Лекції № 1, 2

Тема 1. Предмет, місце і роль історії психології у системі загальнонаукового і психологічного знання.

1.Історія психології та історія людської цивілізації загалом: напрями вивчення і тлумачення.

2.Історія психології – особлива галузь знання, її предмет і завдання.

3. Взаємозв’язок історії психології з іншими науками та психологічними дисциплінами.

4.Підходи до вивчення історії психології.

1. Між фактами і подіями в історичному процесі становлення людської цивілізації існують причинно-наслідкові звязки, які необхідно встановити, намагаючись осягнути зміст та закономірності історії. Кожен новий ступінь в розвитку теорії психології закономірно приводить до нового погляду на її історію.

Історія психології аналогічна історії інших наук – її виникнення було обумовлено, в першу чергу, реальними потребами людей в пізнанні оточуючого світу і себе.

Історія виникнення психологічної думки та її оформлення в окрему науку тісно повязана з історичним процесом розвитку людства та людської цивілізації загалом, становленням і розвитком її культури (культурологічний підхід). Поява психологічних знань за часом співпадає з народженням людської цивілізації: виникає людське співтовариство і разом з ним з'являються спроби відповісти на одвічні, хвилючі людину питання, що стосуються її можливостей і обмежень у взаємодії з дійсністю, її специфіки і місця у навколишньому світі.

Історичний процес становлення психології – тривалий процес боротьби різних поглядів і концепцій, пошуку свого місця серед інших наук. Існують різні підходи та погляди щодо виникнення та суті психічної реальності (а) матеріалістичні, б) ідеілістичні, в) релігійні): а) душа – це синонім понять «внутрішній світ», «психіка», - для позначення психічних явищ, які є властивістю мозку. Психіка сформувалася в процесі еволюції як функція матерії, що розвивається тощо (матерія первинна, а психіка вторинна); б) існувала завжди або виникла як окрема від матерії ідеальна реальність. І деалисти вважали, що свідомість людини – це безсмертна душа, вона первинна та існує самостійно, незалежно від матерії. «Душа» – бесплотний, непізнаний духовний початок, яка дана людині на час: є душа в тілі – людина усвідомлює, тимчасово вилетіла з тіла – вона в об мороці чи спить; коли душа зовсім залишила тіло – людина вмирає.

в) душа – створений Богом безсмертний духовний початок. Бог вдунув її в створене ним з праху тіло першої людини. Людина, згідно Священного Писанння, двусоставен – вона зєднує в собі душу і тіло: «И создал Господь Бог человека из праха земного, и вдунул в лице его дыхание жизни, и стал человек душею живою». «Душа, за преп. Іоанном Дамаскіним, - сущность живая, простая и бестелесная; невидимая, по своей природе, телесными очами; бессмертная, одаренная разумом и умом, не имеющая определенной фигуры; она действует при помощи органического тела и сообщает ему жизнь, возрастание, чувство и силу рождения. Ум принадлежит душе, не как что-либо другое, отличное от нее, но как чистейшая часть ее самой. Что глаз в теле, то и ум в душе. Душа есть существо свободное, обладающее способностью хотения и действования; она доступна изменению и, именно, изменению со стороны воли, как это свойственно тварному существу».

Православный термин "душа" и научный "психика" не аналогичны, - они лежат в разных методологических плоскостях. Если психика с точки зрения психологии образуется путем конструирования новой реальности из эмпирики поведения (в широком смысле) человека и реже - из внутреннего опыта, то "душа" является богооткровенным знанием, не выводимым из опыта и из наблюдения. В то же время понятие "душа человека" охватывает как собственно психическую реальность (близкую психологическому пониманию), так и телесно-физиологическую, а также мистическую, что для научного сознания невозможно.

