Передумови виникнення Болонського процесу

Система освіти і вища освіта в Україні.

Вища освіта в минулому.

Передумови виникнення Болонського процесу.

Телематические службы.

Особенности ПО.

Транспьютеры.

Литература

1. Апокин И.А., Майстров Л.Е. История вычислительной техники: (От простейших счётных приспособлений до сложных релейных систем). — М.: Наука, 1990. — 264 с.

2. Першиков В.И., Савинков В.М. Толковый словарь по информатике. — М.: Финансы и статистика, 1991. — 543 с.

3. Стрыгин В.В., Щарёв Л.С. Основы вычислительной, микропроцессорной техники и программирования: Учеб. для учащихся техникумов.— 2-е издание — М.: Высш. шк., 1989. — 479 с.

4. Гук М. Аппаратные средства IBM PC. СПб: Питер, 1996. — 224 с.

5. Рош У.Л. Библия по техническому обеспечению Уинна Роша / Пер. с англ. А.Пашковского. — Мн.: МХХК «Динамо», 1992. — 416 с.

6. Касаткин А.И. Профессиональное программирование на языке Си. Управление ресурсами: Справ. пособие. — Мн.: Выш. шк., 1992. — 432 с.

4. Болонський процес і перспективи законодавчого регулювання розвитку вищої освіти в Україні.

Вища освіта (англ. - higher education; фр. - enseignement supérieur) - порівняно нове поняття. Воно виникло в середині XIX ст. після формування в індустріальних державах повнорівневих систем освіти з пірамідальною структу­рою. Нижні рівні охоплювали всіх (або переважну більшість) дітей відповідного віку, а найвищий (власне вища освіта) — лише незначний відсоток молоді віком 18-23 роки.

Така структура системи освіти зумовила виокремлення в ній трьох рівнів:

1. Початкова освіта.

2. Середня освіта.

3. Вища (або „третинна”) освіта.

Також ця структура усталила загальне уявлення про вищу освіту як вершинну стадію тривалого формування працівника - професіонала у спеціальних установах - вищих навчальних закладах (ВНЗ).

Поняття „вищий навчальний заклад” (англ. - higher education institution; фр. - établissement d'enseignement supérieur) y національних, зарубіжних і міжнарод­них документах означає інституцію (установу, юридичну особу), яка надає вищу освіту.

У Законі України „Про вищу освіту” вста­новлено, що „ВНЗ - освітній, освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує відповідно до наданої ліцензії освітньо-професійні програми вищої освіти за певними освітніми та освітньо-кваліфікаційними рів­нями, забезпечує навчання, виховання та професійну підготовку осіб відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та норма­тивних вимог у галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково-технічну діяльність”. Створення, реорганізація, діяльність і ліквідація ВНЗ усіх форм власності здійснюються згідно з чинним законодавством України.

Прообрази ВНЗ існували в багатьох стародавніх цивілізаційних осередках як центри письменства, думок і знань, одне з основних завдань яких полягало в їх трансляції молоді.

Немає збіжності поглядів щодо появи перших „справжніх” ВНЗ. Наприклад, претензії Іспанії на першість у створенні ВНЗ доволі вагомі (заклади університетського рівня існували на її те­риторії не лише в арабську епоху, а ще за римських часів), але традиційно вважається, що перший університет сучасного євро­пейського типу з майже повною самоврядністю студентів був ство­рений в італійському місті Болонья далекого 1088 року. Дещо пізніше почав функціонувати університет у Парижі, який став взірцем суто державної установи, пристосованої для підготовки когорт нових службовців вищих рангів і професорів. Набагато пізніше в різних країнах з'явились професійні ВНЗ, що спеціалізу­вались з підготовки фахівців морської, військової та інших справ.

Глобального поширення у світі дістала „гумбольдтова” (або „бер­лінська”) модель університету (1809/10 навчальний рік). Її автором був німецький гуманіст, філолог і філософ Вільгельм фон Гумбольдт. Реформувавши гімназії, він поклав на новий Берлінський дослідний університет (названий згодом на його честь) основну відповідальність за наукові пошуки й розвиток фундаментальних знань. Особлива роль відводилась аспірантурі й докторантурі, які покликані були готувати науковців найвищої кваліфікації.

