Тема 2-3. Ендокринна регуляція функцій в онтогенезі. 10 страница

- інвестиції та контракти на нове будівництво.

Спад – це фаза ділового циклу, в якій обсяг національного виробництва скорочується протягом не менш як двох кварталів поспіль. Домогосподарства купують менше споживчих товарів, особливо тривалого користування. Як наслідок, зростають запаси цих товарів на складах. Бізнес реагує скороченням виробництва. Тому реальний ВВП починає зменшуватися. Скорочуються інвестиції в будівництво, машини та устаткування. Спадає попит на робочу силу.

Піднесення – дзеркальне відображення спаду. Відбувається зростання ВВП і прибутків, зменшується чисельність безробітних.

Вершина – найвища точка піднесення, коли в національній економіці досягається повна зайнятість, а виробництво працює на повну потужність.

Дно – найнижча точка спаду. Початок піднесення, що настає за спадом, називають пожвавленням, а глибокий і тривалий спад – депресією.

Кількісну залежність між зміною обсягу національного виробництва і зміною рівня безробіття виражає закон Оукена:

Зміна рівня безробіття = 0,5 (% зміни реального ВВП – 3)

Існують різні погляди щодо появи передумов середніх економічних циклів:

- циклічні коливання зумовлені специфікою сфери обігу – розбіжністю в часі актів продажу товарів і оплати за них;

- суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів;

- співвідношення оптимізму і песимізму в економічній діяльності людей;

- цикл – результат технічних нововведень, що вимагає зростання інвестицій, а останні й спричиняють піднесення виробництва;

- циклічність зумовлюється надлишком заощаджень і нестачею інвестицій у виробництво;

- невідповідність між наявним грошовим капіталом і його пропонуванням.

Ці економічні концепції розглядають економічний цикл як породження внутрішніх причин (інтернальні теорії).

Екстернальні теорії – теорії, які пояснюють появу економічних циклів зовнішніми причинами: зміною сонячної активності, що призводить до неврожаю в сільському господарстві та до загального економічного спаду, війнами і різними політичними потрясіннями, освоєнням нових територій (що зумовлює надмірну міграцію робочої сили).

Характерні причини середніх циклів після Другої світової війни:

- скорочення їх тривалості, що пов`язано з посиленням динамізму (зменшенням періодів) оновлення основного капіталу в умовах НТР;

- необов`язковість послідовного проходження традиційних фаз циклу, зокрема фази піднесення;

- зменшення руйнівного характеру криз

4. Особливості регулювання економічного зростання на Україні.

У трансформаційних умовах розвитку державне регулювання економічного зростання в Україні здійснюється за допомогою інструментів фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямів державної економічної політики.

Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, що характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні доходи. Державні закупівлі здійснюються через механізм державних замовлень, укладення контрактів, виробництво продукції (виконання робіт), надання послуг. Розрізняють стимулюючу фіскальну політику, спрямовану на стимулювання виробництва збільшенням обсягу державних закупівель, і стримуючу (рестриктивну), спрямовану на стримування виробництва зменшенням обсягу державних закупівель.

У межах бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних програм, обслуговування державного боргу. Витрати державного бюджету здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції. Бюджетна політика України постійно перебуває в центрі уваги науковців, економістів, політиків, інших фахівців, що зумовлено її вагомим місцем серед інструментів економічної політики. У бюджетній політиці найяскравіше виявляються інтереси різних верств суспільства.

Державні фінанси істотно впливають на реальну економіку та її зростання, тому динаміка основних макроекономічних показників може виступати одним із критеріїв успішності того або іншого варіанта бюджетної політики. Можна виокремити такі кількісно вимірювані критерії бюджетної політики щодо економічного зростання: рівень нагромадження бюджетних доходів загалом, зокрема податків; обсяг і напрями видатків бюджету; розмір бюджетного дефіциту та швидкість зростання державного боргу; обсяг фінансових ресурсів, що відволікаються на обслуговування державного боргу; рівень монетаризації бюджетного дефіциту; динаміка ВВП; рівень безробіття; ступінь виконання законодавчих актів і прирівняних до них нормативних документів щодо бюджету.

