Тема 5. Лекція: Соціалізація та професійна адаптація молодого фахівця у процесі трудової діяльності

ВОПРОС.

Налоговым периодом по единому налогу признается квартал.

Уплата ЕНВД производится по итогам налогового периода не позднее 25-го числа первого месяца следующего налогового периода.

Сумма единого налога, исчисленная за налоговый период, уменьшается налогоплательщиками на сумму страховых взносов во внебюджетные фонды, уплаченных (в пределах исчисленных сумм) за этот же период времени при выплате налогоплательщиками вознаграждений работникам, занятым в тех сферах деятельности налогоплательщика, по которым уплачивается единый налог, а также на сумму страховых взносов в виде фиксированных платежей, уплаченных индивидуальными предпринимателями за свое страхование, и на сумму выплаченных работникам пособий по временной нетрудоспособности. При этом сумма единого налога не может быть уменьшена более чем на 50 процентов. Индивидуальные предприниматели, не производящие выплаты физическим лицам уменьшают сумму налога на уплаченные страховые взносы в ПФ РФ и ФФОМС в фиксированном размере.

Налоговые декларации представляются в налоговые органы не позднее 20-го числа первого месяца следующего налогового периода.

При осуществлении нескольких видов предпринимательской деятельности, подлежащих налогообложению ЕНВД, учет показателей, необходимых для исчисления налога, ведется раздельно по каждому виду деятельности.

Налогоплательщики, осуществляющие наряду с предпринимательской деятельностью, подлежащей налогообложению ЕНВД, иные виды предпринимательской деятельности, обязаны вести раздельный учет имущества, обязательств и хозяйственных операций в отношении предпринимательской деятельности, подлежащей налогообложению ЕНВД, и предпринимательской деятельности, в отношении которой налогоплательщики уплачивают налоги в соответствии с иным режимом налогообложения. При этом учет имущества, обязательств и хозяйственных операций в отношении видов предпринимательской деятельности, подлежащих налогообложению единым налогом, осуществляется налогоплательщиками в общеустановленном порядке.

В перспективе планируется отмена ЕНВД (с 2018 г.).

1. Теоретичні основи соціалізаційних процесів в умовах трудової діяльності.

По закінченні загальноосвітнього навчального закладу в житті молодої людини розпочинається надзвичайно відповідальна пора, від якої значною мірою залежить уся сюжетна лінія життя. Тому процес подальшої її соціалізації повинен спрямовуватися на вироблення готовності до самовизначення як у зовнішньому, так і у внутрішньому житті згідно з особливостями розвитку особистості у періоди юнацького віку, молодості та переходу до розквіту.

Як уже згадувалося, відповідно до класифікації вітчизняних психологів В.Ф.Моргуна та Н.Ю.Ткачової у юнацькому віці (18-23 роки) соціальну ситуацію розвитку можна визначити як поріг дорослого життя. Цей період у другій своїй половині відзначається тим, що провідною діяльністю стає конкретне професійне самовизначення-вибір спеціальності, професійна підготовка у навчальному закладі, вибір місця роботи і трудова діяльність. Молодість (24-30 років) - початковий період зрілості, який відзначається пошуками себе, виробленням індивідуальності, розв'язанням завдань соціалізації в обраній професії, набуттям майстерності. Однак у цей час можлива і свідома зміна професії, якщо попередній вибір не виправдав себе. У період переходу до розквіту (близько 30 років), на думку деяких психологів, можлива криза в житті людини, перебудова всієї особистості. Життя перестає здаватися зрозумілим, оскільки перехід до періоду розквіту, "золотого віку" людини вимагає глибокого аналізу його та самоаналізу власної особистості. На жаль, не всі молоді люди у цей час готові до цього. Цим, певним чином, пояснюється те, що згідно з дослідженнями Н.В.Кузьміної доведено: професіоналами високого класу стають приблизно 5% тих, хто зайнятий у тому чи іншому виді професійної діяльності. У решти через незначні успіхи знижується самореалізація в професійних і життєвих досягненнях, що певним чином впливає не лише на самооцінку особистості, а й на її духовне та фізичне здоров'я.

Практика доводить, що чим вищим є рівень професіоналізму, тим більше в ньому індивідуального та особистісного, що найповнішим чином проявляється в період розквіту людини - акме.

Отже, проблеми соціалізації під час підготовки та становлення фахівця повинні розв'язуватися таким чином, щоб найповніше сприяти швидкому входженню молодої людини в період її творчого саморозквіту (акме) і максимально подовженому "цвітінню".

Відомо, що цікаві ідеї про "розквіт" особистості висловлювалися багатьма філософами давнини. Так, наприклад, базове акмеологічне поняття про самореалізацію творчого потенціалу особистості тісно пов'язане з поняттями "саморуху", введене ще Платоном. Акмеологічні підходи до оволодіння творчою майстерністю яскраво описав Леонардо да Вінчі у своєму відомому трактаті "Навчання живописця". Філософські ідеї акме-ологічного змісту про самовдосконалення людини та її творчий саморозвиток знаходимо у працях М.О.Бердяєва, О.Ф.Лосєва, А.Маслоу, К.К.Платонова, С.Л.Рубінштейна, Г.С.Сковороди, В.С.Соловйова, Л.В.Сохань, В.О.Сухомлинського, Ж.-Ж.Руссо, П.Флоренського та інших мислителів.

Таким чином, на сьогодні існує міцна база для створення низки концепцій самовизначення людини в плані її творчого саморозвитку та професіоналізму. Акмеологія як наука про закономірності розвитку професіоналізму завдяки російським ученим А.О.Деркачу та Н.В.Кузьміній набула незалежного наукового статусу. У вищих навчальних закладах Російської Федерації організувалися кафедри акмеології. Останнім часом опублікували свої монографічні розвідки проблем акме О.С.Анісімов, Є.М.Богданов, В.М.Зазикін, Л.Г.Лаптєв, А.О.Реан, С.Ю.Степанов та інші.

Певний свій розвиток отримує ця проблема і в царині сучасної психологічної науки. Цікавість викликають, насамперед, ті дослідження, які виконані в рамках гуманістичної психології і опираються на філософію екзистенціалізму, оскільки вони створюють найкращі можливості для розгляду акмеологічних проблем людини не лише в перспективі її розвитку як усереднено детермінованої складно організованої системи, а й як унікально-нестабільної, особливо на перехідних етапах життя. Одним із таких досліджень, наприклад, є розгляд проблеми і психотехніки самовизначення особистості Т.М.Буякасом (Буякас Т.М. Проблема и психотехника самоопределения личности // Вопросы психологии. - 2002. - № 2. - С. 28-39). Використовуючи як психотехнічний інструментарій загальнокультурні символи та запозичені з досвіду "Центру ініціальної терапії К. гр. Дюркхайма" (Німеччина) психотехнічні методи роботи з ними, вчений аналізує основи, які дозволяють людині стати на шлях самовизначення. Причому таке творче самостановлення розглянуто в рамках "можливої" людини, а не тієї, яка уже емпірично є. За таких умов проблема самостояння особистості виступає як проблема свободи, зокрема від самого себе. Це певним чином може допомогти нам розглянути особливості відповідної соціально-педагогічної роботи з клієнтом, орієнтуючись на нього як на унікальну нестабільну систему.

Відомо, що вихід на самого себе "справжнього" вимагає, насамперед, розуміння своєї самості (SELF). Таке розуміння - безперервний процес, який триває все життя. Наприклад, К.Г.Юнг черговий раз наважився на досвід розуміння себе із самого початку у 84 роки. І це не дивно, оскільки для людини, яка посилено розвивається в рамках акме (а такий період у Юнга тривав до останніх днів його життя), точки стабільності безперервно змінюються, утворюючи відомий у філософії нестабільності дивний аттрактор. Така зміна пояснюється безперервним саморозвитком творчої особистості в період акме. Вимоги часу та розвиток науки постійно ставлять перед такою людиною нові проблеми.

