Полімерні матеріали і вироби

16.1. Основні поняття. Сировина для виробництва полімерних матеріалів

Полімерними матеріалами, або пластичними масами (пластмасами) називають матеріали, що у своєму складі містять полімер, що знаходиться в період формування виробів у в’язкотекучому (пластичному) стані, а в готовому виробі - у твердому стані.

Пластмаси - новий вид матеріалів. Це пояснюється тим, що промислове виробництво основних видів полімерів - поліетилену, полівінілхлориду й ін. почалося тільки в середині ХХ в. Проте завдяки комплексу цінних експлуатаційних властивостей і високій технологічності пластмаси міцно зайняли своє місце в ряду ефективних будівельних матеріалів. Перевагами пластмас є мала густини (1000 кг/м³ і менше), водостійкість, водонепроникність, універсальна хімічна стійкість, низька теплопровідність, високі електроізоляційні властивості, гігієнічність декоративність. Спеціальні види пластмас мають дуже високу міцність, яку можна порівнювати з міцністю сталі, або надзвичайно малу густину (10-50 кг/м³) і т.д. Пластмаси легко обробляються (ріжуться, свердляться), добре склеюються і зварюються як між собою, так і з іншими матеріалами. Можна відзначити відносну простоту одержання готових матеріалів і виробів із пластмас, а також високий ступінь готовності самих виробів.

Поряд із позитивними властивостями пластмаси як будівельні матеріали мають і істотні недоліки:

- низьку теплостійкість; для більшості пластмас гранична температура застосування 100-150°С, а деякі починають розм'якшуватися вже при 60-80°С. При подальшому підвищенні температури більшість пластмас горить;

- повзучість - спроможність під дією тривалих навантажень навіть при нормальній температурі поступово деформуватися;

- схильність до старіння; при тривалому впливі сонячних променів і кисню повітря відбувається незворотна зміна властивостей пластмас (міцність, еластичність, колір і т.п.).

Крім того, до хиб можна віднести високий температурний коефіцієнт розширення, токсичність деяких полімерних сполук. Полімерні матеріали відносяться до числа найефективніших будівельних матеріалів. Вони дозволяють істотно знизити масу конструкцій, широко впроваджувати індустріальні методи ведення будівельних робіт, дозволяють розширити архітектурні можливості, змінити образ інтер'єрів, скорочувати трудові витрати. Пластмаси можуть замінити практично всі будівельні матеріали. Але в ряді випадків унаслідок їхньої високої вартості, дефіцитності і властивих їм хиб така заміна недоцільна (наприклад, масове застосування пластмас як матеріалу для основних тримальних конструкцій будинків). Основним і обов'язковим компонентом пластмас є полімер, але тільки лише деякі будівельні пластмаси цілком складаються з полімеру (наприклад, органічне скло, що складається з поліметилметакрилату. До складу більшості пластмас входять і інші компоненти: наповнювачі, пластифікатори, стабілізатори, пігменти й ін.

Полімери в пластмасах виконують роль зв’язуючого, аналогічно цементу в бетонах. Від виду полімеру, його властивостей і кількості залежать найважливіші властивості цих багатокомпонентних матеріалів. Полімерами називають речовини, молекули яких являють собою ланцюг або просторову сітку послідовно сполучених однакових груп атомів, що повторюються велике число разів. Вихідні речовини, із яких синтезують полімери, називають мономерами. Це досить прості і доступні продукти, одержувані з нафти, газу, вугілля й інших широко поширених матеріалів.

За способом одержання полімери підрозділяються на чотири класи: А - полімеризаційні, Б - поліконденсаційні, В - отримані модифікацією природних полімерів, Г - утворилися в природних умовах і виготовлені шляхом деструктивної або простої перегонки ряду органічних речовин (нафти, кам'яного вугілля).

Полімери класів А і Б є основними у виробництві пластмас, клас В має обмежене застосування для цієї цілі. Високомолекулярні речовини класу Г (бітуми і дьогті) докладно освітлені в розділі "Органічні в'яжучі речовини".

Полімеризаційні полімери одержують у результаті реакції сполуки мономерів у полімер без утворення будь-яких побічних продуктів. Полімеризацією одержують такі широкорозповсюджені полімери, як полівінілхлорид, поліетилен, полістирол, поліпропилен, полівінілацетат, поліметилметакрилат і ін.

Поліконденсаційні полімери одержують реакцією поліконденсації, що протікає за механізмом заміщення і супроводжується виділенням побічних продуктів (води, кислоти, аміаку й ін.). До них відносяться фенолформальдегідні, карбамідні, епоксидні, поліефірні та ін. полімери.

За характером поводження при нагріванні полімери поділяють на термопластичні і термореактивні. Термопластичні полімери характеризуються спроможністю багаторазово розм'якшуватися при нагріванні і тверднути при охолодженні. Більшість із них добре розчиняється в органічних розчинниках. До термопластичних полімерів відносяться поліетилен, полістирол, полівінілхлорид, тобто в основному полімери класу А.

Термореактивні полімери на відміну від термопластичних при нагріванні плавляться, а потім тверднуть незворотно, після тужавіння не розчиняються, але в деяких розчинниках можуть набухати. До термореактивних відносяться фенолформальдегідні, карбамидні та ін. полімери.

Полівінілхлорид - один із найпоширеніших полімерів, застосовуваних у будівництві, - прозорий, жорсткий і міцний при кімнатній температурі, що переходить у в’язко-текучий стан при 180... 200°. Густина полівінілхлориду 1350-1460 кг/м³, водопоглинання за 24 г 0,1-0,5%, границя міцності при стиску 60...90 МПа, при розтягу 45...70 МПа, температура розм’якшення близько 80°, теплостійкість 60°. Полімер стійкий до дії кислот, лугів, спирту, бензину, тому його застосовують для виробництва труб, захисних покриттів, місткостей. Цей полімер добре зарекомендував себе при одержанні лінолеумів, погонажних виробів, гідроізоляційних плівок, пінопластів і ін. Недоліком ПВХ є різке зниження міцність при підвищенні температури, повзучість, низька морозостійкість.

Поліетилен - прозора роговидна речовина із середньою щільністю 910... 970 кг/м³, температурою плавлення 105...135°, міцність на розтяг 12...40 МПа. Він зберігає еластичність до температури - 70°. Для поліетилену характерна низька розчинність в органічних розчинниках і стійкість до дії кислот, лугів і солей, висока водостійкість. Недоліками поліетилену є низька теплостійкість (80°), низька адгезія до клеїв, схильність до старіння і ушкодження гризунами. На основі поліетилену виготовляють труби, плівки, пінопласти, деталі санітарно-технічних улаштувань і електроізоляцію.

