Освітні тенденції розвитку Зони європейської вищої освіти

Сорбонська декларація про гармонізацію європейської системи вищої освіти

Основні тенденції розвитку Зони європейської вищої освіти

3.2. Велика хартія університетів (Manga Charte Universitetum) (1988)

3.3. Лісабонська конвенція про визначення кваліфікацій, що стосуються вищої освіти (1997)

Ключові поняття і терміни:

ЄВРОІНТЕГРАЦІЯ, ЗОНА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ, ВЕЛИКА ХАРТІЯ УНІВЕРСИТЕТІВ, ЛІССАБОНСЬКА КОНВЕНЦІЯ, СОРБОНСЬКА ДЕКЛАРАЦІЯ, ВИЗНАННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ, ГАРМОНІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ ВИЩОЇ ОСВІТИ, НАГЛЯДОВА РАДА, МОБІЛЬНІСТЬ СТУДЕНТІВ, КВАЛІФІКАЦІЯ

Європейська вища школа пройшла майже піввіковий шлях до прийняття Болонської декларації. Формування Європейського простору вищої освіти, зближення його цілей, стандартів, моделей стали адекватною відповіддю вищої школи на зростаючу конкуренцію у світі особливо з північно — американським регіоном (США, Канада). В основі цього інтеграційного процесу, що став передісторією Болонського процесу, лежать три важливі документи (передісторія цієї проблеми:

1. Велика хартія університетів.

2. Лісабонська конвенція (Лісабон, 1997 р.).- Конвенція про визначення кваліфікації, що стосуються вищої освіти в європейському регіоні.

3. Сорбонська декларація (Париж – Сорбона, травень 1998 р.) - спільна декларація, спрямована на гармонізацію національних систем вищої освіти.

Слід відмітити, що намагання надати вищій школі загальноєвропейський характер фактично розвивалося ще з 1957 р., коли була підписана Римська угода. З часом ці ідеї були розвинені в рішеннях конференції Міністрів освіти 1971 і 1976 р.р., в Маастріхтському договорі 1992 р. Наступні роки характеризуються упровадженням різноманітних програм під егідою ЄС, Ради Європи, які сприяли напрацюванню загальних підходів до вирішення транснаціональних проблем вищої освіти.

Це перш за все:

- адаптація програми національного законодавства в сфері освіти до норм, що напрацьовані в Європі;

- розширення доступу до вищої освіти і підвищення академічної мобільності студентів і їх мобільності на ринку праці;

- створення систем навчання на протязі всього життя і багатовимірні задачі зближення освітянських програм і систем в контексті програм TEMPUS/TACIS.

Болонський процес пройшов наступні етапи:

· І етап - Болонська декларація 18 -19 червня 1999 року (Болонья, Італія). Спільна заява європейських Міністрів. Конференція європейських вищих навчальних закладів і освітніх організацій, 29 – З0 березня 2001 р., м. Саламанка.

· ІІ етап - Празьке комюніке - 18-19 травня 2001 року.

· ІІІ етап - Берлінський саміт - 18-20 вересня 2003р. (м. Берлін, Німеччина).

· ІV етап - Берген – 19-20 травня 2005 року (Норвегія).

Перший етап Болонська конференція, спільна заява європейських Міністрів освіти, була підписана 18 - 19 червня 1999 р. в м. Болоньї і сприяла створенню простору європейської вищої освіти. Болонський процес на рівні держав було започатковано підписанням 30 міністрами освіти від імені своїх урядів документа, який назвали ”Болонська декларація". Цим актом країни - учасниці узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти і домовилися про створення єдиного Європейського освітнього та наукового простору до 2010 року.

У межах цього простору мають діяти:

• єдині вимоги до визнання дипломів про освіту;

• працевлаштування та мобільність громадян, що істотно підвищив би конкурентоспроможність європейського ринку праці й освітніх послуг;

• прийняття загальної системи порівнянних учених ступенів, зокрема через затвердження Додатка до диплома;

• запровадження в усіх країнах двох циклів навчання за формулою 3+2, при цьому перший, бакалаврський цикл має тривати не менше трьох років, а другий, магістерський - не менше двох років, і вони мають сприйматися на європейському ринку праці як освітні і кваліфікаційні рівні (в деяких країнах 1-1,5 роки);

• створення систем кредитів відповідно до європейської системи трансферу оцінок;

• сприяння європейській співпраці щодо забезпечення якості освіти; розробка критеріїв і методів оцінки якості;

• усунення перешкод на шляху мобільності студентів і викладачів у межах визначеного простору.

Слід відмітити, що Болонський процес мав свою передісторію, що полягає в розробленні та підписанні представниками країн Європи 10 Ліссабонської конвенції (1997р.) про визнання кваліфікацій для системи вищої освіти європейського регіону та Сорбонської декларації (Париж, Сорбонна, 1998р.) щодо узгодження системи вищої освіти в Європі.