Одним з вагомих критеріїв бюджетної політики є законодавча база, формування якої в Україні відбувається нерівномірно, що зумовлено унікальністю трансформаційного періоду, який переживають постсоціалістичні країни.

Відповідно до чинного законодавства держава покликана фінансово підтримувати місцеве самоврядування, брати участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснювати контроль за законним, доцільним, економічним, ефективним витрачанням коштів і належним їх обміном. Вона повинна гарантувати органам місцевого самоврядування дохідну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб.

Кошти державного бюджету повинні витрачатися лише на цілі та в межах, затверджених Законом України “Про державний бюджет України”. Видатки бюджетів усіх рівнів поділяють на поточні і видатки розвитку.

Поточні видатки — це видатки бюджетів з фінансування мережі підприємств, установ, організацій, які діють на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів соціального захисту населення.

Видатки розвитку — це видатки бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема фінансування капітальних

вкладень; фінансування структурної перебудови галузей економіки; субвенції та інші видатки, пов’язані з економічними зростанням в Україні.

Податкова політика застосовується для поповнення державних фінансових ресурсів, а також для стимулювання економічного зростання, науково-технічного прогресу, здійснення структурних перетворень, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників.

Грошово-кредитна політика здійснюється з метою впливу на грошову пропозицію, для досягнення якої Національний банк України використовує такі основні інструменти: грошова емісія, операції з державними цінними паперами на відкритому ринку, зміна норми обов’язкових резервів, маніпулювання обліковою ставкою.

Амортизаційна політика досить важлива для регулювання сталого економічного зростання. Ефективним напрямом такої політики є механізм прискореної амортизації. Його запровадження дає змогу підприємствам прогресивних галузей економіки вже в перші роки експлуатації машин та устаткування окупити більшу частину їх вартості, нагромадити в амортизаційному фонді достатню кількість коштів для подальшого інвестування.

Контрольні питання за темою:

1. що таке економічне зростання?

2. Які типи економічного зростання існують?

3. Назвіть фактори економічного зростання.

4. Як визначається рівень економічного розвитку?

5. Охарактеризуйте фази економічного циклу.

6. В чому особливості регулювання економічного зростання на Україні?

Тема 11. Розподіл національного доходу. Споживання, заощадження і добробут людини (лекція 11/ заняття 24).

План лекції.

1. Функціонально-факторний розподіл національного доходу.

2. Родинний розподіл національного доходу.

3. Споживання та заощадження.

4. Вибір заощадником активу та види заощаджень.

1. Функціонально-факторний розподіл НД.

ФФР означає розподіл НД залежно від ролі кожного фактора у створенні продукту (праці, землі, капіталу та підприємництва). Відповідно до означених факторів національний дохід розподіляється на заробітну плату, ренту, процент та прибуток. На сучасному етапі держава все більше бере на себе функції регулювання економіки: соціальний захист населення, забезпечення збалансованого розвитку, вирішення екологічних проблем та ін. Роль держави перетворилась у фактор виробництва.

Розподіл НД залежить від цін факторів виробництва.

Ціна фактора – сума, яку платять за фактор виробництва.

Підпр-во

Прибуток

Ціна

Рента

ЗП

Процент

Земля

Праця

Капітал

Фактори

Обсяг продукції, який виготовляє конкурентна фірма, можна записати через виробничу функцію:

Y = F (K, L)

Y – кількість одиниць продукції, які виготовляє конкурентна фірма;

К – обсяг капіталу фірми;

L – кількість найманих працівників.

Нехай конкурентна фірма платить ЗП найманому працівнику W і купує одиницю капіталу за ціною R. Метою діяльності фірми є прибуток, який для неї завжди становить різницю між виторгом і витратами.

Виторг фірми – добуток ціни одиниці продукції та кількості вироблених одиниць продукції (Р* Y). Витрати фірми дорівнюють (W L+ RК).

Тоді прибуток = РY – (W L+ RК)

Граничний продукт праці (МРL) – додатковий обсяг продукції, який отримує фірма від застосування додаткової одиниці праці за незмінної кількості інших факторів виробництва.

Приклад.

Є невелике ательє, в якому роблять чоловічі картузи. В ньому є 1 швейна машина, стіл для розкроювання матерії та стіл для виконання допоміжних операцій. Якщо в ательє працює 1 робітник, який сам виконує усі операції, то впродовж робочого дня він виробить 4 картузи, якщо 2 – то 11 і т.д.