Однак для того щоб пройнятися розумінням цього, молодій людині насамперед, необхідно вирішити проблему особистісного самовизначення, що безпосередньо пов'язано з питанням професійного вибору. На думку американського психолога Д.Сьюпера, важливим детермінантом професійного шляху є уява людини про саму себе. Людина, як вважає Д.Сьюпер, постійно шукає професію, в якій би вона зберігала відповідність своїй уяві про себе, а "входячи в професію", отримувала б можливість постійно шукати здійснення такої відповідності. Зважаючи на це, перевага професіонала, очевидно, в тому і полягає, що у всьому, що він виробляє (об'єкти, думки чи вчинки), він відповідає собі й водночас пізнає самого себе. Красиво і точно сформулював цю думку О.Уайльд: "Всякий портрет, написаний із любов'ю, - це, власне, портрет самого художника, а не того, хто йому позував. Не його, а самого себе розкриває на полотні художник. І я боюся, що портрет розкриє таємницю моєї душі. Тому і не хочу його виставляти" (Уайльд О. Портрет Дориана Грея. - М.: Правда, 1987. - С. 11).

Таким чином, проблема самовизначення особистості має яскравий екзистенційний відтінок. Воно "йде" правильним шляхом в тому випадку, коли верифікаційною опорою людини стає вона сама у всьому багатстві власних унікальних "потенціалів". У неї з'являється можливість стати творцем власної архітектоніки життя, незважаючи на всі його пастки, невдачі й випадковості. Стосовно цього Т.М.Буякас вважає, що практичним виходом особистісного самовизначення є придбання людиною відчуття контактної межі між собою і навколишнім світом; стан рівноваги і внутрішньої стійкості; зняття внутрішньої напруги і зайвої тривожності. "У такої людини, - пише він,-загострюється відчуття краси навколишнього світу, підвищується увага і любов до людей. Загалом, людина пробуджується до життя і розкриває свій творчий потенціал. Про таку людину, безумовно, можна сказати, що вона є творцем власного життя, що вона вільна" (Буякас Т.М. Проблема и психотехника самоопределения личности // Вопросы психологии. - 2002. - № 2. - С. 29).

Однак деякі з щойно наведених положень потребують свого уточнення, якщо розглянути їх у світлі синергетичних підходів. Стан "рівноваги і внутрішньої стійкості" для творчої людини тимчасовий стан, який постійно переходитиме у свою протилежність, тому що тільки далекі від рівноваги системи здатні до саморозвитку. Стійкість філософія нестабільності оголошує "глухим кутом еволюції", оскільки будь-який розвиток спрямовує, навпаки, через нестійкість, біфуркації і випадковість. Людина "пробуджується до життя і розкриває свій творчий потенціал" найповнішим чином, стоячи на "свіжому вітрі біфуркацій" і таємниця прискорювача її творчого саморозвитку полягає у так званому нелінійному позитивному зворотному зв'язку, тобто в готовності до зустрічі з такими складними проблемами, які для свого розв'язання потребують граничної напруги всього духовно-творчого потенціалу особистості.

Таким чином, "стан рівноваги і внутрішньої стійкості" - це далеко не стан "на все життя", це стан до того часу, доки спрацьовує механізм притягання того аттрактора, який до певної пори діє у межах загального так званого дивного аттрактора. Наближення до чергової точки нестабільності знову ж таки повертає "внутрішню напругу" і "надлишкову тривожність".

Про них образно і точно розповів у свій час славетний полярний дослідник Роберт Пірі: "Велика і незвичайно приваблива сила Півночі!- писав він. - Не раз я, повертаючись із її безмежної замерзлої пустелі пожмаканий, замучений і розчарований, інколи покалічений, говорив собі, що це - моя остання подорож туди; я жадав людського товариства, комфорту цивілізації, спокою і домашнього затишку. Але траплялося так, що не проходило і року, як мною знову оволодівало добре знайоме мені відчуття неспокою. Я починав сумувати за великою білою пустелею, за поєдинком із льодами і штормами, за довгою-довгою полярною ніччю і довгим полярним днем".

На перший погляд, розглянуті два підходи начебто суперечать один одному, але насправді вони взаємодоповнюють один одного, висвітлюючи два боки однієї і тієї ж сутності. Поняття "внутрішньої стійкості" або "внутрішньої основи в самому собі" Т.М.Буякаса, відзначаючись, на перший погляд, частковістю, можуть мати під собою і певну універсальну основу, яку ми схильні розглядати як екопсихологічну систему особистості - своєрідний внутрішній психологічний "дім" з властивими йому фундаментальними основоположеннями, які, з одного боку, враховують "зоряне небо і моральний закон у мені" І.Канта, а з іншого, - філософське розуміння життя як мінливої ріки з її унікальними, неповторно імпресуючими особливостями. В обох випадках людина, залишаючись творцем власного життя, стає вільною навіть від самої себе, оскільки для того, щоб самовизначитися в самій собі і у світі, зробити себе, як писав О.І.Герцен, вмістилищем істини, треба забути себе, відректися від себе, аби не обмежувати її собою. Лише така найвища свобода від самого себе емпіричного здатна подарувати верифікаційну опору в якості себе потенційного, і, врешті-решт, примусить змиритися, за образним висловом російського мислителя, з тим, що "хронічного" щастя так само немає, як і немає льоду, який би не танув.

Шлях особистісного самовизначення, стверджує Т.М.Буякас, протилежний шляху "відходу в невроз". Справді, наголошує вчений, якщо на людину сильно тисне суспільство, якщо вона дозволяє іншим формувати себе, то таку людину слід назвати невротиком, який переживає досвід самого себе настільки неповно і нечітко, що, не довіряючи самому собі, не в змозі зробити самостійний вибір. Як говорив Ф.Перлз, така людина ставить суспільство вище за самого себе. Невротик, будучи прив'язаним до минулого з його застарілими способами дії, не здатний жити в сьогоденні. Невротика Т.М.Буякас називає вкрай невільною людиною.

Чи не труднощами в самовизначенні пояснюються чимало негараздів у різних сферах суспільного життя? Наприклад, чарівне для багатьох молодих людей слово "бізнес" покликало у свою сферу сотні тисяч бажаючих "бізнесового щастя" у той час, коли спостереження свідчать, що лише сім чоловік із ста здатні до цієї діяльності. Тому й не дивно, що вже перші невдачі стають для багатьох трагедією.

