Украинский национальный

КИЇВ

Занепад Києва після Батиєвої навали й переривання місцевої традиції літописання призвели до того, що ми практично не маємо даних про приєднання Київщини до Литовської держави. Щоправда, існує докладний літописний переказ про завоювання Київської землі Гедиміном − але він постав у пізніх білорусько-литовських літописах, і тому повністю і беззастережно покладатися на нього не можна.

Достеменно відомо, що першим київським князем з династії Ольгердовичів був Володимир. Час його появи у Києві є, однак, дискусійним. Найчастіше історики керуються даними пізнього, XVII ст., Густинського літопису, де після звістки про перемогу Ольгерда у Синьоводській битві повідомляється: «Сей Ольгерд и иные русские державы в свою власть прият, и Киев под Федором князем взят, и посадил в нем Володимера, сына своего; и начал над сими владети, им же отцы его дань даяху».

Утім, якими насправді були наслідки Синьоводської битви, нам невідо­мо: наявні літописні відомості про цю подію вкрай лапідарні (найавторитетніше із джерел нотує тільки те, що «Ольгерд Синю Воду и Белобережие повоевал»), а у синхронних їй польських хроніках не згадується про боротьбу Ольгерда з татарами. Тож деякі дослідники гадають, що Синьоводська битва була досить незначним епізодом у політичній історії Південно-Західної Русі другої половини XIV ст.: адже сумнівно, що, маючи амбітні плани щодо Москви і одночасно воюючи на півночі та заході, князь Ольгерд міг ще й змагатись із татарами на півдні.

До нас дійшли лише декілька документів, що стосуються доби князювання на Київщині Володимира Ольгердовича. Втім, лише один із них не викликає сум­нівів щодо своєї автентичності − дарчий запис князя Микільській церкві у Смідині, що.на Мозирщині, котрий у XVII ст. був скопійований самим Петром Могилою.

Куди цікавішими для фахівців є монети Володимира Ольгердовича, які становлять унікальні свідчення його майже 30-річного правління. Вперше їх було знайдено в 70-х рр. позаминулого століття у с. Гвоздове на Київщині. Відтоді кількість відомих монет цього князя зросла до понад тисячі; більшість виявлено на території Середнього Подніпров'я (що до певної міри характеризує ареал їхнього обігу).

Наявність на монетах тамги (чи, за літописами, «орльшского знамення») виразно унаочнює обмеженість литовської влади на Київщині в останній третині XIV ст. Окрім цієї татарської «плетінки», існує ще кілька типів зображень на зворотному боці київських монет; на аверсі ж усі вони мають так званий княжий знак, аналогічний із зображеннями, вирізьбленими на печатках синів Володимира Ольгердовича. Це наводить на припущення, що згаданий знак був гербом київського князя, в якому, коли тлумачити його як схематичне зображення церкви, відбилося значення Києва як релігійного центру Русі. Що ж до самого факту карбування монети Володимиром Ольгердовичем, то він засвідчує з одного боку, економічні можливості Київського князівства, а з другого − політичні амбіції його «Божою ласкою» володаря.

Амбіціями київського князя було завдано нищівного удару на початку 1390-х рр. Цей період ознаменувався територіальним переділом між литовськими князями, спричиненим умовами Острівської й Белзької угод (1392 р.), згідно з якими до Вітовта переходили всі батьківські володіння. Тож у Ягайлового брата Іоанна-Скиргайла було відібрано Троцький уділ, втрату якого Вітовт пообіцяв компенсувати рівноцінним наданням. Такою компенсацією стали Кременецька волость на Волині й Київська земля, яку новий «господар» заприсягав відібрати у Володимира Ольгердовича; при цьому усунення з уділу саме Володимира було спричинене як престижністю київського княжіння, так і особистими рахунками з київським князем, котрий

охоче допомагав Ягайлові у боротьбі з Вітовтом.