Другий етап 19 травня 2001 р. було підписано Празьке комюніке представниками 33 країн Європи:

- країни знову підтвердили свою позицію щодо цілей, визначених Болонською декларацією;

- учасники високо оцінили активну участь у процесі Європейської асоціації університетів та національних студентських спілок Європи;

- на самміті було виявлено важливі елементи Європейського простору вищої освіти, а саме:

• постійне навчання протягом усього життя;

• мотивоване залучення студентів до навчання;

• сприяння підвищенню привабливості та конкурентоспроможності Європейського простору вищої освіти для інших регіонів світу.

Третій етап Болонського процесу відбувся в Берліні 18-19 вересня 2003 року, де було підписано відповідне комюніке. Принципово нове рішення Берлінського самміту:

· поширення загальноєвропейських вимог і стандартів уже й на докторські ступені. Установлено, що в країнах учасницях Болонського процесу має бути один докторський ступень - „доктор філософії" у відповідних сферах знань (природничі науки, соціогуманітарні, економічні та ін.);

· акцентовано увагу на потребі сприяти Європейському простору вищої освіти;

· розроблено додаткові модулі, курси та навчальні плани з Європейським змістом, відповідною орієнтацією й організацією;

· наголошено на важливій ролі, яку мають відігравати вищі навчальні заклади, щоб зробити реальністю навчання протягом усього життя;

· зазначено, що Європейський простір вищої освіти та Європейський простір дослідницької діяльності роботи - дві взаємопов'язані частини спільності знань.

Четвертий етап Болонського процесу заплановано провести 19-20 травня 2005 року в Бергені (Норвегія), де Україна приєднається до цього процесу. Важливе значення відіграє Лісабонська конвенція (1997 р.) про визнання кваліфікацій, що стосуються вищої освіти в європейському регіоні, яку розроблено і прийнято під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО. Головну ідею, зафіксовану в Ліссабонській конвенції, можна висловити таким чином: «Велике розмаїття систем освіти в європейському регіоні відображає його культурну, соціальну, політичну, філософську, релігійну й економічну різноманітність, яка становить виняткове надбання, що потребує врахування цього, щоб полегшити доступ жителям кожної держави й викладачам навчальних закладав до освітніх ресурсів інших держав».

Лісабонська декларація містить наступні угоди:

· визначення основних термінів вищої освіти;

· компетенцію державних органів; визначення періодів навчання;

· визнання кваліфікацій вищої освіти;

· основні принципи оцінки кваліфікації; визначення кваліфікацій, що дають доступ до вищої освіти;

· визначення кваліфікацій біженців;

· оцінка вищих навчальних закладів і програм; механізми здійснення.

Зазначимо, що не всі країни, які приєдналися до Болонського процесу, підписали Лісабонську конвенцію. Сорбонська декларація була підписана 25 травня 1998 року міністрами із Франції, Італії, Великобританії та Північної Ірландії, Німеччини. Головні положення цієї декларації: формування відкритого Європейського простору у сфері вищої освіти, міжнародне визнання та міжнародний потенціал систем вищої освіти, пов'язаний з прозорістю і легкістю для розуміння дипломів, ступенів і кваліфікацій; орієнтація переважно на двоступеневу структуру вищої освіти (бакалавр-магістр) як умова підвищення конкурентоспроможності європейської освіти і визнання; використання системи критеріїв (ECTS); міжнародне визнання першого ступеня вищої освіти (бакалавр); надання випускникам першого ступеня права вибору подальшого навчання, щоб отримати диплом магістра (короткий шлях) або доктора (довгий шлях) у послідовному режимі; підготовленість магістрів і докторів до науково-дослідницької діяльності; пошук шляхів ратифікації набутих знань і оптимальних можливостей для визнання дипломів і вчених ступенів; стимулювання процесу вироблення єдиних рекомендацій для досягнення зовнішніх визнань дипломів і кваліфікацій та працевлаштування випускників; формування Європейського простору вищої освіти; зближення дипломів і циклів (ступенів, етапів, рівнів) навчання; консолідація позиції, яку займала Європа в світі щодо постійного удосконалення і оновлення освіти, доступної всім громадянам ЄС.

3.2 Велика хартія університетів (Magna Charta Universitatum) (1988)

Велика хартія університетів (Magna Charta Universitatum) - це результат пропозиції, з якою в 1986 році Болонський університет звернувся до провідних університетів Європи. Ідею складання та підписання такого документа підтримала наукова, освітянська та політична еліта Європи. На зустрічі в Болоньї (червень 1987 року) делегати з 80 європейських університетів обрали раду з восьми членів - керівників провідних європейських університетів та представників Ради Європи - для розробки проекту Хартії, який було складено в Барселоні у січні 1988 року. У вересні 2001 року було створено Наглядову раду (Observatory) Великої хартії університетів. 18 вересня 1988 року під час урочистостей, присвячених 900-річчю Болонського університету - альма-матер європейської вищої освіти, ректори 12 430 університетів в урочистій обстановці у присутності багатьох представників громадськості, урядовців та духовенства підписали Велику хартію. Цей документ окреслює фундаментальні принципи, якими мають керуватись університети, щоб забезпечити розвиток освіти та інноваційний рух у світі, який швидко змінюється. Метою хартії стало відзначення найважливіших цінностей університетських традицій і сприяння тісним зв'язкам між університетами Європи. Magna Charta Universitatum Болонья, 18 вересня 1988 року

Дата добавления: 2014-01-07