С 12 по 20 октября 2013 г

ПЛАН

ПЛАН

1. Дипломатичні змагання в роки Семилітньої війни 1756–1763 рр.

2. Війна за незалежність північноамериканських колоній Англії 1775–1783 рр. Версальський мир 1783 р.

3. Велика французька революція та її зовнішньополітичні наслідки

ЛІТЕРАТУРА

1. Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та становлення нації (від початків до кінця XVIII століття). – Львів: Вид-во УКУ, 2002. – 412 с.

2. Война за независимость и образование США / Под ред. Г. Н. Севастьянова. – Москва: Наука, 1976. – 551 с.

3. Гриньох Н. В., Гулай В. В., Данилиха Н. Р. Міжнародні відносини (від початку XVII ст. до завершення Другої світової війни). Навчальний посібник / Гриньох Н. В., Гулай В. В., Данилиха Н. Р. – Львів: Ельґраф, 2011. – 232 с.

4. Історія Німеччини з давніх часів до 1945 року: навчальний посібник для студ. вищ. навч. закладів. - Дніпропетровськ, 2003. - 526 с.

5. Історія Росії (ХVIII ст.): навчальний посібник / Ю. А. Хоптарян. - Кам’янець-Подільський: ПП Мошак М. І., 2006. – 255 с.

6. Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV–XX ст.: Навч. посібник / За ред. Ю. А. Горбаня. – К.: Вікар, 2003. – 435 с.

7. История США: 1607-1877. – Т. 1 / Ред. кол.: Болховитинов Н. Н. и др. – Москва: Наука, 1983. – 687 с.

8. Кравченко Г. М. Політична боротьба Англії та війна проти революційної Франції. – Кіровоград: ПВЦ «Імекс-ЛТД», 2001. – 62 с.

9. Краснов Н.А. Борьба в Континентальном конгрессе США по вопросам внешней политики в 1778-1779 гг. // Вопросы истории. –2009. - № 6. – С. 121-127.

10. Краснов Н.А. Французская дипломатия в США во время Войны за независимость 1775-1783 годы // Новая и новейшая история. –2009. - № 3. – С. 65-79.

11. Маціяка П. П. Нова історія країн Європи і Америки. – Ч. 1. – XVII-XVIII ст.: Курс лекцій. – Ніжин: Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, 2005. – 221 с.

12. Международные отношения в начальный период Великой французской революции (1789 г.). Сборник документов из Архива внешней политики России МИД СССР. – Москва: Наука, 1989. – 480 с.

13. Нова історія країн Європи і Америки: Курс лекцій.Ч. 1. XVII-XVIII ст. - Ніжин, 2005. - 221 с.

14. Петрунина Ж.В. Наполеон в Египте. 1798-1801 гг. // Вопросы истории – Москва: Вопросы истории, 2008. - № 10. – С. 142-148.

15. Плешков В. Н. Внешняя политика США в конце XVIII века (очерки англо-американских отношений). – Ленинград: Наука, 1984. – 301 с.

16. Рукавишников Е.Н. Внешняя политика и пребывание российского военного флота в Средиземном море. 1770-1774 гг. // Вопросы истории. – 2008. - № 9. – С. 122-134.

17. Сидорук А. Велетень із Маунт Вернона // Дзеркало тижня. 2010. – 8 (27 лютого). – С. 15.

18. Толпыго А. К. Лекции по истории Великой Французской революции 1789 г. – Киев: Основные ценности, 2004. – 530 с.

1. Офіційним початком війни, що ввійшла в історію як Семилітня війна 1756–1763 рр., с тало оголошення 18 травня 1756 р. Англією війни Франції. Початок відкритому зброй­ному протистоянню поклав конфлікт за контроль над верхів’ями р. Огайо.

У Семилітній війні змагалися дві коаліції – Англія та Пруссія, з одного боку, та Франція, Австрія, Росія, Саксонія, Іспанія та Річ Посполита, з іншого. Найактивнішими були військові дії Англії і Франції в Канаді та Індії, на яких докладніше зупинимося далі.

У серпні 1756 р. король Пруссії Фрідріх ІІ вторгнувся в Саксонію. Скориставшись неузгодженістю дій своїх противників, у листопаді 1757 р. прусські війська розгромили французьку армію в битві біля Розбаха, а в грудні цього ж року – австрійські війська біля Лейтена.