Виявляючи основи, які дозволяють людині стати на шлях самовизначення і, розглядаючи умови їх породження, Т.М.Буякас звернув увагу на наступне:

o кожна людина володіє всім необхідним для самотворення себе за умови підходу до свого життя в перспективі його розвитку, а не пошуків історичних коренів своїх дій у своєму минулому, оскільки "капкан причинності" залишається, за висловом Ф.Перлза, лише "козлом відпущення";

o важливим є пошук умов можливості руху людини вперед із постійним відторгненням власної вихідної точки, таких умов, у яких людина змогла б "не співпадати з самою собою", а жити тим, що вона "ще не сказала свого останнього слова";

o принципово важливим для самовизначення є твердження І.Канта стосовно того, що людина може вискакувати із горизонталі звичайного емпіричного ряду, із визначення себе - своїх дій, реакцій, взаємодій - попередньою причиною, і може сама ставати джерелом свого вчинку, інакше кажучи, може виходити із заплутаного зчеплення причин та наслідків і ставати суб'єктом своїх дій;

o цінною є відповідь І.Канта на питання про умови, які б забезпечили людині можливість виходу із "в'язниці" причин і наслідків; відповідно до неї такі умови забезпечує принесення в емпіричний ряд чогось додаткового і більшого, ніж його зміст; можливість обмірковувати щось всередині "більшого" дає людині свободу для нової, особистісної позиції і дозволяє побачити ту ж саму емпіричну дійсність так, як вона ніколи не побачилася б;

o доцільним є продовження думки І.Канта М.К.Мамардашвілі, який вважає, що такою ж умовою виходу із "в'язниці" може стати вироблене уміння бачити структуру за тими фактами, які відбуваються в нашому житті, оскільки таке бачення є мисленням, що лише одне здатне щось змінювати в нас;

o відповіддю на питання як "горизонт чогось додаткового і більшого" або "структура" дають можливість по-новому побачити світ, радісно відчуваючи приплив нових думок, почуттів, переживань, є приклад, наведений М.К.Мамардашвілі: "Скажімо, яблука Сезанна-адже зрозуміло, якщо задуматися, що живопис Сезанна зовсім не зображує яблука. Якщо ми бачимо те, що намальовано у Сезанна, це означає, що ми бачимо те, чого не бачимо нашими очима. Там не яблука зображені, там побудована конструкція, посередництвом якої ми бачимо щось таке, чого ми не бачимо зовсім, дивлячись на яблука, які висять на деревах. Значить, коли я говорю "текст"... я маю на увазі не зображувальну сторону тексту, а якусь іншу... Текст є дещо, посередництвом чого ми читаємо щось інше. Текст є дещо, посередництвом чого ми читаємо подію. "Яблука" Сезанна є яблука, посередництвом яких ми бачимо щось таке, чого б ми не побачили без цієї конструкції" (Мамардашвили М.К. Эстетика мьшгления. - М., 2000. - С. 28);

o згідно з концепцією М.К.Мамардашвілі, зважаючи на наведений приклад, для того, щоб з'явився світ нових думок і почуттів, потрібно побудувати певну конструкцію, або "організований текст свідомості", що покликані стати для людини органом розуміння або "органом життя", які дозволять їй відчути і пережити те, що без них не буде пережито, оскільки не буде зрозуміло;

o головною умовою "здійснити" себе, по-новому побачити світ і себе в ньому, "розплутати" свій досвід, з'єднати або вперше отримати усвідомлений і зв'язний вигляд тих подій життя, які бачимо "розсіяними" і "розсипаними", зрештою зрозуміти, що насправді відбувається, є за "горизонт більшого" ("структура", "жива форма", "повний текст", "текст свідомості");

o "повний текст" переводить особистість на другий рівень-рівень чогось більшого, ніж наявна ситуація- рівень смислів, які завжди лежать над площиною причинно-наслідкових зв'язків і завжди мають "горизонт більшого, тому що ніякий смисл не зводиться до його складників";

o смисл - "форма повноти" або "форма цілого", сполучення з якою наявної ситуації надає їй завершеності й можливості бути розгорнутою до повноти своєї сутності; без з'єднання ситуацій життя із смислами людині суджено рухатися по горизонталі - в рамках цілей, мотивів, потреб і залишатися в наявній ситуації заручником руху по замкнутому колу; у протилежному випадку в людини з'являється шанс, вирвавшись із в'язниці причин і наслідків, вийти в інший вимір - вертикальний - вимір повних та завершених образів і ситуацій, які доповнюють неповноту і незавершеність емпіричних подій;

o для того щоб "врятувати" себе від емпіричної залежності, дожити до зустрічі зі смислом власного життя, доповнити його емпіричні дані, людині необхідно використати "повний текст"; ілюстрацією цієї думки можуть слугувати слова із Євангелія: "Спочатку було Слово, і Слово було Бог";

o уміння використовувати "повний текст", звільняючись від емпіричної залежності, породжує якість життя, яку Р.Декарт назвав "теорією безперервного народження", оскільки ніщо не виводиться, все заново і все конкретно: тепер і зараз ми повинні відтворити і світ, і себе в ньому; з'єднуючи себе з повнотою, даємо свою власну відповідь на ситуацію із точки тут-і-тепер; у будь-який момент, коли ми діємо, може народжуватися щось принципово нове; через свою дію і свою живу відповідь людина вивільняє можливість народження чогось більшого в собі- того, що не змогло б народитися з її минулого стану;

o дія людини всередині певної цілісності є виявом граничної реальності її життя - невидимого, прихованого, але єдино реального плану його;

o тільки у співвідношенні себе з вищими, вічними, граничними смислами, з цим найповнішим потоком життя, кожний із нас з'являється в точці зустрічі з самим собою - в "істині" свого існування тут-і-тепер, а не стає пасивним учасником причинно-наслідкової низки основ і не відтворює свої звичайні життєві сценарії;

o дію всередині певної цілісності можна розглядати як феномен свободи, яка починає відкриватися в точці власної особистісної дії, в якій зникають "для чого" і "чому" емпіричного ряду, поступаючись місцем вимоги і впливу "горизонту більшого";

o "більшим" або "повнотою" для особистості стає її ціннісно-смислова сфера, що починає звучати для людини, як голос її внутрішньої необхідності, котра більше відома як феномен совісті, що сама себе зумовлює, оскільки є не "чому", а "по совісті";

o свобода у згаданому розумінні, відповідно до А.А.Пузирея, здатна виступати "феноменом повного внутрішнього самовизначення".

2. Поняття та зміст професійної адаптації індивіда в процесі продуктивної праці.

Різні аспекти адаптації людини як суб'єкта до умов його професійної діяльності традиційно розглядаються в різних психологічних дисциплінах (психології праці, психології особистості, соціальної, психології розвитку та акмеології, диференціальної психології, диференціальної психофізіології, соціології та ін), що призводить до неминучої втрати для наукового вивчення деяких з системних властивостей цілісного феномена.

Індивідуальність людини багато в чому зумовлює своєрідність оптимальних для нього способів адаптації, адекватність типових режимів роботи, навчання та ін Однак ці питання поки що ігноруються нової інтегральної дисципліною - організаційної психологією, що вивчає сукупність процесів "організаційної поведінки" людини. Недооцінюються вони і в інших психологічних дисциплінах. Є аксіомою визнання одночасного існування в організації різних її підструктур (формальної, неформальної, внеформальной), взаємодії компонентів яких далеко не завжди синергічно. Також визнається існування низки соціально-психологічних феноменів (групових норм, корпоративної культури та ін), що перешкоджають ефективній діяльності окремих суб'єктів, повноцінної самореалізації людини як особистості та індивідуальності. Очевидно, що завжди є шляхи, засоби, форми більш оптимальної інтеграції основних складових життєдіяльності організації та активності людини, ніж стихійно складаються.

Системне вивчення різних рівнів адаптації людини ("суб'єкт-об'єкт", "суб'єкт-суб'єкт", "суб'єкт-група", "суб'єкт-організація", "суб'єкт-соціум") передбачає виділення відповідних "одиниць аналізу". Вони повинні бути адекватні різним "масштабами" адаптації - різним психологічним механізмам узгодження індивідуальності людини та зовнішніх умов його життєдіяльності. Процес адаптації людини до середовища не може бути одноактним з огляду на безліч обставин (зміни з віком біології людини, його особистісного і професійного розвитку, зміни збігом часу вимог робочого місця, технології роботи, складу соціальних груп, стадій розвитку організації та інші). Таким чином, актуальними є і питання фазовості - періодів більш і менш адекватного узгодження індивідуальності людини і умов середовища його життєдіяльності.