Ідея єдності навчання і досліджень швидко довела свою велику ефективність, позаяк студенти левову частку періоду навчання перебували в атмосфері наукового пошуку, в авангарді науки, адже їх професорами були творці нового знання.

Зауважимо, що аж до середини XX ст. вищу освіту в університе­тах та інших ВНЗ аналогічного рівня здобували лише кілька від­сотків молодих людей, з яких згодом формувалася адміністративна, військова, технічна й наукова еліта індустріаль­них держав.

Початок другої половини XX ст. відзначився в розвинених країнах багаторазовим збільшенням студентського контингенту. Це супроводжувалося створенням великої кількості розташованих у невеликих містах „нових університетів” (пеw ипіversities), а також тисяч спеціалізованих професійних ВНЗ.

Урізноманітнення функцій, розмірів та інших характеристик ВНЗ супроводжувалося збільшенням кількості варіантів внут­рішньої структури; розподілом повноважень в управлінні; форм фінансового, інформаційного і кадрового забезпечення; підтримки якості навчального процесу, дипломів тощо. Незважаючи на різно­манітність залишалися домінувати ієрархічна структура, поділ на частини за основними профілями підготовки фахівців.

Вочевидь, що не могло бути повної рівності й відповідності між різними ВНЗ у межах однієї країни, тому внутрішньодержавна система вищої освіти поділялась як за профілями підготовки - гуманітарна, технічна, правнича, педагогічна, природничо-нау­кова та ін., так і за видами закладів - університетська, не університетська та ін. Окрему групу становили заклади, що надавали елітарну вищу освіту: університети Оксфорд і Кембридж у Велико­британії; Гарвард, Прінстон і Стенфорд у США; Великі школи у Франції та ін. Унікальність їх освітніх послуг пов'язана з жорстким відбором студентів із великої маси абітурієнтів, так і з великою тривалістю функціонування цих ВНЗ, що зумовило високий рівень професійності викладацького персоналу.

В останні десятиріччя XX ст. відбулися значні зміни в сис­темі освіти, насамперед у вищих її рівнях. Ринки праці змінюва­лись так, що постійно зменшувалася потреба в залученні підлітків і молоді, підвищувались вимоги до тривалості навчання і щодалі більшою мірою від системи освіти вимагалося надання випускни­кам професійної кваліфікації.

Упродовж другої половини XX ст. навіть у розвинених країнах студентські контингенти зросли в десятки разів. Це виявилось можливим тому, що поряд зі столичними „старими” університетами з'явилися численні „нові”, при цьому не­досконалі заклади середньої і післясередньої професійної освіти трансформувались у політехнічні інститути чи вищі професійні школи.

В умовах загальності вищої освіти різко загострилися пробле­ми її якості й належного матеріально-технічного забезпечення. Актуальні вони й в Україні, вищою освітою якої найближчими роками так само буде охоплено переважну більшість молоді.

Події напередодні Болонського процесу

Узявши за певний зразок значним успіх у створенні європей­ського економічного простору, країни-лідери Європейського Союзу - Франція, Німеччина, Італія і Великобританія - стали ініціаторами проведення в червні 1999 р. у Болоньї представни­цької наради 29 міністрів освіти європейських країн з метою про­голошення утворення європейського простору вищої освіти і прийняття так званої Болонської декларації.

Болонська декларація має на меті започаткування приблизно десятирічного процесу скоординованих реформ і змін в європейській вищій освіті. Цей процес має багато цілей, які зво­дяться до трьох:

1) значне підвищення конкурентоспроможності європейської вищої освіти і освітніх послуг ВНЗ;

2) поглиблення науково-навчальної співпраці та координації, подальше підвищення мобільності студентів, викладачів, до­слідників, адміністративного персоналу європейських ВНЗ;

3) підвищення якості європейської вищої освіти і здатності випускників європейських ВНЗ до працевлаштування.

Історія Болонського процесу офіційно почалася з підписання Болонської декларації у 1999 році, проте її передісторія сягає 1954 року, коли було підписано Європейську культурну конвенцію, в якій наголошується на необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та культури інших країн і спільної для них культури.

Ідеї освітньо-культурного об'єднання європейських країн загалом та університетів зокрема отримали своє продовження у Великій Хартії університетів, що стала фінальним результатом пропозиції, адресованої Болонським університетом у 1986 році усім найстаршим європейським університетам.

