Эннеаграмма

Расписание лекций по акушерству и гинекологии для клинических

Дата	Время	Тема лекции	Лектор
05.09. 12 среда	9.00-13.50	Физиологическое акушерство	Д.м.н. Хлыбова С.В.
06.09.12 четверг	9.00-13.50	Гестозы	Д.м.н. Хлыбова С.В.
07.09.12 пятница	9.00 – 13.50	Кровотечения при беременности и в родах	Доцент, к.м.н. Н.Л.Рева
08.09.12 суббота		Самостоятельная работа
10.09.12 понед	13.00-17.00	ВУИ плода. Вирусный гепатит.	Доцент д.м.н. Утенкова Е.О.
11.09.12 вторник	9.00-13.50	Геморрагический шок. ДВС синдром	Доцент, к.м.н. Н.Л.Рева
12.09.12 среда	13.00-17.00	ВИЧ-инфекция. Пищевая токсикоинфекция. Глистные инвазии. Лихорадочные состояния у беременных	Доцент д.м.н. Утенкова Е.О..
13.09.12 четверг	9.00-10.30 10.40-12.10 12.20-13.50	Анемия у беременных. Гипертоническая болезнь у беременных. Сахарный диабет у беременных	Доцент, к.м.н. Н.Л.Рева
14.09.12 пятница	9.00-10.30 10.40.13.50	Травматизм в акушерстве. Кесарево сечение	Доцент, д.м.н. С.В.Хлыбова
15.09.12 суббота		Самостоятельная работа
17.09.12 понед	9.00-13.50	Невынашивание беременности. Преждевременные роды.	Доцент, д.м.н. С.В.Хлыбова
18.09.12 вторник	9.00 – 13.50	Методы прерывания беременности. Септический шок.	Доцент, к.м.н. Н.Л.Рева
19.09.12 среда	9.00-12.10 12.20-13.50	АРД Эндометриоз	Доцент, д.м.н. Хлыбова С.В. Зайцева Е.Г.к.м.н.
20.09.12 четверг	9.00 – 13.50	Заболевание почек, печени, щитовидной железы.	Доцент, д.м.н. С.В.Хлыбова
21.09.12 пятница		Рак эндометрия. Рак шейки матки.	Смертина М.Л. ассистент
22.09.12 суббота		Самостоятельная работа
24.09.12 понед	9.00-13.50	Контрацепция. Бесплодный брак	Доцент, к.м.н. Рева Н.Л.
25.09.12 вторник	9.00-13.50	СПКИ. Климактерический синдром	Доцент,д.м.н. С.В.Хлыбова
26.09.12 среда		Острый живот в гинекологии Опухоли яичников	Асс,к.м.н. Сенникова О.Б. Асс. Смертина М.Л.
27.09.12 четверг		Анатомия и физиология половых органов (группа гинекологов) Физиологическое акушерство (спец. Семинар)	Асс,к.м.н. Сенникова О.Б. Асс. Дмитриева С.Л.
28.09.12 пятница		ЭГП у беременных Воспалительные заболевания	Асс. Комарова В.С. Асс. Мищенко С.В.
29.09 суббота		Самостоятельная работа

Рис. 2. Значення управлінських навичок для різних груп керівників

Ще на початку ХХ століття французький підприємець Анрі Файоль висловив припущення, що всі менеджери виконують п’ять функцій управління: планування, організацію, керівництво, координацію та контроль. Функціями менеджменту називають основні види діяльності управлінського персоналу, до яких відносяться планування, організація, керівництво, мотивація та контроль.

Нижче ми розглянемо п’ять функцій управління, оскільки в останніх підручниках дослідники частіше використовують термін «керівництво» замість терміну «мотивація». Як ви переконаєтеся самі, функція керівництва є трохи ширшим поняттям, хоча й включає стимулювання підлеглих поряд з іншими видами управлінської діяльності. Під стимулюванням переважно розуміють зовнішнє спонукання людини до праці на основі виявлення та використання її особистих потреб (в такому випадку мотивація може розглядатися як внутрішнє спонукання людиною себе самої до діяльності).

Планування (planning) – процес визначення цілей, розробки стратегії, складання планів координації різних видів діяльності.

Організація (organizing) – визначення задач, які необхідно виконати та осіб, що будуть їх виконувати; групування завдань, створення структури звітності та визначення рівня прийняття організаційних рішень.

Керівництво (leading) – включає стимулювання підлеглих, спрямування їх дій, вибір найефективніших каналів взаємозв’язку та розв’язання конфліктів у колективі.

Мотивація (motivating) – спонукання себе та інших людей до діяльності на основі виявлення та задоволення фізіологічних або психологічних потреб.

Контроль (controlling) – встановлення стандартів, спостереження за ходом робіт з тим, щоб вони виконувалися у відповідності з планом, а також усунення істотних відхилень від стандарту.

Деякі дослідники виділяють такі функції як планування, організація, стимулювання та контроль, однак принципових відмінностей у порівнянні з наведеним вище такий підхід не має.

У реальному світі сутність процесу управління є набагато більш складною, ніж проста реалізація зазначених вище управлінських функцій. Процес управління (management process) – комплекс поточних та різноманітних видів діяльності, якими займаються менеджери, здійснюючи планування, організацію, керівництво та контроль.