Існують вагомі підстави припускати, що адаптація людини до організації (до трудової діяльності на конкретному робочому місці у конкретному колективі) має багаторівневу структуру, відповідно до якої кожен новий рівень зміщує "центр" регуляторних механізмів від окремого суб'єкта в простір його міжособистісних взаємодій, актуалізуючи безліч нових феноменів. Отже, все більшу роль в ефективності адаптації людини до діяльності в специфічних умовах набувають ресурси, потенціал інших людей, характер їх взаємодії, особливості простору діяльності, що породжуються самим процесом взаємодій суб'єктів.

Досягнення вищих професійних результатів шляхом об'єднання суб'єктами своїх цілей визначається різними психологічними механізмами і широким спектром факторів - від особливостей узгодження психофізіології партнерів до узгодження їх соціальних стереотипів. Успішність адаптації людини як суб'єкта праці до діяльності в конкретній організаційній структурі на різних її рівнях пов'язана з адекватністю його рефлексії різних "логік", закономірностей, факторів взаємодії різних систем ("суб'єкт-об'єкт", "суб'єкт-суб'єкт" та ін) і відповідної їм активності людини як індивіда, як суб'єкту, як особистості, як індивідуальності.

Адаптацію можна розглядати як динамічний процес постійного придбання і втрати ресурсів взаємодіючих суб'єктів. У масштабі життєдіяльності окремої людини мають місце як процес придбання (професіоналізм, майстерність, мудрість, самоактуалізація, самоефективність), так і паралельний процес втрати його ресурсів (професійна деформація особистості, фізичні і психічні захворювання). У масштабі підрозділи і організації - це велика або менша ефективність реалізації ними зовнішніх, соціально заданих функцій із творення суспільно значущих результатів. Ефективне використання активності окремих суб'єктів у масштабі організації передбачає виявлення всієї системи адаптаційних і регуляторних механізмів, що розглядаються як динамічний процесі постійного породження і руйнування ресурсів взаємодіючих суб'єктів.

Окремий важливий аспект проблеми - "одиниці" аналізу. Воно актуальне для багатьох, суміжних з психологією дисциплін. Наприклад, в біології одні дослідники елементарним носієм, першим субстратом живого вважають протоплазму. Інші вчені одиницею основних якостей життя називають клітку. Треті - самостійну роль життя приписують нуклеїнових кислот. Зрозуміло, що в якості основної "одиниці" виступає організм як цілісна система. Багато вчених, починаючи з Ч. Дарвіна, основною одиницею еволюції, динаміки живого визнають вигляд. З одного боку, у відносинах різних виділяються "одиниць" життя очевидно проглядається ступінчаста структура, ієрархія, з іншого - відносини різних "одиниць" нерідко складні і суперечливі Не менш актуальна проблема "одиниць" аналізу і в іншій суміжній дисципліни - соціології.

На етапі становлення вітчизняної психології проблема "одиниць" мала вирішальне методологічне значення В даний час проблема вибору масштабу, адекватного виміру психологічних феноменів розглядається провідними вченими і в плані методичному Іншими словами, визнається, що вибір адекватних "одиниць аналізу" багато в чому визначається цілями і предметом дослідження. Ймовірно, можуть бути пов'язані між собою "одиниці" і особливості об'єктивного і суб'єктивного структурування суб'єктом простору діяльності

В цілому стан питання системних механізмів адаптації можна звести до наступних положень.

1. Адаптація є постійний процес активного узгодження людиною своїх індивідуальних особливостей (індивідуальна, особистісних) з умовами зовнішнього середовища (вимогами робочого місця, особливостями партнерів, соціальних груп, організаційної культури тощо), що забезпечують успішність його професійної діяльності і повноцінну особистісну самореалізацію в усіх сферах життєдіяльності.

2. Адаптація людини до праці є сукупність психологічних механізмів, що виявляється в успішності його професійної діяльності, задоволеності своєю працею, оптимальної психічної і фізіологічної "ціні", витраченої на досягнення результату. Вони повинні бути узгоджені з нормативами діяльності, груповими нормами, вимогами організаційної культури, взаємодій з партнерами, що проявляються як оптимальна професійна кар'єра. У цілому кар'єра повинна відображати якість узгодження "зовнішніх" і "внутрішніх" умов життя суб'єкта, успішність його повноцінної самореалізації в різних сферах життєдіяльності.

3. Адаптація являє собою фазовий процес періодичних змін її форм, обумовлених динамікою сукупності біологічних, особистісних, професійних особливостей людини як суб'єкта діяльності. Ці фази виявляються в періодичних змінах структури ПВК, в періодизації професійної кар'єри (службові переміщення, кризи і ін), в періодах більшої і меншої ефективності його як суб'єкта праці, в періодах більшого чи меншого соціального благополуччя, в загальній динаміці життєвих криз і можливостей максимальної самореалізації - в стадіях підйому ("акме"), досягнення і збереження стабільності ("плато") та інерції (спаду).

Отже, можна виділити, як мінімум, п'ять якісно відрізняються один від одного рівнів у відносинах людини як суб'єкта діяльності та організації (в системі "людина - організація") і більш-менш адекватних їм "одиниць" аналізу.

1. "Людина-професія" (робоче місце, трудовий пост, підрозділ) - "професійно важливі якості" (ПВК), "трудові функції", "індивідуальний стиль діяльності".

2. "Людина-людина" (як суб'єкти спільної діяльності) - "професійно важливі якості", "трудові функції", "соціальні ролі", "стилі професійної діяльності".

3. "Людина - соціальна група" (професійні та міжособистісні взаємини в трудовому колективі) - "ПВК", "трудові функції", "соціальні ролі", "стилі професійної діяльності".

4. "Людина-організація" (всі вищезгадані процеси в додатковому контексті корпоративної культури) - "трудові функції", "соціальні ролі", "стилі професійної діяльності".

5. "Людина-соціум" (як сукупність політичних, соціально-економічних умов історичної епохи) - "соціальні ролі", "стилі життя".

Чи не всі сторони відносин людей у системі "людина-організація", що входять до компетенції психології праці та інших дисциплін, є різними за своїм походженням, змістом і психологічним механізмам управління поведінкою і діяльністю людей. Вони шикуються в певну ієрархію, можуть компенсуватися і заміна на інші. Наприклад, недоліки ПВК окремого суб'єкта легко компенсуються перерозподілом трудових функцій у групі. У групі - суб'єктивне сприйняття ПВК партнерів може бути більш впливовим їх об'єктивної виразності. Феномен "індивідуальний стиль діяльності" та його первинні детермінанти у спільній праці "знімаються" закономірностями "стилів професійної діяльності". У феномені стилю (діяльності, керівництва, спілкування) особливо яскраво проявляється можлива варіативність взаємодії людей в залежності від їх індивідуальності навіть у нормативно заданому діапазоні змісту їхньої праці, від структурованості виробничих завдань і соціальних норм

2. Професійна придатність та шляхи адаптації людини до вимог професії

Залучення психології праці до вирішення практичних завдань викликано, зокрема, тим, що різні люди з різним ступенем успішності опановують професією, з різною успішністю справляються зі своїми професійними завданнями. Розвиток профессиография сприяло кращому розумінню об'єктивних і суб'єктивних причин цих явищ.

Аналіз змісту професійної діяльності та "симетричних" їй професійно важливих якостей суб'єкта і прийняття рішення про доцільність його використання на даному робочому місці аж ніяк не є дискримінацією людини. Як зазначав К. М. Гуревич, "кожна людина здатна опанувати будь-якою професією. Вся справа в тому, скільки на це буде потрібно сил і часу" Таким чином, питання оволодіння професією має свою абсолютну (матеріально-фінансову) і відносну (особистісно-смислову) ціну. Як довго буде тривати професійне навчання, поки у суб'єкта не сформуються необхідні якості для успішного, високоефективного і надійного (безаварійного) виконання вимог трудової діяльності? Час перебування людини в стадії учнівства має об'єктивну вартість - матеріальну (витрати на навчання, амортизація і "простий" устаткування і техніки, їх неповна зайнятість тощо) і суб'єктивну (самооцінка людиною своєї особистісної та професійної спроможності, "ідентичності" тощо).