Процес, що наштовхнув на ідею створення Великої Хартії, був особливо важливим. Хартія не була представлена політичною владою, а була розроблена у стінах Університетів. Вона спирається на фундаментальні цінності європейських університетських традицій, проте сприяє зміцненню зв'язків між вищими навчальними закладами в усьому світі, долучаючи до процесів, започаткованих у ній, неєвропейські університети.

Болонський процес (БП) - це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти (також у документах зустрічається аналогічне поняття: європейський простір вищої освіти) до 2010 року.

Незвичайність цього процесу полягає у тому, що він не є чітко структурованим і проводиться 45 країнами, що беруть у ньому участь, у співпраці з чисельними міжнародними організаціями, включаючи і Раду Європи.

Згідно з цілями Болонського процесу до 2010 року освітні системи Європейських країн повинні бути реорганізовані таким чином, щоб:

- учасникам освітнього процесу було легко переїжджати з однієї країну у іншу (у Зоні Європейської вищої освіти) - з метою подальшого навчання чи працевлаштування;

- привабливість Європейської вищої освіти зросла настільки, щоб мешканці неєвропейських країн також приїжджали на навчання/роботу у Європу;

- Зона Європейської вищої освіти сприяла розширенню Європи, а висока якість та значна база знань забезпечувала подальший розвиток Європи як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

Болонський процес заснований на міжурядовій угоді. Міністрами, відповідальними за вищу освіту у своїх країнах, було підписано декілька документів, проте ці документи не є офіційно об'єднувальними (якими є міжнародні угоди). Вибір, чи підтримувати принципи Болонський процес, є проявом волевиявлення кожної окремої країни, хоча ефект "взаємного міжнародного тиску" не можна недооцінювати.

Болонський процес не передбачає створення ідентичних систем вищої освіти у європейських країнах до 2010 року. Навпаки, одна із найбільш цінних рис Європи - баланс між несхожістю і єдністю. Скоріше Болонський процес намагається створити зв'язки, що направлені полегшити перехід людини з однієї освітньої системи до іншої. Тому при забезпеченні подібності систем дипломів, характерні особливості кожної окремої системи освіти повинні бути збережені. Розвиток Болонського процесу повинен слугувати полегшенню „трансляції” однієї системи освіти до іншої і, таким чином, збільшити мобільність студентів і викладачів та підвищити можливості працевлаштування по всій Європі.

Існує декілька рівнів застосування Болонського процесу: міжнародний, національний, інституційний.

Щодо міжнародного рівня, існує декілька видів співпраці і декілька структур, що розвивають Болонський процес. Серед структур, що спостерігають за розвитком Болонського процесу можна зазначити такі:

- Група по перевірці виконання Болонського процесу, яка складається із:

а) усіх країн-учасниць;

б) Європейської комісії;

в) Ради Європи.

- Асоціація Європейських університетів;

- Національні спілки студентів Європи;

- Європейська асоціація закладів вищої освіти;

- Європейський центр вищої освіти ЮНЕСКО;

- Європейська асоціація із забезпечення якості вищої освіти;

- Освітня Міжнародна Пан-Європейська структура;

- Союз конфедерацій промисловців та роботодавців Європи.

До цього ж, організовуються чисельні семінари по всій території Європи, що проходять під офіційним знаком „Болонські семінари”. На них обговорюються різноманітні документи щодо Болонського процесу, перепони на шляху його впровадження, можливості для співпраці.

Кожні два роки організовується Конференція міністрів, де збираються міністри, відповідальні за вищу освіту в усіх країнах-учасницях, щоб оцінити прогрес та встановити керівні принципи та пріоритети наступного періоду.

На національному рівні здебільшого задіяний уряд, міністри, відповідальні за вищу освіту, ректори конференцій та університетських організацій, студентські спілки, а також, у деяких випадках страхові агенції, роботодавці. Багато Європейських країн вже змінило своє законодавство у відповідності з цілями Болонського процесу, а інші готуються зробити це. В залежності від країни та ступеня розвитку її системи вищої освіти деякі країни вводять Європейську кредитно-трансферну систему (ЕCTS), обговорюючи структуру своїх наукових ступенів та кваліфікацій, фінансування та управління вищою освітою, програми мобільності тощо.