Проте на іншому театрі військових дій – в Східній Пруссії – в 1757 та 1758 рр. прусська армія була розбита, а в 1760 р. російські війська вступили в Берлін. Ситуа­ція для Пруссії стала критичною, але після смерті російської імператриці Єлизавети новий імператор Петро ІІІ, що був прихильником Фрідріха ІІ, припинив війну проти Пруссії.

Повертаючись до теми протистояння Англії та Франції, потрібно наголосити, що головні зусилля Англія спрямовувала на те, щоб знищити французький флот та відрізати Францію від колоній, обмеживши заморську торгівлю. Майже відразу після оголошення війни дві англійські ескадри були спрямовані до берегів Франції, де фактично заблокували її порти. Наслідком цього стало зменшення в 1760 р. обсягів колоніальної торгівлі до 4 млн. франків, тоді як в 1755 р. вона становила 30 млн. франків.

Проте, незважаючи на фактичну блокаду, французькі війська в Канаді під командуванням генерала Монкальма впродовж кількох років стримували натиск переважаючих англійських військ. При цьому в 1758 р. французькі сили в Канаді становили 18 тис. військових, з них тільки 3 тис. – у регулярних військах, тоді як Англія зосередила в Канаді та на території сучасних США 40-тисячну регулярну армію.

До початку 1759 р. французькі володіння в Канаді суттєво скоротилися і були обмежені територіями за те-чією р. Св. Лаврентія та навколо озера Шамплей.

26 червня 1759 р. 47 англійських військових кораблів та 27-тисячна армія підійшли до столиці французьких володінь в Північній Америці – Квебеку та розпочали його облогу. Після загибелі генерала Монкальма захисники фор­теці ще деякий час продовжували опір, але в-решті-решт змушені були капітулювати одночасно з торговельною сто­лицею Канади Монреалем.

Щодо війни в Індії, то вирішальна битва між англійцями та армією правителя Бенгалії, якого підтримувала Франція, відбулася 23 червня 1757 р. біля поселення Плессі. Здобувши перемогу, англійці швидко захопили всю Бенгалію, а новий правитель став слухняним пішаком у їхніх руках. Французів було вигнано з Бенгалії.

22 січня 1760 р. в битві біля фортеці Вадеваш англійці перемогли французькі війська і вся Південна Індія перейшла під протекторат Англії.

Панування Англії на морях забезпечувало її перемоги й у Вест-Індії. Впродовж 1761 р. англійські війська захопили французький острів Домініку, а на початку 1762 р. – Мартініку. Згодом вони зайняли й інші острови – Сент-Люсія, Гренада та Сент-Вінсент.

На початку 1762 р. у війну проти Англії вступила Іспанія. У серпні 1762 р. після двомісячної облоги англійці взяли столицю Куби Гавану. У жовтні цього ж року під контроль англійців перейшла столиця іншого іспанського володіння на Філіппінах – Маніла. Після цього широкомасштабні військові операції на морі фактично було припинено.

10 лютого 1763 р. було укладено Паризький договір. Франція погодилася з втратою Канади і визнала кордоном Луїзіани р. Міссісіпі. До Англії перейшла й низка французьких володінь у Вест-Індії (Гренада, Сент-Вінсент, Домініка і Тобаго). Іспанська Флорида – територія давнього суперництва англійців та іспанців – теж відійшла до Англії.

За участь Іспанії у війні на своєму боці Франція передала їй Західну Луїзіану та виплатила грошову компенсацію.

У Вест-Індії Франції залишилися острови Гваделупа, Мартініка та Сент-Люсія, а в Північній Атлантиці – кілька крихітних островів в затоці Св. Лаврентія, що були важливими риболовецькими базами. Французи також зберегли за собою право рибалити у водах Ньюфаундленда.

Кубу та Філіппіни повернули Іспанії, за це вона відмовлялася від повного панування в Центральній Америці.

Таким чином, Паризький мирний договір 1763 р. зафіксував два головні підсумки Семилітньої війни – поразку Франції та створення величезної англійської колоніальної держави. Саме ідею повернення колишньої величі Франції вміло використав Наполеон Бонапарт наприкінці XVIII ст.