Поліпропілен - один із найлегших полімерів із середньою густиною 900... 905кг/м³, випускається у вигляді гранул, рідше у вигляді порошку. Має гарну прозорість і блиск. За водостійкістю і хімічною стійкістю не поступається поліетилену, за теплостійкістю і механічними властивостями (міцності при розтягу, твердості, жорсткості) - перевершує його. Істотним недоліком поліпропілену є недостатній опір дії негативних температур (вироби із нього можуть експлуатуватися при температурі не нижче -15°С) і чутливість до окислювання.

Цей полімер поки не знайшов широкого застосування в промисловості будівельних матеріалів, але є дуже перспективним для виготовлення труб, фітингів, листів, плівок, санітарно-технічного устаткування. Вироби з цих полімерів легко зварюються і піддаються механічній обробці.

Поліізобутилен - це еластичний каучукоподібний матеріал білого або світло-сірого кольору. На відміну від каучуків поліізобутилен не спроможний вулканізуватися. Середня густини 910... 930 кг/м³, відносне подовження 1000... 2000%, границя міцність при розтягу 2...4,5 МПа. Поліізобутилен водостійкий, на нього не діють кислота, луги, нерозчинний у спиртах, складних ефірах, але розчиняється в ароматичних вуглеводнях (бензин, толуол та ін.) і мінеральних маслах. Вироби із поліізобутилену можуть експлуатуватися при температурі до - 50°С.

Недоліком поліізобутилену є велика повзучість.

Застосовують для виробництва рулонних і листових гідроізоляційних матеріалів, герметиків, клеїв, кислотостійких замазок та ін.

Полістирол - прозорий, досить крихкий полімер, що добре забарвлюється і легко перероблюється, із середньою густиною 1040... 1100 кг/м³. Границя міцності при стиску 80... 110 МПа, при вигині 90... 95 МПа. Полімер водо- і атмосферостійкий, стійкий проти кислот і лугів, бензину, рослинних масел, спирту, розчинів солей. Для полістиролу характерна висока міцність, він пропускає до 90% променів видимої частини спектра. Основні недоліки полістиролу – його крихкість і недостатня стійкість до дії ряду органічних розчинників. В зоні вогню він легко займається і горить яскравим полум'ям, що коптить. Із полістиролу виготовляють пінопласти, лицювальні плитки, вентиляційні решітки, раковини й ін. Полівінілацетат - безбарвна рідина з характерним ефірним запахом. Середня густина 1020... 1030 кг/м³, вміст твердої фази близько 50%. Завдяки підвищеній адгезії, еластичності, світлостійкості і безбарвності полівінілацетат знайшов широке застосування у виробництві лаків, фарб і клеїв, у вигляді водної емульсії його застосовують також для полімерцементних бетонів, у виробництві вологостійких шпалер.

Поліиметилметакрилат (відомий за назвою органічне скло) являє собою прозорий, світло- і атмосферостійкий полімер із середньою густиною 1200 кг/м³, має показники границі міцності при розтягу (78 МПа) і ударної в’язкості (11,8 кДж/м³). Поліметилметакрилат пропускає близько 99% сонячного світла і здатен пропускати до 70% ультрафіолетових променів. Добре формується, витягується, легко переробляється способом лиття і екструзії. Листовий поліметилметакрилат застосовують для заскління лікарень і санаторіїв, вітрин магазинів, теплиць, оранжерей і т.п. У порошкоподібному і гранульованому вигляді полімер може бути використаний для виготовлення двірних і віконних приладів; емульсії застосовуються у виробництві фарб, лаків, вологостійких шпалер і як ущільнювальні добавки до цементних бетонів.

Промисловістю випускається значне число поліконденсаційних полімерів.

Фенолформальдегідні полімери застосовують для одержання шаруватих пластиків, фанери, сотопластів, клеїв, лаків, мінерало- і скловатних виробів. З прес-порошків готують профілі, розетки, вентиляційні решітки й інші архітектурні деталі.

Карбамідні (сечовиноформальдегідні) полімери - один із найдешевших видів полімерів. У промислових умовах виготовляють у вигляді водних розчинів і емульсій, вони безбарвні, в отверділому стані досить міцні, але не водостійкі і схильні до швидкого старіння. Густина 1000... 1500 кг/м³. Застосовують сечовиноформальдегідні полімери головним чином для виготовлення деревностружкових плит, клеєних дерев'яних конструкцій, шаруватих пластиків, а також особливо легкого матеріалу - міпори. Епоксидні полімери - досить дорогий і малодоступний поки для широкого ужитку вид полімерів, але має високу міцність, хімічну стійкість у затверділому стані і дуже гарну адгезію до інших матеріалів. Випускають епоксидні полімери у вигляді смолоподібного продукту, затверджується отверджувачами. Цим полімерам властива адгезія до різних будівельних матеріалів, незначна усадка, високі механічні показники. Застосовують для виготовлення водо- і хімічно стійких клеїв, як в’яжуче для склопластиків, полімербетонів і інших спеціальних цілей.

Поліефіри - група полімерів, отриманих поліконденсацією багатоатомних спиртів і органічних кислот. Розрізняють насичені (термопластичні) поліефіри, наприклад, гліфталевий полімер і поліетилентерефталат (називаний лавсан) і ненасичені поліефіри (термореактивні).

Кремнійорганічні полімери - велика група полімерів, у складі яких поряд з органічною частиною присутній кремній. Завдяки наявності кремнію полімери набувають ряду специфічних властивостей: підвищену термо- (до 100... 500°) і хімічну стійкість, у ряді випадків гарну сумісність із силікатними матеріалами. Застосовують кремнійорганічні полімери для виготовлення захисних жаростійких покриттів, як гідрофобні добавки до бетонів і розчинів, для одержання атмосферостійких фасадних фарб, герметиків та ін.

Наповнювачі - це органічні і неорганічні порошкоподібні, зернисті, волокнисті й листові матеріали, що вводять до складу більшості полімерних матеріалів. Кількість наповнювача може становить від 50 до 90% об’єму виробу. Це не тільки скорочує витрати дорогого зв’язуючого, але і формує структуру і властивості полімерного матеріалу. Застосовуючи відповідний наповнювач, можна поліпшити показники тепло- і звукопровідності, хімічної стійкості, збільшити міцність матеріалів і т.п.