На інституційному рівні задіяні заклади вищої освіти, їхні факультеті та відділення, студенти, викладацький склад та багато інших діячів. Проте важливо відзначити, що без впровадження на інституційному рівні, мало чого можна досягти у Болонському процесу.

Болонський процес офіційно розпочався у 1999 році з підписання Болонської декларації. 21 країна підписала декларацію 19 липня 1999 року у Болоні (звідси і назва всього процесу). Декларація встановлює такі цілі:

- встановлення системи, заснованої на двох основних циклах: студентському та післядипломному;

- введення системи кредитів ЕCTS;

- сприяння мобільності шляхом подолання перешкод для забезпечення руху студентів, вчителів, дослідників, адміністративного складу;

- сприяння європейській співпраці у забезпеченні якості;

- сприяння необхідним європейським вимірам у вищій освіті.

Підписанню Болонської декларації передував інший документ, прийнятий такими країнами: Францією, Німеччиною, Італією, Великою Британією - Сорбонська декларація. Ця декларація забезпечила необхідний поштовх до створення Болонської декларації і визначила вже у 1998 році основні цілі Зони європейської вищої освіти.

Велика Хартія університетів - засіб об'єднання академічних ВНЗ

У червні 1987 р. представ­ники 80 європейських університетів зібралися для обговорення пропозиції про підписання Великої Хартії університетів (додаток А). На цій зустрічі ідея була підтримана і обрана рада з восьми членів. Це були керівники провідних європейських університетів і представ­ники Ради Європи, які сформували робочу групу для розробки проекту Хартії. Проект тексту Хартії був затверджений на конференції в січні 1988 р. у Бар­селоні.

Офіційно Велику Хартію було прийнято 18 вересня 1988 р. ректорами 430 класичних університетів Європи у при­сутності багатьох представників освітньої і наукової громадськості, урядовців та духовенства.

Понад десять років Велика Хартія залишалася „документом про наміри” і не супроводжувалась активною організаційною діяльністю, моніторингом виконання чи дотримання її положень тощо. Та після створення Болонської декларації про гармоніза­цію систем вищої освіти і формування на цій основі єдиного європейського простору вищої освіти ініціатори Великої Хартії вирішили створити спеціалізований орган. Майже за десять років після підписання Хартії Болонський університет і Конфедерація спілок ректорів Європейського Союзу заявили про намір засну­вати Наглядову раду Великої Хартії університетів для контролю за виконанням цих принципів.

Сорбонська декларація 1998 р.

Наприкінці 90-х років у Захід­ній Європі загострилася суперечність між вимогами об'єднаного ринку праці для осіб з найвищими кваліфікаціями, необхідністю розширити мобільність студентів та молодих науковців і недоско­налістю механізмів - старих угод і договорів, Великої Хартії університетів, Лісабонської конвенції та ін., - якими на практиці могли послуговуватися керівники держав та їх освітніх систем.

Отже, поява Сорбоннської дек­ларації 1998 р. (додаток Б) є виму­шеним кроком, спричиненим необхідністю інтенсифікувати ос­вітньо-наукові обміни, а також краще узгодити роботу вищої школи.

У цій Спільній декларації про гармонізацію архітектури сис­теми європейської вищої освіти міністри чотирьох політично і економічно найпотужніших держав Європейського Союзу конс­татували:

- Європа вступає в період великих змін в освіті й умовах праці;

- навчання впродовж усього життя стає очевидною необхідністю;

- постала потреба розпочати побудову „європейського простору вищої освіти” як засобу си­нергетичного посилення досягнень і позитивних вимірів усіх європейських народів.

Болонська декларація від 19 червня 1999 р.

Існування певного консенсусу щодо необхідності освітнього об'єднання Європи уможливило розширення кола учасників цього процесу. На пропозицію міністра освіти Італії в Болоньї 19 черв­ня 1999 р. відбулася зустріч 29 вищих освітніх керівників з різних держав Європи, на якій обговорювалась можливість розширення ідей Сорбонської декларації на основі залучення даних і висновків європейських експертів з доповіді „Тренди в європейських на­вчальних структурах”. До зустрічі був підготовлений відповідний проект тексту Болон­ської декларації (Додаток В).

Дата добавления: 2014-01-07