мандрувати. На це звернення відгукнулося більше 80 українських студентів, які виявили бажання подорожувати по рідному краю.

Мандрівка зібрала 80 учасників. Подорож почалася 27 липня 1884 р. з м. Дрогобича, де студенти оглянули пам'ятку українського дерев'яного будівництва XVIII ст. - церкву св. Юра, звідки учасники поїздом доїхали до м. Борислава, з нього подалися пішки вздовж річки Мразниця до Східниці, зі Східниці маршрут проліг через села Урич - Підгородці - Крушельниця - Корчин - Верхнє Синєвидне - Розгірча - Бубнище (скелі Довбуша) - Поляницю - м. Болехів. З Болехова - на Гошів, а потім Долину - Калуш - Станіслав - Коломию - села Делятин - Микуличин - Ворохту. З Ворохти учасники піднялися на гору Говерла, Шпиці, Піп Іван, а потім зійшли до сіл Буркут, Жаб’є, Устеріки, а звідти сплавом на плотах по Черемошу до Кут. Загальна протяжність цього маршруту становила біля 400 км. Слід сказати, що з них вони проїхали на возах - 220 км., пройшли пішки – 137 км. і 28 км. пропливли сплавом на плотах.

У цій подорожі взяли участь такі відомі культурно- просвітницькі діячі, як: І.Франко, В.Сіменович, К.Левицький, К.Дем‘ян, В.Левицький, Є.Гушалевич, В.Коцовський, К.Устиянович, І.Панкевич, О.Барвінський, М.Шухевич, Є.Олесницький, К.Трильовський, Є.Петрушевич, Г.Врецьона, І.Герасимович, Р.Купчинський, В.Лопатинський, А.Крушельницький, Т.Яців, М.Рудницький, А.Стрільбицький, Я.Бурачинський, В.Шмигельський, Я.Кулачковський, Є.Озаркевич, О.Бобикевич, В.Кобринський, В.Полянський, І.Гриневецький, Ю.Бачинський, В.Яворівський, А.Гумніцкі, С. Воцупскі та інші. Необхідно наголосити, що під час цієї подорожі учасники проводили активну культурно-просвітницьку роботу. Так, у містах Дрогобичі, Болехові, Калуші, Станіславі, Коломиї та в селах Корчині і Кутах були проведені музично-декламаторські вечори, на яких учасники походу в атмосфері доброзичливості вели бесіди з місцевим населенням, а також співали, танцювали і обов'язково виконували гімн “Ще не вмерла Україна”.

Особливістю цих вечорів було й те, що гроші, зібрані на них, давалися на будівництво “Дому народного” в м. Калуші та на розвиток “місцевої бурси” в м. Дрогобичі. На місцях були створені організаційні комітети (в основному до їх складу входили вчителі, священики, лікарі), які готували зали для виступів, забезпечували мандрівників харчуванням та ночівлею. Все це вплинуло на стимулювання самосвідомості народу, особливо молоді. Окремо слід звернути увагу на зупинку в м. Станіславі, де тоді проходив загальний збір Українського педагогічного товариства (УПТ). Численний з'їзд інтелігенції, велика кількість молоді - все це створювало в місті атмосферу особливої святковості.

Крім того, 7 серпня в Коломиї учасники мандрівки Я.Кулачковський, Є.Озаркевич, В.Кобринський, М.Шухевич, В.Полянський та інші взяли участь у студентському віче і підняли питання про запровадження української мови в усіх гімназіях, у Львівському університеті та духовних семінаріях краю. Велика увага на цьому віче була приділена проблемам проведення під час літніх канікул фольклорно - етнографічних експедицій. Наголошувалось, що такі мандрівки мають освітньо-виховне значення, оскільки під час цих подорожей учні гімназій та студенти знайомляться з історією та культурою рідного краю, а збираючи фольклорно-етнографічні матеріали, зберігають та збагачують культурно-духовну спадщину народу.

Дата добавления: 2014-01-07