У промисловості полімерних матеріалів найбільше розповсюдження одержали порошкоподібні наповнювачі з тальку, крейди, слюди, вапняків, мармуру, бариту, магнезиту, каоліну, кварциту, коркова і деревна мука, здрібнені відходи виробництва пластмас та ін. Вони надають пластмасам цінні властивості такі як теплоємність, кислотостійкість, підвищують твердість, збільшують довговічність. Їх застосовують при виготовленні лінолеумів, плиток для покриття підлог і облицювання стін, плівок, полімербетонів, погонажних виробів, різноманітних мастик, клеїв.

Зернисті наповнювачі (головним чином пісок і щебінь із щільних і пористих гірських порід і штучних матеріалів) виконують у пластмасах в основному ту саму роль, що і порошкоподібні, але в більшій мірі, ніж останні, знижують усадку і повзучість полімерних матеріалів. Вони входять до складу щільних і пористих полімерних і полімерцементних бетонів і розчинів.

Волокнисті наповнювачі - мінеральне, скляне й азбестове волокно, деревна стружка - підвищують міцність і знижують крихкість, підвищують теплостійкість, ударну в’язкість пластмас. Волокнисті наповнювачі застосовують у виробництві склопластиків, мінерало- і скловатних теплоізоляційних матеріалів, деревностружкових і деревноволокнистих плит, лінолеумів, гідроізоляційних матеріалів та ін.

До листових наповнювачів відносяться папір, тканини (.бавовняна, скляна, азбестова), деревний і скляний шпон, азбестовий картон, алюмінієва фольга. Вони дозволяють одержувати високоміцні полімерні матеріали (шаруваті пластики, труби і т.п.), багато з яких придатні для використання як конструкційні. Листові наповнювачі застосовують також у виробництві сотопластів, санітарно-технічного устаткування і ряду інших виробів.

Пластифікатори застосовують для надання пластмасі більшої пластичності при нормальній температурі, полегшують переробку їх, знижуючи температуру переходу полімеру у в’язко-текучий стан. У більшості випадків - це малолеткі рідини, подані складними ефірами спиртів і кислот (дібутилфталат, діоктилфталат та ін.), камфора, касторове масло, гліцерин. Крім того, застосовують кубові залишки синтетичних жирних кислот (СЖК), веретенне, сланцеве, соєве масло, мазут, нафтові бітуми. У залежності від складу композиції, властивостей полімеру, виготовлюваного матеріалу і пластифікатора вміст останнього може коливатися в межах від 5 до 20%.

Мастила служать для запобігання прилипанню полімерних композицій у період формування з них виробів до деталей технологічного устаткування. Вони також зменшують внутрішнє тертя сумішей і тим самим полегшують їхню переробку,

Як змащувальні речовини, застосовують стеарин, парафін, олеїнову кислоту, стеарати кальцію, магнію, цинку, а також емульсії воску. Необхідне мастило вибирається в кожному конкретному випадку в залежності від виду і властивостей одержуваного матеріалу або виробу, виду полімеру, складу полімерної композиції і технології її переробки.

Стабілізатори - речовини, що запобігають старінню пластмас. Розрізняють термо- і світлостабілізатори. Для зниження розкладання полімеру під дією підвищених температур у процесі виготовлення виробів уводять термостабілізатори - свинцеві (карбонат або фосфат свинцю, свинцевий сурик) і натрієві (силікат або фосфат натрію) сполуки, меламін, похідні сечовини. Світлостабілізатори підвищують стійкість виробів при експлуатації. До них відносяться окис цинку, газова сажа, похідні фенолів. Стабілізатор вибирають у кожному конкретному випадку з урахуванням складу композиції, виду полімеру і режиму переробки, умов експлуатації матеріалу або виробів.

Отверджувачі призначаються для переводу полімеру з плавкого в неплавкий і нерозчинний стан. Через те, що хімічний склад різноманітних полімерів неоднаковий, для отвердження їх застосовують різні отверджувачі. Наприклад, для карбамідоформальдегідного полімеру застосовують щавлеву, соляну і фосфорну кислоти, деякі солі - хлористий амоній, хлористий цинк; для фенолформальдегідних - уротропін, епоксидних - аміни (етилендіамін, гексаметилендіамін) та ін. Поряд з отверджувачами можуть застосовуватися також прискорювачі отвердження (прискорювачі-каталізатори).

Антипірени - речовини, що підвищують стійкість полімерних матеріалів проти займання. Для цієї цілі застосовуються борна кислота, фосфорно- і сірчанокислий амоній, піритні недогарки й ін. Мають таку спроможність мінеральні наповнювачі і пігменти, деякі пластифікатори (наприклад, хлорпарафін).

Пігменти застосовують для надання пластмасам певного кольору. У виробництві полімерних матеріалів застосовують як мінеральні пігменти (білила, охру, ультрамарин, сажу й ін.), так і органічні (лак жовтогарячий, лак рубіновий та ін.). Барвні речовини повинні мати яскраві кольори, що не змінюються під дією високих температур у процесі переробки композиції у вироби. Необхідно, щоб вони не руйнувалися в результаті взаємодії з полімерами, пластифікаторами, стабілізаторами й іншими складовими. Пігменти повинні мати хімічну стійкість і не виступати на поверхню пофарбованого матеріалу.

Мінеральні пігменти, виконують одночасно і роль наповнювача, а також підвищують стійкість матеріалу проти займання.

Основний метод фарбування полімерних матеріалів - у масі. У композиції пігменти вводять у вигляді порошку або заздалегідь приготовленої суміші його з невеличкою кількістю пластифікатора (пігментна паста).

Пороутворювачі - речовини, використовувані у виробництві ніздрюватих пластмас: пінопластів і поропластів. Розрізняють дві групи пороутворювачів: газоутворювачі і піноутворювачі. Газоутворювачі можуть бути твердими, рідкими і газоподібними. Тверді газоутворювачі (порофор 4х3-51, карбонат амонію, бікарбонат натрію й ін.) при підвищених температурах розкладаються з виділенням газів (азоту, аміаку й ін.). Рідкі газоутворювачі (ізопентан, фреон, бензол, ксилол та ін.) спінюють композиції в процесі їх кипіння. Газоподібні пороутворювачі під тиском насичують розм'якшену полімерну композицію, що спінюється при наступному зниженні тиску і підвищенні температури. Газоподібними служать переважно повітря, азот і інертні гази.

Як піноутворювачі застосовують гасовий контакт Петрова, сапонін, желатин, солі жирних кислот та ін.

16.2. Технологія і властивості полімерних матеріалів

19.2.1. Технологія полімерних матеріалів

Виготовлення полімерних матеріалів і виробів включає підготування сировинних компонентів, їхнє дозування, перемішування, формування і стабілізацію.