Кількість одиниць праці L	Обсяг продукції Y	Граничний продукт праці МРL
		-2

Додатковий виторг фірми від наймання додаткового працівника становить: Р* МРL, а витрати на додаткову одиницю праці – W. Отже додатковий прибуток становить (Р* МРL – W).

Фірмі вигідно наймати додаткових працівників доти, доки додатковий виторг (Р* МРL) перевищує витрати на наймання W. Коли ж МРL знижується до рівня, за якого додатковий виторг (Р* МРL) дорівнюватиме ЗП, наймання є вже невигідним. Отже попит фірми на працю визначається рівнянням:

Р* МРL = W

Звідси: МРL = W / Р

W / Р є реальною зарплатою, яка виражається не в грошових одиницях, а в одиницях продукції. Нехай ціна одного картуза становить 10 грн., а ЗП кожного працівника – 30 грн. за день. Отже, реальна ЗП дорівнює ціні трьох картузів. У цьому випадку фірмі вигідно найняти чотирьох працівників. Коли МРL знижується до трьох картузів і менше, наймання працівників стає для фірми неприбутковим.

Отже фірма максимізує прибуток, наймає працівників доти, доки граничний продукт праці не зрівняється з реальною ЗП.

Граничний продукт капіталу (МРК) – додатковий обсяг продукції, який отримує фірма від застосування додаткової одиниці капіталу за незмінної кількості інших факторів.

Додатковий виторг від використання додаткової одиниці капіталу становить (Р*МРК), а додатковий прибуток дорівнює (Р*МРК) – R. Реальна ціна капіталу становить(МРК= R / Р)

Фірмі вигідно використовувати додаткові одиниці капіталу доти, доки граничний продукт капіталу не зрівняється з його реальною ціною.

Отже, фірма потребує нарощування кожного фактора виробництва доти, доки граничний продукт фактора не зрівняється з його реальною ціною.

2. Родинний розподіл НД.

Родинний розподіл НД здійснюється між окремими домогосподарствами.

Доходи домогосподарств (особисті доходи) – сума грошових коштів та продуктів, отриманих або вироблених домогосподарствами за певний період часу.

Основні складові особистих доходів:

- оплата праці;

- доход від підприємницької діяльності;

- доход від власності (процент, дивіденди, рента);

- соціальні трансфери (пенсії, стипендії, допомога у зв`язку з безробіттям і т.д.)

Номінальні використовувані доходи – та частина грошового доходу, якою домогосподарства остаточно володіють і можуть розпоряджатися на свій розсуд.

ВД = С + S

С – споживання;

S – особисте заощадження.

Неоднаковий рівень доходів домогосподарств або працівників називають диференціацією доходів.

Для кількісної оцінки диференціації доходів використовують криву Лоренца. Для її побудови загальну кількість домогосподарств (сімей) ділять на 5 рівних за чисельністю груп, тобто кожна група охоплює 20% населення. Для кожної групи обчислюють її частку в особистому доході за відповідний рік. Чим ближче крива до бісектриси, тим вищий ступінь рівності розподілу доходу.

100

20 40 60 80 100

Відсоток сімей

3. Споживання і заощадження.

Споживання – це видатки на придбання товарів і послуг для задоволення потреб людей. Заощадження є тією частиною використовуваного доходу, що не витрачається на споживання.

Використовуваний дохід (ВД), млрд. грн.	Споживання (С), млрд. грн.	Заощадження (S), млрд. грн.
		-2

Рівень використовуваного доходу, за якого не заощаджують і не витрачають попередніх заощаджень, називають точкою нульового заощадження або пороговим доходом. У нашому прикладі він становить 200 млрд. грн. Нижче від точки нульового заощадження нація споживає більше, ніж її поточний дохід. Це призводить до від`ємних заощаджень.

Криву, яка відображає зв`язок між споживанням і доходом, називають функцією споживання. Ділянка функції споживання, що лежить ліворуч від точки нульового заощадження, відображає ситуацію, коли країна витрачає більше за свій поточний дохід.

Функція заощадження відображає зв`язок між використовуваним доходом і заощадженнями. Частина функції заощадження, яка лежить нижче від нульової горизонтальної лінії, вказує на від`ємне заощадження.