Для Фрідріха ІІ війна була доволі успішною, оскільки Сілезія залишилася у складі Пруссії, яку за Губертусбурзьким миром 1763 р. було визнано великою державою.

Якщо про Тридцятилітню війну 1618–1648 рр. ми говорили як про першу загальноєвропейську, то Семилітню війну 1756–1763 рр. можна вважати трансконтинентальною, оскільки активні військові дії фактично розгорталися паралельно у Європі, Індії та на Американському континенті.

2. Як вже зазначалося, у результаті Семилітньої війни 1756–1763 рр. Англія отримала в Північній Америці Канаду та величезні території між Аллеганськими горами та р. Міссісіпі. Таке значне територіальне розширення (поряд із вже наявними колоніями) вимагало реорганізації системи управління, а, отже, й великих коштів на збільшення адміністративного апарату. Проте стягнути з колоній збільшені податки можна було тільки шляхом посилення тиску метрополії на колоніальне самоврядування.

Так, спеціальним законом від 1762 р. було посилено митний контроль, а королівський флот був зобов’язаний переслідувати контрабандистів.

Через два роки було прийнято т. зв. Цукровий акт, відповідно до якого, зокрема, королівським чиновникам було надано право перевірки та обшуку кораблів та вантажів. Колоніальні юристи, зокрема Самуель Адамс з Бостона, оцінили Цукровий акт як прояв “оподаткування без представництва”, маючи на увазі те, що закон був прийнятий англійським парламентом, у якому колонії не мали своїх представників.

Серйозним прорахунком британської політики став королівський указ 1763 р., згідно з яким всю територію між Аллеганськими горами, Флоридою, рікою Міссісіпі та Канадою було оголошено індіанською, що не могло не викликати різкого незадоволення колоністів.

У травні 1773 р. було ухвалено т. зв. “Чайний закон”, за яким Ост-Індійська компанія отримала право пільгової торгівлі чаєм у північноамериканських колоніях. У відповідь було розгорнуто кампанію бойкоту, а в грудні 1773 р. під час т. зв. “Бостонського чаювання” велику партію чаю було викинуто у воду, що завдало значних збитків компанії.

Зреагувавши на події в Бостоні, уряд Великої Британії у березні 1774 р. видав чотири “репресивні акти”. За першим закривався та блокувався Бостонський порт. Другий позбавляв колонію Массачусетс конституційної хартії на самоврядування. За третім актом осіб, звинувачених в антиурядовій діяльності, можна було відправляти для суду в Англію або в інші британські колонії. Четвертий акт підтвердив дозвіл на розміщення англійських військових у приватних будинках.

Після цих актів парламент ухвалив постанову, відому як “Квебецький акт”, згідно з яким землі, що лежали на захід від Аллеганських гір, приєднувалися до провінції Квебек.

Протести проти репресивних заходів Англії ставали все масштабнішими. На ініційованому Асамблеєю Вірджинії Континентальному конгресі (5 вересня–26 жовтня 1774 р.) було ухвалено “Декларацію прав”, в якій засуджувалися останні акти англійського парламенту і наголошувалося на дотриманні прав американських колоністів “на життя, свободу і власність”.

29 листопада 1774 р. в промові з нагоди відкриття сесії парламенту король Георг ІІІ визначив основним завданням уряду придушення силою виступу бунтівних колоній.

7 лютого 1775 р. палата громад англійського парламенту оголосила Массачусетс територією заколоту. Англійські загони перейшли до активних дій проти ополчення колоністів.

6 липня 1775 р. на ІІ Континентальному конгресі в Філадельфії прийнято “Декларацію про причини, які змусили нас взятися за зброю”, яка виправдовувала збройний виступ проти Великобританії.

Дещо раніше – 15 червня 1775 р. – конгрес офіційно заявив про формування єдиної армії на чолі генералом Джорджем Вашингтоном.

4 липня 1776 р., одночасно з проголошенням Декларації незалежності, було прийнято рішення про розробку проекту договору з іншими державами, який було схвалено 17 вересня 1776 р.

Із початком активних військових дій американські колоністи скерували свого представника Сайласа Діна для переговорів до Парижу. Після цього Франція почала таємну підтримку повсталих англійських колоній.