Очевидно, що в інтересах окремої людини, організації та держави необхідно оптимально розподіляти людей по робочих місцях в просторі професії. Успішне вирішення завдань професійного самовизначення - первісного і в продовження усієї професійної кар'єри дозволяє максимально використовувати природні схильності людей до певного типу професій, їх професійний і особистісний потенціал - у просторі життєдіяльності особистості, а також як "людські ресурси" організації та держави.

У вітчизняній психології "класичної" вважається позиція К. М. Гуревича, що виділив два типи професійної придатності - абсолютну та відносну У професіях першого типу (пов'язаних з високою відповідальністю за прийняті рішення, стресовими ситуаціями і т. п.) успішно проявляють себе лише особи без специфічних психофізіологічних обмежень (до яких належать, наприклад, слабкість та інертність нервових процесів, емоційна нестійкість, слабке розподіл і переключення уваги та ін.) До професій цього типу відносяться діяльність льотчика, оператора АЕС і т. п. У професіях другого типу успіху-можуть домогтися люди з різними природними задатками завдяки ефективному навчанню, адаптації до вимог і умов робочого місця, розвитку і взаємної компенсації психічних функцій.

Основними шляхами адаптації як активного пристосування людини до вимог трудової діяльності фахівці вважають навчання і виховання, звикання, відбір і формування індивідуального стилю діяльності В. А. Бодров в процесі формування професійної придатності виділяє ряд етапів:

♦ трудове виховання і навчання;

♦ професійна орієнтація;

♦ професійний відбір;

♦ професійна підготовка;

♦ професійна адаптація;

♦ професійна діяльність;

♦ професійна атестація;

♦ професійна реабілітація

Професійне навчання і виховання є невід'ємними умовами оволодіння тим чи іншим видом діяльності. Якщо діяльність досить складна, то необхідний особливий етап пристосування суб'єкта до її специфічним вимогам.

Однак не завжди отриманих знань і досвіду достатньо для надійного виконання працівником вимог діяльності в будь-яких умовах, в тому числі складних і екстремальних. У цьому випадку вирішальну роль може грати не досвід, не стаж роботи, а наявність або відсутність певних психологічних якостей. Найчастіше такими виступають емоційна стійкість, обсяг і переклю-чаемость уваги і т. п., тобто якості, що забезпечують стабільність і надійність діяльності суб'єкта при різких змінах факторів зовнішнього і внутрішнього середовища. Професійний відбір претендентів, найбільш придатних для даної роботи, зазвичай використовується там, де є надлишок кандидатів або ж існують високі вимоги до певних психологічних особливостей людини (здатність протистояти дії стресогенних факторів, оперативно приймати відповідальні рішення і т. п.)

У багатьох випадках, коли діяльність досить складна, ефективним шляхом пристосування людини до її вимог може стати формування індивідуального стилю діяльності. Під ним розуміють індивідуально-своєрідну систему психологічних засобів, які використовує людина для найкращого узгодження своєї індивідуальності з об'єктивними вимогами виконуваної роботи Зовні індивідуальний стиль проявляється у своєрідності прийомів і способів роботи, в бажаному темпі і режимі, в особливостях планування і прогнозування розвитку подій, у характері залучення інших осіб та перерозподілу між ними деяких трудових функцій і т. д.

Отже, у вирішенні питання професійної придатності можна виділити:

1) внутрішні умови: індивідуальна і особистісні особливості суб'єкта (задатки, здібності, мотиви, установки; професійна підготовленість та ін);

2) зовнішні умови: професійно-технологічні та соціально-економічні, історичні, національно-культурні, корпоративно-культурні.

Їх взаємодія визначає найбільш оптимальні шляхи професійної адаптації конкретних осіб. Зауважимо, однак, що первісна логіка рішення цього питання формувалася в професіях типу "людина-техніка", де сама система пред'являла до одного з своїх "компонентів" - людині, стабільні і досить жорсткі вимоги (композиція приладового щита, кількість приладів, мінімально необхідний час реагування і т. п.), а адаптація розумілася як пристосування людини до "машині". Йде подальший розвиток технології, засобів і способів гуманізації праці, його змістовного наповнення, адаптації конструкції і дизайну техніки до особливостей людини. Відповідно значно розширилися і будуть розширюватися в подальшому можливості успішного виконання людиною вимог трудової діяльності завдяки компенсації частини його психічних функцій тими чи іншими засобами праці.

3. Кризи професійного становлення

Пережиті суб'єктом складності його професійного становлення узагальнено можна позначити поняттям "професійні деструкції". Серйозним випробуванням для людини є сама необхідність багаторічної праці при досить обмеженому репертуарі трудових функцій, соціальних ролей у первинному колективі, складних переплетеннях формальних і неформальних відносин з колегами і керівниками, нерідко - необхідність "триматися" за дане робоче місце, за членство в певній організації. У сучасній Росії в міру наближення до пенсійного віку людина праці змушений займатися особистісним зростанням, якщо зацікавлений у збереженні свого робочого місця. Ці дві сторони соціальної активності людини далеко не завжди синергічно.

Зрозуміло, що процес професійного становлення - це процес періодичних "підйомів", "плато" і "спусків", зміни стадій професіоналізації та депрофессионализации, зміни структури професійно важливих якостей, мотивації праці, життєвих цінностей людини. Було б наївним вважати, що такий процес здійснюється безболісно, ​​виключно в своєму "позитивному векторі" розвитку, в єдиній для всіх динаміці, і є єдиним для всіх людей як суб'єктів праці. Науковий підхід до проблеми передбачає її розгляд у просторі, системі змінних, що мають як "позитивний", так і "негативний" полюси. Акцентування уваги психологів тільки на одному з них навряд чи можна вважати науковим, професійним підходом до проблеми.

Професійні деструкції - це поступово накопичилися стійкі зміни сформованої структури та змісту діяльності, структури особистості суб'єкта. Вони негативно позначаються на його продуктивності і задоволеності працею, функціональних і міжособистісних взаємодіях з партнерами, а також на розвитку особистості суб'єкта праці. Професійні деструкції пов'язані як із загальними факторами життєдіяльності людини (віковими кризами і пр.), так і зі специфічними детермінантами

Цікаві міркування і типологію життєвих криз пропонує Е. Ф. Зеєр. Він виділив такі типи криз

1) нормативні кризи: кризи психічного розвитку; кризи професійного становлення (вікові кризи);

2) ненормативні (необов'язкові) кризи: критичні (втрата працездатності, розлучення, безробіття, міграція, позбавлення волі);

3) невротичні кризи (перебудова свідомості, інстинкти, ірраціональні тенденції, тобто внутрішні конфлікти - життєві кризи).

Дослідник також виділив основні чинники криз професійного становлення:

♦ наднормативна активність як наслідок незадоволеності своїм становищем, своїм статусом, відносинами в колективі;

♦ соціально-економічні умови життєдіяльності людини (скорочення робочих місць, ліквідація підприємства, переїзд);

♦ вікові психофізіологічні зміни (погіршення здоров'я, зниження працездатності, синдром "емоційного вигорання");

Ф вступ на нову посаду (а також участь у конкурсах на заміщення вакансії, в атестаціях);

♦ повна поглощенность професійною діяльністю. Наприклад, "трудоголіки" характеризуються як фахівці, одержимі роботою як засобом досягнення успіху і визнання; фахівці, які іноді серйозно порушують професійну етику, стають конфліктними; фахівці, які нерідко проявляють жорстокість у взаєминах;

♦ зміни в життєдіяльності (переїзд, перерву в роботі, "службовий роман" та ін.)