Вироби виготовляють вальцюванням (каландруванням), екструзією, литтям під тиском, термоформуванням, зварюванням, склеюванням, промазним способом; вироби зі склопластиків готують напилюванням, теплоізоляційні - спінюванням і пороутворенням. Вибір методу в кожному конкретному випадку визначається видом і властивостями виготовлюваного матеріалу, складом композиції, властивостями застосовуваного полімеру. При вальцюванні (каландруванні) виріб формують у зазорі між обертовими валиками спеціальної машини-каландра.

Підготовлена композиція подається в зазор між двома верхніми валиками. Проходячи послідовно через зазори каландра, вона звільняється від повітря, остаточно ущільнюється, пластифікується і виходить у вигляді безупинної стрічки необхідного перетину. Каландрування - один із найпоширеніших методів переробки термопластичних композицій. Їм користуються при виготовленні полівініхлоридного і гумового лінолеумів, полівінілхлоридних і кумаронових плиток для підлог, поліетиленової і полівінілхлоридної плівок, листів із поліізобутилену й інших полімерних матеріалів.

При екструзії виробам надають визначений профіль, продавлюючи термопластичну полімерну композицію, що знаходиться у в’язко-текучому стані, крізь формувальну голівку екструдера.

Процес виготовлення виробів екструдером такий. Полімерна композиція у вигляді гранул (частіше усього), безупинної стрічки або порошку через завантажувальний бункер надходить у циліндр екструдера, захоплюється шнеком і просувається до формувальної голівки. При проходженні уздовж циліндра матеріал поступово нагрівається, гомогенізується і переходить у в’язко-текучий стан. Потім він продавлюється крізь формувальну голівку, із якої виходить у вигляді виробу заданого профілю. Швидкість виходу виробу коливається від 0,5 до 15 м/хв.

Методом екструзії виготовляють лінолеуми, погонажні вироби, плівки, труби, листові вініпласт; поліпропілен і удароміцний полістирол. Цим же методом можна здійснювати гранулювання полімерних композицій.

Лиття під тиском - це процес формування виробів із термопластичної полімерної композиції, доведеної до в’язко-текучого стану, інжекцією у форму. Порція розплавленої маси, одержуваної в литтєвих машинах, під тиском вприскується у форму, де прохолоджується і швидко твердне.

Процес виробництва виробів автоматизований. Методом лиття під тиском виготовляють полістирольні плитки для облицювання стін, вентиляційні решітки, з’єднувальні деталі для труб, дверні ручки і деякі інші вироби.

Термоформування пластмас роблять вакуумним і пневматичним методами. При вакуумному термоформуванні вироби формують на спеціальних вакуум-формувальних машинах або установках, що у залежності від виду застосовуваних форм можуть працювати за негативним або позитивним принципами. При негативному формуванні листову заготівлю вкладають на форму, щільно притискають по периметру і нагрівають до пластичного стану. Через канали у формі відкачують повітря, що знаходиться в їх порожнинах. Атмосферним тиском заготівля щільно притискається до форми і набуває її конфігурацію. Після нетривалої витримки під вакуумом і охолодження холодним повітрям готовий виріб виймають із форми.

Процес позитивного формування. Листову заготівлю затискають у рамі, розташованій над формою і також нагрівають. Потім форма піднімається нагору, деформуючи при цьому заготівлю. Повітря, що залишилося між заготівлею і формою, відкачують. Як і при негативному формуванні, заготівля під впливом атмосферного тиску щільно притискається до поверхні форми. Після охолодження виробу і відключення вакууму форму опускають униз, а виріб виймають із рами. На відміну від вакуумного при пневмотермоформуванні розм'якшені заготівлі перетворюються у вироби за допомогою стиснутого повітря.

У залежності від властивостей і товщини заготівлі тривалість виготовлення виробу становить 120...240 с. Цим методом користуються у виробництві ванн, умивальників, раковин, змивних бачків та ін.

Пресуванням виготовляють вироби на основі термореактивних полімерів. У залежності від виду і властивості вихідних композицій, одержуваного матеріалу або виробу, їх пресують у спеціальних гарячих формах (прес-формах) або безпосередньо між обігріваними плитами багатоповерхового преса. При заданих температурі і тиску матеріал, що пресується, витримують протягом визначеного часу, після чого прохолоджують.

Цим способом одержують шаруваті пластики: деревний і паперовий, текстоліт, склотекстоліт, деревностружкові і деревноволокнисті плити.

Зварювання і склеювання - це процес утворення міцного нерознімного з’єднання двох або декількох заготівель термостата. Існує декілька способів зварювання: гарячим газом, нагрітим інструментом, тертям, струмами високої частоти й ін. Зварювання застосовують для сполуки термопластичних пластмас, а склеювання - як для термопластичних, так і термореактивних пластмас. У простому випадку клеєм для термопластичних мас може бути органічний розчинник, що сприяє набряканню кінців здавлюваних деталей, і їх злипанню при тиску.Такими методами користуються для сполучальних труб, сполучних деталей до них, лінолеумових килимів на кімнату, різноманітних ємкостей і т.п.

Напилення - це спосіб нанесення на поверхню будівельних виробів і конструкцій порошкоподібних полімерів, що, розплавляючись, прилипають до неї, а при охолодженні утворюють міцну плівку. Напилення створює декоративне, антикорозійне покриття.

Рідше у виробництві полімерних матеріалів застосовують такі методи, як намотка, безупинне формування, відцентрове лиття, автоклавне формування.

19.3. Властивості полімерних матеріалів

Властивості пластмас обумовлені хімічною будовою полімерів, типом наповнювача, умовами виготовлення, вмістом добавок і інших чинників. Різноманітність пластмас визначає і широкий діапазон зміни їхніх властивостей. Водночас, для пластмас характерний і ряд загальних особливостей, обумовлених їхнім складом і структурою.

Дійсна густина пластмас звичайно становить 1000... 2200 кг/м³, тобто в 1,5...2 разу менше, ніж у кам'яних матеріалів.

Середня густина коливається у великих межах: від 10...20 кг/м³ (міпора) до 2200 кг/м³ (полімербетони щільної структури). Найбільше впливають на середню густину пластмас наповнювачі, що складають значну частину їхнього об’єму. Середню густину можна регулювати, змінюючи їх пористість.

Пористість полімерних будівельних матеріалів може знаходитися від десятих часток відсотка (наприклад, органічне скло, вініпласт, поліетиленові плівки) до 5...98% (окремі види пінопластів). Ті самі види пластмас можуть мати різноманітну пористість, тобто процес одержання пористої структури регулюється.