У літописній оповіді винуватцем конфлікту зображено Володимира Ольгердовича, який нібито «не хотел покоритися князю Витовту»; тож останній покарав його, відібравши спочатку Житомир і Овруч, а потім − і решту Київської землі (1394 р.). Князь Володимир марно сподівався на допомогу великого князя московського (за словами літописця, «бегал на Москву и тем пробегал отчизну свою Киев») і був змушений скінчити життя в невеликому Копильському уділі (близько 1398р.). "

Та місцем вічного спочинку князя став Києво-Печерський монастир, про що є згадка у заповіті його сина, Андрія Володимировича, який у 1446 р. «приездил в Киев со своею женою и с своими детками, и были есмо в дому Пречистыя (Богородицы) и поклонилися есмы пресвятому образу ея, и преподобним отцам Антонию и Феодосию, и прочим преподобним и богоносным отцам печерским, и поклонихомся отца своего гробу, князя Владимира Ольгердовича, и дядь своих гробом, и всех святых старцев гробом в печере. и размыслих на своем сердне: «Колико то гробов, а все тне жили на сем свете, а пошли все к Богу». И помыслил есмь: «Помале и нам тамо пойти, где отцы и братия наша».

На території Печерського монастиря, крім Володимира, були поховані й інші князі Ольгердовичі; достеменно відомо, що одним із них був його зведений брат Скиргайло, володарювання якого в Києві обірвала раптова смерть (24 грудня 1394 р.).

Скиргайло, охрещений за православним обрядом і «нареченный в святом хрещений Иоанн», записаний у пом'янику Печерського монастиря поряд із «великим князем Владимером (Ольгердовичем) Киевским», хоча не виключено, що саме останній доклав рук до смерті свого молодшого брата, використавши як знаряддя помсти митрополичого намісника. Не слід забувати, що Володимир був авторитетною особою у клерикальних колах і брав активну участь у церковних справах.

Загибель Скиргаила, здавалося, відкривала Володимирові Ольгердовичу зворотну дорогу на Київ. Однак події склались інакше. Після Скиргайлової смерті Вітовт відрядив до Києва свого соратника − князя Івана Гольшанського. Його нащадки князювали у Києві до середини 1430-х років фактично в цей період їхня влада стала спадковою і сформувалася литовська за походженням київська династія.

Одначе з приходом до влади Казимира Ягелончика тут утвердився старший син Володимира Ольгердовича – Олелько (Олександр). Він був одружений з донькою великого князя московського Василія І Дмитровича Анастасією і мав синів Семена та Михайла. Правління Володимировича тривало майже 15 літ − до 1455 р. На жаль, цей період дуже бідно репрезентований у джерелах, і ми не маємо даних для його більш-менш докладної характеристики. Зазначимо лише, що на перші роки Олелькового князювання припав візит до Києва митрополита Ісидора.

На соборі Ісидор, представляючи єдину на той час митрополію Київську і всієї Русі, разом з іншими вищими ієрархами православної церкви визнав католицькі догмати про супрематію римського папи, чистилище та ін. і був висвячений на кардинала. Повертаючись з Італії до Москви, він на початку 1441 р. завітав до Києва, де князь Олелько, не задаючи собі справи з того, на яких засадах «сталось одиначество с латиною», підтвердив Ісидору права на митрополичі маєтності.

Що ж до князя Олелька, то сучасники високо ставили його політичний авторитет і християнські чесноти. Зокрема, звертаючись до Олелька, митрополит Іона писав: «От многих про тебя, про великого человека, слышу, яко же еси... заступник всему православному християнству и тоя державы, Литовской земли, всем христианам тутошним и похвала, и поможение...; во всяко время ты еси начальник всему добру». На схилі віку Олелько постригся в ченці під ім'ям Олексія і скінчив своє життя у Києво-Печерському монастирі, де й був похований.