Всі кризи часто супроводжуються нечітким усвідомленням недостатнього рівня своєї компетентності та професійної безпорадності

Спираючись на ідеї Л. С. Виготського, Е. Ф '. Зеєр виділив такі фази криз професійного розвитку.

1. Предкрітіческая фаза: проблеми не завжди усвідомлюються, але проявляються в психологічному дискомфорті на роботі, в дратівливості, невдоволенні організацією, оплатою праці, керівником.

2. Критична фаза: усвідомлена незадоволеність працівника призводить до вироблення варіантів зміни ситуації, шляхів розвитку подальшого професійного життя. Але при цьому посилюється психічна напруженість, поглиблюються суперечності, виникають конфлікти: а) мотиваційний, пов'язаний з втратою інтересу до навчання, роботи, втратою перспектив професійного розвитку, дезінтеграцією професійних орієнтації та установок; б) когнітивно-діяльнісний, детермінований незадоволеністю змістом і способами здійснення діяльності; в) поведінковий, обумовлений незадоволеністю міжособистісними відносинами в первинному колективі, соціально-професійним статусом і ін

3. Посткрітіческая фаза: криза дозволяється тим або іншим способом (конструктивно, професійно-нейтрально, деструктивно)

А. К. Маркова виділяє основні тенденції розвитку професійних деструкції

Маркова Аеліта Капітоновна - доктор психологічних наук, професор РАЦС при Президентові РФ, фахівець в області псіхологін професіоналізму.

1) відставання, уповільнення професійного розвитку в порівнянні з віковими та соціальними нормами;

2) несформованість професійної діяльності (працівник як би "застрягає" у своєму розвитку);

3) дезінтеграція професійного розвитку, розпад професійної свідомості і як наслідок - нереалістичні цілі, помилкові смисли праці, професійні конфлікти;

4) низька професійна мобільність, невміння пристосуватися до нових умов праці;

5) неузгодженість окремих ланок професійного розвитку (наприклад, мотивація до професійної праці є, але заважає відсутність цілісного професійної свідомості);

6) погіршення раніше наявних професійних даних, ослаблення професійно важливих якостей;

7) спотворення професійного розвитку, поява негативних якостей, відхилення від соціальних та індивідуальних норм професійного розвитку, що змінюють профіль особистості;

8) поява деформацій особистості (наприклад, емоційного виснаження і вигорання, а також ущербної професійної позиції, особливо в професіях, що приносять владу і популярність);

9) припинення професійного розвитку через професійних захворювань або втрати працездатності.

У цілому професійні деформації (професійно небажані якості) порушують цілісність особистості, знижують її адаптивність, стійкість, негативно позначаються на продуктивності діяльності. Узагальнюючи, можна сформулювати основні концептуальні положення вивчення проблеми

1) професійний розвиток - це паралельно відбуваються процеси придбань і втрат;

2) професійні деструкції в найзагальнішому вигляді - це порушення вже засвоєних способів діяльності; зміни, пов'язані з переходом до подальших стадій професійного становлення; зміни, пов'язані з віком, фізичним і нервовим виснаженням;

3) подолання деструкції супроводжується психічною напруженістю, дискомфортом та кризовими явищами;

4) багаторічне виконання однієї і тієї ж трудової діяльності породжує професійні деформації.

Будь-яка професійна діяльність вже на стадії освоєння, а в подальшому при регулярному виконанні деформує особистість. Багато якості людини залишаються незатребуваними, розвиваються професійні акцентуації - надмірно виражені якості, що негативно позначаються на діяльності та поведінці фахівця. Очевидно, що багаторічне виконання професійної діяльності повинна супроводжуватися і її вдосконаленням. При цьому неминучі періоди стабілізації. На початкових стадіях вони недовготривалим, в подальшому збільшуються. В, крайніх випадках доречно говорити про настання професійної стагнації особистості. Особистість особливо вразлива для появи професійних деформацій в моменти криз свого професійного становлення. Непродуктивний вихід з них спотворює подальше професійний розвиток суб'єкта.

Е. Ф. Зеєр виділяє і основні детермінанти професійних деструкції

1) об'єктивні, пов'язані з соціально-професійним середовищем (соціально-економічна ситуація, імідж та характер професії, професійно-просторова середовище);

2) суб'єктивні, зумовлені особливостями особистості та характером професійних взаємин;

3) об'єктивно-суб'єктивні, що породжуються системою і організацією професійного процесу, якістю управління, професіоналізмом керівників.

Конкретними психологічними детермінантами є:

1) неусвідомлювані й усвідомлювані невдалі мотиви вибору (відповідні реальності або мають негативну спрямованість);

2) пусковим механізмом часто стають деструкції очікування на стадії входження в самостійне професійне життя (перші ж невдачі спонукають шукати "кардинальні" методи роботи);

3) утворення стереотипів професійної поведінки (з одного боку, вони надають роботі стабільність, але з іншого - заважають адекватно діяти в нестандартних ситуаціях);

4) різні форми психологічних захистів (раціоналізація, заперечення, проекція, ідентифікація, відчуження);

5) емоційна напруженість, часто повторювані негативні емоційні стани (синдром "емоційного вигорання");

6) на стадії професіоналізації (особливо для соціономічних професій) у міру становлення індивідуального стилю діяльності знижується рівень професійної активності і виникають умови для стагнації професійного розвитку;

7) зниження рівня інтелекту із зростанням стажу роботи (часто викликано особливостями нормативної діяльності, коли багато інтелектуальні здібності залишаються незатребуваними);

8) індивідуальний "межа" розвитку працівника (залежить від початкового рівня освіти, від психологічної насиченості праці; незадоволеності працею і професією);

9) акцентуації характеру;

10) старіння працівника (соціально-психологічний, морально-етичне, професійне старіння).

Розрізняються рівні професійних: деструкції

1. Общепрофессіональние деструкції, типові для працівників даної професії. Наприклад, для лікарів - синдром "жалісливій втоми" (емоційна індиферентність до страждань хворих); для працівників правоохоронних органів - синдром "асоціальної перцепції" (коли кожен сприймається як потенційний порушник); для керівників - синдром "вседозволеності" (порушення професійних і етичних норм, прагнення маніпулювати підлеглими).

2. Спеціальні професійні деструкції, що виникають у процесі спеціалізації. Наприклад, у юридичних і правозахисних професіях: у слідчого - правова підозрілість; у оперативного працівника - актуальна агресивність; у адвоката - професійна спритність; у прокурора - обвинувальний. У медичних професіях: у терапевтів - прагнення ставити "загрозливих діагнози"; у хірургів - цинізм; у медсестер - черствість і байдужість.

3. Професійно-типологічні деструкції, зумовлені накладенням індивідуально-психологічних особливостей особистості на психологічну структуру професійної діяльності, що призводять: до деформації професійної спрямованості особистості (спотворення мотивів діяльності, перебудова ціннісної орієнтації, песимізм, скептичне ставлення до нововведень); до деформацій, що розвиваються, на основі яких- яких здібностей - організаторських, комунікативних, інтелектуальних та інших (комплекс переваги, гіпертрофований рівень домагань, нарцисизм); до деформації, обумовленої рисами характеру (рольова експансія, владолюбство, "посадова інтервенція" ^ домінантність, індиферентність). 4. Індивідуальні деформації, що з'являються з-за таких особливостей характеру працівників, які пов'язані з виникненням сверхкачеств, або акцентуацій (надвідповідально, суперчестность, гіперактивність, трудовий фанатизм, професійний ентузіазм, нав'язлива педантичність - "професійний кретинізм")

Дослідник також звертає увагу на недостатню вивченість проблеми професійних деструкції психолога, припускаючи їх ймовірне схожість з прикладами професійних деструкції педагога

♦ Агресія педагогічна - можливі причини: індивідуальні особливості, психологічний захист-проекція, фрустраційна нетолерантність, тобто нетерпимість, викликана будь-якими, у тому числі дрібними, відхиленнями від звичних правил поведінки.