Водопоглинання пластмас незначне і не перевищує для щільних пластмас 1%. Більшість пластмас має значну водостійкість, найменше водопоглинання (0,1... 0,5%), гідрофобні зі щільною структурою полімерні матеріали: плівки поліетиленові і полівінілхлоридні, вініпласт, органічне скло. У інших щільних і полівінілхлоридних лінолеумів, що включають гідрофільні компоненти, воно становить 0,6... 5%. Водопоглинання високопористих, що містять гідрофільний наповнювач деревностружкових плит становить 30... 50%.

Теплостійкість більшості пластмас невисока (100... 200°), але окремі види пластмас (фторопласт, кремнійорганічні полімери) витримують нагрівання до 300... 350°.

Теплопровідність (0,23...0,7 Вт/м·^оС) пластмас низька, а в газонаповнених пластмасах вона близька до теплопровідності повітря. Відмінною рисою пластмас є високий (у 5... 10 разів вище, ніж в інших будівельних матеріалів) коефіцієнт теплового розширення. Цю обставину необхідно враховувати при використанні пластмас, особливо в сполученні з іншими матеріалами. Пластмаси - гарні діелектрики. Це дозволяє широко застосовувати їх для улаштування електропроводки і спеціального устаткування. Проте для них характерна спроможність накопичувати електростатичний заряд на поверхні, що шкідливо впливає на організм людини. Знизити акумуляцію статичної електрики можна введенням до їх складу електропроводійних наповнювачів, опрацюванням поверхні антистатическими агентами, підтримкою відносної вологості помешкань на рівні не нижче 50%.

Горючість - одна із хиб пластмас, що залежить, насамперед, від властивостей вихідних полімерів. За ступенем пожежонебезпеки полімерні матеріали поділяються на такі групи: легкозаймисті, горючі і негорючі. Підвищують стійкість полімерних матеріалів мінеральні наповнювачі і пігменти, пластифікатори типу хлорпарафіну. Основний же спосіб зниження горючості - введення антипіренів.

Міцність пластмас звичайно висока, наприклад, границя міцності при стиску склопластиків доходить до 350 МПа, текстоліту до 250 МПа. Характерна риса пластмас полягає в тому, що поряд із високою міцністю при стиску вони часто мають не менш високі показники міцності при розтягу і вигині. Так, границя міцності при вигині склопластиків доходить до 550 МПа.

Важливою характеристикою є коефіцієнт конструктивної якості. За цим показником пластмаси вигідно відрізняються від багатьох інших будівельних матеріалів.

Повзучість пластмас набагато більше, ніж у металів, деревини, бетонів і інших матеріалів, схильних до такого роду деформацій. Особливо вона зростає зі збільшенням температури. Підвищена повзучість обмежує застосування пластмас як конструкційних матеріалів. Введення наповнювачів до складу полімерного матеріалу знижує його повзучість.

Твердість пластмас порівняно невисока, незважаючи на високу їх міцність, і вона значно нижче, ніж у більшості металів і кам'яних матеріалів, Але на відміну від інших матеріалів при зниженій твердості полімерні будівельні вироби мають низьку стираність. Опір стиранню пластмас зростає в міру збільшення їхньої еластичності. Низька стираність особливо цінна при використанні цих матеріалів для покриття підлог.

Хімічна стійкість - важлива особливість пластмас, що залежить не тільки від полімеру, але і від наповнювача, пластифікатора й інших компонентів. Хімічна стійкість пластмас дає можливість використовувати їх для захисту від корозії будівельних конструкцій у воді, розчинах солей, кислот та інших агресивних середовищ. Проте багато пластмас розчиняються або набухають в органічних розчинниках. Для кожної пластмаси характерна своя група розчинників, що мають споріднену до полімеру природу.

Одним із вирішальних показників, що визначають можливість і доцільність застосування полімерних матеріалів, як і інших матеріалів, є їхня довговічність. Полімерні матеріали, у цілому, можна віднести до довговічного при правильно обраній технології їх виготовлення і відповідності умов експлуатації їх властивостям. Необхідність ремонту і заміни полімерних матеріалів виникає через старіння зв’язуючого, зміни лінійних розмірів, утрати декоративних властивостей. Для забезпечення високої стійкості полімерів до старіння важливе значення мають правильний вибір вихідної сировини, чистоти його, технологічних параметрів виробництва. Особливе значення мають добавки-стабілізатори.

З інших властивостей полімерних матеріалів можна виділити біостійкість, санітарно-гігієнічні властивості, декоративність, технологічність, оброблюваність.

16.3. Матеріали і вироби на основі пластичних мас, застосовуваних у будівництві

Полімерні будівельні матеріали можна розділити на групи: матеріали для покриття підлог, конструкційні матеріали, оздоблювальні, гідроізоляційні, герметизуючі, теплоізоляційні, санітарно-технічне устаткування, трубопроводи, синтетичні лакофарбові матеріали.

Відомості про тепло- і звукоізоляційні, герметизуючі, синтетичні лакофарбові матеріали на основі полімерів подані у відповідних розподілах конспекту лекцій.

Матеріали для покриття підлог. Серед різноманітних видів матеріалів полімерні найбільшою мірою відповідають усім вимогам, пред’явленим до покриттів підлог. Вони зносостійкі, гарні, гігієнічні і технологічні, витрати часу і праці на улаштування підлог з полімерних матеріалів значно (у 5... 10 разів) нижче, ніж у традиційних матеріалів (паркет, дошки).

Для підлог застосовують рулонні, плиткові полімерні матеріали, а також мастики для улаштування безшовних покриттів підлог. Рулонні матеріали для підлог - це різноманітні види лінолеумів. Вперше лінолеум з'явився наприкінці XIX с. і являв собою грубу тканину, покриту шаром пластичної маси на основі висихаючих рослинних масел (наприклад, лляного) і коркової муки. Ці сировинні матеріали і дали назву лінолеум. Зараз подібний лінолеум, називаний алкідним або гліфталевим, випускають в обмеженій кількості.

У залежності від виду застосовуваного полімеру розрізняють полівінілхлоридні, гліфталеві, колоксилінові, гумові (релін) лінолеуми; за структурою - безосновні і на тканинній або повстяній або іншій підоснові, одношарові і багатошарові. Вони можуть мати поверхню, пофарбовану в різноманітні кольори, гладку, із візерунком, блискучу, матову, тиснену.

Полівінілхлоридний лінолеум виготовляють трьома способами: каландровим, промазним і екструзійним. Лінолеуми без підоснови формують каландровим і екструзійним способами.