У теорії управління та в суспільстві панівними є уявлення про те, що успіх або невдача організації тісно пов’язані з роботою управлінського персоналу. Ця точка зору має назву – уявлення про всемогутній менеджмент (omnipotent view of management). Інша, протилежна точка зору, більш відома як уявлення про символічний менеджмент, вважає, що менеджери здійснюють лише обмежений вплив на результати діяльності організації.

1.4 Історія розвитку управлінської думки у світі

Розвиток управління як наукової дисципліни не являло собою серію послідовних кроків вперед. Скоріше, це було кілька підходів, що часто збігалися, а розвиток наукових знань відбувався за принципом спіралі, коли на основі існуючих знань генерувалися нові, які й доповнювали останні. Об'єктами управління виступали техніка і люди. Отже, успіхи в теорії управління завжди залежали від успіхів в інших, зв'язаних з управлінням областях, таких як математика, інженерні науки, психологія, соціологія й антропологія. У міру того, як розвивалися ці області знання, дослідники в області управління, теоретики і практики, дізнавалися усе більше про фактори, що впливають на успіх організації. Ці знання допомагали фахівцям зрозуміти, чому деякі більш ранні теорії іноді не витримували перевірки практикою, і знаходити нові підходи до управління.

Підходи до управління. До дійсного часу відомі чотири найважливіших підходи, що внесли істотний вклад у розвиток теорії і практики управління. Підхід з позицій виділення різних шкіл у керуванні укладає в собі фактично чотири різних підходи. Тут управління розглядається з чотирьох різних точок зору. Це школи наукового управління, адміністративного управління, людських відносин і науки про поведінку, а також науки управління, або кількісних методів.

Процесний підхід розглядає управління як безперервну серію взаємозалежних управлінських функцій.

У системному підході підкреслюється, що керівники повинні розглядати організацію як сукупність взаємозалежних елементів, таких як люди, структура, задачі і технологія, які орієнтовані на досягнення різних цілей в умовах мінливого зовнішнього середовища.

Ситуаційний підхід концентрується на тому, що придатність різних методів управління визначається ситуацією. Оскільки існує таке різноманіття факторів як у самій організації, так і в навколишньому середовищі, то не може бути єдиного «найкращого» способу керувати організацією. Найефективнішим методом у конкретній ситуації є метод, який найбільше відповідає даній ситуації.

Школа наукового управління (1885 —1920) Наукове управління (scientific management) найбільше тісно зв'язане з роботами Ф.У. Тейлора, Франка і Лілії Ґілбрет, Генрі Ґантта. Ці творці школи наукового управління були переконані, що використовуючи спостереження, виміри, логіку й аналіз можна удосконалити багато операцій ручної праці, домогтися їх більш ефективного виконання. Першою фазою методології наукового управління був аналіз змісту роботи і визначення її основних компонентів. Тейлор, наприклад, скрупульозно заміряв кількість залізної руди і вугілля, що людина може підняти на лопатах різного розміру. Ґілбрети винайшли прилад і назвали його мікрохронометром. Вони використовували його в сполученні з кінокамерою для того, щоб точно визначити, які рухи виконуються при визначених операціях і скільки часу займає кожне з них. Наукове управління не зневажало людським фактором. Важливим внеском цієї школи було систематичне використання стимулювання з метою зацікавити працівників у збільшенні продуктивності й обсягу виробництва. Передбачалася також можливість надання перерв у роботі, так що кількість часу, відведена на виконання визначених завдань була реалістичною і справедливо встановленою. Це надавало керівництву можливість встановити нормування праці – тобто визначити ту кількість продукції (виробіток), яку працівник мав зробити протягом певного періоду часу. Ключовим елементом у даному підході було те, що люди, що робили більше, винагороджувалися більше. Автори робіт з наукового управління також визнавали важливість відбору людей за фізичними й інтелектуальними якостями, які б відповідали виконуваній ними роботі, а також підкреслювали необхідність професійного навчання працівників.

Адміністративна школа (класична) (1920 —1950). Автори, що вважаються творцями школи адміністративного управління, більш відомої як класична школа, мали безпосередній досвід роботи керівниками вищої ланки управління у великому бізнесі. Класичною цю школу називають тому, що її внесок у розвиток науки управління був настільки визначальним, що використовується й досі. Анрі Файоль, з ім'ям якого пов'язують виникнення самої школи і якого ще називають батьком менеджменту, керував великою французькою компанією з видобутку вугілля. Макс Вебер був відомим німецьким соціологом, який розробив теорію раціональної бюрократії, Ральф Девіс був інженером та одним з керівників компанії «Дженерал Моторс», Диндалл Урвік був консультантом з питань управління у Англії. Отже, їхньою головною турботою була ефективність у більш широкому змісті слова — стосовно до роботи всієї організації.

Метою класичної школи було створення універсальних принципів управління. При цьому вона виходила з ідеї, що застосування на практиці цих принципів безсумнівно приведе організацію до успіху. Ці принципи стосувалися двох основних аспектів. Першим з них була розробка раціональної системи управління організацією. Визначаючи основні функції бізнесу, теоретики -«класики» були впевнені у тому, що можуть визначити кращий спосіб поділу організації на функціональні складові і покращити управління нею. Такими функціональними блоками визначені були фінанси, виробництво (операції) і маркетинг. З цим було тісно пов'язане і визначення основних функцій управління. Головний внесок Файоля в теорію управління полягав у тому, що він розглянув управління як універсальний процес, що складається з декількох взаємозалежних функцій, таких як планування й організація. Друга категорія класичних принципів стосувалася побудови структури організації і управління працівниками (це знайшло відображення у сформульованих «принципах управління»).