Після перемоги американських військ над англійськими восени 1777 р. у битві під Саратогою французька громадськість однозначно стала на бік американців та вимагала їхньої офіційної підтримки. 6 лютого 1778 р. французький король Людовік XVI підписав союзницький та торговельний договір зі Сполученими Штатами Америки, укладення якого означало безпосереднє включення Франції в англо-американську війну. Проте до того, як вдатися до активної військової підтримки США, Франція вела переговори з Іспанією та відновлювала свій флот після невдалої Семилітньої війни.

Зі свого боку, Англія теж не поспішала, розуміючи, що вступ у війну Франції, та ймовірна її підтримка Іспанією та Нідерландами негативно відіб’ються на стані англійської зовнішньої торгівлі та реально загрожуватимуть військово-морській могутності Англії. Тим не менше, 17 червня 1778 р. англійський фрегат “Аретуз” без оголошення війни атакував французький фрегат “Ла бель пуль”. У відповідь французький флот спробував заблокувати вихід англій­ських кораблів з Ла-Маншу та забезпечив доставку та підтримку в Північній Америці експедиційного корпусу д’Естена.

Напередодні цих подій в Північну Америку прибула королівська місія на чолі з лордом Карлайлем, яка повинна була домогтися “відновлення миру та союзу” між пів­нічноамериканськими колоніями та Великою Британією. Проте ця місія, як і попередні, зазнала невдачі та в жовтні 1778 р. змушена була повернутися до Англії.

Англо-американський конфлікт, до якого поступово втягувалися окремі європейські держави, переходив у затяжну війну. Хоча англійські війська контролювали значну частину території США, та до остаточної перемоги їм було ще далеко. За цих обставин починається пошук варіантів завершення бойових дій.

Так, у 1778 р. Іспанія запропонувала Англії своє посередництво в обмін на контроль за Гібралтаром та о. Менорка. В квітні наступного року Іспанія фактично вису­нула Англії ультиматум щодо умов свого посередництва: пропонувалося припинення військових дій та проведення у Мадриді мирного конгресу. Ультиматум базувався на принципі ùti possidètis, тобто взаємного визнання прав воюючих сторін на зайняті ними території.

Так і не дочекавшись відповіді, 17 квітня 1779 р. в
м. Аранхуесі Іспанія уклала з Францією секретний договір про вступ у війну проти Англії.

У 1780–1781 рр. з пропозицією про мирне посередництво виступила Росія, до якої згодом, за ініціативою Лондона, приєдналася Австрія. Щоправда, російсько-австрійське посередництво не мало успіху, в першу чергу, через вперте небажання Великобританії у той час визнавати незалежність Америки.

Проте після нищівної поразки англійців біля Йорк­тауна наприкінці 1781 р. стало зрозуміло, що Англія не виграє війни в Північній Америці.

27 лютого 1782 р. палата громад англійського парламенту прийняла резолюцію, в якій ворогом Англії проголошували кожного, хто буде радити продовжувати війну в Америці. На той час з тим, що незалежність північноамериканських колоній доведеться визнати, погоджувався й кабінет міністрів на чолі з лордом Рокінгемом.

Ще до початку активних мирних переговорів між Францією та США було досягнуто згоди, що обидві країни будуть домовлятися з Англією окремо, але узгоджено, інформуючи одна одну про перебіг подій, та у випадку їхнього успіху одночасно підпишуть мирний договір.

Отже, на англо-американських переговорах у Парижі можна виділити три етапи:

І – квітень–червень 1782 р.;

ІІ – липень 1782 р.–січень 1783 р.;

ІІІ – лютий–вересень 1783 р.

Попередній договір за їхніми підсумками американська та англійська делегації остаточно погодили та підписали 30 листопада 1782 р. Англія, Франція та Іспанія під­писали попередню угоду 30 січня 1783 р. Цього ж року 11 квітня конгрес США оголосив про припинення війни.

3 вересня 1783 р. у Версальському палаці було підписано остаточний договір між Англією та США, а також англо-французький та англо-іспанський договори про мир.

12 травня 1784 р. після його ратифікації та обміну грамотами Версальський мирний договір 1783 р. вступив у силу.

Відповідно до ст. І, Англія визнавала США “вільною, суверенною та незалежною державою”. Ст. ІІ визначала кордони США. Ст. ІІІ надавала США право вільного рибальства в затоці Св. Лаврентія та у водах Ньюфаундленда.