У багатошаровому лінолеумі до складу маси для лицьового шару звичайно вводиться в 2...3 рази більше полімеру і відповідно менше наповнювачів, ніж для нижніх шарів.

При виробництві багатошарового лінолеуму одержують плівки різноманітного наповнення, що потім дублюють (склеюють) на спеціальних барабанних пресах, де розвивається зусилля до 0,3... 1,5 МПа і температура до 170°.

При екструзійному способі лінолеумова маса нагрівається, пластифікується і безупинно видавлюється крізь формувальну голівку екструдера.

Промазний метод використовують у виробництві лінолеумів на підоснові. При цьому методі лінолеумову пасту наносять на рухому підоснову, із наступною термообробкою (желіруванням) у камерах із доущільненням на каландрах. Як підоснову найчастіше застосовують лляні, джутові, повстяні та інші волокнисті матеріали.

ПВХ лінолеум випускають у вигляді полотен шириною 1200... 2400 мм товщиною до 2,1 мм і довжиною не менше 12 м. Зберігають його в рулонах у вертикальному положенні при температурі не нижче 10°С. Приклеюють лінолеум до основи холодною бітумною й іншими видами мастик. Застосовується ПВХ лінолеум для настилання підлог у житлових, цивільних і виробничих будинках. Не рекомендується використовувати його в помешканнях із підвищеним вологовим режимом експлуатації, а також в умовах впливу абразивних матеріалів, жирів і масел.

Гліфталевий (алкідний) лінолеум являє собою рулонний матеріал, верхнім шаром якого є лінолеумова паста, одержувана з фталевого ангідриду, гліцерину і модифікуючих добавок, а нижнім шаром - джутова тканина. Виготовляють лінолеум промазним способом. Для одержання так називаного друкарського лінолеуму на лицьову поверхню полотнини перед подачею в термокамеру друкарською машинкою наносять одноколірний або багатобарвний малюнок з олійних фарб або лаків.

Випускають лінолеум у вигляді рулонів довжиною 15... 30 м, шириною 2000 мм, товщиною 2,5; 3; 4 і 5 мм. Застосовують для покриття підлог у помешканнях житлових, цивільних і виробничих будинків, що не піддаються впливу абразивних матеріалів, кислот, лугів і розчинників. Кріплять лінолеум до основи бітумними, бітумно-каучуковою мастиками, клеєм бустилат. Основна хиба гліфталевого лінолеуму - підвищена крихкість, особливо при від’ємних температурах. Колоксиліновий (нітроцелюлозний) лінолеум роблять одношаровим без підоснови з колоксиліну (нітроцелюлози), пластифікаторів, наповнювачів і пігментів, стабілізаторів і обов'язково антипіренів, тому що лінолеум має підвищену займистість. Цей вид лінолеуму має характерний червоний або коричневий колір і має високу гнучкість навіть при негативних температурах. Його випускають у рулонах не менше 12 м, шириною 1000... 1200 мм і товщиною 2 мм. Колоксиліновий лінолеум вкладають на тверду, гладку підставу на кумаронкаучукову або колоксилінову мастику. Забороняється застосовувати цей лінолеум для театрально-видовищних підприємств і дитячих установ.

Гумовий лінолеум (релін) - дво- або тришаровий рулонний матеріал із гладкою лицьовою поверхнею, верхній його шар являє собою гуму, одержувану на основі синтетичного каучуку, а нижній може бути трьох видів: 1 - одинарний гумовий із подрібненої, утильної гуми і бітуму; 2 - одинарний або подвійний гумовий на основі синтетичного каучуку і гумової крихти; 3 - повстяна або пориста підоснова. Виготовляють релін вальцево-каландровим способом.

Довжина -в рулоні становить 12 м, ширина 1000, 1200, I400, 1600 мм і товщина 3 мм. Гумовий лінолеум має високу водостійкість і хімічну стійкість, малі тепло- і звукопровідність. Механічні властивості його зберігаються в інтервалі температур від -2. 5 до +80^о. Застосування реліну особливо рекомендується в помешканнях із підвищеним вологовим режимом експлуатації. Кріплять релін до основи гумобітумною, кумаронокаучуковою і бітумною мастиками. Хибою реліну є спроможність до збільшення лінійних розмірів, що може служити причиною збугрювання виконаних із нього покриттів підлог.

Ворсолін - нетканий двошаровий матеріал: верхній шар - петельний ворс із синтетичної пряжі і нижній - полівінілхлоридна плівкова. Ворсолін виготовляють у вигляді рулонів довжиною до 50 м, шириною 1 м, товщиною 5... 6 мм. Його застосовують для покриття підлог розміром на "кімнату" безпосередньо по залізобетонній або тримальній основі в житлових і цивільних будинках із підвищеними акустичними і теплотехнічними вимогами.

Плиткові вироби в порівнянні з рулонними мають низку переваг: економічніші, тому що вміст полімеру в них завжди менше, ніж у рулонних, легко замінюються новими на ушкоджених або зношених ділянках підлоги; дозволяють улаштовувати різноманітні за кольором і малюнком покриття. До хиб полімерних плиткових підлог відносяться велика кількість швів, що знижують довговічність і гігієнічність покриття, і вища трудомісткість настилання в порівнянні з рулонними.

Полівінілхлоридні плитки випускаються безподісновними і на пористій підоснові, одно- і багатошарові, напівжорсткими і гнучкими, одноколірними і багатобарвними. Форма плиток може бути прямокутною, квадратною, фігурною; фактура лицьової поверхні - гладкою, рифленою і тисненою. Плитки виготовляють каландровим і екструзійним методом. Після термостабілізації полотнина розрізається на поздовжні смуги роликовими ножицями і подається на прес для вирубування плиток. Плитки можна вирубувати також із бракованих шматків лінолеуму.

Основні розміри плиток: 150х150, 200х200 і 300х300 мм товщиною 2 і 3 мм.

ПВХ плитки використовують для покриття підлог у житлових, цивільних і виробничих будинках. Їх не варто застосовувати в помешканнях із систематичним зволоженням, а також в умовах впливу абразивних матеріалів, жирів і масел.

Кумаронові плитки випускаються на основі інден-кумаронового полімеру, пластифікатора, наповнювачів і пігментів. Технологія виготовлення близька до технології виготовлення ПВХ плиток.

Випускаються плитки з гладкою лицьовою поверхнею товщиною 3 і 5 мм частіше усього квадратними 200х200 мм. Поверхня може бути одноколірною і багатобарвною (мармуроподібною, крапчастою).