Наступником Олелька на київському столі став його старший син Семен, якому на той час було близько 35 років (збереглися відомості про його охрещення митрополитом Фотієм 1420 р.). У родинній традиції це тлумачилось як наслідок розподілу («дела») батьківських володінь між Олельковими синами: «князь Семен и князь Михайло Александровичи промеж себе дел имели, (и) князь Семен взял Киев со всеми пригородки и волостьми Киевского повета». Інакше оповідає про ці події літопис: «Преста-вился князь Александр Володимерович Киевский, прорекомьій Олелько, и зоставит по собе двух сьгаов, князя Семена и князя Михайла. И король по смерти отца их не дал в дел межи них Києва, але даст (его) от себе держати князю Семену, а князь Михайло сел на отчизне своей, на Копыли». Отже, великий князь литовський і польський король Казимир не визнавав «отчизньїх» (спадкових) прав Олельковичів на Київ, які начебто «пробегал» їхній дід Володимир Ольгердович, подавшись у 1394 р. до Москви.

Утім, і за цих умов Казимир не втручався у внутрішнє життя Київської землі. Зі свого боку, Семен Олелькович вважав себе «князем великого князства своего Киевского», а його сусід, молдавський воєвода Стефан III, котрий 1464 р. одружився з сестрою Семена Євдокією, навіть називав його «київським царем» (з таким титулом він згадується в місцевих літописах). Це й не дивно − з огляду на масштаби його володінь, які простягалися від Мозиря на півночі до Чорноморського узбережжя на півдні. Намісник Семена Олельковича Свиридов, «который от него Черкаси держал», так окреслив цей південний кордон: річкою Мурафою до Дністра, потім униз Дністром, повз Тягиню (сучасні Бендери), «аж где Днестр упал в море; а оттоль, с устья Днестрова, лиманом пошла граница мимо Очакова аж до устья Днепрова... а от устья Днепрова до Таваня» − перевозу на нижньому Дніпрі, який становив спільну власність володарів Литви та Криму; далі кордон з Кримським ханством пролягав по річках Овечій Воді, Самарі, Сіверському Дінцю й Тихій Сосні.

Вигідне географічне положення київського князівства давало змогу Семену Олельковичу контролювати значну частину торговельного шляху, що проходив по Дніпру та з'єднував Північно-Східну Русь з Кримом і країнами Сходу. Київ посідав важливе місце в системі тогочасних економічних зв'язків. Як зазначав у своєму щоденнику венеціанець Амброджіо Контаріні, «сюди зі'жджається чимало купців із хутрами з Верхньої Русі; об’єднавшись у каравани, вони прямують до Кафи (щоправда, часто, наче вівці потрапляють в дорозі до рук татар)». Київський князь охоче користувався вигодами цієї транзитної торгівлі, і навіть через два десятиріччя після його смерті московські купці згадували про збільшення митних зборів у Києві за часів князя Семена.

Однак не цим запам'ятався Семен Олелькович нащадкам, а тим, що відновив Успенську церкву Києво-Печерського монастиря, «разоренную и в запустении бывшую от нашествия злочестиваго Батыя»; обдарував її «златом, и сребром, и сосуды церковними» та «в неи же и сам погребен бысть в гробнице, юже сам созда». Власне, як зазначено в його епітафії, сама церква Успіння стала величним надгробком Семену Олельковичу − останньому київському князю, після смерті якого 1470 р. «на Киеве князи престаша бити, а вместо князей воеводы насташа».

Так сталося з волі Казимира, який на звістку про смерть Семена Олельковича прислав до Києва свого намісника − Мартіна Гаштольда, швагра (брата дружини) покійного князя. Однак Семен мав прямих спадкоєм­ців − сина Василя і брата Михайла, на той час намісника в Новгороді. Саме його кандидатура найбільше імпонувала киянам, котрі рішуче відмо­вилися прийняти до себе Гаштольда, як іновірця і головне людину некнязівського походження. За словами польського історіографа Яна Длугоша, кияни двічі не впустили Гаштольда до міста, «кажучи, що або всі до одного накладуть головами, або (коли Казимир не поставить у них князем Михайла Олелькови-ча) іншого собі князя добудуть», якщо не «грецької, то латинської віри». Така завзятість красномовно свідчить про безперервність традиції князівського правління на Київщині у XV ст. Однак у 1471 р. їй було покладено край, коли кияни під загрозою воєнної виправи проти свого міста таки визнали владу Гаштольда. Отже, великий князь Казимир домігся свого і «царственный град Киев и княжение его в воєводство перемени». Однак у суспільній свідомості Київ залишився «столицею славетного колись князівства Київського» (так, зокрема, характеризував його наприкінці XVI ст. місцевий бискуп Иосиф Верещинський).