Неокласична школа. Неокласична школа (буквально «нова класична») власне об’єднує дві школи, близькі за напрямками проведених досліджень, а отримане знання про психологію управління широко застосовується в сучасних організаціях й розвивається в наукових дослідженнях. Школа людських відносин (1930—1950). Двох вчених — Мері Паркер Фоллетт і Елтона Мейо можна назвати найбільшими авторитетами в розвитку школи людських відносин того часу. Е.Мейо виявив, що чітко розроблені робочі операції і висока заробітна плата не завжди призводять до високої продуктивності праці, як вважали представники школи наукового управління. Сили, які виникають в ході взаємодії між людьми, можуть перевершити і часто перевершують зусилля керівника. Іноді працівники реагували набагато сильніше на тиск своїх колег по групі, ніж на загрозу покарання з боку керівництва і на матеріальне заохочення. Більш пізні дослідження, проведені Абрахамом Маслоу й іншими психологами, допомогли зрозуміти причини цього явища. Мотивами вчинків людей, на думку Маслоу, є, в основному, не економічні сили, як вважали прихильники і послідовники школи наукового управління, а різні потреби, які можуть бути лише частково і побічно задоволені за допомогою грошей. Ґрунтуючись на цих висновках, дослідники психологічної школи вважали, що, якщо керівництво піклується про своїх працівників, то і рівень задоволеності працівників повинен зростати, що призведе до підвищення продуктивності. Вони рекомендували використовувати прийоми управління людськими відносинами, які включають більш ефективні дії безпосередніх начальників, консультації з працівниками і надання останнім більш широких можливостей спілкування на роботі.

Школа поведінкових наук значно відійшла від школи людських відносин, коли остання зосередилася насамперед на методах налагодження міжособистісних відносин. Нова школа, навпаки, прагнула більшою мірою допомогти працівнику усвідомити своїх власні можливості на основі застосування концепцій поведінкових наук щодо побудови і управління організаціями. Загалом, основною метою цієї школи було підвищення ефективності організації за рахунок підвищення ефективності її людських ресурсів. Серед найбільш визначних фігур більш пізнього періоду розвитку поведінкового напрямку можна згадати Ренсіса Лайкерта, Дугласа МакГрегора та Фредеріка Ґерцберга.

Наука управління або кількісний підхід (management science) (1950 — по теперішній час). За своєю суттю, дослідження операцій — це застосування методів наукового дослідження до операційних проблем організації. Після постановки проблеми група фахівців з дослідження операцій розробляє модель ситуації. Модель — це форма уявлення реальності. Звичайно модель спрощує реальність або представляє її абстрактно. Моделі полегшують розуміння складностей реальності. Дорожня мапа (карта), наприклад, полегшує можливість побачити просторові співвідношення на місцевості. Без такої моделі було б набагато складніше добратися до місця призначення. Довелося б покладатися на метод проб і помилок. Так само моделі, розроблені в дослідженнях операцій, спрощують складні проблеми, скорочуючи число досліджуваних змінних до керованої кількості.

Після створення моделі, змінним задаються кількісні значення. Це дозволяє об'єктивно порівняти й описати кожну змінну і відносини між ними. Ключовою характеристикою науки управління є заміна словесних міркувань і описового аналізу моделями, символами і кількісними значеннями. Імовірно, самий великий поштовх до застосування кількісних методів у керуванні дав розвиток комп'ютерів. Комп'ютер дозволив дослідникам операцій конструювати математичні моделі зростаючої складності, які найбільше близько наближаються до реальності і, отже, є більш точними.

Системний підхід. Теорія систем вперше була застосована в точних науках і в техніці. Застосування теорії систем в управлінні наприкінці 50-х років з'явилося найважливішим внеском школи науки управління. Системний підхід — це не є набір якихось посібників або принципів для керівників — це спосіб мислення стосовно організації і управління. Щоб усвідомити, як системний підхід допомагає керівнику краще зрозуміти організацію і більш ефективно досягти цілей, необхідно спочатку визначити, що таке система.

Система — це деяка цілісність, яка складається з взаємозалежних частин, кожна з яких вносить свій внесок у характеристики цілого.

Всі організації є системами. Оскільки люди є, у загальному значенні, компонентами організацій (соціальні компоненти), поряд з технікою, що разом використовуються для виконання роботи, організації називаються соціотехнічними системами. Існує два основних типи систем: закриті і відкриті. Закрита система має тверді фіксовані границі, її дії відносно незалежні від середовища, що оточує систему.

Відкрита система характеризується взаємодією з зовнішнім середовищем. Енергія, інформація, матеріали — це об'єкти обміну з зовнішнім середовищем через проникні границі системи. Така система не є що самодостатньою, вона залежить від енергії, інформації і матеріалів, які надходять ззовні. Крім того, відкрита система має здатність пристосовуватися до змін зовнішнього середовища і повинна робити це для продовження свого функціонування. Нижче на рисунку зображена так звана «чорна скриня» - система, внутрішня будова якої нам невідома (або відома недостатньо). В цьому разі дослідник вивчає її на основі контролю за ресурсами, які надходять на вхід системи, та продукцією, яку ми отримуємо на виході.