Застосовують кумаронові плитки для покриття підлог у помешканнях цивільних і виробничих будинків. У житлових будинках їх можна використовувати для коридорів і кухонь. Забороняється настилати підлоги з кумаронових плиток у яслах, дитячих садках, школах, у будинках з інтенсивним рухом (вокзали, торгові зали магазинів і т.п.,) і там, де можливий вплив на плитки масел, жирів, кислот і лугів, у помешканнях із підвищеним тепловим і вологовим режимом експлуатації. Недоліком кумаронових плиток є підвищена крихкість.

З інших плиткових матеріалів можна виділити гумові і фенолітові плитки, але вони в порівнянні з кумароновими й особливо полівінілхлоридними застосовуються в будівництві рідше.

Мастикові матеріали – в’язкотекучі полімерні склади, наношувані шляхом поливу або розпилення на різноманітні основи з наступним тужавінням. Такі покриття підлог мають ряд переваг перед багатьма іншими: технологічність, відрізняються високою хімічною стійкістю, достатньою міцністю і зносостійкістю, гігієнічні і зручні в експлуатації.

З полімерних мастикових складів найпоширеніші водні дисперсії полівінілацетату і латексів. Вони містять не менше 50 % полімеру і мінеральні наповнювачі. Необхідна рухливість мастик досягається розведенням водою. Наносять їх на основу підлоги шаром 0,5... 1 мм. Після затвердіння (звичайно 1...3 діб) утворюється суцільне безшовне покриття. Полівінілацетатні мастикові підлоги в порівнянні з латексними мають меншу водостійкість, їх не рекомендується застосовувати у виробничих помешканнях із мокрими процесами. Високу водостійкість і малу стираність мають наливні підлоги на основі епоксидно-каучукових композицій.

Для одержання особо стійких проти стирання покриттів до композиції вводять корунд або наждак, для зниження теплопровідності - деревну або коркову муку.

Конструкційні матеріали. Як елементи захисних, тримальних та інших будівельних конструкцій застосовуються такі види полімерних матеріалів: листовий склопластик, склотекстоліт, вініпласт, органічне скло й ін.

Склопластиками називають матеріал, основними складовими якого є полімер і скловолокнистий наповнювач. Як зв’язуюче звичайно застосовуються поліефіри, рідше епоксидні полімери. Наповнювачем служить скляне волокно діаметром 10... 15 мкм і довжиною до 90 мм, що одержують рубкою, що поставляється в бобинах. Виготовляють склопластики методом пресування і безупинного формування. Випускають листовий склопластик трьох типів: плоский, хвилястий із поздовжньою і поперечною хвилею. Довжина листів 1000... 6000 мм, ширина не менше 800 і товщина 1,5, 2 і 2,5 мм. Світлопропускання може досягати 90% на товщину 1,5 мм. Склопластик відрізняється легкістю (маса будинку знижується в 16 разів при застосуванні склопластиків у порівнянні з цегляними й у 6 разів у порівнянні з залізобетонними), високими показниками міцності і хімічної стійкості, легко піддається хімічному опрацюванню. Він атмосферостійкий і може експлуатуватися в широкому температурному інтервалі (від -50^о до + 100^о).

Листовий склопластик призначається для виготовлення світлопрозорих утеплених і неутеплених легких огороджувальних конструкцій стін і покриттів, для улаштування перегородок, огороджень малих форм міської забудови: павільйонів, навісів, кіосків, стендів і т.п. Напівпрозорими листами заповнюють світлові прорізи для зниження перегріву будинків; хвилясті, крім цього, використовують для улаштування покрівель.

Склотекстоліт - це шаруватий пластик, що одержують гарячим пресуванням пакетів з оброблених полімерним зв’язуючим полотен скляної тканини. Основним зв’язуючим склотекстоліту є фенолформальдегідний олігомер, наповнювач - скляна тканина різноманітних переплетень (сатинового, саржевого), що виробляється з безперервних скляних волокон, одержуваних фільєрним методом. Зібрані пакети пресують при тиску 0,5...5,5 МПа, температурі 150... 200°С і часом витримки 300...600 с на 1мм товщини готового виробу.

Склотекстоліт має високі механічні показники (границя міцності при розтягу 220... 400 МПа), низьке водопоглинання. Конструкційний склотекстоліт у вигляді листів товщиною 0,5... 7 мм може бути використаний для обшивання тришарових панелей і стін покриттів у будинках хімічних підприємств, при улаштування електророзподільних щитів і інших конструкцій.

Листовий вініпласт - це жорсткий непрозорий або прозорий, безбарвний або пофарбований матеріал, одержуваний на основі ПВХ сировини. Одержують вініпласт двома методами: гарячим пресуванням пакетів, що набираються з ПВХ плівки або екструзією із гранульованої ПВХ композиції.

Вініпласт водостійкий, стійкий проти дії розчинів кислот (крім азотної), лугів, солей, не розчиняється в спиртах, рослинних оліях. Руйнують його ароматичні і хлоровані вуглеводні.

Використовується листовий вініпласт у світлопрозорих огороджувальних конструкціях, для обшивання панелей, перегородок і підвісних стель, а також допоміжних і захисних конструкцій у будівлях із хімічно агресивним середовищем. Його можна застосовувати для виготовлення труб, вентиляційних коробів, ємкостей; хвилястий вініпласт - для улаштування покрівель промислових будинків, навісів.

Органічне скло - прозорі, безбарвні або пофарбовані листи або блоки, отримані з мономеру - метилметакрилату й ініціатора реакції або розчину поліметилметакрилату в мономері. Розчин заливають у форми, виготовлені з дзеркального силікатного скла або металу. Полімеризація проходить при поступовому підвищенні температури від 60 до 120 °С.

Довжина листів 100... 1600 мм, ширина 100... 1400 мм, товщина 1... 24 мм. Прозорість є цінною властивістю органічного скла, воно здатне пропускати до 92% променів видимої області спектра і до 74% - ультрафіолетових променів. Оргскло стійке до води, спиртів, жирів і олії. Границя міцності при стиску 80 МПа, при розтягу - 55 МПа і при вигині до 100 МПа. У порівнянні із силікатним органічне скло має меншу крихкість.

Застосовується у світлопрозорих огороджувальних конструкціях, огородженнях теплиць, для виготовлення труб. Через низькі тепло- і вогнестійкість скла, його не варто застосовувати в умовах експлуатації при температурі понад 60^о. Органічне скло можна склеювати розчином ошурок оргскла в діхлоретані, клеєм ЗК-32-70 та ін., розпилювати, свердлити.