Дух есть высшая способность человеческой души, посредством которой человек познает Бога. Человеческий дух вмещает в себя Божественную благодать, является ее проводником для всех сил души. "… дух - высшая сторона человеческой жизни, сила, влекущая его от видимого к невидимому, от временного к вечному, от твари к Творцу, характеризующая человека и отличающая его от всех других живых тварей наземных... Она неотъемлемая принадлежность нашего человеческого естества" (св. Феофан Затворник). Следуя свв. Отцам, человеческий дух - не самостоятельная часть души, не нечто отличное от нее. Он неразрывно связан с душой, всегда соединен с ней, пребывает в ней, составляет ее высшую сторону. По слову св. Феофана Затворника, дух есть "душа души человеческой", " сущность души".

Отже, знайомство з різноманітними психологічними теоріями та богословськими вченнями дає змогу краще зрозуміти предмет психології і методи дослідження психіки.

В історії психології можна знайти три основні підходи до визначення рамок та етапів розвитку психології: 1) відповідно до цього підходу, психологія має довгу передісторію (VI в. до н. е.— середина XIX в. – біля 2,5 тис. р.р.) і коротку історію, - починається з другої половини XIX ст. (Г. Еббінгауз (1850–1909) – нім. психолог). Це він зазначив в своєму знаменитому підручнику психології (1908). Вік наукової психології дещо більше ста років, тому психологія (порівняно з багатьма іншими науковими дисциплінами) ще дуже молода наука. Під тривалим минулим Еббінгауз розуміє те, що впродовж багатьох віків психологічні знання накопичувалися в недрах інших наук, головним чином, філософії та природознавства. Роздуми про психіку, душу людини були і у мислителів Давнього Китаю, Індії, Єгипту. В мистецтві також знайшло відображення «рух людської душі». Повсякденний житєвий досвід також вніс свій вклад в знання про психічне.

Якщо говорити про виникнення донаукової психології, то можна умовно вважати, що це відбулося одночасно з виникненням людського суспільства.

Тривалий час психологія вважалась філософською (і богословскою) дисципліною. Іногді вона мала різні назви: «ментальна філософія, «душеслівя», «пневматологія», «метафізична психологія», «емпірична психологія» тощо. Як самостійна наука психологія склалась тільки дещо більше ста років тому – в останній чверті XIX в., коли вдбулись декларативний відхід від філософії, зближення з природними науками и організація власного лабораторного експерименту.

Оскільки кожен період рзтягується на століття, необхідна більш дробна періодизація розвитку психології.

2) представники другого підходу (Михайло Семенович Роговін (1921-1993) та ін.) вважають, що розвиток психологічної думки має бути розподілений на три етапи (донаукової (міфологічної), філософської і наукової психології;

1-й етап - донаукової (міфологічної) психології - коли панували анімістичні уявлення про душу; Донаукова психологія – це пізнання іншої людини і себе безпосередньо в процесах діяльності и взаємного спілкування людей. Тут діяльність і знання злиті разом, обумовлені необхідністю розуміти іншу людину та передбачати її вчинки. Джерелом знань про психіку тут виступають: - особистий досвід, виникаючий з спостереженні за іншими і собою; - суспільний досвід, що являє собою традиції, звичаї; - уявлення, що передавались з покоління в покоління. Таке знання не систематизоване, не відрефлексоване, тому часто взагалі не усвідомлюється як знання. 2 -й етап - філософської психології, коли психологія становила собою частину філософії, об'єднана з нею спільним методом (від античності VII—VI ст. до н.е.- до другої половини XIX ст). М.С. Роговін відмічав, що її початок не може бути пов'язаний з певною датою, оскільки тривалим був процес її вичленення з донаукової психології. Філософська психологія – знання про психіку, отримані за допомогою ймовірнісних суджень. Знання про психіку або виводяться з загальних філософських принципів, або є результатом розмірковування по аналогії. На рівні філософської психології відпочатку смутне, цілісне поняття душі підлягає аналізу та мисленнєвому розчленуванню з подальшим обєднанням. Порівняно з донауковою психологією, для філософської психології характерним є не тільки пошук деякого пояснювального принципу для психічного, але і намагання встановити загальні закони, яким душа повинна підкорятися також, як підкоряються їм усі природні стихії.