Рис. 3. Уявлення про організацію як про систему – «чорну скриню»

Процесний підхід розглядає управління як процес, тому що робота з досягнення цілей за допомогою інших - це не якась одноразова дія, а серія безперервних взаємозалежних дій. Ці дії, кожна з яких сама по собі є процесом, дуже важливі для успіху організації. Їх називають управлінськими функціями. Кожна управлінська функція теж являє собою процес, тому що також складається із серії взаємозалежних дій. Процес управління є загальною сумою усіх функцій менеджменту.

В основі сучасного процесного підходу до управління організацією лежить виділення в організації бізнес-процесів і управління цими бізнес-процесами. Для всіх типів організацій самою актуальною задачею є побудова ефективної системи менеджменту, що буде забезпечувати виконання задач організації і досягнення успіху у зовнішнім середовищі. Традиційні для менеджменту поняття «суб'єкт управління» і «об'єкт управління» визначаються термінами «процес» і «власник процесу».

Процес – це стійка, цілеспрямована сукупність взаємозалежних видів діяльності, які за визначеною технологією перетворюють входи у виходи, що представляють цінність для споживача.

У сучасних організаціях виділяють три групи процесів:

§ Наскрізні процеси, що проходять через кілька підрозділів організації або через всю організацію, та перетинають границі функціональних підрозділів;

§ Процеси і підпроцеси окремих підрозділів, діяльність яких обмежена рамками одного міжфункціонального підрозділу організації;

§ Операції нижнього рівня декомпозиції діяльності організації, виконувані однією людиною.

Кожен процес існує не сам по собі, а виконує які-небудь функції в організації і є підконтрольним вищому керівництву організації. Власником процесів як правило виступають посадові особи або колегіальні органи управління, що мають у своєму розпорядженні ресурси, необхідні для виконання процесу, і несуть відповідальність за результат процесу. Власник процесу є невід'ємною частиною процесу, як це показано на рисунку 21. Наприклад, викладання дисципліни «Основи менеджменту» можу розглядатися як процес, власником якого є кафедра менеджменту організацій. Ресурсами в даному випадку буде викладач (викладачі) кафедри та методичне забезпечення дисципліни, технологією – методи навчання студентів.

Рис. 4. Загальна схема процесного підходу до управління

Вихід процесу завжди має споживача, причому під виходом розуміється матеріальний або ж інформаційний об'єкт або послуга, що є результатом виконання процесу і споживається зовнішніми стосовно процесу клієнтами. В нашому випадку споживачем процесу може бути роботодавець, який розраховує отримати працівника з певним рівнем знань з управління.

До входу бізнесу-процесу можуть відноситися продукти або ресурси, що перетворяться у вихід у ході виконання процесу. Ресурсом бізнес-процесу є матеріальний або інформаційний об'єкт, що постійно використовується для виконання процесу, але не є входом процесу. Входами та виходами процесу у нашому приладі будуть відповідно знання студентів до й після ознайомлення з даною дисципліною

Розподіл об'єктів, необхідних для виконання процесу на «входи» і «ресурси» є досить умовним. Більш важливим для успішного виконання процесу є точне визначення того, що повинно надійти в розпорядження власника процесу, щоб процес відбувся і був виконаний успішно. Представлений на рисунку 2 процес має входи і виходи. Для виконання процесу використовуються ресурси (персонал, устаткування, інфраструктура). Управління процесом здійснює власник процесу, у розпорядженні якого знаходяться необхідні для його виконання ресурси. Для того, щоб здійснювати управління процесом, власник процесу повинний одержувати інформацію про хід процесу й інформацію від споживача (клієнта) процесу.

Ситуаційний підхід (contingency approach). Ситуаційний підхід, розроблений наприкінці 60-х років не вважає, що концепції традиційної теорії управління, біхевіориської школи і школи науки управління невірними. Системний підхід, з яким ситуаційний тісно зв'язаний, намагається інтегрувати різні часткові підходи. Він також підкреслює нерозривний взаємозв'язок між управлінськими функціями і не розглядає їх кожну окремо. Ситуаційний підхід намагається пов’язати конкретні прийоми і концепції з визначеними конкретними ситуаціями для того, щоб досягти цілей організації найбільше ефективно.

Ситуаційний підхід концентрується на ситуаційних розходженнях між організаціями й всередині самих організацій. Він намагається визначити, якими є значимі змінні ситуації і як вони впливають на ефективність організації. Методологію ситуаційного підходу можна пояснити як процес, що складається з чотирьох етапів.

1.5 Сутність, природа та роль принципів менеджменту в досягненні мети організації

1. Поділ праці. Спеціалізація є природним порядком речей. Метою поділу праці є виконання роботи, більшої за обсягом і кращої за якістю, за тих самих зусиль. Це досягається за рахунок скорочення числа цілей, на які повинні бути спрямовані увага та зусилля.

2. Повноваження і відповідальність Повноваження є правом віддавати наказ, а відповідальність є її складова протилежність. Де надаються повноваження - там виникає відповідальність.