Оздоблювальні матеріали з пластмас за своїми декоративними якостями, різноманітністю малюнків, яскравістю фарб, а також гігієнічністю перевершують усі інші оздоблювальні матеріали. Для внутрішнього облицювання стін і стель застосовують рулонні, листові і плиткові матеріали.

До числа рулонних матеріалів відносяться полівінілхлоридні безпідосновні і підосновні плівки, лінкруст, вологостійкі і ворсові шпалери.

Плівки полівінілхлоридні являють собою кольоровий (пофарбований у масі) рулонний матеріал із друкарським малюнком і без нього За світлопропускною спроможністю розрізняють плівки прозорі, напівпрозорі і непрозорі; за фактурою лицьової поверхні -гладкі і тиснені; за характером тильної поверхні - без клейового і з клейовим шаром. Для підосновних плівок застосовують як підоснову папір, бавовняну тканину, пінолатекс, пінополівінілхлорид. Виготовляють ПВХ плівки безпідосновні вальцювально-каландровим і екструзійним способом, підосновні ~ промазним.

ПВХ плівки еластичні, зносостійкі, водонепроникні, стійкі проти дії розведених кислот, лугів, масел і жирів.

Декоративну безосновну плівку застосовують як завіси, штори, драпірування і як обтяжки внутрішніх стін у будинках різноманітного призначення. Наклеюють плівки на рівну, добре підготовлену поверхню целюлозним клеєм. Плівки з клейовим шаром додаткових клейових матеріалів, не потребують. Підосновні плівки застосовують для оздоблювання стін, перегородок, стель, меблів у житлових і цивільних будинках. Плівки на звукоізолюючій еластичній підоснові використовують переважно в помешканнях із підвищеними акустичними вимогами (зали кінотеатрів, студія звукозапису, машинописні бюро). Не припускається застосування плівок на паперовій підоснові в помешканнях із підвищеним вологовим режимом експлуатації.

Лінкруст - матеріал на паперовій підоснові, лицьовий шар якого виконаний з алкідного (гліфталевого) або полівінілхлоридного полімеру. Як наповнювач застосовується коркова або деревна мука. Поверхні нанесеної маси надають тиснену фактуру. Технологія виготовлення в принципі не відрізняється від виробництва алкідного лінолеуму.

Лінкруст водостійкий, гігієнічний, гнилостійкий і достатньо міцний. Застосовують лінкруст для оздоблювання стін, перегородок, умонтованих меблів, а також у залізничних вагонах, метро, каютах пароплавів і т.п. До оброблюваних поверхонь кріплять клеєм КМЦ або декстрином, каніфольною або кумароновою мастикою.

Вологостійкі шпалери - оздоблювальний матеріал на паперовій підоснові з лицьовою поверхнею, стійкою проти вологого протирання. Для обробки лицьової поверхні застосовують дисперсії синтетичних полімерів - полівінілацетатного, поліакрилового, каучукові латекси, оліфу, казеїновий клей, пластифікатори, пігменти, наповнювачі, лаки. На тильну сторону шпалер, що випускаються з клейовим шаром, наносять звичайно поліізобутиленовий клей.

Лицьова поверхня може бути без малюнка, із простим або складним малюнком, тиснена і глянсова. До оброблюваних поверхонь шпалери кріплять клейстером із пшеничного борошна, декстрином, клеєм КМЦ.

Із плиткових виробів як лицювальні використовуються в основному полістирольні, амінопластові і полівінілхлоридні.

Полістирольні плитки виготовляють із гранульованого полімеру з наповнювачами, стабілізаторами методом лиття під тиском. Полістирольні плитки легкі (середня густина 1070... 1100 кг/м³), водостійкі, мають достатню хімічну стійкість, теплостійкість 70°С. Випускають квадратними 100х100х1,25 і 150х150х1,35 мм, прямокутними і фризовими. Фактура особової поверхні плиток може бути глянсовою або напівматовою, рифленою.

Плитки використовують для облицювання стін і перегородок у будинках із підвищеним вологовим режимом експлуатації. Через високу горючість їх не можна застосовувати для облицювання елементів будинків, зроблених із спалимих матеріалів, а також поверхонь у помешканнях із нагрівальними приладами, у дитячих закладах, сходових клітинах.

Кріплять плитки кумароновою, фенолформальдегідною та ін. мастиками.

Амінопластові плитки одержують методом гарячого пресування спеціальних прес-порошків із карбамідоформальдегідного полімеру, отверджувача, наповнювача, пігментів. Випускають звичайно квадратними з розмірами 150х150 мм при товщині 8... 4 мм. Амінопластові плитки негорючі, відрізняються високою гігієнічністю. Застосовуються в будинках із підвищеним температурним режимом експлуатації і санітарно-гігієнічних вимог.

Полівінілхлоридні плитки виготовляють із тих же матеріалів, що і плитки для підлог, випускають квадратними 150х150х1,0 мм і 500х500х1,2 мм, одноколірного і багатобарвного фарбування, із гладкою, рифленою і тисненою лицьовою поверхнею.

Застосовують для облицювання стін у будинках із нормальними вологовими і температурними умовами експлуатації.

Із листових матеріалів одержали поширення деревношаруватий пластик (ДШП), паперовошаруватий пластик (ПШП), деревностружкові плити. Одержання і застосування деревношаруватого пластика і деревностружкових плит описані в розділі 11 і 20.

Декоративний паперово-шаруватий пластик, являє собою матеріал, що виготовляється методом гарячого пресування пакетів із просоченого полімерами спеціального паперу. Повний пакет-заготівля складається звичайно з п'ятьох шарів: захисного, декоративного, бар'єрного, основи і ближнього шару (балансу). Застосовуваний для декоративного шару папір імітує цінну породу дерева, камінь, тканину і т.п. Зв’язуючим ДШП служить звичайно карбамідоформальдегідний полімер. Виробництво пластика включає готування просочувальних розчинів, просочування паперу з наступним сушінням, різання на листи і складання пакетів, пресування при 130° і тиску 10... 12 МПа, витримка під тиском. Потім вироби прохолоджують до 20... 30°, тиск скидають, пакети розбирають, обрізають кромки.

Випускають ДШП у вигляді листів довжиною 1000... 3000 мм, шириною 600... 1600 мм, товщиною 1... 5 мм. Залежно від якості поверхні і фізико-механічних властивостей ДШП випускають трьох марок: А - для застосування в умовах, що потребують підвищеної зносостійкості (оздоблювання горизонтальних поверхонь); Б - використовуваний у менш жорстких умовах; В - застосовуваний як пороблюваний матеріал.

Дата добавления: 2014-01-07