3-й етап - власне наукової психології. Знання в цій психології має емпіричну, фактологічну основу. Факти збираються в спеціальному дослідженні, яке використовує для цього спеціальні процедури (методи), головними серед яких є цілеспрямоване систематичне спостереження і експеримент. Теорії, що конструюються науковою психологією, мають емпіричну основу, підлягають в ідеалі багатосторонній перевірці. Цей період датують другою половиною XIX ст. – 1879 р. (коли, за Еббінгаузом, починалась вся історія психології) і пов'язують із застосуванням у психології об'єктивного методу (експерименту), запозиченого в природничих наук, який дозволив їй відділитися від філософії.

Цей підхід на сьогодні найбільш поширений. Його недоліком є те, що наукова психологія протиставляється усій попередній.

3)_ згідно з третім підходом (культурологічним), розвиток психологічної науки повинен розглядатися в контексті розвитку людської культури взагалі. До цього підходу належать вчинкова концепція в історії психології, розроблена українським вченим В.А.Роменцем.

Згідно остатнього підходу, етапи розвитку виокремлюються за історичними епохами – психологія міфологічного періоду, античності, середньовіччя, Відродження, епохи Бароко, Просвітництва та останньої епохи сцієнтизму – наукової психології (бере початок у XIX ст. до наших днів - її назва походить від латинського «scientia» - наука, і відбиває ту рушійну силу, яку має наука у сучасній культурі).

На останній підхід найчастіше орієнтуються у вивченні ІП, бо психологія кожної історичної епохи мала суттєві відмінності, робила цілком певні акценти на тих чи інших психічних явищах.

Так, психологічна думка від міфологічного періоду до епохи Середньовіччя робила наголос на ситуативних феноменах, від епохи Відродження до епохи Просвітництва - на мотиваційних, а у ХІХ-ХХ ст. - на феноменах дії та післядії. Ситуація, мотивація, дія та післядія є компонентами вчинку як осередку (пояснювального принципу) психології.

2. Історія психології – галузь психологічних знань, що вивчає розвиток психіки і знань про неї в історичному і логічному аспектах з акцентом на першому із них та показує історичне становлення психологічних знань, відшуковуючи зв'язок з духовною і матеріальною культурою народів світу, визначає пріоритетні напрями досліджень у зв'язку з «духом часу».

Складовою історії психології є історіографія психології - дослідження, об'єктом яких і є історія психології – досліджує минуле з метою висвітлення загальної теорії розвитку психологічних ідей, розкриття умов і причин цього розвитку, закономірностей і механізмів одержання нового знання про психічну реальність, взаємодії науки та соціальної практики.

Як і будь-яка інша наука, ІП будується на фактах, на критичному аналізі особливої емпірії у вигляді реальних подій (відкриттів, помилок, теорій, суперечок тощо), які відбувалися в конкретну епоху. Достовірне конструювання цих подій, їх опис - необхідний грунт історичного дослідження.

Об'єктом ІП є сам історичний процес розвитку психологічної науки.

Предмет науки, який будується за допомогою спеціальних засобів, своїх методів, теорій, категорій. ІП як с амостійна наука має свій, відмінний від психології предмет вивчення, їх не можна змішувати.

В процесі розвитку історії науки психології виділялися три основні визначення її предмету: душа, свідомість, поведінка. Століттями народжувалися і змінювали один одне уявлення про душу, свідомість, поведінку.

Під душою з давніх часів розуміли явища, пов’язані з феноменом життя – то, що відрізняє живе від неживого і робить матерію одухотвореною.

Одним из первых термин «душа» в своих философских рассуждениях стал использовать Гераклит Эфесский. Ему принадлежит знаменитое высказывание: «Границ души тебе не отыскать, по какому бы пути ты ни пошел: столь глубока ее мера». В этом афоризме зафиксирована сложность предмета психологии.