3. Дисципліна. Дисципліна припускає слухняність і повагу до досягнутих угод між фірмою та її працівниками. Встановлення цих угод, які пов'язують фірму і працівників, та з яких виникають дисциплінарні формальності, повинне залишатися однією з головних задач керівників індустрії. Дисципліна також припускає справедливо застосовувані санкції.

4. Централізація керівництва. Працівник повинен одержувати накази тільки від одного безпосереднього керівника.

5. Єдність напрямку Кожна група, яка діє в рамках однієї мети, повинна бути об'єднана єдиним планом і мати одного керівника.

6. Підпорядкованість особистих інтересів загальним. Інтереси одного працівника або групи працівників не повинні превалювати над інтересами компанії або організації більшого масштабу.

7. Винагорода персоналу. Для того, щоб забезпечити вірність і підтримку працівників, вони повинні одержувати справедливу зарплату за свою службу.

8. Централізація. Як і поділ праці, централізація є природним порядком речей. Однак, ступінь централізації може змінюватися в залежності від конкретних умов. Тому виникає питання про правильне співвідношення між централізацією і децентралізацією. Це проблема визначення міри, яка забезпечить кращі можливі результати.

9. Скалярний ланцюг Скалярний ланцюг — це ланцюг повноважень від найвищого керівництва до найнижчих рівнів відповідальності. Ділова співпраця має здійснюватися за цим ланцюгом.

10. Порядок. Місце — для усього й усі на своєму місці. Люди та матеріали потрібні знаходитися на потрібному місці у потрібний час.

11. Справедливість. Це сполучення доброти і правосуддя.

12. Стабільність робочого місця для персоналу. Висока плинність кадрів знижує ефективність організації.

13. Ініціатива. Ініціатива означає розробку плану і забезпечення його успішної реалізації. Це додає організації сили й енергії.

14. Корпоративний дух. Союз — це сила. А вона є результатом гармонії персоналу.

1. Предмет і завдання вивчення дисципліни міжнародна економіка.

2. Поняття і суть світового господарства, міжнародного поділу праці і світового ринку.

3. Етапи формування і розвитку МЕВ. Фактори формування єдиного світового ринку і системи МЕВ

4. Особливості сучасного стану міжнародних економічних відносин

1. Предмет і завдання вивчення дисципліни міжнародна економіка.

Міжнародна економіка є поряд з мікро- і макроекономікою однією з складових сучасної економічної теорії. Виділення міжнародної економіки в самостійну наукову дисципліну відбулося у другій половині ХХ ст. внаслідок переходу світового господарства у якісно новий етап свого розвитку.

Характерними ознаками сучасного етапу розвитку світового господарства є наступні:

1) створення системи міжнародних, наддержавних організацій, діяльність яких забезпечує стабільний і збалансований економічний розвиток;

2) зростання рівня відкритості національних економічних систем незалежно від політичного устрою і рівня розвитку;

3) виникнення і широке поширення діяльності транснаціональних корпорацій, які у все більшій мірі визначають міжнародну промислову, торговельну та інвестиційну політику;

4) наявність розвинутої сфери міжнародної торгівлі, переміщення трудових, фінансових і технологічних ресурсів;

5) самостійне функціонування міжнародної фінансової сфери, яка безпосередньо не пов’язана з зовнішньою торгівлею і міжнародним переміщенням факторів виробництва.

Предметом курсу “міжнародна економіка” є вивчення законів, закономірностей, тенденцій і особливостей розвитку світового господарства. Міжнародна економіка вивчає: по-перше, чисту теорію міжнародної торгівлі, протекціонізму; по-друге, потоки товарів, послуг і платежів між окремими країнами. На макроекономічному рівні вивчається платіжний баланс і політика його узгодження, моделі відкритої економіки і міжнародні фінанси.

Міжнародна економіка тісно пов’язана з іншими економічними і неекономічними дисциплінами: макро- і мікроекономікою, статистикою, фінансами, банківською справою і ін.

2. Поняття і суть світового господарства, міжнародного поділу праці і світового ринку

Світове господарство важко визначити без використання понять: міжнародний поділ праці, міжнародні економічні відносини та світовий ринок. Світове господарство визначають досить по різному: від визначення суто через міжнародні економічні відносини до визначення через сукупність національних господарств.

Світове господарство – це система взаємодіючих господарств різних рівнів різних країн світу, цілісний характер і функціонування якої визначається об’єктивними законами розвитку суспільства. При цьому національні господарства пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин, що базуються на міжнародному поділі праці. У світовому господарстві взаємодіють приватна, акціонерна (корпоративна), державна і змішані форми власності.

Головні тенденції розвитку світового господарства зумовлені його постійним кількісним зростанням, диверсифікацією форм міжнародного економічного співробітництва, становленням економічної єдності світу. Дуже динамічно розвивається виробничо-інвестиційна діяльність, формуються міжнародні економічні комплекси. На одне з перших місць висуваються міжнародні науково-технічні зв’язки, торгівля патентами, ліцензіями, ноу-хау. Випереджаючими темпами порівняно із світовою торгівлею зростають міжнародний фінансовий ринок, ринок цінних паперів, ринок капіталів.