У ст. V йшлося про те, що конгрес США звернеться до штатів із рекомендацією повернути лоялістам конфісковану в них власність. Однак цей пункт залишився на папері, що в свою чергу намагалася використати Англія для виправдання затримки виведення своїх військ.

В ст. VІІ йшлося про негайну евакуацію англійських військ, проте гарнізони восьми останніх фортів було виведено тільки в 1796 р.

Що стосується Франції, то до неї перейшли острів Тобаго у Вест-Індії та колонія Сенегал у Західній Африці; було розширено її права на рибальство біля берегів Ньюфаундленда та скасовані статті попередніх договорів, які забороняли будувати укріплення у Дюнкерку на узбережжі затоки Ла-Манш.

Англія поступилася Іспанії Флоридою та Меноркою, натомість отримала від Нідерландів порт Негапатам на півдні Індії, що дозволяло їй вести контрабандну торгівлю з Цейлоном.

Таким чином, війна за незалежність північноамериканських колоній Англії завершилася їх перемогою, утворенням нової держави – Сполучених Штатів Америки, яка за Версальським мирним договором 1783 р. стала повноправним суб’єктом міжнародних відносин.

3. До Великої французької революції можна застосувати таку періодизацію:

1-й етап: 5 травня 1789 р.–10 серпня 1792 р. Початковий (монархічний) період революції – від початку роботи Генеральних штатів до повалення монархії;

2-й етап: 10 серпня 1792 р.–2 червня 1793 р. Респуб­ліканський (жирондистський) період – від повалення монархії до приходу ультрареволюціонерів (якобінців);

3-й етап: 2 червня 1793 р.–27 липня 1794 р. Період якобінської диктатури – від встановлення більшості якобінського блоку в конвенті до усунення його від влади;

4–й етап: 27 липня 1794 р.–9 листопада 1799 р.
Період термідоріанського конвенту та режиму Директорії – від ліквідації якобінської диктатури до перевороту, який встановив постреволюційний режим – Консульство.

Початок збройного повстання та захоплення повстан­цями 14 липня 1789 р. фортеці Бастилія отримали значний міжнародний резонанс. Зокрема, було відкладено на пізніший час підписання союзницької угоди між Францією та Росією проти коаліції - Англії, Пруссії та Нідерландів. Чи не найбільше та найдовше сподівалася, що французький король Людовік ХVI поверне собі колишню владу, російська імператриця Катерина ІІ. Проте, як показав перебіг революції, ці сподівання виявилися марними.

На початку липня 1792 р. біля кордонів Франції з’явилися війська Пруссії та Австрії і виникла загроза інтервенції. Оскільки Людовік ХVI не підписав декретів конвенту, спрямованих проти емігрантів (що покинули країну, побоюючись за своє життя, і тепер були в арміях інтервентів) та проти священиків, які не присягнули Конституції, провина за інтервенцію лягла на короля.

Пристрасті підігрів також маніфест головнокомандувача армії вторгнення герцога Брауншвейзького, скерований до французів, про те, що парижанам загрожує військова розправа та повне зруйнування столиці, якщо буде скоєне насильство проти особи Людовіка ХVI.

Навесні 1793 р. внутрішнє та зовнішнє становище Франції різко погіршилося. Страта короля обумовила утво­рення широкої антифранцузької коаліції держав. Захоплення Бельгії французькими військами сприяло рішенню англійського уряду очолити цю коаліцію, а страта Людовіка ХVI стала причиною розриву дипломатичних відносин з Францією. У свою чергу, 1 лютого 1793 р. конвент оголосив війну Англії і французькі війська вторгнулись до Нідерландів. 11 лютого 1793 р. Англія оголосила війну Франції. До антифранцузької коаліції, окрім Австрії, Пруссії, Англії, увійшли Іспанія, Сардинське та Неаполітанське королівства та багато дрібних німецьких держав. Крім того, невдачі революційної армії в Бельгії, а потім і перехід на бік австрійців головнокомандувача генерала Дюмур’є призвели до втрати завоювань осені 1792 р. Війська коаліції знову опинились біля кордонів Франції.