Предмет ІП: 1) Відтворення правдивої картини змін в уявленнях про історичну зміну предмету психології (душа-свідомість-поведінка), виявлення, від чого вона залежала.

2) На відміну від психології, в ІП вивчається не сама психічна реальність, але уявлення про неї, якими вони були на різних етапах поступального розвитку науки.

3) Психологія як наука вивчає факти, механізми і закономірності психічного життя. Історія психології описує і пояснює шляхи та способи відкриття фактів, мехінізмів та закономірностей про психічні явища (в історичному аспекті).

4) З акономірності та послідовність зміни основних "формацій " наукового мислення (його стилів і структур) в психологічній науці, перетворення одних категорій і понять в інші.

5) особливості діяльності людей, зайнятих пізнанням психічного світу.

6) особистість (вченого,типову особистість певної епохи);

7) розвиток принципів роботи щодо здобуття наукового психологічного знання багатьма поколіннями дослідників, переходи від одних її форм до інших.

Отже, у психології один предмет, а у історії психології – інший. Їх слід розмежувати.

Розглядаючи історію психології як обєкт дослідження системного утворення, можна виокремити наступні позиції щодо її предмету – предметом ІП є динаміка психологічного пізнання в його цілісності, що включає вивчення: 1) самого наукового знання (його структури, логіко-наукових, змістовних аспектів) – логіко-науковий аспект; 2) процесу формування наукових ідей і уявлень в області історії психології - процесуальний аспект; 3) соціально-культурних і організаційних умов і передумов психологічного пізнання - соціо-культурний аспект; 4) носія,суб'єкта психологічного пізнання (колективного і індивідуального) – персонально-особистісний аспект.

Основні завдання ІП. Існує встановлений порядок в зміні головних "формацій" наукового мислення (його стилів і структур): та чи інша "формація" визначає характерну для цієї епохи картину психічного життя. Закономірності цієї зміни (перетворення одних категорій і понять в нові) вивчаються тільки ІП. Звідси 1) унікальне завдання ІП – вивчити закономірності формування знань про психіку і подальшого їх розвитку з погляду наукового, а не життєвого підходу; 2) Розкрити взаємозв'язок психології з іншими науками, від яких залежать її досягнення.

Вивчення ІП дозволяє з'ясувати її роль у великій сім'ї наук і обставини, під впливом яких вона змінювалася. Н е тільки психологія залежала від досягнень інших наук, але і останні – змінювалися залежно від інформації, яка здобувалася завдяки вивченню різних сторін психічного світу.Зміна знань про цей світ здійснюється закономірно.

3) З'ясувати залежність зародження і сприйняття знань від соціокультурного контексту, від ідеологічних впливів на наукову творчість, тобто від запитів суспільства (бо наука – не ізольована система і покликана відповідати на ці запити).

4) Вивчити роль особистості, її індивідуального шляху в становленні самої науки.

3. Наочна галузь історії психології знаходиться на стику і перетині ряду наукових галузей.

За своїм об'єктом - психічна реальність - ІП відноситься до розряду психологічних дисциплін, що входять в структуру загальної психології.

За основним методом - психолого-історична реконструкція розвитку психологічного знання - належить до історичних наук.

Носієм наукової фактології в області історії психології є історичні джерела і тому історія психології тісно пов'язана з джерелознавством.

Як область знання, що займається вивченням розвитку наукового знання у окремій його галузі – історія психології є розділом наукознавства.

Логіка дослідження і генезис становлення психологічного знання визначають зв'язок історії психології з філософією, природознавством, культурологією, а також такі розділи психології, - психологія особистості, психологія творчості, психологія розвитку тощо.

Психологію і поведінку людини не можна зрозуміти без значення його соціальної та природної сутності. Тому вивчення історії психології передбачає знайомство з біологією людини, знання будови і функцій ЦНС. Психічна регуляція поведінки не можна відокремити від фізіологічної, тому кожен крупний успіх в дослідженні мозку, нервової системи, органів чуття стимулює просування психологічної думки до нових рубежів. Подібний органічний і зв'язок психічного з соціальним.