♦ Авторитарність - причини: захист-раціоналізація, завищена самооцінка, владність, схематизація типів учнів.

♦ Демонстративність - причини: захист-ідентифікація, завищена самооцінка, егоцентризм.

♦ Дідактічност': стереотипи мислення, мовні шаблони, професійна акцентуація.

♦ Догматизм педагогічний: стереотипи мислення, вікова інтелектуальна інерційність.

♦ Домінантність: неконгруентність емпатії, тобто неадекватність, невідповідність ситуації, нездатність емпатіровать, нетерпимість до недоліків учнів; акцентуації характеру.

♦ Індиферентність педагогічна: захист-відчуження, синдром "емоційного згоряння", генералізація особистого негативного педагогічного досвіду.

♦ Консерватизм педагогічний: захист-раціоналізація, стереотипи діяльності, соціальні бар'єри, хронічна перевантаження педагогічною діяльністю.

♦ Рольовий експансіонізм: стереотипи поведінки, тотальна заглибленість у педагогічну діяльність, самовіддану професійну працю, ригідність.

♦ Соціальне лицемірство: захист-проекція, стереотипізація моральної поведінки, вікова ідеалізація життєвого досвіду, соціальні експектаціі, тобто невдалий досвід адаптації до соціально-професійної ситуації.

♦ Поведінковий трансфер: захист-проекція емпатичних тенденцій приєднання, тобто прояв реакцій, властивих вихованцям, - використання виразів і манер поведінки.

Завершуючи аналіз проблеми, Е. Ф. Зеєр позначає і можливі шляхи професійної реабілітації:

1) підвищення соціально-психологічної компетентності і ауто-коміетентності;

2) діагностика професійних деформацій і розробка індивідуальних стратегій їх подолання;

3) проходження тренінгів особистісного та професійного зростання;

4) аналіз професійної біографії та розробка альтернативних сценаріїв подальшого особистісного і професійного зростання;

5) профілактика професійної дезадаптації початківця фахівця;

6) оволодіння прийомами саморегуляції емоційно-вольової сфери та самокорекції професійних деформацій;

7) систематичне підвищення кваліфікації, періодично перехід на нову кваліфікаційну категорію або посада

4. Проблема стилю діяльності та структурування її простору

Соціальна організація діяльності людей як суспільно корисної праці вимагає розгляду їх індивідуальних стилів діяльності (ІСД) як стилів професійної діяльності (СПД)

тобто стилів окремих суб'єктів, інтегрованих у спільній професійній діяльності з її основними характеристиками - спільністю операціонального складу, мотиваційно-сенс-вого поля, міжособистісного простору. Інтеграція ІСД окремих суб'єктів у спільній діяльності також передбачає узгодженість і спряженість їх активності з усіма соціально-психологічними феноменами колективної праці

Таким чином, проблема стилю - це не тільки і не стільки питання індивідуальної діяльності окремих людей. Це питання найбільш ефективної інтеграції їх активності у спільній діяльності, питання оптимального узгодження індивідуальностей партнерів, оптимального та синергетичного узгодження особистісних та професійних потенціалів.

Такий підхід до проблеми стилю передбачає врахування найбільш істотних умов спільної професійної діяльності, соціально-групових процесів та індивідуально-психологічних особливостей суб'єктів, закономірностей становлення людини як індивіда, суб'єкта, особистості, індивідуальності. Перш за все це - вимога врахування специфіки діяльності на різних робочих місцях, її залежності від позиції службовця у службовій ієрархії, особливостей його взаємодій з товаришами по службі (самооцінок, оцінок ПВК партнерів, спрацьованості, сумісності та ін), особливостей життєвого шляху особистості.

Аналіз проблеми СПД суб'єктів по "зрізами" - диференційовано за різними ієрархічним позиціях частково відображає загальну динаміку СПД, так як в цілому суб'єкти з часом просуваються службовими сходами ("вертикальна кар'єра"), навіть якщо це розглядається лише як "горизонтальна кар'єра" (розвиток професіоналізму, підвищення авторитету як експерта і соціального статусу в колективі і т. д.). Інший важливий аспект динаміки СПД - аналіз стилю життя окремих людей у контексті їхньої життєдіяльності

Перший аспект динаміки СПД відображає сукупність складних взаємодій індивідуальності суб'єкта, умов його праці на конкретному робочому місці і організації. Ці системи докладно розглядаються в таких наукових дисциплінах, як ергономіка, інженерна психологія, організаційна психологія, соціологія праці та ін Другий аспект передбачає аналіз проблеми стилю в сукупності соціальних, психологічних та біологічних факторів розвитку людини як особистості, як суб'єкта, як професіонала, докладно розглядаються в інших наукових дисциплінах - психології особистості, психології розвитку, акмеології

Таким чином, у проблемі СПД явно виділяються два взаємопов'язані аспекти, які є предметами дослідження різних наукових дисциплін. Вертикальна складова динаміки СПД зумовлює успішність адаптації суб'єкта до умов його предметної, трудової діяльності (її ефективності, результативності, задоволеності результатами, енерговитратам на її виконання та ін), а також сукупності соціально-психологічних феноменів спільної діяльності (соціально-групові ефекти, узгодження індивідуальностей партнерів та ін.) Горизонтальна складова динаміки СПД передбачає вивчення якості інтеграції суб'єктом його біологічних, психологічних і соціальних факторів свого життя (періодизація, кризи, самоактуалізація та ін) і успішності становлення людини як активного суб'єкта своєї життєдіяльності.

Проблема СПД передбачає вивчення людини як активного суб'єкта у просторі безлічі різних за своєю природою детермінант його розвитку, діяльності та поведінки. Для початку розглянемо різні прояви феномена "стиль".

До теперішнього часу в психології вивчені і описані різні види стилів (когнітивні, емоційні, діяльності, керівництва, спілкування, поведінки, життя, перцептивні, реактивні і багато інших). Розуміння проблеми стилю пов'язане з широким спектром досліджень індивідуальності, особистості та її життєвого шляху, розробкою понять суб'єкта діяльності, спілкування, спільної діяльності. Серед різноманітних підходів, які сформувалися в 1940-1950 рр.., Можна виділити кілька методологічно та методично найбільш послідовних, які викладені в капітальних працях і численних публікаціях.

Хронологічно першим напрямком можна вважати стилі життя (поведінки, активності, саморегуляції). Поняття стилю в психологію введено на початку XX ст. А. Адлером для пояснення складаються індивідуальних рис, особливостей поведінки, динаміки життєвих цілей людини, що сприяють маскуванню і компенсації його індивідуальних дефектів (фізичних, психологічних, соціальних) і подолання комплексу неповноцінності. Такий стиль формується стихійно як наслідок взаємодії індивідуальності людини і умов її життя. А. Адлер ототожнював поняття стиль життя, характер, особистість.

Розуміння стилю як особистісних диспозицій з часом уточнюється і диференціюється. Г. Олпорт виділяє в стилі індивідуальні відмінності в експресії, у виразній манері поведінки, які відображають ставлення особистості до об'єктів і суб'єктів, і "інструментальні", операціональні за своєю природою риси особистості (способи та засоби поведінки), за допомогою яких людина реалізує свої мотиви і цілі. Пізніше, вже більш чітко і послідовно, Р. Стагнер розмежовує "перцептивні стилі" - схеми перцептивних актів, і "реактивні стилі" - типи соматичного вираження емоційних переживань людини.