Збереження традиційних життєвих засад забезпечив киянам привілей Казимира, відомий нам у підтвердженнях його наступників. Крім цього, навіть після утвердження на Київщині режиму воєводського правління скасування її удільності не розглядалось як остаточне. Вже по смерті Казимира, котрий на смертному одрі поділив Литовсько-Польську державу навпіл між синами Олександром і Яном-Альбрехтом, виник план передачі «Києва и иных городов» їхньому «обділеному долею» братові Сигізмунду з перетворенням його на співправителя Олександра у межах Великого князівства Литовського (1495−1496 рр.); по суті, йшлося про перспективу модифікації дуалістичної держави Ягеллонів у тріалістичну. Зрозуміло, що цей план так і не було реалізовано (Сигізмунд задовольнився грошовою компенсацією), однак дискусія навколо цього питання виразно засвідчує той неабиякий політичний потенціал, що його містила в собі ідея київського княжіння.

У фаховій літературі побутує думка, що 1508 р. князівський стіл у Києві прагнув поновити й Михайло Глинський − всесильний фаворит Олександра Казимировича, несправедливо покривджений його наступником Сигізмундом. Джере­лом таких уявлень є «Хроніка» Стрийковського, де стверджується, що брат Михайла, Василь Глинський, закликав мешканців київських «пригородків» приєднуватися до повстанців під гаслом перенесення столиці Литовської держави на Русь і відтворення «Київської монархії», чим «звабив багатьох бояр київських, що з них деякі йому присяг­нули». Водночас сам Михайло Глинський нібито облягав Слуцьк, щоб примусити одружитися з ним княгиню Анастасію (удову Семена Михайловича Слуцького − сина Михайла Олельковича), і таким чином отримати спадкові права на Київ.

Однак здійснений нещодавно аналіз синхронних повстанню джерел продемонстрував, що звістка Стрийковського про облогу Слуцька Глинським є легендарною (можливо, вона запозичена з родинних переказів Слуцьких, із якими був особисто знайомий хроніст). Водночас не виключено, що у версії Стрийковського відбились і реальні події – намагання кримського хана Менглі-Гірея залучити Глинських до себе на службу обіцянкою «посадити на Киеве и на всех пригородках киевских и беречь их от короля». У будь-якому разі оповідь «Хроніки» фіксує не факти, а київські ремінісценції її автора, котрі, з огляду на їхній вплив на українське літописання ХVІІ ст., становлять самостійний науковий інтерес.

Що ж до часів перебування Київщини у складі Литовської держави, то навіть у часи свого політичного занепаду Київ зберігав харизматичний статус «першого з-поміж усіх міст і країв» (так у середині ХVІ ст. характеризував його Михалон Литвин).

Зокрема, у XVI ст. твердження, що Київ є, як і раніше, столицею всієї Русі, стало одним з ключових компонентів так званої реституційної теорії, якою було обґрунтоване «возз'єднання» руських воєводств Литовської держави з Короною Польською на Люблінському сеймі 1569 р.

Упродовж 1470−1569 рр. Київ перебував під контролем воєвод. Вони резидували в замку на горі, відомій як Замкова, Флорівська (Фролівська) чи Киселівська (ця назва повстала у середині XVII ст., коли тут мешкав воєвода Адам Кисіль); замок поєднувався мостом із укріпленнями на Андріївській горі, чи Уздихальниці. Обидві названі гори й нині височіють над Подолом, який у XIV−XVII ст., власне, й ототожнювався з Києвом: після Батиєвої навали розташоване на Старокиївській горі верхнє місто цілком занепало.

медицинский университет им.А.А.Богомольца

Дата добавления: 2014-01-06