Головними елементами світового господарства є наступні:

Центральне значення в структурі світового господарства має міжнародна виробнича сфера. Вона являє собою розгалужену сукупність виробничо-інвестиційних і фінансово-кредитних зв’язків, що складаються між окремим фірмами, державами та регіонами у процесі вивозу капіталу, діяльності ТНК, розвитку міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, створення спільних підприємств та вільних економічних зон. На діяльність ТНК припадає майже 60% промислової продукції західних країн, близько половини зовнішньої торгівлі та 80% науково-технічних розробок розвинутих держав.

Найдинамічнішою частиною світового господарства є світовий ринок. Світовий ринок являє собою сферу обмінних відносин між країнами та між іншими суб’єктами світового господарства товарами, послугами і які пов’язані між собою участю у міжнародному поділі праці. Становлення світового ринку як системи пов’язане з промисловим переворотом, з розвитком розширеного відтворення на індустріальній основі.

Основними характеристиками сучасного світового ринку є наступні:

1) він проявляється в міждержавному переміщенні товарів, що знаходяться під впливом не лише внутрішнього, але й зовнішнього попиту і пропозиції;

2) він оптимізує використання факторів виробництва (тобто допомагає виробнику прийняти рішення, в яких галузях і регіонах вони можуть бути застосовані найбільш ефективно);

3) він виконує функцію відбору (тобто мова йде про вилучення з міжнародного обміну товарів або виробників, які не можуть забезпечити свої конкурентні переваги).

Структурним елементом світового ринку є національний ринок. Під національним ринком розуміють систему відносин обміну ресурсами, товарами, послугами, яка історично склалася в тій чи іншій країні на основі суспільного поділу праці та економічних відносин.

Зміст поділу праці становлять відокремлення (спеціалізація) різних видів трудової діяльності, їхня взаємодія та взаємодоповнення. Міжнародний поділ праці – це вищий ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, який спирається на стійку, економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції і веде до взаємного обміну результатами виробництва між ними в певних кількісних і якісних співвідношеннях.

Економічна наука виробила класифікацію міжнародного поділу праці на три основних типи, що відображають відповідні етапи розвитку виробничих сил:

1) Міжнародний поділ праці загального типу, тобто за сферами виробництва (видобуток, переробка; виробництво, сільське господарство) – притаманне періоду екстенсивного розвитку господарства і диктується перш за все природно-географічними умовами виробництва;

2) Міжнародний поділ праці часткового типу – при цьому все більшого значення набувають технологічні, кваліфікаційні фактори, формується міжнародна спеціалізація в окремих галузях, підгалузях і видах виробництва;

3) Міжнародний поділ праці одиничного типу – передбачає спеціалізацію на окремих операціях і технологічних стадіях.

В останні десятиріччя у розвинутих країнах Заходу відбувається переоцінка традиційних уявлень про міжнародний поділ праці, що зумовлено становленням т. зв. нової моделі розвитку. Характерними рисами нової моделі розвитку є:

2) поява нових галузей промисловості (у сферах електроніки, інформатики);

3) зменшення міжгалузевих, територіальних та інших диспропорцій;

5) зростання сфери послуг (банківський, страхових, туристичних, консалтингових тощо).

Така модель розвитку ставить якісно нові вимоги не лише до виробничого апарату, але й до всіх сторін суспільного життя. Зокрема, вона вимагає висококваліфікованого прийняття рішень на всіх рівнях при комплексному врахуванні сукупності проблем економічного, соціального, науково-технічного, політичного, екологічного та культурного розвитку.

Місце країн в сучасному поділі праці визначається:

1) наявністю факторів виробництва та порівняльних переваг, які визначають конкурентоспроможність країни;

2) результативністю цілеспрямованих зусиль кожної країни, правильністю її господарської стратегії і політики.

Існує декілька підходів до оцінки конкурентоспроможності країн. Так Швейцарською дослідницькою організацією "Юропієн менеджмент форум" оцінка конкурентоспроможності країн здійснюється на основі 340 критеріїв, які згруповані у 10 груп. Згідно з іншим підходом, результати застосування якого використовуються у доповіді Всесвітнього економічного форуму, індекс конкурентоспроможності країн визначається за 8 основними критеріями.

(2) якість роботи уряду (податкова політика, бюджетні видатки, компетентність чиновників);

(7) ціна і якість трудових ресурсів, розвитку інституціональної системи

Серед 53 країн, які розглядались у Доповіді за 1999 р., економіка України посідає останнє, 53-тє місце (для порівняння, Японія зайняла 12-е місце, Китай - 28-е, Туреччина – 48-е, Угорщина – 43-є, Польща - 49 місце). Основними чинниками конкурентоспроможності країн з перехідною економікою у доповіді визначено суттєву роль державної політики у забезпеченні конкурентоспроможності національних компаній; важливість, поряд з реформами на макрорівні, проведення реформ на мікрорівні; важливість забезпечення відкритості економіки; розвиток фінансів; високий рівень технологій і трудових ресурсів при їх низькій вартості. Як на слабкі сторони рівня конкурентоспроможності перехідних економік у доповіді вказано на уряд, інфраструктуру, ринкові інститути і менеджмент фірм.