Використовуваний дохід

Функція заощадження

Функція споживання

Використовуваний дохід

Гранична схильність до споживання (МРС) – величина додаткового споживання, що його спричиняє одна додаткова одиниця доходу.

наприклад, якщо ВД становив 210 млрд. грн. і доходи домогосподарств збільшилися на 10 млрд. грн., то він тепер дорівнюватиме 220 млрд. грн. Водночас споживання збільшилися з 208 млрд. грн. до 216 млрд. грн., тобто на 8 млрд. грн. Звідси МРС = 8: 10 = 0,8. інакше кажучи, з кожної гривні додаткового доходу домогосподарства споживатимуть 80 коп.

Гранична схильність до заощадження (МРS) – величина додаткового заощадження, що його спричиняє одна додаткова одиниця доходу, або це частка кожної додаткової одиниці доходу, що використовується на додаткове заощадження.

якщо використовуваний дохід зросте від 240 до 250 млрд. грн., заощадження відповідно з 8 до 10 млрд. грн., тоді МРS = 2: 10 = 0,2.

Завжди МРС + МРS = 1

Гранична схильність до споживання – це числове значення нахилу функції споживання, а гранична схильність до заощадження – це числове значення нахилу функції заощадження.

Середня схильність до споживання (АРС) – частка або відсоток споживання у використовуваному доході.

Середня схильність до заощадження (АРS) – частка або відсоток заощадження у використовуваному доході.

Для порівняння вартості грошей у часі економісти використовують поняття поточної вартості.

Поточна вартість майбутнього доходу – це та сума грошей сьогодні, яка створить указаний майбутній дохід за наявних процентних ставок. Зведення майбутнього доходу до поточної вартості здійснюється за допомогою метода дисконтування.

4. Вибір заощадником активу та види заощаджень.

Активи – це будь-яка власність домогосподарства.

Вибір особою того чи іншого активу визначається багатьма чинниками: ліквідність активу; очікуваний дохід на актив; ступінь невизначеності та ризику, пов`язаних з активом та доходом на нього; величина заощадження.

Ліквідність активу – це його здатність швидко і без втрат вартості перетворюватися на готівку.

Одні з активів, наприклад цінні папери, приносять їх власникам дохід, інші (коштовності, готівка) – не приносять. Збільшення очікуваного доходу на актив порівняно з альтернативними активами за інших рівних умов збільшує попит заощадників на цей актив.

Ступінь ризику та невизначеності, пов`язаних з активом і доходом на нього, також впливає на вибір заощадників. Якщо ступінь ризику зростає, то попит заощадників на цей актив зменшується.

На вибір активу впливає також величина заощадження. В особи з невеликими заощадженнями значно менша можливість вибору активів, ніж в особи в особи з великою сумою заощаджень.

Еластичність попиту на активи за майном вимірює, як зміниться величина попиту на актив у відповідь на зміну майна на один відсоток.

Усі активи поділяють на 2 групи:

- активи вищої цінності – якщо еластичність попиту на актив більше за 1, тобто попит на актив зростає швидше, ніж майно (акції);

- активи нижчої цінності - якщо еластичність попиту на актив менше за 1, тобто попит на актив зростає повільніше, ніж майно (готівка).

Теорія попиту на активи стверджує, що володіння багатьма активами, що називають диверсифікацією, зменшує загальний ризик заощадника.

Види заощаджень:

- особисті – заощадження домогосподарств. Відношення особистих заощаджень до ВВП називають рівнем особистих заощаджень;

- заощадження підприємств – нерозподілений прибуток та амортизація. Особисті заощадження разом із заощадженнями підприємств називають валовими приватними заощадженнями. Якщо з них вирахувати амортизацію, то отримаємо чисті приватні заощадження. Відношення валових (чистих) приватних заощаджень до ВВП називають рівнем валових (чистих) приватних заощаджень.

- заощадником також є держава. Сума валових приватних і державних заощаджень називають валовими національними заощадженнями. Вирахувавши з них амортизацію, отримаємо чисті національні заощадження. Відношення валових (чистих) національних заощаджень до ВВП називають рівнем валових (чистих) національних заощаджень.