Однак терористичні заходи в поєднанні з доброю організацією дозволили якобінцям перемогти армії коаліції. 12–13 грудня 1793 р. в боях при Монсі і Савні (провінція Вандея) були розгромлені основні сили контрреволюціонерів та їхніх закордонних союзників. 18 грудня 1793 р. Тулон було звільнено. Наприкінці 1793 р. після відновлення кордонів Франції революційна армія перенесла свої дії за межі країни. Вирішальна битва з військами коаліції відбулася 26 червня 1794 р. біля Юлюреса (Бельгія). Австрійські війська було розгромлено, після чого всю Бельгію та лівий берег Рейну зайняли французи.

Активну зовнішньополітичну діяльність Директорія розгорнула насамперед в Середземномор’ї та на Близькому Сході. Тут вона орієнтувалася передусім на Османську імперію та обіцяла останній, у випадку перемоги над Росією та Австрією, повернути Крим.

Щодо іншого регіону, то в результаті блискавичної Італійської кампанії 1796 р., французи здобули контроль над Північною та Центральною Італією. Командувач фран­цузькими військами генерал Наполеоном Бонапартом створив нові італійські держави – Транснаданську (Ломбардія), Циспаданську (Болонья, Модена) та Лігурійську республіки (Генуя). В червні 1797 р. була проголошена Цізальпінська республіка, що об’єднала перші дві республіки.

На той час інші європейські держави, здавалося, не були в стані відбити наступ Франції. Пруссія після Базельського миру (1795 р.) зайняла пасивну позицію та перестала реально загрожувати Франції. Англія хоча й захопила низку французьких колоній, але відмовлялася від активних дій на континенті. У липні 1797 р. Англія розпочала в Ліллі мирні переговори з Францією. Австрія також вела переговори з Францією у Леобені.

Попередні мирні угоди Франції та Австрії в Леобені
7 (18) квітня 1797 р. та мирний договір в Кампо-Форміо
6 (17) жовтня 1797 р. фактично зруйнували плани російського імператора Павла І виступити посередником в європейських справах.

Отримані згідно з Кампо-Формійським договором території (Австрійські Нідерланди, лівий берег Рейну, Іонічні острови, контроль над новими італійськими республіками) майже не вплинули на стратегію французької зовнішньої політики. Французьке панування у Німеччині, повний контроль над Швейцарією та Італією, включаючи Венецію та П’ємонт, проникнення на Балкани, встановлення зв’язку з Албанією, Північною Грецією, Боснією та Герцеговиною, володіння Мальтою та Єгиптом – все це було серед основних зовнішньополітичних пріоритетів Франції.

Подальший наступ Франції розгортався швидкими темпами. У лютому 1798 р. Цізальпінську республіку відкрито проголошено її васалом. Папська область в лютому 1798 р. була зайнята французькими військами та перейменована на Римську республіку. У квітні 1798 р. Директорія уклала кабальну угоду з П’ємонтом, окупувавши його наприкінці того ж року. В березні 1798 р. вона фактично підпорядкувала собі Швейцарію, яка стала васальною
Гельветичною республікою.

Проте головний удар Франції було спрямована на Середземномор’я та Близький Схід. 8(19) травня 1798 р. французький флот прямував до берегів Єгипту. По дорозі в червні 1798 р. Наполеон Бонапарт захопив о. Мальта. Здійснивши 20 червня (1 липня) висадку в Єгипті, французька армія зайняла Олександрію, потім Каїр та ви­рушила до Сирії. Проте перемога англійського адмірала Нельсона при Абукірі 21 липня (1 серпня) та знищення французького флоту ускладнили позиції французів. Наступ французьких військ було зупинено біля фортеці Акка (Акра).

Саме вторгнення в Єгипет, що входив до складу Османської імперії, спричинилося до того, що остання оголосила війну Франції. Після цього Росія оголосила війну Франції, а Австрія дозволила перехід російських військ до Італії через свої володіння. Франція, у свою чергу, оголосила війну Австрії. Отже, в 1798–1799 рр. проти Франції утворилася ще одна коаліція держав.

До кінця літа 1799 р. російські та австрійські війська витіснили французів з Північної Італії та Південної Німеччини. Англійські та російські війська висадилися в Голландії. За цих умов з Єгипту повернувся Наполеон Бо­напарт та взяв активну участь у перевороті 18–19 брюмера (9–10 листопада) 1799 р. Після прийняття в грудні 1799 р. нової Конституції було проголошено новий режим – Консульство на чолі з Наполеоном Бонапартом, який згодом, після того, як в 1802 р. став першим консулом, а в 1804 р. проголосив себе імператором, прагнув відігравати провідну роль в європейській політиці, розпочав серію загарбницьких т.зв. наполеонівських війн.