Очевидна спонтанність становлення деяких стильових проявів вказує на їх ймовірну генетичну детермінованість і зближує з сучасними концепціями темпераменту, який можна розглядати як поведінковий стиль, формується з урахуванням впливу оточення і що обумовлює відносно стійкі стратегії поведінки в певних класах ситуацій. Наприклад, В. М. Русалов у темпераменті розрізняє структурний (формально-динамічний) і функціональний (формально-програмний) аспекти, розглядаючи індивідуально-біологічні особливості людини як підстава деяких вроджених поведінкових програм

Стиль життя як глобальне психологічне явище широко обговорювалося в філософської, соціологічної, соціально-психологічній літературі. Концепція життєвого шляху особистості розроблялася з 1930-х рр.. Ш. Бюлер, М. Вебером, Т. Верденом, П. Жане, В. Уорнером, С. Л. Рубінштейном та ін Дослідники пов'язували стилі життя людей з їх приналежністю до того чи іншого класу, соціальної верстви, з їх залученням в ту чи іншу трудову діяльність. Вони формували у людей певну манеру одягатися, спілкуватися, способи проведення дозвілля і т. п.

У вітчизняній психології можна виділити три різних підходи до даної проблеми:

1) концептуальний - вивчення стилю на базі більш загальних філософських, соціологічних і психологічних категорій;

2) інтегральний, в якому поняття стилю життя (і близькі йому за змістом феномени - поведінка, активність, відносини, саморегуляція) визначається на основі синтезу більш елементарних і достатньо вивчених компонентів, інтегруючи останні в нове якісну освіту;

3) емпіричний - дослідження і опис різних моделей, варіантів, стратегій поведінки, відносин, які можуть бути оцінені як більш приватні прояви стилю життя людини в якій-небудь певній сфері, наприклад у спілкуванні.

У цілому стилі життя можна визначити як "психологічні механізми соціальної життєдіяльності"; як "з'єднання індивідуальності з умовами життя", "неповторність способу життя, її організації"; комунікативні стилі - як "стійкі індивідуально своєрідні прийоми і способи передачі та отримання інформації в процесі спілкування ".

Другим великим напрямком можна вважати стилі керівництва і лідерства, послідовне вивчення яких почалося в 1939 р. роботою К. Левіна (цей напрямок часто і докладно обговорюється в навчальних посібниках з організаційної психології, психології управління, психології менеджменту та ін.)

Третій напрям когнітивні стилі (КС) (інакше - когнітивні контролі) - зароджується в підході New Look на початку 1950-х рр.., Коли об'єктом дослідження психологів стають саме індивідуальні відмінності в протіканні перцептивних і когнітивних процесів. Представники когнітивного напрямку неофрейдизму вивчали структурні утворення психіки людини, що опосередковують внутрішні (мотиваційні) і зовнішні впливи. У роботах "Мі-ненгерской групи" когнітивні стилі (згладжування / підкреслення відмінностей, діапазон еквівалентності, ригідність / гнучкість пізнавального контролю, вузькість / широта сканування, толерантність до нереального досвіду, імпульсивність / рефлексивність) розуміються як індивідуальні форми пізнавальних процесів, що забезпечують їх адекватність і спрямованість на узгодження потреб індивіда і середовища. Іншим важливим підгрунтям когнітівностілевих досліджень виступають роботи Г. Уіткін, збагатив гештальтистская подання про стать і польовому поведінці вивченням його індивідуальних відмінностей (полезалежність / полезнезавісімость). Когнітивні стилі, що відображають зв'язки в різних психологічних проявах (сприйнятті, пам'яті, мисленні, поведінці, діяльності, спілкуванні), визначаються як "стійкі і постійні індивідуальні відмінності в когнітивної організації", "бажаний спосіб когнітивного аналізу та структурування свого оточення", "профіль розумових здібностей "," система контітівних механізмів, опосредствующих наміри особи і вимогами об'єктивної ситуації "," проміжне ланка або проекцію особистості на пізнавальну сферу ".

Індивідуальні стилі діяльності - четвертий напрям, розроблене вітчизняними психологами Є. А. Клімовим, В. С. Мерлін, Є. П. Ільїним, Б. А. Вяткін, М. Р. Щукіна, Л. Я. Дорфманом і ін [34, 62, 64, 72, 92, 123, 127]. Цей напрямок відрізняється від зарубіжних "діяльнісних", а не "особистісним" підходом до визначення стилю. Його вихідними теоретичними положеннями стали ідеї Л. С. Виготського, А. Н. Леонтьєва, П. Я. Гальперіна, С. Л. Рубінштейна, Б. М. Теплова, В. С. Мерліна про соціальну обумовленість розвитку психіки, соціальної рівнозначності різних біологічних задатків, операціонально структурі здібностей і можливості їх взаємної компенсації.

Є. О. Климов, першим почав дослідження цієї проблеми, розглядав ІСД як стійку систему способів (діяльності); або в широкому сенсі слова - як "індивідуально-своєрідну систему психологічних засобів, до яких свідомо чи стихійно вдається людина з метою найкращого зрівноважування своєї... індивідуальності з предметними, зовнішніми умовами діяльності "У серії його досліджень діагносціровать окремі психофізіологічні особливості людини.

"Предтеча" цієї наукової концепції В. С. Мерлін виділяв три рівні у формуванні ІСД:

1) формування "симптомокомплексов", що характеризують окремі властивості особистості;

2) зміна інтенсивності та частоти прояву індивідуальних властивостей людини в міру розвитку;

3) виникнення нових зв'язків між індивідуальними властивостями - формування інтегральної індивідуальності

Зробив значний внесок у цій області Є. П. Ільїн ¹ наполягав, що вже спочатку ІСД формується під впливом не окремих властивостей людини, а цілісного "типологічного симптомокомплексу" - вроджених комбінацій властивостей вищої нервової діяльності

Поняття "індивідуального стилю діяльності" утворюється перетином понять "суб'єкт" і "діяльність"; поняття

Ільїн Євген Павлович - доктор психологічних наук, професор. Фахівець у галузі психології та психофізіології професійної діяльності.

"Метаіндівідуальность" включає поняття "інтегральна індивідуальність" і "контактна соціальна група", або "соціальне оточення" Таким чином, більш детальний аналіз незмінно виявляє в об'єктах психології нові якості, аспекти, інтегральні ефекти, породжувані взаємодією раніше вивчених явищ. Подібний рух "від абстрактного до конкретного" використовуємо і ми. Для опису концепції СПД крім категорії "суб'єкт" і "діяльність" нами залучається і більш широке поняття "середовище" (під якою маються на увазі її фізичні умови, професійна діяльність та її суб'єкти, їх взаємодії і породжувані соціально-психологічні ефекти).

Більше того, активна специфічна організація - структурування діяльності суб'єктів - не обмежується утворенням певних симптомокомплексов їх психологічних особливостей та "інтегральної індивідуальності" в цілому, так само як і систем прийомів і способів діяльності.- стилів. У просторі спільної діяльності з'являється явна нерівномірність і навіть антагонізм розподілу її "одиниць" - дій та операцій, а також нерівномірність розподілу активності самих суб'єктів.

Компоненти діяльності розподіляються в просторі діяльності, утворюючи в різних його частинах малюнок - "сніжинки". У серії досліджень виявлено кілька закономірностей:

1) стійкість комбінацій компонентів ("кристаликів", кореляційних "плеяд", підструктур);

2) їх стійке розташування в різних частинах простору діяльності;

3) комбінації компонентів характеризуються синергетикою одних з них

Дата добавления: 2014-01-07