- заощадником у певній країні є також іноземці, якщо нагромаджені ними кошти надходять у цю країну у вигляді інвестицій.

Контрольні питання за темою:

1. Що означає функціонально-факторний розподіл національного доходу?

2. Що таке граничний продукт праці?

3. Що таке граничний продукт капіталу?

4. В чому сутність родинного розподілу національного доходу?

5. Що показує крива Лоренца?

6. Що таке споживання?

7. Що таке заощадження?

8. Що таке гранична схильність до споживання?

9. Що таке гранична схильність до заощадження?

10. Які фактори впливають на вибір активу для заощадження?

11. Назвіть види заощаджень.

Тема 12. Міжнародна економіка та її роль у зростанні добробуту людської спільноти світу (лекція 12/ заняття 25).

План лекції

1. Світове господарство: поняття та структура.

2. Класифікація груп країн світового господарства.

3. Міжнародний поділ праці та спеціалізація.

4. Інтернаціоналізація господарських відносин

5. Міжнародна економічна інтеграція.

6. Зовнішньоторговельна політика.

1. Світове господарство: поняття та структура.

Світове господарство - сукупність національних господарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов`язані між собою системою міжнародних економічних відносин.

Основними віхами у розвитку світового господарства є:

- виникнення міжнародних монополій, які поділили між собою світові ринки збуту, джерела сировини і сфери прикладання капіталу;

- територіальний поділ світу великими державами і утворення величезних колоніальних імперій;

- виникнення соціалістичної системи, що призвело до розколу єдиного світового господарства і поклало початок протистоянню двох соціально-економічних систем.

Після другої світової війни почався процес якісної зміни системи світового господарства. Він завершився у 60-х роках, коли пішла в минуле колоніальна система і на світовій арені з`явився численний ряд молодих незалежних держав.

На сучасному етапі світове господарство усе більше здобуває ознаки цілісності. Цей процес обумовлений дією визначених факторів:

· Прагненням народів світу вижити в умовах нарощування ядерних потенціалів;

· Розгортання науково-технічної революції. Сьогодні жодна країна не здатна самостійно використовувати всі досягнення науки і техніки, тому країни повинні об'єднати свої зусилля в цій сфері;

· Інтернаціоналізація господарського життя, міжнародний поділ праці;

· Необхідність об'єднання зусиль окремих країн у дозволі глобальних проблем.

2. Класифікація груп країн світового господарства.

Світове господарство складається з різних частин (підсистем). Такими підсистемами є групи країн, які мають певну спільність і відмінності. Їх визначають за такими ознаками:

- рівень економічного розвитку;

- соціально-економічна структура економіки;

- тип економічного зростання;

- рівень і характер зовнішньоекономічних зв`язків.

По найбільш поширеній класифікації СГ виокремлюють три великі групи країн:

1. розвинуті країни – держави з ринковою економікою і високим рівнем соціально-економічного розвитку. Нині це приблизно 30 країн. На них припадає приблизно 55% світового ВВП і більша частина світової торгівлі та міжнародного руху капіталу.

2. країни, що розвиваються – держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. На них припадає трохи більше 28% світового ВВП. Дана група характеризується різкою диференціацією та неоднорідністю соціально-економічного розвитку. Верхній ешелон цих країн – держави з порівняно сучасною структурою економіки, високим індексом розвитку людини, значним ВВП на душу населення (більшість країн Перської затоки, деякі країни Латинської Америки). Нижчий рівень – країни Тропічної Африки, Азії, Латинської Америки.

3. країни з перехідною економікою – держави, які з 1980-90 рр. Здійснюють перехід від адміністративно-командної економіки до ринкової. Це 12 країн Центральної Європи, 15 країн колишніх республік СРСР, Монголія, В`єтнам. Ці країни виробляють приблизно 17-18% світового ВВП.

3. Міжнародний поділ праці і спеціалізація.

МПП – це процес відособлення різних видів трудової діяльності на міжнародному рівні, які взаємодіють і взаємодоповнюють один одного, складаючи об`єктивну основу міжнародного обміну товарами, послугами та результатами інших видів діяльності.

До промислового перевороту МПП базувався на відмінностях в природно-кліматичних умовах виробництва (клімат, ґрунти, надра, водні і лісові ресурси).