Заняття 3. БОРОТЬБА ЗА УТВЕРДЖЕННЯ ПРИНЦИПІВ РІВНОВАГИ СИЛ І НАЦІОНАЛЬНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVIIІ СТ.

1. Дипломатичні змагання в роки Семилітньої війни 1756–1763 рр.

2. Війна за незалежність північноамериканських колоній Англії 1775–1783 рр. Версальський мир 1783 р.

3. Велика французька революція та її зовнішньополітичні наслідки

ЛІТЕРАТУРА

1. Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та становлення нації (від початків до кінця XVIII століття). – Львів: Вид-во УКУ, 2002. – 412 с.

2. Война за независимость и образование США / Под ред. Г. Н. Севастьянова. – Москва: Наука, 1976. – 551 с.

3. Гриньох Н. В., Гулай В. В., Данилиха Н. Р. Міжнародні відносини (від початку XVII ст. до завершення Другої світової війни). Навчальний посібник / Гриньох Н. В., Гулай В. В., Данилиха Н. Р. – Львів: Ельґраф, 2011. – 232 с.

4. Історія Німеччини з давніх часів до 1945 року: навчальний посібник для студ. вищ. навч. закладів. - Дніпропетровськ, 2003. - 526 с.

5. Історія Росії (ХVIII ст.): навчальний посібник / Ю. А. Хоптарян. - Кам’янець-Подільський: ПП Мошак М. І., 2006. – 255 с.

6. Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV–XX ст.: Навч. посібник / За ред. Ю. А. Горбаня. – К.: Вікар, 2003. – 435 с.

7. История США: 1607-1877. – Т. 1 / Ред. кол.: Болховитинов Н. Н. и др. – Москва: Наука, 1983. – 687 с.

8. Кравченко Г. М. Політична боротьба Англії та війна проти революційної Франції. – Кіровоград: ПВЦ «Імекс-ЛТД», 2001. – 62 с.

9. Краснов Н.А. Борьба в Континентальном конгрессе США по вопросам внешней политики в 1778-1779 гг. // Вопросы истории. –2009. - № 6. – С. 121-127.

10. Краснов Н.А. Французская дипломатия в США во время Войны за независимость 1775-1783 годы // Новая и новейшая история. –2009. - № 3. – С. 65-79.

11. Маціяка П. П. Нова історія країн Європи і Америки. – Ч. 1. – XVII-XVIII ст.: Курс лекцій. – Ніжин: Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, 2005. – 221 с.

12. Международные отношения в начальный период Великой французской революции (1789 г.). Сборник документов из Архива внешней политики России МИД СССР. – Москва: Наука, 1989. – 480 с.

13. Нова історія країн Європи і Америки: Курс лекцій.Ч. 1. XVII-XVIII ст. - Ніжин, 2005. - 221 с.

14. Петрунина Ж.В. Наполеон в Египте. 1798-1801 гг. // Вопросы истории – Москва: Вопросы истории, 2008. - № 10. – С. 142-148.

15. Плешков В. Н. Внешняя политика США в конце XVIII века (очерки англо-американских отношений). – Ленинград: Наука, 1984. – 301 с.

16. Рукавишников Е.Н. Внешняя политика и пребывание российского военного флота в Средиземном море. 1770-1774 гг. // Вопросы истории. – 2008. - № 9. – С. 122-134.

17. Сидорук А. Велетень із Маунт Вернона // Дзеркало тижня. 2010. – 8 (27 лютого). – С. 15.

18. Толпыго А. К. Лекции по истории Великой Французской революции 1789 г. – Киев: Основные ценности, 2004. – 530 с.