3. Етапи формування і розвитку МЕВ. Фактори формування єдиного світового ринку і системи МЕВ

Історія сучасних МЕВ своїм корінням сягає у глибоке минуле (початковий етап -починаючи з зародження в умовах міжобщинного обміну, розвитку в стародавніх цивілізаціях). Наступний етап розвитку МЕВ позначився промисловим переворотом (в останній третині ХVІІІ ст.), розвитком індустріального виробництва, поглибленням спеціалізації окремих країн. Сучасний етап характеризується глобальною економічною єдністю за умов науково-технологічної революції, зростанням фінансового сектора, піднесення ролі регіональних інтеграційних угруповань.

Серед факторів, що формують економічну єдність світу, особливе місце займає інтернаціоналізація господарського життя.

Можна виділити три головні етапи розвитку інтернаціоналізації господарського життя:

1) На першому етапі (приблизно кінець ХVІІІ – кінець ХІХ ст.) інтернаціоналізація виробництва базувалась переважно на простій кооперації (зовнішня торгівля);

2) На другому етапі (кінець ХІХ- середина ХХ ст.) інтернаціоналізація пов’язана з розвитком складної кооперації (поглиблення міжнародного поділу праці);

3) На третьому (нинішньому) етапі інтернаціоналізація виробництва набуває комплексного характеру (поширюється практично на всі країни, всі галузі виробничої і невиробничої сфери).

МЕВ як система економічних зв’язків за ступенем розвитку проходять такі 4 рівні:

1) міжнародні економічні контакти (притаманні юридичним особам і носять, як правило, разовий характер);

2) міжнародна економічна взаємодія (стійкі економічні зв’язки, які базуються на економічних угодах);

3) міжнародне економічне співробітництво (тривалі зв’язки кооперативного типу, побудовані на принципах партнерства);

4) міжнародна економічна інтеграція (це вищий рівень розвитку МЕВ, який характеризується взаємним сплетінням економік різних країн, проведенням узгодженої державної політики у взаємних економічних відносинах і відносинах з третіми країнами).

Головними елементами міжнародної економічної системи є:

1) центри світової економіки (найрозвинутіші індустріальні держави світу, передусім країни “великої сімки”);

2) перехідні транзитні економіки (насамперед, країни Центральної і Південно-Східної Європи, нові незалежні держави 28 країн);

3) традиційні (периферійні) економічні системи.

Згідно з класифікацією МВФ існує також поділ країн на індустріальні країни (23 країни), країни що розвиваються (130 країн) та країни з перехідним типом економіки (28 країн).

Характерними ознаками країн, що є центрами світової економіки, є такі:

2) найбільша вичерпаність джерел промислового розвитку;

3) домінуюче становище у світовій економіці;

6) опора в економічній політиці на людські і інформаційні ресурси.

Головними ознаками і рисами перехідних економік, є такі:

1) відносна тривалість трансформаційних процесів в економіці;

2) здійснення глибоких економічних змін, пов’язаних з перетворенням власності, зі створенням сучасної ринкової інфраструктури;

3) структурне оновлення економіки на сучасній технологічній базі;

4) перехід до нових джерел і факторів економічного розвитку;

Особливим фактором формування світової економіки є глобальні проблеми людства, тобто такі, які стосуються всіх і можуть вирішуватися лише шляхом залучення ресурсів світової спільноти. Таких проблем на сьогоднішній день є приблизно 40.

До глобальних проблем світового господарства відносяться наступні:

1) конверсія військового виробництва і роззброєння;

3) проблема забезпечення енергетичними, сировинними і продовольчими ресурсами;

4) проблема освоєння світового океану і космосу;

Більшість глобальних проблем є результатом людської діяльності. Вони постійно змінюють свої масштаби і структуру, якісні і кількісні характеристики, рівень впливу на розвиток світової економіки. В числі нових глобальних проблем сучасності слід виокремити формування всесвітньої інформаційної мережі.

Після 11 вересня 2001 р. дуже важливою проблемою стала боротьба з тероризмом. Здійснені терористичні акти різко сповільнили зростання світової економіки. Вперше з 1982 р. спостерігалося одночасне сповільнення темпів економічного зростання в США, Європі і Японії. В результаті в 2001 р. темпи росту обсягів світової торгівлі різко знизились (що спостерігалося лише декілька разів в світовій історії) – з 13% в 2000 р. до приблизно 1% в 2001 р.

4. Особливості сучасного стану міжнародних економічних відносин

Сучасний стан міжнародних економічних відносин в останні чверть століття обумовлюється розвитком такого явища, як глобалізація економічних процесів. При цьому тенденції до глобалізації діяльності проявляються у всіх сферах світової економіки: виробничій, торговельній, інвестиційній та технологічній, використанні людський, інтелектуальних і фінансових ресурсів. Загострилась глобальна конкуренція, підвищилась роль ТНК в світогосподарських процесах, з’явилися системи глобального стратегічного менеджменту та маркетингу.

1) зростаюча взаємозалежність економік різних країн;

2) зростання цілісності і єдності світового господарства;

3) посилення відкритості національних ринків;

4) поглиблення міжнародного поділу і кооперації праці.

Сьогодні в процеси глобалізації втягуються все більше країн, особливо нові індустріальні країни Азії і Латинської Америки. Але разом з тим зростає протистояння до західного економічного і культурного простору зі сторони мусульманських держав.