На індустріальній стадії виробництва посилюється спеціалізація, яка ґрунтується на відмінностях країн за іншими факторами виробництва: капітал, праця, підприємницькі здібності, знання.

Формами МПП є міжнародна спеціалізація та міжнародна кооперація.

Міжнародна спеціалізація виробництва – форма МПП, за якої зосередження однорідного виробництва у світі відбувається на основі прогресуючої диференціації виробничих процесів між різними країнами та їх суб`єктами. Тобто відбувається зосередження виробництва одних видів продукції в одних країнах, а інших – в інших країнах.

Міжнародна виробнича кооперація – це форма організації спільного або взаємоузгодженого виробництва за участю двох або декількох країн. Найбільшого розвитку вона отримала у машинобудуванні, електроніці, хімічній та деяких інших галузях промисловості, перш за все у виготовленні високотехнологічної продукції.

Останнім часом у світі бурхливо розвивається інтегративне кооперування, що здійснюється у формі об`єднання капіталів декількох суб`єктів з різних країн для досягнення окремих, спільно узгоджених цілей.

4. Інтернаціоналізація господарських відносин.

Інтернаціоналізація виробництва – встановлення безпосередніх стійких виробничих зв`язків між підприємствами різних країн, внаслідок чого виробничий процес в одній країні стає частиною процесу, що відбувається у світовому масштабі.

Інтернаціоналізація капіталу – процес переплетення і об`єднання національних капіталів, що проявляється як у створенні окремими компаніями об`єктів в інших державах, так і в розвитку міжнародних форм зв`язків і контактів між капіталами різних країн. Одним з проявів даного процесу є виникнення транснаціональних компаній, утворення міжнародних промислових, банківських та інших об`єднань.

Інтернаціоналізація господарського життя – зближення економік країн, що виявляється у зростанні виробничої взаємозалежності, збільшенні міжнародного товарообігу, русі капіталів і робочої сили, взаємному впливові на найважливіші економічні інтереси в країнах, у тому числі на динаміку цін, ставки проценту і т.д.

Ключовою сучасною тенденцією інтернаціоналізації є транснаціоналізація, яка має дві сторони прояву:

- якісну, що проявляється у формуванні внутрішньокорпоративних міжнародних ринків, які охоплюють переважну частину світових потоків товарів, послуг, капіталу і робочої сили;

- кількісну, що проявляється у зростанні числа ТНК і розширенні масштабів їх діяльності.

Транснаціональна корпорація – група підприємств, що функціонують у різних країнах, але контролюються штаб-квартирою, яка знаходиться в одній конкретній країні.

5. Міжнародна економічна інтеграція.

Економічна інтеграція - передбачає зближення і взаємодію національних економік, проведення погодженої державної економічної політики, діє відповідно до спеціальних угод і має певну організаційну структуру.

Її сутність виявляється в 4 характеристиках:

1. економічна інтеграція - це міждержавне регулювання економічних процесів;

2. це поступове формування з незалежних один від одного національних народногосподарських комплексів єдиного господарського комплексу з загальною структурою відтворення;

3. скасування адміністративних і економічних бар'єрів, що заважають вільному руху товарів, робочої сили і фінансових ресурсів у рамках регіону;

4. зближення внутрішніх економічних умов у державах, що беруть участь в інтеграційних об'єднаннях.

Існують такі основні види інтеграційних об'єднань:

- зона преференційної торгівлі, яка передбачає пільговий торговельний режим. Це означає, що дві або більше країн зменшують взаємні тарифи імпорту товарів, одночасно зберігаючи їх відносно інших країн.

- зона вільної торгівлі - країни-учасники обмежуються скасуванням митних бар'єрів у взаємній торгівлі;

- митний союз - коли вільне переміщення товарів і послуг у середині групи доповнюється єдиним митним тарифом щодо третіх країн;

- економічний союз – об`єднує всі названі вище форми з проведенням спільної економічної і валютно-фінансової політики.

6. Зовнішньоторговельна політика.

Інструменти державного регулювання зовнішньої торгівлі поділяють на:

- митні – накладання мита на імпортовані та експортовані товари;

- немитні – квоти, субсидії, демпінг, бюрократичні перешкоди та інше.

Серед цих інструментів виділяють ті, що

Дата добавления: 2014-01-07