Психологія тісно взаємопов'язана з історією суспільства та його культури, оскільки у формування ВПФ людини вирішальну роль зіграли головні історичні досягнення цивілізації, знаряддя праці, знакові системи. У зв'язку з цим потрібно знання соціології. Свідомість, мислення та ін психічні процес не дано людині від народження, а формуються у виховання, освіту, - звідси зв'язок з педагогікою. Вона так само знаходиться в тісному зв'язку з філософією, так як зародилася в її надрах. У метафорі «дерева» філософія виступає тим «грунтом», який тримає в собі «коріння» психології. Філософія (й передусім філософська антропологія - для загальної психології, та соціальна філософія - для соціальної психології) становить наукову методологію психологічної науки, тобто систему найбільш загальних засад, до якої психологи повинні звертатися, щоб їх дослідницькі дії не втрачали наукової вартості.

Взаємозвязок ІП з психологічними дисциплінами проявляється в тому, що кожна психологічна дисципліна – соціальна, диференційна, експериментальна, педагогічна психологія та інші мають свою історію і історичні особливості виникнення, формування і розвитку (виділення їх в самостійні напрямки датується кін. ХІХ – поч. ХХ сторіччя), що вплинуло на саму історію психологічної думки.

Крім того, ІП має міждисциплінарний характер у зв'язку з тим, що д еякі з методів і методик історико-психологічного дослідження запозичені з цивільної історії, наукознавства, філософі ї. Історія психології виконує функцію міждисциплінарних зв'язків, що розкриває процес взаємного впливу психології та інших наук у ході їх розвитку. Загальновідомо про вплив на сучасні філософські течії ідей біхевіоризму і фрейдизму. Вельми відчутним був вплив психології і на розвиток конкретних наук. Так, успіхи педагогіки безпосередньо залежали і залежать від досягнень в області психології. Зокрема, педагогічні ідеї К.Д. Ушинського були тісно пов'язані з розвитком сучасної йому психології. Медицина, природничі науки, особливо такі їх розділи як анатомія, фізіологія, психіатрія та ін також брали на озброєння окремі психологічні ідеї і принципи. Наприклад, загальна ідея про локалізацію психічних функцій проникла в анатомію і фізіологію з психологічних поглядів Демокріта і Платона.

Разом з тим психологія сама відчувала вплив з боку інших галузей знань, і її історичні долі у багатьох відношеннях визначалися станом і рівнем розвитку ряду наук, включаючи філософію, окремі галузі природознавства і медицини.

ІП має велике значення і для розвитку самої психологічної науки, будучи її як би самосвідомістю і рефлексією, апаратом самоконтролю і самопізнання. ІП у відомому сенсі - це логічна пам'ять науки і в цій своїй кумулятивної функції, тобто функції збереження, заощадження та збагачення психологічних знань, вона вчить наукової обережності, строгості, застерігає від минулих помилок і повторних відкриттів. Однак, історія психології не є просте сховище, в якому зібрані і механічно об'єднані наукові відомості, вона завжди є логічне перетворення, реконструкція, і в цьому сенсі історія психології є єдність логічного та історичного.

Визначаючи статус і місце історії психології в системі наук, М.Г. Ярошевський пише, що психологічне пізнання «має своїм об'єктом реальність, своєрідність якої в тому, що вона вкорінена в різних системах біологічних і соціальних відносин».

У звязку з цим ІП є об'єктом дослідження системного утворення, що включає безліч аспектів, ієрархічну структуру, складну, різнорівневу систему детермінант.

Отже, існує необхідність реалізації комплексної стратегії дослідження в історії психології, залучення даних різних наук, їх методичного і теоретичного арсеналу і дослідницьких можливостей для розкриття і пояснення динаміки психологічного пізнання.

Дата добавления: 2014-01-07