В умовах глобалізації головними суб’єктами світового господарства і МЕВ стають такі:

1) міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, ЮНКТАД, ФАО, МОП, СОТ);

3) регіональні організації, яких налічується близько 60;

4) багатонаціональні корпорації (майже 50 тис.);

5) інституціональні інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди, страхові компанії);

7) великі міста (наприклад, в одному лише Токіо виробляється вдвоє більше товарів і послуг, ніж в Бразилії);

8) окремі видатні особистості (відомі фінансисти, підприємці, політичні діячі, науковці).

В останній чверті ХХ ст. глобалізація стає визначальним фактором як національного, так і міжнародного розвитку і перетворилася на домінуючу тенденцію світогосподарських процесів. За незаперечних переваг слід враховувати неоднозначність, різноспрямованість впливу глобалізації на розвиток різних груп країн та галузей сучасного виробництва.

Глобалізацію слід розглядати як багаторівневу ієрархічну систему, яка складається з наступних рівнів:

1) світовий рівень глобалізації – визначається зростаючою економічною взаємозалежністю країн і регіонів, переплетінням їхніх господарських комплексів та економічних систем;

2) глобалізація на рівні окремої країни – характеризується такими показниками, як відкритість економіки, частка зовнішньоторговельного обороту чи експорту у ВВП, обсяг зарубіжних інвестиційних потоків, міжнародних платежів і ін.

3) галузевий рівень глобалізації – відображається співвідношенням обсягів зустрічної внутрішньогалузевої торгівлі до світового виробництва галузі, відповідним показником у сфері інвестицій, а також коефіцієнтом спеціалізації галузі, розрахованим на основі співвідношення національних і міжнародних експортних квот галузі.

4) глобалізація на рівні окремих фірм чи компаній – визначається ефективністю розміщення активів в різних країнах з метою використання місцевих переваг, структурою технологічних трансфертів.

Процеси глобалізації відображаються у певних властивих їм формах і особливостях, серед яких можна виокремити:

1) збільшення обсягів і диверсифікація структури світової торгівлі (так середні світові обсяги експорту зросли протягом 90-их рр. у порівнянні з 80-ми роками у 2,1 рази. Провідні позиції у світовому експорті посідають країни великої сімки – річні обсяги експорту США становлять 11,8% глобального експорту, Канади - 3,8%);

2) зростанні відкритості економік провідних країн світу (при цьому має місце перевищення темпів зростання експорту та темпами зростання ВВП);

3) зростання в останні роки світового фінансового ринку, фінансових трансакцій, що здійснюються між різними суб’єктами світогосподарських зв’язків (якщо в кінці 70-их рр. щоденний обсяг операцій з купівлі-продажу іноземної валюти становив 15 млрд. дол. США, то у середині 90-их рр. (1995 р.), цей показник збільшився 1,3 трлн. дол. США). Головними суб’єктами міжнародного фінансового ринку виступають пенсійні та спільні фонди, страхові компанії та трасти, транснаціональні банки.

Але разом з тим великі обсяги спекуляцій на фінансових ринках, різки припливи і відпливи капіталів в окремі країни мали наслідком гострі фінансові кризи в окремих країнах або ж регіонах (наприклад, європейська валютна криза 1992-1993 рр., мексиканська фінансова криза 1994 р., загострення фінансових проблем у Південно-Східній Азії в 1997 р. та в Росії і Бразилії в 1998 р.).

4) наступна форма глобалізації - становлення і розвиток багатонаціонального підприємництва на основі розвитку діяльності транснаціональних фірм і корпорацій. Ними контролюється близько 50% світової торгівлі готовими виробами, 80% посівних площ, що спеціалізуються на експорті с/г сировини, 7% міжнародної торгівлі патентами, ліцензіями, ноу-хау.

5) Активізація міжнародної міграції робочої сили (за даними МОП понад 80 млн осіб працюють за межами своєї країни, 20 млн перебувають за кордоном як біженці).

Головними перевагами і мотивами діяльності ТНК є наступні:

1) значне розширення ринку шляхом розвитку горизонтальної і вертикальної інтеграції;

2) суттєве зниження витрат виробництва за рахунок зростання його масштабів і залучення дешевої робочої сили і сировини;

3) контроль над технологічними трансфертами, які на сучасному етапі мають винятково важливе значення.

Важливою тенденцією розвитку МЕВ, що діє всупереч процесу глобалізації, є регіоналізація, коли торговельні потоки спрямовуються в країни, об’єднані різноманітними торговельно-економічними угодами. Найбільшим регіональним угрупованням нині є АПЕК (Азійсько-Тихоокеанське економічне об’єднання), на яке припадає 50% міжнародної торгівлі. Друге місце займає Європейський Союз (37,3% світової торгівлі). Третє місце – НАФТА (Північноамериканське регіональне об’єднання) – (18,7% торговельного обороту світу). Далі слідують АСЕАН (південносхідноазійське об’єднання – 6,8%) та латиноамериканське МЕРКОСУР (1,5%).

Таким чином, глобалізація охоплює практично всі галузі та територіальні утворення сучасного виробництва. Найбільший ефект від глобалізації отримують розвинуті країни світу (тобто, ядро економіки). При цьому країни з нижчим рівнем розвитку мають високий рівень вразливості до непередбачуваних глобальних подій на світових ринках. Тому актуальним є питання створення механізмів зменшення впливу глобалізації на національний і світовий економічний розвиток.