ДАТА	ВРЕМЯ	ПРЕДМЕТ	ПРЕПОДАВАТЕЛЬ	АУД.
	9.00-10.20	Экологическое право	Доц. Калганова СГ	1 ауд.
12.10 СБ	10.30-11.50	Экологическое право	Доц. Калганова СГ	1 ауд.
12.00-13.20	Экологическое право	Доц. Калганова СГ	1 ауд.
13.20-14.00	П Е Р Е Р Ы В	-	-
14.00-15.20	Финансовое право	Доц. Фролов ИВ	1 ауд.
15.30-16.50	Финансовое право	Доц. Фролов ИВ	1 ауд.
17.00-18.20	Финансовое право	Доц. Фролов ИВ	1 ауд.
	8.30-9.50	Гражданский процесс	Ст.пр. Омельченко ЮП	2 ауд.
13.10 ВС	10.00-11.20	Гражданский процесс	Ст.пр. Омельченко ЮП	2 ауд.
11.30-12.50	Гражданский процесс	Ст.пр. Омельченко ЮП	2 ауд.
12.50-13.30	П Е Р Е Р Ы В	-	-
13.30-14.50	Уголовный процесс	Доц. Аверченко АК	2 ауд.
15.00-16.20	Уголовный процесс	Доц. Аверченко АК	2 ауд.
16.30-17.50	Уголовный процесс	Доц. Аверченко АК	2 ауд.
14.10 ПН	8.30-9.50	Трудовое право	Доц. Архипова ОА	2 ауд.
10.00-11.20	Трудовое право	Доц. Архипова ОА	2 ауд.
11.30-12.50	Трудовое право	Доц. Архипова ОА	2 ауд.
12.50-13.30	П Е Р Е Р Ы В	-	-
13.30-14.50	Гражданское право	Доц. Карцева НС	2 ауд.
15.00-16.20	Гражданское право	Доц. Карцева НС	2 ауд.
16.30-17.50	Гражданское право	Доц. Карцева НС	2 ауд.
15.10 ВТ	15.00-16.20	Гражданский процесс	Ст.пр. Омельченко ЮП	2 ауд.
16.30-17.50	Гражданский процесс	Ст.пр. Омельченко ЮП	2 ауд.
18.00-19.20	Уголовный процесс	Доц. Аверченко АК	2 ауд.
19.30-20.50	Уголовный процесс	Доц. Аверченко АК	2 ауд.
16.10 СР	15.00-16.20	Информационные технологии в юридической деятельности	Ст.пр. Карпов ВБ	1 ауд.
16.30-17.50	Информационные технологии в юридической деятельности	Ст.пр. Карпов ВБ	1 ауд.
17.10 ЧТ	14.00-15.20	Финансовое право	Доц. Фролов ИВ	л/зал
15.30-16.50	Финансовое право	Доц. Фролов ИВ	л/зал
18.10 ПТ	15.00-16.20	Уголовное право	Доц. Минстер МВ	2 ауд.
16.30-17.50	Уголовное право	Доц. Минстер МВ	2 ауд.
18.00-19.20	Информационные технологии в юридической деятельности	Ст.пр. Карпов ВБ	2 ауд.
19.30-20.50	Информационные технологии в юридической деятельности	Ст.пр. Карпов ВБ	2 ауд.
19.10 СБ	9.30-10.50	Экологическое право	Доц. Калганова СГ	2 ауд.
11.00-12.20	Экологическое право	Доц. Калганова СГ	2 ауд.
12.20-13.20	П Е Р Е Р Ы В	-	-
13.20-14.50	Уголовное право	Доц. Минстер МВ	2 ауд.
15.00-16.20	Уголовное право	Доц. Минстер МВ	2 ауд.
16.30-17.50	Уголовное право	Доц. Минстер МВ	2 ауд.
20.10 ВС	8.30-9.50	Трудовое право	Доц. Архипова ОА	л/зал
10.00-11.20	Трудовое право	Доц. Архипова ОА	л/зал
11.30-12.50	Трудовое право	Доц. Архипова ОА	л/зал
12.50-13.30	П Е Р Е Р Ы В	-	-
13.30-14.50	Гражданское право	Доц. Карцева НС	л/зал
15.00-16.20	Гражданское право	Доц. Карцева НС	л/зал
	16.30-17.50	Гражданское право	Доц. Карцева НС	л/зал

ПРИМЕЧАНИЕ: 1.Занятия по 80 мин. (без перерыва внутри пары); 2. Занятия будут проходить по адресу:

ул. Широкая, 33; 3. 17 и 20 октября занятия будут проходить по адресу ул. Советская,7.

Зам. директора НЮИ (ф) ТГУ С.В. Азарова

Дата добавления: 2014-01-07